Рішення від 24.06.2024 по справі 910/628/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

24.06.2024Справа № 910/628/20 (910/4641/24)

Господарський суд міста Києва у складі судді Омельченко Л.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи

за позовом Приватного акціонерного товариства «КОМПАНІЯ «РАЙЗ» (код ЄДРПОУ 13980201, 01014, місто Київ, вулиця Катерини Білокур, будинок 5/17)

до відповідача: російської федерації (Russian Federation код ISO ru/rus 643) в особі генеральної прокуратури російської федерації (вул. Большая Дмитровка, д. 15а, строен. 1, Москва, Російська Федерація, ГСП-3, 125993)

про стягнення 12 023 655,28 грн.

у межах справи № 910/628/20

за заявою Акціонерного товариства «Альфа-Банк», як правонаступника

АТ «Укрсоцбанк» (ідентифікаційний код 23494714)

до Приватного акціонерного товариства «Компанія «Райз»

(ідентифікаційний код 13980201)

про банкрутство

Без виклику (повідомлення) учасників справи

ОБСТАВИНИ СПРАВИ :

До Господарського суду міста Києва звернулось Приватне акціонерне товариство «Компанія «Райз» з позовом до російської федерації (Russian Federation код ISO ru/rus 643) в особі генеральної прокуратури Російської Федерації про стягнення майнової шкоди у розмірі 12 023 655,28 грн. Позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «Компанія «Райз» обґрунтовані тим, що у зв'язку із збройною агресією російської федерації, воєнними діями на суверенній території України, зокрема у відношенні до майна Приватного акціонерного товариства «Компанія «Райз», розташованого та території Степненської сільської територіальної громади Запорізького району Запорізької області, Приватне акціонерне товариство «Компанія «Райз» зазнало значних збитків. Збройні сили російської федерації, застосовуючи засоби ведення війни, заборонені міжнародним правом, порушуючи закони та звичаї війни, що передбачені міжнародними договорами та актами, здійснили знищення та пошкодження майна Приватного акціонерного товариства «Компанія «Райз», за місцем зберігання: Запорізька область, Запорізький район, с. Наталівка, вул. Гранітна, буд. 1.

Внаслідок ракетного обстрілу збройними силами та/або іншими силовими відомствами Російської Федерації села Наталівка зруйновано та пошкоджено майно ПрАТ «Компанія «Райз», розташоване за адресою Запорізька область, Запорізький район, с. Наталівка, вул. Гранітна, буд. 1, а саме: зруйнована покрівля 7 500 м2, стіни, вибиті ворота, вікна, пошкоджена підлога, зруйнована система електропостачання, освітлення, водовідведення, несучі конструкції будівлі деформовані і знаходяться в критичному стані. В більшості будівель бази вибиті вікна і дверні отвори, зруйнований розподільчий вузол, виведене з ладу обладнання складу-штабелери, транспортери та два автонавантажувача.

При вирішенні питання про відкриття провадження у справі за даним позовом, визначаючи, чи поширюється на російську федерацію судовий імунітет у справі, яка розглядається, судом враховано наступне.

За приписами ст. 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

При цьому, відповідно до п. 3 частини 1 статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Для України та відповідача станом на момент подання цього позову чинною є Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 (далі по тексту - Конвенція про правову допомогу).

Відповідно до частин 1, 3 статті 42 Конвенції про правову допомогу у справах про відшкодування шкоди (крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій), компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. При цьому, наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.

Варто звернути увагу і на Угоду про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 (далі по тексту - Угода та/або Угода про порядок вирішення спорів), яка була підписана та ратифікована відповідачем відповідно до постанови державної думи Російської Федерації від 09.10.1992 №3620-1.

