65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"24" червня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/2180/24
Господарський суд Одеської області у складі судді Гута С.Ф.,
розглянувши зареєстровану 20.06.2024 р. за вх. № 2-1030/24
заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА”
про забезпечення позову
по справі № 916/2180/24
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА” (04053, м. Київ, пров. Несторівський, буд., 8, Код ЄДРПОУ 41819892)
до відповідача: Фізичної-особи підприємця Мазур Юлії Петрівни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 )
про стягнення 1075481,00 грн заборгованості,
встановив:
Товариство з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА” звернулось до Господарського суду Одеської області із позовною заявою про стягнення з Фізичної-особи підприємця Мазур Юлії Петрівни 1075481,00 грн заборгованості у зв'язку із неналежним виконанням взятих на себе за укладеними 01.08.2022 р. № 1 та 15.07.2023 р. № 1507/23-1 договорами про надання консультаційних послуг зобов'язань в частині надання відповідних послуг після отримання попередньої оплати (авансу) у розмірі 1075481,00 грн.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Господарського суду Одеської області від 17.05.2024 р. позовній заяві Товариства з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА” присвоєно єдиний унікальний номер судової справи - 916/2180/24 та визначено суддю Гута С.Ф. для її подальшого розгляду.
Окрім того, Товариством з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА” представлено заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти, що обліковуються (або будуть обліковуватись) на розрахунковому рахунку НОМЕР_2 (АТ КБ "ПРИВАТБАНК", ЄДРПОУ: 14360570, МФО: 305299) та розрахунковому рахунку НОМЕР_3 (АТ "ЮНЕКС БАНК”, ЄДРПОУ: 20023569, МФО: 322539) ФОП Мазур Юлії Петрівні (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_2 ) в межах заявлених позовних вимог в сумі 1 075 481,00 грн.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 21.05.2024 р. задоволено заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА” про забезпечення позову.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 22.05.2024 р. прийнято позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА” до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/2180/24, ухвалено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 20.06.2024 р.
11.06.2024 р. Фізичною-особою підприємцем Мазур Юлією Петрівною представлено відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог.
Протокольною ухвалою Господарського суду Одеської області від 20.06.2024 р. оголошено перерву в судовому засіданні до 18.07.2024 р.
20.06.2024 р. Товариством з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА” представлено заяву про забезпечення позову, в якій просить вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти, що належать ОСОБА_1 , як фізичній особі-підприємцю та як фізичній особі, що знаходяться на всіх відкритих рахунках та на тих, які будуть відкриті після винесення ухвали, у всіх банківських або інших фінансово-кредитних установах, де б вони не знаходились та на все рухоме та нерухоме майно, яке належить ОСОБА_1 із внесенням в державні реєстри, в межах заявлених позовних вимог в сумі 1075481,00 грн.
Обґрунтовуючи підстави звернення із заявою про забезпечення позову, позивач посилається на те, що в процесі виконання ухвали від 21.05.2024 р. накладено арешт на відповідні рахунки, втім із отриманих від банківських установ відповідей з'ясовано відсутність коштів в межах заявленої ціни позову на відповідних рахунках; те, що наявність накладеного арешту лише на деякі рахунки відповідача не надає жодних гарантій виконання рішення суду у випадку задоволення позову; те, що у відповідача наявне зареєстроване на праві власності майно, накладення арешт на яке дозволить мати певні гарантії виконання рішення суду.
Додаткового зазначає, що вжиття відповідних заходів забезпечення позову спрямоване на тимчасові обмеження для відповідача, суть яких зводиться до можливості реального виконання рішення суду у випадку задоволення позову, у той же час, відповідач має можливість в будь-який час розпоряджатись майно та/або грошовими коштами, що може утруднити виконання відповідного судового рішення.
Дослідивши зміст заяви про забезпечення позову, господарський суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення заяви Товариства з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА” про забезпечення позову, виходячи з наступного.
Частиною 1 статті 2 ГПК України встановлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно із частиною 1 статті 11 ГПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.
Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.
