ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
м. Київ
27 серпня 2010 року 18:01 № 2а-1585/10/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
Головуючого - судді Дегтярьової О.В.,
при секретарі судового засіданні Безсчасній Я.С.,
за участю представників:
позивача -ОСОБА_2 (довіреність від 24.12.2009р. № 664),
відповідача - Цируль М.А. (довіреність від 01.04.2010р. № 20),
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доДержавної податкової інспекції у Макарівському районі Київської області
провизнання нечинними (недійсними) податкового повідомлення від 21 вересня 2009 року № 0212951700/0 та першої податкової вимоги № 1/5253 від 18 листопада 2009 року, -
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до ДПІ у Макарівському районі Київської області з позовом про визнання нечинними (недійсними) податкового повідомлення від 21 вересня 2009 року № 0212951700/0 та першої податкової вимоги № 1/5253 від 18 листопада 2009 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що визначення спірними податковим повідомленням та податковою вимогою податкового зобов'язання із земельного податку є таким, що суперечить законодавству.
Відповідач по справі заперечував проти позовних вимог. В обґрунтування заперечень посилався на те, що позивачу були правомірно визначені суми податку спірними рішеннями.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з таких підстав.
21 вересня 2009 року ДПІ у Макарівському районі Київської області прийняла податкове повідомлення № 0212951700/0, яким згідно з підпунктом «г»підпункту 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»та відповідно до ст. ст. 6- 8 Закону України «Про плату за землю»визначила позивачу суму податкового зобов'язання з плати за землю в розмірі 16 974, 88 грн. з граничним строком сплати -16 листопада 2009 року.
Листом від 18 листопада 2009 року № 1287/1042/3/17-092 ДПІ у Макарівському районі Київської області повідомила позивача про те, що станом на 18 листопада 2010 року він має податковий борг із земельного податку в сумі 16 825, 06 грн.
18 листопада 2009 року ДПІ у Макарівському районі Київської області виставила позивачу першу податкову вимогу № 1/5253, згідно якої станом на 18 листопада 2009 року сума податкового боргу позивача за узгодженим податковим зобов'язанням із земельного податку станом на 18 листопада 2009 року становить в розмірі 17 238, 51 грн.
Частиною першою ст. 67 Конституції України передбачено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Спеціальним Законом з плати за землю є Закон України «Про плату за землю», який визначає розміри та порядок плати за використання земельних ресурсів, а також відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку.
Згідно з частиною першою ст. 2 Закон України «Про плату за землю»від 03 липня 1992 року № 2535-XІІ (в редакції на момент спірних правовідносин) (далі -Закон України «Про плату за землю») використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом.
Відповідно до ст. 5 вищезазначеного Закону об'єктом плати за землю є земельна ділянка, а також земельна частка (пай), яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди. Суб'єктом плати за землю (платником) є власник земельної ділянки, земельної частки (паю) і землекористувач, у тому числі орендар.
Власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок, а також орендну плату за земельні ділянки державної та комунальної власності з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою (ст. 15 Закону).
Основним документом, що регулює земельні відносини в Україні, є Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ.
Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Виникнення права власності та права користування на земельну ділянку регламентується положеннями ст. 125 Земельного кодексу України, згідно якої право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Згідно з ч. 1 ст. 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.
В ході судового розгляду було встановлено, що позивач є власником двох земельних ділянок загальною площею 17, 2804 га, які розташовані на території Наливайківської сільської ради Макарівського району Київської області.
Зазначені земельні ділянки були придбані позивачем за договорами купівлі-продажу земельних ділянок від 26 грудня 2006 року № 617, № 621, № 625, № 629, для ведення особистого селянського господарства.