Хоч зазначена Угода і денонсована Україною 12 січня 2023 року у зв'язку із збройною агресією російської федерації, однак не можливо не вказати на загальні підходи, визначені її положеннями, які визначають, що спір про відшкодування шкоди (незалежно від суб'єктного складу сторін, зокрема і у випадку, коли відповідачем по такому спору буде держава чи її орган) підвідомчий суду держави, в якій було вчинено дії із заподіяння шкоди. Відповідно до статті 1 ця угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб'єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними. Згідно із пп. «г» п. 1 статті 4 Угоди компетентний суд держави-учасниці має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави-учасниці мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди. Визначаючи межі свого судового імунітету відповідно до зазначеної Угоди, її учасники (у тому числі Російська Федерація), встановили: 1) загальне правило, відповідно до якого, виходячи зі змісту статті 1, пп. «г» п. 1 статті 4 Угоди, спір про відшкодування шкоди (незалежно від суб'єктного складу сторін, зокрема і у випадку, коли відповідачем по такому спору буде держава чи її орган) підвідомчий суду держави, в якій було вчинено дії із заподіяння шкоди і 2) вичерпний перелік випадків, коли визначені вказаною Угодою правила підсудності спорів не поширюються на спори, відповідачем у якій є державний орган. При цьому визначені Угодою правила судового імунітету держав-учасниць є вичерпними та поширюються на спори двох типів: 1) щодо недійсності актів органів державної влади та 2) відшкодування збитків, заподіяних суб'єктам господарювання такими актами або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов'язків щодо суб'єкта господарювання (п. 4 статті 4 Угоди). Відтак, з урахуванням положень статті 1, пп. «г» п. 1 ст. 4, п. 4 ст. 4 Угоди стосовно спорів про відшкодування шкоди будь-які спори такого роду підвідомчі суду тієї держави, де була заподіяна шкода. Одночасно, відповідно до пп. «ж» статті 11 Угоди про порядок вирішення спорів права і обов'язки Сторін за зобов'язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законодавством держави, де відбулася подія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди.

Тобто, будь-які спори про відшкодування шкоди розглядаються компетентним судом за місцем заподіяння шкоди.

Отже, захоплене, знищене та пошкоджене рухоме і нерухоме майно Позивача прямим актом агресії російської федерації не входить до встановлених винятків, коли спір не може розглядатись судом за місцем заподіяння шкоди, оскільки така шкода не заподіяна недійсним актом органу державної влади російської федерації, а також не заподіяна неналежним виконанням обов'язків будь-якого із державних органів російської федерації по відношенню до Позивача як суб'єкта господарювання, оскільки Позивач, як суб'єкт господарювання, не перебував і не перебуває у будь-яких зобов'язальних відносинах, як приватно-правового так і публічно-правового характеру із жодним із органів російської федерації, а отже ні належне, ні неналежне виконання будь-яких обов'язків органів державної влади російської федерації перед Позивачем не можливе. При цьому, заподіяння шкоди шляхом захоплення, знищення та пошкодження рухомого і нерухомого майна Позивача внаслідок прямої військової агресії не може бути проявом реалізації будь-яких обов'язків будь-якого із органів російської федерації в силу своєї явної протиправності, визнаної міжнародними інституціями, зокрема Організації Об'єднаних Націй (далі по тексту - ООН).

Відтак, судовий імунітет Російської Федерації не поширюються на випадки заподіяння шкоди суб'єкту господарювання шляхом безпосереднього знищення/викрадення майна суб'єкта господарювання унаслідок протиправного ураження зброєю, зокрема ракетами дальньої дії, під час прямої неспровокованої збройної агресії однієї держави по відношенню до іншої.

Виходячи із наведеного, з урахуванням положень статті 42 Конвенції про правову допомогу, статті 1, пп. «г» п. 1 статті 4, п. 4 статті 4 Угоди, щодо відповідної категорії спорів існує явно виражена відмова Російської Федерації від свого імунітету.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, - так званий «деліктний виняток» («tort exсeption»).

Поняття так званого «деліктного винятку» («tort exception») закріплене також у статті 11 Європейської конвенції про імунітет держав 1972 року.

Стаття 31 Європейської конвенції про імунітет держав 1972 року зазначає, що жодне положення цієї Конвенції не завдає шкоди імунітетам або привілеям, якими користується Договірна Держава, стосовно будь-якої дії або ухилення від дії з боку її збройних сил або дій, що стосуються збройних сил, коли вони знаходяться на території іншої Договірної Держави. Положення конвенції визнають, що правило зі статті 11 не застосовується до діянь збройних сил держав.

Хоча Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року не містить схожої норми, в офіційному коментарі до тексту статті 12 Конвенції ООН вказано, що ця норма не застосовується до «ситуацій, пов'язаних зі збройними конфліктами».

Використання імунітету держави для перешкоджання праву на доступ до правосуддя та праву на ефективний засіб правового захисту може розглядатися як зловживання таким імунітетом.

Надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави (Oleynikov v. Russia (скарга №36703/04), рішення від 14.03.2013, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга №15869/02), рішення від 29.06.2011, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга №156/04), рішення від 17.07.2012, § 60).

У випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження (Sabeh El Leil v. France (скарга №34869/05), рішення від 29.06.2011, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга №36703/04), рішення від 14.03.2013, § 59).

Обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод лише у разі, якщо таке обмеження (1) переслідує законну мету, (2) є пропорційне меті, яка переслідується, та (3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга №8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга №36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга №37112/97), рішення від 21.11.2001, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга №15869/02), рішення від 23.03.2010, § 55).

У рішенні від 14.03.2013 у справі «Олєйніков проти Росії» Європейський суд з прав людини вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).

Російська федерація, вчинивши повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні збройні акти проти Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії, у тому числі юридичній особі, яка здійснює свої господарську діяльність на території України.

Аналогічні підходи щодо судового імунітету застосовано, зокрема, у постановах: Верховного Суду від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, від 22.06.2022 № 311/498/20, від 12.10.2022 у справі № 463/14365/21; Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22.

Після початку неоголошеної війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено російську федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої особі в результаті збройної агресії російської федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Подібна за змістом правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, яка полягає в тому, що з огляду на наведене, спір ініційований позивачем з вимогами до Російської Федерації є підвідомчий судам України.

Отже, суд дійшов висновку про застосування у даній справі «деліктного винятку», відповідно до якого будь-який спір, що виник на її території у юридичної особи України, навіть з іноземною країною, зокрема, й російською федерацією, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/628/20 за заявою Акціонерного товариства «Альфа-Банк», як правонаступника АТ «Укрсоцбанк» (ідентифікаційний код 23494714), до Приватного акціонерного товариства «Компанія «Райз» (ідентифікаційний код 13980201) про банкрутство.

16.04.2024 Приватне акціонерне товариство «Компанія «Райз» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до російської федерації (Russian Federation код ISO ru/rus 643) в особі органу, уповноваженого представляти Відповідача в судах України, генеральної прокуратури Російської Федерації про стягнення майнової шкоди у розмірі 12 023 655,28 грн.

Статтею 7 Кодексу України з процедур банкрутства визначено порядок розгляду спорів, стороною в яких є боржник.

Зокрема, частиною 2 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства передбачено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник, спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Наведена норма кореспондується з положеннями пункту 8 частини 1 статті 20 ГПК України, відповідно до якого справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визнання та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

Оскільки ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.02.2020 у справі № 910/628/20 відкрито провадження у справі про банкрутство Позивача, то відповідно за таких обставин дана справа підсудна Господарському суду міста Києва.

Враховуючи викладене вище, позов Приватного акціонерного товариства «Компанія «Райз» до російської федерації (Russian Federation код ISO ru/rus 643) в особі генеральної прокуратури російської федерації про стягнення майнової шкоди підлягає розгляду у межах справи № 910/628/20 про банкрутство Приватного акціонерного товариства «Компанія «Райз» (ідентифікаційний код 13980201).

За приписами частини 1 статті 12 ГПК України господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного).

У частині 3 вищенаведеної статті зазначено, що загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Згідно частини 2 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до частини 5 статті 252 ГПК України суд розглядає справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про розгляд даної справи в порядку спрощеного позовного провадження у справі без виклику (повідомлення) сторін.

Щодо надсилання копії позову з додатками Відповідачу.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 164 ГПК України до позовної заяви додаються документи, які підтверджують відправлення іншим учасникам справи копії позовної заяви і доданих до неї документів.

Частиною 1 статті 172 ГПК України встановлено, що позивач, особа, яка звертається з позовом в інтересах іншої особи, зобов'язані до подання позовної заяви надіслати учасникам справи її копії та копії доданих до неї документів листом з описом вкладення.

Також, у зв'язку з агресією з боку держави - відповідача та введенням воєнного стану АТ «Укрпошта» з 25.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з державою - відповідачем.