Близькі за змістом висновки щодо застосування статей 136, 137 ГПК України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 р. у справі № 910/19256/16, від 14.05.2018 р. у справі № 910/20479/17, від 14.06.2018 р. у справі № 916/10/18, від 23.06.2018 р. у справі № 916/2026/17, від 16.08.2018 р. у справі № 910/5916/18, від 11.09.2018 р. у справі № 922/1605/18, від 14.01.2019 р. у справі № 909/526/18, від 21.01.2019 р. у справі № 916/1278/18, від 25.01.2019 р. у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 р. у справі № 904/1417/19.
Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 136 ГПК України, згідно з приписами якої господарський суд за заявою учасника справи має право вжити, передбачених статтею 137 цього Кодексу, заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
За змістом статті 136 ГПК України обґрунтування щодо необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення питання про забезпечення позову. Забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача.
Відповідно до статті 137 ГПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) виключено; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 7) виключено; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об'єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (частина перша статті 137 ГПК України).
Зі змісту вказаної норми вбачається, що під час розгляду, зокрема заяви про застосування такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на майно та/або грошові кошти, суд має виходити з того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватись та розпоряджатись грошовими коштами та/або майном, а тому може застосуватись у справі, у якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів.
Під забезпеченням позову у даному випадку слід розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. При цьому забезпечення позову має бути спрямоване проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити.
Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові кошти, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.
Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 28.08.2019 р. у справі № 910/4491/19.
Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову.
У свою чергу, суд при вирішенні питання про забезпечення позову має здійснити оцінку обґрунтованості таких доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо).
Крім того, у кожному конкретному випадку розглядаючи заяву про забезпечення позову суду належить, окрім іншого оцінити розумність, обґрунтованість і адекватність вимог заявника щодо забезпечення позову.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків від заборони відповідачу вчиняти певні дії.
Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу (така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.04.2018 р. у справі № 922/2928/17 та у постанові Верховного Суду від 05.08.2019 р. у справі № 922/599/19).
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24.04.2024 р. у справі № 754/5683/22 зауважено, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред'явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.
Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.
При цьому, суд зазначає, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін (постанова Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 р. у справі № 905/448/22).
Отже інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 р. у справі № 381/4019/18.
Отже, виконання в майбутньому судового рішення у цій справі, у разі задоволення позову, безпосередньо залежить від тієї обставини, чи перебуватиме спірні грошові кошти у власності відповідача, а тому застосування заходів забезпечення позову, обраних позивачем, має бути безпосередньо пов'язане із предметом позову.
Крім того, заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності прав чи законних інтересів, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він просить накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Оцінюючи доводи та мотиви, які зумовили звернення Товариства з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА” із заявою про забезпечення позову, господарський суд відзначає, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 03.03.2023 р. у справі № 905/448/22; Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 09.04.2024 р. у справі № 917/1610/23.
Згідно із частиною 1 статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006 р. № 3477-IV при здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 6 вказаної Конвенції передбачено, зокрема, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У рішенні від 31.07.2003 р. у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2004 р. у справі “Шмалько проти України” (п.43, Заява № 60750/00) наголосив, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує “право на суд”, одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина “судового розгляду” (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" від 19.03.97 р., Reports of Judgments and Decisions 1997-II, с. 510, п. 40).
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі “Пантелеєнко проти України” (п.77, Заява № 11901/02) зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності.
ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції забезпечує всім "право на суд", яке охоплює право на виконання остаточного рішення, ухваленого будь-яким судом. ЄСПЛ в контексті права на виконання остаточного рішення зауважує, що метою заходу забезпечення є підтримання status quo, поки суд не визначиться щодо виправданості цього заходу. Крім того, тимчасовий захід спрямований на те, щоб протягом судового розгляду щодо суті спору суд залишався в змозі розглянути позов заявника за звичайною процедурою. ЄСПЛ також звернув увагу на те, що тимчасові забезпечувальні заходи мають на меті забезпечити протягом розгляду продовження існування стану, який є предметом спору (рішення ЄСПЛ від 13.01.2011 у справі "Кюблер проти Німеччини").