На підставі вказаних договорів купівлі-продажу позивачу були видані Державні акти на право власності на земельні ділянки від 22 серпня 2007 року серія ЯД № 751659 (земельна ділянка площею 9, 1404 га, земельна ділянка розташована на території Наливайківської сільської ради Макарівського району Київської області, цільове призначення (використання) земельної ділянки -для ведення особистого селянського господарства, акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010733000238), серія ЯД № 751658 (земельна ділянка площею 8, 1400 га, земельна ділянка розташована на території Наливайківської сільської ради Макарівського району Київської області, цільове призначення (використання) земельної ділянки -для ведення особистого селянського господарства, акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010733000237.
Згідно з п. 2 Розпорядження Макарівської районної державної адміністрації від 29 лютого 2008 року № 1066 було змінено цільове призначення земельних ділянок загальною площею 138, 2378 га п'яти громадянам України, які належать їм на праві приватної власності, із земель для ведення особистого селянського господарства на землі для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на території Наливайківської сільської ради Макарівського району Київської області.
Згідно Додатку до Розпорядження Макарівської районної державної адміністрації від 29 лютого 2008 року № 1066 ОСОБА_1 було здійснено зміну цільового призначення земельної ділянки площею 17, 2804 га із земель для ведення особистого селянського господарства на землі для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в межах Наливайківської сільської ради Макарівського району Київської області.
На підставі вказаного розпорядження позивачу були видані нові Державні акти на право власності на земельні ділянки від 04 березня 2008 року серія ЯЖ № 408946 (земельна ділянка площею 8, 1400 га, земельна ділянка розташована на території Наливайківської сільської ради Макарівського району Київської області, цільове призначення (використання) земельної ділянки -для будівництва та обслуговування жилого будинку, акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010833000057), серія ЯЖ № 408945 (земельна ділянка площею 9, 1404 га, земельна ділянка розташована на території Наливайківської сільської ради Макарівського району Київської області, цільове призначення (використання) земельної ділянки -для будівництва та обслуговування жилого будинку, акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010833000056).
Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України «Про систему оподаткування», який визначає принципи побудови системи оподаткування в Україні, податки і збори (обов'язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також права, обов'язки і відповідальність платників, ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), за винятком особливих видів мита та збору у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, збору у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності, і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування.
Отже, для визначення ставки податку за земельні ділянки, що належать позивачу на праві приватної власності, слід звернутись до спеціального Закону України «Про плату за землю».
Норми Земельного кодексу України не мають визначальний характер при визначенні ставки податку, а лише мають допоміжний характер, оскільки не регулюють податкові відносини.
В Законі Україні «Про плату за землю»міститься Розділ 2 «Плата за землі сільськогосподарського призначення», Розділ 3 «Плата за землі населених пунктів»та Розділ 4 «Плата за землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення, а також за землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико -культурного призначення та за землі лісового і водного фондів (за межами населених пунктів).
Аналіз зазначених Розділів дає підстави вважати, що в Розділі 2 визначальним критерієм для визначення податку слугує цільове призначення земельної ділянки, в Розділі 3 визначальним критерієм для визначення податку слугує місцезнаходження земельної ділянки, а Розділі 4 визначальним критерієм для визначення податку слугує цільове призначення земельної ділянки з урахуванням її місцезнаходження.
Таким чином, для визначення ставки земельного податку Законом України «Про плату за землю»землі розділені на три групи: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі населених пунктів; 3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення, а також за землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення та за землі лісового і водного фондів (за межами населених пунктів).
В абзаці шостому ст. 1 вищезгаданого Закону передбачено, що землі сільськогосподарського призначення - землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.
Згідно з частиною першою ст. 19 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ (далі -Земельний кодекс України) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісового фонду; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Частинами першою, другою та третьою ст. 20 Земельного кодексу України передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Згідно з ч. 2 ст. 22 Земельного кодексу України до земель сільськогосподарського призначення належать:
а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);
б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).