Відповідно до федерального закону російської федерації «Про внесення змін до Федерального закону «Про прокуратуру російської федерації» від 01.07.2021 №265-ФЗ, внесено зміни до федерального закону «Про прокуратуру російської федерації» в частині надання генеральній прокуратурі російської федерації повноважень щодо представництва та захисту інтересів російської федерації в іноземних судах. Зокрема, статтю 1 федерального закону «Про прокуратуру російської федерації» доповнено пунктом 3.1, яким передбачено, що генеральна прокуратура російської федерації в межах своєї компетенції забезпечує представництво та захист інтересів російської федерації у міждержавних органах, іноземних та міжнародних (міждержавних) судах, іноземних та міжнародних третейських судах (арбітражах). Крім цього, федеральний закон «Про прокуратуру російської федерації» було доповнено новим розділом IV.1, положеннями якого врегульовано порядок здійснення представництва і захисту інтересів російської федерації у міждержавних органах, іноземних та міжнародних (міждержавних) судах, іноземних та міжнародних третейських судах (арбітражах) генеральною прокуратурою Російської Федерації.

Позивачем долучено до позовної заяви докази направлення позовної заяви та доданих до неї документів в електронному вигляді на наявну в мережі Інтернет електронну поштову адресу відповідача - генеральної прокуратури російської федерації (businesspravo@genproc.gov.ru) та міністерства юстиції російської федерації (pr@minjust.gov.ru), що оприлюднені на офіційних сайтах міністерства юстиції Російської Федерації (https://minjust.gov.ru) та генеральної прокуратури російської федерації (https://genproc.gov.ru).

Відзив на позовну заяву, будь-які заяви та клопотання від відповідача не надходили.

Отже, суд доходить висновку, що відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у встановлений судом строк.

Разом з тим, стаття 43 ГПК України зобов'язує учасників судового процесу та їх представників добросовісно користуватись процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до частини 9 статті 165 ГПК України, яка кореспондується із частиною 2 статті 178 цього Кодексу, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до статті 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

З урахуванням наведеного, розгляд справи проводився за наявними матеріалами.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ :

Як встановлено судом та слідує з матеріалів справи, у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, воєнними діями на суверенній території України, зокрема у відношенні до майна Позивача, останній зазнав значних збитків.

Приватне акціонерне товариство «Компанія «Райз» є сільськогосподарським підприємством, видами економічної діяльності якого є оптова торгівля хімічними продуктами (основний), надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, складське господарство, надання в оренду сільськогосподарських машин і устаткування, оптова торгівля сільськогосподарськими машинами й устаткуванням, вирощування зернових культур, бобових культур і насіння олійних культур та ін.

Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України 22 грудня 2022 року №309, Степненська сільська територіальна громада (UA23060270000087706) (в якій розташовується с. Наталівка) Запорізького району Запорізької області з 01.02.2023 є територією можливих бойових дій.

Внаслідок ракетного обстрілу збройними силами та/або іншими силовими відомствами російської федерації села Наталівка зруйновано та пошкоджено майно ПрАТ «Компанія «Райз», розташоване за адресою Запорізька область, Запорізький район, с. Наталівка, вул. Гранітна, буд. 1, а саме: зруйнована покрівля 7 500 м2, стіни, вибиті ворота, вікна, пошкоджена підлога, зруйнована система електропостачання, освітлення, водовідведення, несучі конструкції будівлі деформовані і знаходяться в критичному стані. В більшості будівель бази вибиті вікна і дверні отвори, зруйнований розподільчий вузол, виведене з ладу обладнання складу-штабелери, транспортери та два автонавантажувача.

Крім нерухомого майна за адресою Запорізька область, Запорізький район, с. Наталівка, вул. Гранітна, буд. 1 також перебувало наступне рухоме майно Підприємства:

1. водопровід;

2. ємкість для зберігання цементу № 24;

3. залізничні колії № 8 та № 9;

4. кабельна лінія;

5. пожежний резервуар № 23;

6. полігон № 25;

7. технологічна колія ФГС;

8. перевід стрілочний Р-50.

За вказаними фактами органом досудового розслідування здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12023230000000700 від 06.05.2023.

Відповідно до Висновку експерта № 23-5708 судово-економічної експертизи від 02.02.2024 для долучення до матеріалів кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12023230000000700 від 06.05.2023, складеного Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз Міністерства юстиції України, проведеним дослідженням наданих матеріалів та додаткових документів встановлено, що нестача основних засобів ПрАТ «Компанія «РАЙЗ» в Запорізькій області (с. Наталівка, вул. Гранітна, 1) підтверджується станом на 02.01.2023 не в сумі 11 820 015,28 грн, а в загальній сумі 12 023 655,28 грн.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.

