21 червня 2024 року м. Харків Справа № 922/295/24
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Тарасова І.В., суддя Білоусова Я.О. , суддя Пуль О.А.
розглянувши в порядку письмового провадження без виклику учасників справи апеляційну скаргу відповідача - фізичної особи-підприємця Ремізова Андрія Віталійовича, м.Харків, (вх.1063 Х) на рішення Господарського суду Харківської області від 05.04.2024 (ухвалене суддею Добрелею Н.С. у приміщенні Господарського суду Харківської області, повний текст складений 05.04.2024) у справі № 922/295/24,
за позовом Акціонерного товариства "Українська Залізниця" в особі Філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд" Акціонерного товариства "Українська Залізниця", м. Київ
до фізичної особи-підприємця Ремізова Андрія Віталійовича, м. Харків
про стягнення коштів,
Акціонерне товариство "Українська Залізниця" в особі Філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд "Акціонерного товариства" "Українська Залізниця" звернулося до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до фізичної особи-підприємця Ремізова Андрія Віталійовича про стягнення заборгованості за договором оренди нерухомого майна від 27.11.2020№ БМЕС-01/48-ВУМ, у т.ч.: основний борг - 40880,48 грн., пеня - 13244,94 грн., штраф - 1226,41 грн., інфляційні втрати - 1762,67 грн., 3% річних - 861,05 грн., а також просить нарахувати 3% річних, передбачені ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, на всю стягнуту за судовим рішенням суму боргу до моменту виконання рішення органом (особою), що здійснюватиме примусове виконання рішення.
Позов обґрунтовано невиконанням відповідачем умов договору оренди нерухомого майна від 27.11.2020№ БМЕС-01/48-ВУМ щодо сплати орендної плати за період з 21.07.2022 по 30.11.2023 в розмірі 40880,48 грн., за несплату якої відповідно до пунктів 8.2., 8.4. Договору позивачем нараховано штраф в розмірі 3% від суми заборгованості - 1226,41 грн. та пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за весь час прострочення з 21.07.2022 по 30.11.2023, а також на підставі ч.2 статті 625 Цивільного кодексу України за вказаний період прострочення інфляційні втрати в сумі 1762,67 грн. та 3% річних в сумі 861,05 грн.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 05.04.2024 у справі № 922/295/24 в задоволенні позову відмовлено частково.
Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Ремізова Андрія Віталійовича на користь Акціонерного товариства "Українська Залізниця" в особі Філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд" Акціонерного товариства" "Українська Залізниця" основний борг в сумі 40880,48 грн., пеню в сумі 7434,39 грн., штраф в сумі 1226,41 грн., інфляційні втрати в сумі 1762,67 грн., 3% річних в сумі 861,05 грн., витрати зі сплати судового збору в сумі 2724,55 грн.
В обґрунтування рішення суд послався, зокрема, на підтвердження фактів щодо виконання позивачем своїх обов'язків з передання майна в оренду за актом приймання-передачі та відсутність доказів в підтвердження оплати відповідачем виставлених позивачем рахунків на сплату орендної плати за Договором за період з 21.07.2022 по 30.11.2023 та наявність у зв'язку з цим підстав для стягнення суми основного боргу із нарахованими на неї за спірний період прострочення відповідно до пунктів 8.2., 8.4. Договору штрафу та пені, а також на підставі ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України інфляційних втрат та 3% річних.
Разом з цим суд зазначив про нарахування позивачем до стягнення пені поза межами встановленого ч. 6 статті 232 Господарського процесуального кодексу України шестимісячного строку нарахування штрафних санкцій з дня коли зобов'язання мало бути виконане, у зв'язку з чим здійснив перерахунок пені в межах вказаного строку.