Пунктом «а»ч. 3 статті 22 Земельного кодексу України передбачено, що громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
В ході судового розгляду було встановлено, що з ініціативи позивача було здійснено зміну цільового призначення земельних ділянок згідно з п. 2 Розпорядженням Макарівської районної державної адміністрації від 29 лютого 2008 року № 1066 із земель для ведення особистого селянського господарства на землі для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
Згідно з п. «а»ч. 1 ст. 91 Земельного кодексу України власники земельних ділянок зобов'язані забезпечувати використання їх за цільовим призначенням.
Однією із підстав для примусового припинення прав на земельну ділянку є використання земельної ділянки не за цільовим призначення (п. «а»ст. 143 Земельного кодексу України).
Відповідно до Українського класифікатора цільового використання земель, затвердженого листом Держкомзему України від 24 квітня 1998 року № 14-1-7/1205, незалежно від форми власності землі сільськогосподарського призначення включають в себе землі надані для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (п. 2.1), для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби (п. 2.2), для ведення дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду, для ведення сільського господарства (п. 2.3), для ведення підсобного сільського господарства (п. 2.3), для ведення підсобного сільського господарства (п. 2.4), для ведення селянського (фермерського) господарства (п. 2.5), для традиційних народних промислів і підприємницької діяльності (п. 2.6), для іншого сільськогосподарського призначення (п. 2.7).
Згідно класифікатора (п. 2) землі сільськогосподарського призначення не включають в себе функціонального використання земель наданих для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що в даному випадку характеризує земельні ділянки належні позивачеві.
При цьому той факт, що згідно довідок Наливайківської сільської ради Макарівського району Київської області від 12 квітня 2010 року № 120 - № 121 на земельних ділянках позивача не розміщено споруд, будівель та не ведуться будівельні роботи, не змінює цільове призначення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та не свідчить про те, що вони не будуть використовуватись за цільовим призначенням.
При цьому для визначення ставки податку має значення саме категорія земель, яка визначається в залежності від цільового призначення, а не склад земель, у зв'язку з чим застосування до земельних ділянок, належних позивачу, ставки податку відповідно до ст. 6 «Про плату за землю»є безпідставним.
Згідно зі ст. 38 Земельного кодексу України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.
Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови (ст. 39 Земельного кодексу України).
Як було встановлено в ході судового розгляду, земельні ділянки, належні позивачу, які розташовані на території Наливайківської сільської ради Макарівського району Київської області, знаходяться поза межами населеного пункту.
Доказів змін меж Макарівського району та включення земельних ділянок, що належать позивачу, до населеного пункту суду не надано.
Відтак, віднесення вказаних земельних ділянок з метою оподаткування до земель житлової та громадської забудови та визначення для них ставки земельного податку відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про плату за землю»не вбачається судом за можливе, оскільки вказаною нормою Закону визначаються ставки земельного податку для земель населених пунктів.
Оскільки після зміни цільового призначення земельні ділянки не відносяться до земель сільськогосподарського призначення, а за своїм місцем розташування не входять до меж населеного пункту, то визначення ставки земельного податку відповідно до статей 6, 7 (Розділ 2 та Розділ 3) Закону України «Про плату за землю»стосовно земельних ділянок позивача виключається.
В той же час, оподаткування земельних ділянок іншого призначення (ніж сільськогосподарське) за межами населених пунктів здійснюється за ставками, встановленими статтями 8 -11 Розділу 4 (Плата за землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення, а також за землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико -культурного призначення та за землі лісового і водного фондів (за межами населених пунктів) Закону України «Про плату за землю».
Частиною першою ст. 8 цього Закону передбачено, що податок за земельні ділянки, надані для підприємств промисловості, транспорту, зв'язку та іншого призначення, за винятком земельних ділянок, зазначених у частині другій та третій цієї статті і частині другій статті 6 цього Закону, справляється з розрахунку 5 відсотків від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.
Таким чином, у випадку, якщо землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення, а також за землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико -культурного призначення та за землі лісового і водного фондів знаходяться за межами населених пунктів податок щодо них визначається відповідно до ст. 8 -ст. 11 Закону.