У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, 24 лютого 2022 року Президентом України було видано Указ № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», відповідно до якого з 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан.

З лютого 2022 року майно Приватного акціонерного товариства «Компанія «Райз» перебувало під постійними бомбардуваннями, артилерійськими обстрілами, внаслідок чого було зруйновано частину будівель та споруд, пошкоджені покрівля, фасад, вікна. В подальшому, 05.11.2022 внаслідок ракетного обстрілу зазнали пошкодження будівлі виробничої бази Приватного акціонерного товариства «Компанія «Райз» за адресою Запорізька область, Вільнянський район, м. Вільнянськ, вул. Елеваторна, 4б.

Відповідно до Висновку експерта № 23-5708 судово-економічної експертизи від 02.02.2024 для долучення до матеріалів кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12023230000000700 від 06.05.2023, складеного Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз Міністерства юстиції України, проведеним дослідженням наданих матеріалів та додаткових документів встановлено, що нестача основних засобів ПрАТ «Компанія «РАЙЗ» в Запорізькій області (с. Наталівка, вул. Гранітна, 1) підтверджується станом на 02.01.2023 не в сумі 11 820 015,28 грн, а в загальній сумі 12 023 655,28 грн.

Отже, розмір матеріальних збитків (шкоди) заподіяних російською федерацією ПрАТ «Компанія «РАЙЗ» складає 12 023 655,28 грн.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Інститут відшкодування шкоди в цивільному законодавстві - це інститут, що забезпечує реакцію суспільства на порушення норм права та виконує відновлювальну функцію, спрямовану на приведення майнового стану потерпілого до стану, що існував до правопорушення.

Збитки є наслідками неправомірної поведінки, дії чи бездіяльності особи, яка порушила права або законні інтереси іншої особи, зокрема невиконання або неналежне виконання установлених вимог щодо здійснення господарської діяльності, господарське правопорушення, порушення майнових прав або законних інтересів інших суб'єктів тощо.

Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо).

Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 10.12.2018 у справі № 902/320/17.

Водночас згідно частини першої статті 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Для настання деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення, а саме: протиправна поведінка заподіювача шкоди, наявність шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача, а також вина.

Протиправність поведінки заподіювача шкоди характеризується тим, що неправомірна поведінка особи, яка завдала шкоду, як умова деліктної відповідальності передує відшкодуванню. Тобто відшкодуванню підлягає шкода, завдана неправомірними, протиправними діями.

Протиправна поведінка особи - це діяння, які насамперед порушують норму права й одночасно порушують суб'єктивне право іншої конкретної особи. Таким чином, будь-яке завдання шкоди особі чи майну слід розглядати як протиправне. Протиправна поведінка найчастіше виражається в активних діях, які спричинили збитки в майновій сфері особи чи немайнових відносинах.

Також однією з особливостей є те, що деліктна відповідальність може настати навіть без вини заподіювача шкоди. Наприклад, відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, тобто діяльністю, яка пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів; зберіганням хімічних, радіоактивних речовин; тощо - що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює. У такому випадку вина заподіювача шкоди не вимагається, тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання, без наявності вини.

Питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин, що не регулюються нормами КПК України, у зв'язку з чим господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який є підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17.

Тобто, господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди (постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/506/19 від 03.03.2020).

Згідно із частиною першою статті 133 ГК України основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.

Відповідно до статті 134 ГК України право власності є основним речовим правом у сфері господарювання. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Згідно статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 134 ГК України визначено, що право власності є основним речовим правом у сфері господарювання. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном.

Позивач створений та здійснює свою діяльність у формі приватного акціонерного товариства, є підприємницьким товариством та здійснює підприємницьку діяльність в розумінні статей 42, 55 ГК України, статті 84 ЦК України.

Втрачене майно Позивача за своїм цільовим призначенням використовувалось у сфері господарської діяльності і є значним активом для здійснення ним господарської діяльності.

За таких умов, знищення майна Позивача, що належить йому на праві приватної власності, унеможливлює реалізацію господарської діяльності Позивача, реалізацію ним свого права на володіння, користування та розпоряджання своїм майном, а отже є порушенням прав Позивача на здійснення підприємницької та господарської діяльності.