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008 р.) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
“Ефективний засіб” передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Він є запобіганням тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
Суд також враховує правову позицію, викладену у Рішенні Конституційного Суду України від 31 травня 2011 року № 4-рп/2011 щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 376 у взаємозв'язку зі статтями 151, 152, 153 Цивільного процесуального кодексу України, "з метою гарантування виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог у процесуальних законах України передбачено інститут забезпечення позову" (абзац п'ятий пункту 4 мотивувальної частини).
Вказаний інститут є елементом права на судовий захист і спрямований на те, щоб не допустити незворотності певних наслідків відповідних дій щодо відновлення порушеного права. Він віднесений до механізму захисту прав і свобод людини, зокрема в судовому порядку, і є гарантією їх захисту та відновлення, а отже, елементом правосуддя. Забезпечення позову стосується всіх стадій судового провадження (підготовка, призначення, розгляд справи, виконання рішення) і є складовою комплексу заходів, спрямованих на охорону публічно-правового та матеріально-правового інтересу в господарському судочинстві, а також однією з гарантій реального виконання можливого позитивного для людини рішення, оскільки надає можливість суду до ухвалення рішення в господарській справі вжити заходів до забезпечення реалізації позовних вимог.
Вжиття заходів забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуального рівноправ'я сторін, оскільки мета забезпечення позову це негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання рішення, а також перешкоджання завдання шкоди позивачу.
Положеннями частини 1 статті 52 ЦК України передбачено, що фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Враховуючи викладене, те, що предметом позову у справі визначено стягнення з Фізичної-особи підприємця Мазур Юлії Петрівни 1075481,00 грн заборгованості, беззаперечним правом якої є можливість в будь-який момент розпорядитися коштами, які знаходяться на її рахунках, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача, господарський суд доходить до висновку про наявність правових підстав для накладання арешту на грошові кошти, що належать ОСОБА_1 , як фізичній особі-підприємцю та як фізичній особі, що знаходяться на всіх відкритих рахунках та на тих, які будуть відкриті після винесення ухвали, у всіх банківських або інших фінансово-кредитних установах в межах ціни позову у розмірі 1075481,00 грн.
При цьому суд враховує те, що предметом позову є стягнення грошових коштів, відтак, на переконання суду, відсутні підстави для накладання арешту на все рухоме та/або нерухоме майно відповідача, оскільки це буду порушувати принцип співмірності із заявленими позивачем вимогами.
Відповідно до частини 8 статті 140 ГПК України ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.
Згідно із приписами частини 1 статті 144 ГПК України ухвала господарського суду про забезпечення позову є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом. Така ухвала підлягає негайному виконанню з дня її постановлення незалежно від її оскарження і відкриття виконавчого провадження.
Керуючись ст.136,137,140,232-235 Господарського процесуального кодексу України, суд,
Заяву (зареєстрована 20.06.2024 р. за вх. № 2-1030/24) Товариства з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА” про забезпечення позову задовольнити частково.
Вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти, що належать ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ), як фізичній особі-підприємцю та як фізичній особі, що знаходяться на всіх відкритих рахунках та на тих, які будуть відкриті після винесення ухвали, у всіх банківських або інших фінансово-кредитних установах в межах ціни позову у розмірі 1075481/одного мільйону сімдесят п'яти тисяч чотириста вісімдесят однієї/грн 00 коп.
У задоволенні решти заяви відмовити.
Стягувачем за ухвалою є: Товариство з обмеженою відповідальністю “МУЗЕЙ ІВАНА ФРАНКА” (04053, м. Київ, пров. Несторівський, буд., 8, Код ЄДРПОУ 41819892).
Боржником за ухвалою є: Фізична-особа підприємець Мазур Юлія Петрівна ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ).
У відповідності до ч.2 ст.235 ГПК України ухвала набрала законної сили 24.06.2024 р. та у відповідності до ч.8 ст.140, ч.2 ст.254, п.4 ч.1 ст.255 ГПК України підлягає оскарженню в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її винесення.
Згідно ч.8 ст.140 ГПК України оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.
Ухвала може бути пред'явлена до примусового виконання у строки, визначені ст.12 Закону України „Про виконавче провадження”.
Суддя Гут Сергій Федорович