Визначення поняття «іншого призначення»в Законі Україні «Про плату за землю»відсутнє, а тому воно має застосовуватись в контексті будь-якого іншого призначення, а тому повністю законним є оподаткування земель, що знаходяться за межами населеного пункту, якщо оподаткування за іншими статтями неможливо, за статтею ст. 8, зокрема частиною першою.
Крім того, статтею 13 Закону України «Про плату за землю»передбачено, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, а орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності, - договір оренди такої земельної ділянки.
Згідно з Витягів з бази даних автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру від 05 серпня 2010 року (Серія БББ № 209770, Серія БББ № 209771,) ОСОБА_1 належить на праві приватної власності земельні ділянки площею 9, 1404 га, 8, 14 га на території Наливайківської сільської ради Макарівського району Київської області із цільовим призначенням -для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає правомірним нарахування позивачу суми податку за ставкою 5 % від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області спірним податковим повідомленням.
Посилання позивача на неналежність документів щодо грошової оцінки та індексації грошової оцінки, на підставі яких відповідачем була визначена сума податку, як доказів визнаються судом безпідставними, оскільки позивач не посилався на те, що дані щодо грошової оцінки земельних ділянок та індексації грошової оцінки земельних ділянок, на підставі яких відповідачем було здійснено донарахування земельного податку позивачу, не відповідають дійсності.
При цьому суд звертає увагу на те, що неналежними можуть визнаватись докази, які не стосуються предмету доказування згідно з ч. 1 ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно підпункту «г»підпункту 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму податкового зобов'язання платника податків у разі якщо згідно з законами з питань оподаткування особою, відповідальною за нарахування окремого податку або збору (обов'язкового платежу), є контролюючий орган.
Частиною третьою ст. 14 Закону України «Про плату за землю»передбачено, що нарахування громадянам сум земельного податку, а також орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності проводиться органами державної податкової служби, які видають платникові до 15 липня поточного року платіжне повідомлення про внесення платежу.
Земельний податок, а також орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності громадянами сплачується рівними частками до 15 серпня і 15 листопада (ч. 3 ст. 17 вищезазначеного Закону).
Відповідно до підпункту «а»підпункту 6.2.3 п. 6.2 ст. 6 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»перша податкова вимога надсилається не раніше першого робочого дня після закінчення граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов'язання. Перша податкова вимога містить повідомлення про факт узгодження податкового зобов'язання та виникнення права податкової застави на активи платника податків. обов'язок погасити суму податкового боргу та можливі наслідки непогашення його у строк.
З моменту отримання позивачем спірного податкового повідомлення сума податкового зобов'язання із земельного податку відповідно до підпункту 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 вищезгаданого Закону вважається узгодженою.
Таким чином, відповідачем в цілому була дотримана законодавча процедура визначення податку податковим повідомленням та виставлення першої податкової вимоги.
Посилання позивача на окремі недоліки спірного податкового повідомлення та податкової вимоги та окремі порушення при процедурі їх прийняття не беруться судом уваги з огляду на те, що вони не дають підстави для висновку про їх неправомірність та не спростовують правомірність визначення позивачу суми податку.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною першою ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, яка розкриває принцип законності, передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та наданих сторонами доказів, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог, у зв'язку з чим адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 2 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони -суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтвердженні судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.
Оскільки спір вирішено на користь суб'єкта владних повноважень, звільненого від сплати судового збору, а також за відсутності витрат позивача - суб'єкта владних повноважень, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати стягненню з позивача не підлягають.
Керуючись ст. 9, ст. ст. 69 - 71, ст. 94, ст. ст. 158-163, ст. 167, ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. В задоволенні позову відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими в ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно.
СуддяО.В. Дегтярьова
Дата виготовлення та підписання повного тексту постанови -07 вересня 2010 року.