Відповідно до статті 41 Конституції України та пункту 2 частини першої статті 3, статті 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Серед іншого, зобов'язання російської федерації із забезпечення права власності Позивача випливають зі статті 17 Загальної декларації прав людини (Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року), що передбачає право особи володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Статтею 1 Протоколу № 1 від 20.03.1952 №ETS N 009 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Національне законодавство України керується тим, що, за загальним правилом, шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України.

Вимогами ЦК України передбачено можливість стягнути з особи, винної в учиненні кримінального правопорушення, як матеріальну, так і моральну шкоду, заподіяну злочином.

Цивільний позов про стягнення шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням, потерпіла особа може подати відповідно до вимог статей 127, 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) як у процесі розслідування такого кримінального провадження - до початку призначення кримінального провадження до судового розгляду (тобто під час досудового розслідування або на підготовчому судовому засіданні з розгляду кримінального провадження), так і окремо - через звернення до суду із позовом до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення та заподіяла таку шкоду, оскільки ЦК України містить прямі норми, якими врегульовано відшкодування такої шкоди (глава 82 ЦК України).

Відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави. В свою чергу стаття 3 ЦК України визначає, що справедливість, добросовісність та розумність є одними із загальних засад цивільного законодавства.

У відповідності до статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Згідно з частиною 3 статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1166 ЦК України шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Статтею 1166 ЦК України визначено, що відшкодування шкоди можливе за таких умов: 1) завдано шкоди особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи; 2) дії або бездіяльність, якими завдана шкода, є неправомірними. 3) причинний зв'язок між протиправними діями правопорушника і шкодою, яка виникла; 4) вина особи, яка завдала шкоду. При цьому діє презумпція (припущення) вини порушника: якщо потерпілий довів наявність шкоди, то боржник має довести відсутність своєї вини. Для виникнення обов'язку відшкодування шкоди ступінь вини порушника значення не має.

Заподіяння шкоди Позивачу діями відповідача підтверджується доказами, які додані до позову.

Документально також підтверджується причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та завданою майну Позивача шкодою.

Очевидною є наявність вини відповідача у заподіянні шкоди Позивачу у формі умислу.

Згідно із статтею 1192 ЦК України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

За фактом вчинення діянь, що складають підстави цієї позовної заяви, Російська Федерація порушила власні міжнародні зобов'язання в сфері дотримання права власності Позивача.

Розмір завданої Позивачу майнової шкоди, протиправними діями відповідача, підтверджується Висновком № 23-5708 судово-економічної експертизи для долучення до матеріалів у кримінального провадження за № 12023230000000700 від 06.05.2023.

До висновку про можливість використання доказів, отриманих у межах кримінального провадження у разі, якщо відповідні дані стосуються предмета доказування, дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18 (п. 105).

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 05.02.2020 по справі № 461/3675/17, суд може врахувати як доказ висновок, підготовлений у рамках кримінального провадження особою, яка є атестованим судовим експертом, оскільки експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений.

Згідно пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватися із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.

За таких умов, пред'явлення позовних вимог до російської федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права Позивача.

У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени ООН утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй.

Відповідно до статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії російської федерації проти України в порушення статуту ООН та звернено до росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування російської федерації з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 № 182, відповідно до якого зобов'язано російську федерацію негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

За таких умов, в силу положень національного законодавства України, у тому числі і міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача є за своєю суттю актом збройної агресії російської федерації по відношенню до України. Відтак, будь-які дії російської федерації з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і ракетний обстріл майна Позивача, здійснений в рамках реалізації акту агресії російської федерації.

Відповідно до статті 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі), відповідно до якої забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Згідно пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Майно Позивача не використовувалось у воєнних цілях, а господарська діяльність Позивача була мирною та відповідає нормам чинного в Україні законодавства та міжнародного права.

Міжнародно-правова відповідальність - це юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародно-правового зобов'язання, або юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, завданої іншому суб'єкту міжнародного права в результаті вчиненого міжнародно-правового делікту.

Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання.

З юридичної точки зору, міжнародне правопорушення являє собою складне правове явище, та має наступні характерні основні ознаки: міжнародна суспільна небезпека; протиправність; причинно-наслідковий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що наступили; карність.

За загальним принципом, держава відповідає за дії, вчинені її органами та посадовими особами, іншими особами, що діють як агенти такої держави.

Оскільки збитків Позивачу завдано внаслідок дій російської федерації, її підконтрольних органів та осіб, то очевидно, що російську федерацію має бути притягнуто до відповідальності за порушення міжнародного права в Україні або проти України, включно з її агресією на порушення Статуту Організації Об'єднаних Націй, а також іншими порушеннями міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, і що вона повинна нести правові наслідки всіх своїх міжнародно-протиправних діянь, включно з відшкодуванням шкоди, зокрема будь-якої шкоди, заподіяної такими діяннями.

Відтак, дії російської федерації щодо захоплення, знищення та пошкодження рухомого і нерухомого майна Позивача були вчинені всупереч законам і звичаям війни, а отже, Відповідач несе повну відповідальність як за відповідний ракетний удар, так і за спричинені ним наслідки внаслідок окупаційних дій, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну Позивача.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. theUnitedKingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява №38722/02)).

Ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.

Вимога позивача про стягнення з відповідача суми майнової шкоди є законною, обґрунтованою та документально доведеною, що забезпечить ефективний спосіб захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відповідного відшкодування.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України», рішення від 10.02.2010).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.

За приписами статей 73, 74 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що позивачем у даній справі належними та допустимими доказами доведено наявність повного складу цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.

Щодо стягнення шкоди з визначенням грошового еквіваленту в іноземній валюті.

Зазначений предмет позову обумовлений підставами позову, які пов'язані з фактом захоплення, знищення та пошкодження рухомого і нерухомого майна Позивача відповідачем. Розміром матеріальних збитків Позивача, спричинених відповідачем, який є грошовим еквівалентом захопленого майна Позивача (вартість нестачі активів), обрахований та визначений в гривнях за результатами проведення судово-економічної експертизи, висновок якої долучено до позовної заяви.

Відповідно до положень статті 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Одночасно, в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує валютний обіг. Так, відповідно до преамбули Закону України «Про валюту і валютні операції», цей Закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов'язки суб'єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства. Згідно із частинами 1, 2 статті 5 зазначеного Закону гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою цієї статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків.

Отже, Закон України «Про валюту і валютні операції», як спеціальний нормативно-правовий акт у сфері регулювання валютних операцій, визначає гривню як єдиний законний платіжний засіб в межах території України, однак не встановлює обов'язку здійснення платежів з території інших країн на територію України в національній валюті. Більше того, така вимога суперечила б критеріям суверенітету держав, оскільки поширювала б дію нормативно-правових актів України на чужу суверенну територію, що суперечить і доктрині національного права України, і положенням міжнародного права.

Згідно із п. 1 статті 1 вказаного Закону валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов'язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов'язаних з цим зобов'язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.

Отже, операція щодо сплати нерезидентом суми заподіяної шкоди на підставі такого, що набуло законної сили, рішення суду, підпадає під наведені вище ознаки валютної операції. При цьому, відповідно до пп. «ґ» п. 8 статті 1 вказаного Закону іноземні держави (у тому числі і відповідач) підпадають під ознаки нерезидента.

Відповідно до ч. 5 статті 3 вказаного Закону у разі, якщо норма цього Закону чи нормативно-правового акта Національного банку України, виданого на підставі цього Закону, або норми інших нормативно-правових актів Національного банку України допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов'язків резидентів та нерезидентів у сфері здійснення валютних операцій або повноважень органів валютного нагляду, така норма трактується в інтересах резидентів та нерезидентів.

Згідно із частиною 1 статті 6 наведеного Закону, валютні операції здійснюються без обмежень відповідно до законодавства України, крім випадків, встановлених законами України, що регулюють відносини у сферах забезпечення національної безпеки, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму чи фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, виконання взятих Україною зобов'язань за міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також випадків запровадження Національним банком України відповідно до цього Закону заходів захисту.

Відповідно до п. 109 Розділу Х Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті, затвердженого постановою Національного банку України № 5 від 02.01.2019, за поточними рахунками в іноземній валюті суб'єктів господарювання - резидентів (юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) здійснюються операції, що не суперечать вимогам законодавства України.

Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань через компанію ТНА Корпорейт Солюшнз Ллс (Tna Corporate Solutions Llc) здійснюється непрямий вирішальний вплив на ПрАТ «Компанія «РАЙЗ» її кінцевим бенефіціарним власником - П'яцца Ніколасом Ентоні (країна громадянства: Сполучені Штати Америки, адреса: Сполучені Штати Америки, 82414, ВАЙОМІНГ, ПАРК, КОДІ, 14-ТА СТРІТ, ОФІС 414, який опосередковано, через компанію ТНА Корпорейт Солюшнз Ллс володіє пакетом акцій ПрАТ «Компанія «РАЙЗ» в розмірі 78,3%).

Діяльність Позивача в першу чергу спрямована на отримання прибутку від господарської діяльності з подальшим отриманням дивідендів кінцевим бенефіарним власником - громадянином США, національною валютою якої є долар США.

Отже, вимога Позивача про стягнення шкоди у іноземній валюті (долар США) відповідає як матеріальному закону, так і суті господарської діяльності Позивача, а обраний ним спосіб судового захисту у вигляді відшкодування шкоди із зазначенням еквіваленту в іноземній валюті (долар США) відповідає цивільному законодавству та є ефективним при виконанні такого рішення на території інших держав.

Станом на дату завдання шкоди (18.03.2022 - дата пошкодження майна Позивача) офіційний курс гривні до долару США (USD) дорівнював 29,2549. Відомості про офіційний курс гривні до долару США (USD) станом на 18.03.2022 наявні на офіційному веб-сайті Національного Банку України та перебувають у відкритому доступі за посиланням в інтернет-мережі:

https://bank.gov.ua/ua/markets/exchangerates?date=18.03.2022&period=daily .

Отже, розмір майнової шкоди (матеріальних збитків) Позивача в грошовому еквіваленті в іноземній валюті доларах США обраховується згідно з такою формулою:

Адол = Агрн ч К, де

Адол - розмір майнової шкоди (матеріальних збитків) в доларах США;

Агрн - розмір майнової шкоди (матеріальних збитків) в гривнях;

К - офіційний курс гривні до долару США станом на 18.03.2022.

Розрахунок майнової шкоди (матеріальних збитків) Позивача в грошовому еквіваленті в іноземній валюті в доларах США:

Адол = 12 023 655,28 ч 29,2549 = 410 996,29 доларів США.

Зважаючи на вищенаведене, розмір майнової шкоди (матеріальних збитків) Позивача в грошовому еквіваленті іноземної валюти дорівнює 410 996,29 доларів США.

Отже, оскільки матеріалами справи підтверджується повний склад цивільного правопорушення, то вимога позивача про стягнення майнової шкоди у розмірі 12 023 655,28 грн (дванадцять мільйонів двадцять три тисячі шістсот п'ятдесят п'ять гривень 28 копійок) (UAH) майнової шкоди, що в грошовому еквіваленті іноземної валюти становить 410 996,29 доларів США (чотириста десять тисяч доларів 29 центи) (USD), підлягає задоволенню.

Щодо розподілу у даній справі судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 22 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Згідно підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відтак, з урахуванням ціни позову у цій справі розмір судового збору за його подання становить 180 354,83 грн.

Відповідно до частини 2 статті 129 ГПК України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

З огляду на те, що Позивач від сплати судового збору за розгляд даного спору звільнений, судовий збір за подання позову у даній справі підлягає стягненню з відповідача в дохід Державного бюджету України.

Керуючись ст. ст. 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ :

1. Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

2. Стягнути з держави російська федерація (Russian Federation код ISO ru/rus 643) на користь Приватного акціонерного товариства «КОМПАНІЯ «РАЙЗ» (код ЄДРПОУ 13980201, 01014, місто Київ, вулиця Катерини Білокур, будинок 5/17) 12 023 655,28 грн (дванадцять мільйонів двадцять три тисячі шістсот п'ятдесят п'ять гривень 28 копійок) (UAH) майнової шкоди, що в грошовому еквіваленті іноземної валюти становить 410 996,29 доларів США (чотириста десять тисяч доларів 29 центи) (USD).

3. Стягнути з держави російська федерація (Russian Federation код ISO ru/rus 643 в дохід Державного бюджету України - 180 354 (сто вісімдесят тисяч триста п'ятдесят чотири) грн 83 коп. судового збору.

4. Накази видати після набрання рішенням суду законної сили.

Повний текст рішення складено 24.06.2024.

Суддя Л.В. Омельченко

Згідно з ч.ч.1, 2ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.