Відповідач - фізична особа-підприємець Ремізов Андрій Віталійович подав на зазначене рішення до Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить це рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив те, що суд першої інстанції допустив неповноту судового розгляду, оскільки ухвалою від 03.04.2024 відмовив відповідачу в поновленні процесуального строку на подання відзиву на позов та не прийняв до розгляду поданий представником відповідача-адвокатом Ковалем О.Ю. відзив на позов, внаслідок чого не надав жодної оцінки викладених у відзиві доводам відповідача щодо:
- неможливості використовувати орендоване приміщення з огляду на дві обставини, які не залежали від його волі та відповідно до ч. 6 статті 762 Цивільного кодексу України є підставою для звільнення від орендної плати, а саме через те, що: 1) територія Харківської територіальної громади, в межах якої це приміщення знаходиться відповідно до Наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, наяких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією» від 22.12.2022 № 309 віднесено до територій, на яких з 24.02.2022 ведуться бойові дії, і при цьому орендоване приміщення знаходиться на території залізниці, яка є об'єктом стратегічного значення та впершу чергу піддається ворожим обстрілам 2) відповідачем не використовувалось орендоване приміщення за предметом діяльності відповідача -торгівля сіллю через те, що його єдиний постачальник -ТОВ «Соларус» припинив постачати вказаний товар відповідачу через те, що виробником товару -ТОВ «Слов'янська сіль», яке знаходиться на території Донецької області в смт. Райгородок, у зв'язку із введенням воєнного стану через вторгнення російської федерації з 24.02.2022 прпипинило постачання товару на користь ТОВ «Соларус»;
- заяві відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій на підставі ч. 3 статті 551 Цивільного кодексу України, статті 233 Господарського кодексу України з огляду на невідповідність заявлених до стягнення нарахувань на суму основного боргу наслідкам порушення зобов'язання, їх надмірного розміру порівняно із сумою основного боргу (складають 42% цієї суми) та збитками кредитора.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.04.2024 для розгляду справи № 922/295/24 сформовано склад колегії суддів: головуючий суддя Тарасова І.В., суддя Білоусова Я.О., суддя Пуль О.А.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача- фізичної особи-підприємця Ремізова Андрія Віталійовича, м.Харків, (вх.1063 Х) на рішення Господарського суду Харківської області від 05.04.2024 у справі № 922/295/24 та ухвалено здійснити її розгляд без повідомлення учасників справи.
08.05.2024 від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу , згідно з яким він просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, посилаючись на недоведеність відповідачем наявності об'єктивних причин, які унеможливили використання орендованого приміщення за встановленою в Договорі метою, в тому числі наявності форс-мажорних обставин саме для спірних договірних правовідносин.
Відповідно до положень статей 269, 270 Господарського процесуального кодексу України здійснює перегляд справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, користуючись правами суду першої інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у главі 1 розділу IV цього Кодексу (Апеляційне провадження).
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, з'ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах, встановлених статтею 269 ГПК України, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, зважаючи на таке.
Як вбачається з матеріалів справи, між АТ "Українська Залізниця» в особі Філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд" Акціонерного товариства "Українська Залізниця" (орендодавець) та ФОП Ремізовим А.В. (орендар) був укладений Договір оренди нерухомого майна від 27.11.2020 №БМЕС-01/48-ВУМ (далі - Договір). Згідно з його умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нерухоме майно загальною площею 32,00 кв. м., а саме: частину асфальтового покриття вантажного двору станції Харків-Балашовський, що розташовано в м. Харкові та знаходиться за адресою: вул. Плеханівська, 114, загальною площею 2.300,00 кв. м (далі - Майно), в тому числі коефіцієнт загальних площ 1,39% згідно зі схемою розміщення орендованого майна, відповідно до Акта приймання-передачі майна, що складає невід'ємну частину цього Договору. Майно передається орендарю для його використання за цільовим призначенням - розміщення торгівельного об'єкту з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.
Пунктом 2.5. Договору передбачено, що Майно вважається повернутим орендодавцю з дати підписання уповноваженими представниками сторін акта приймання-передачі майна від орендаря до орендодавця та скріплення печатками (у разі наявності).
Розмір орендної плати визначається за результатами електронних торгів (аукціону) і становить за перший базовий місяць листопад 2020 користування за 1 кв. м Майна 33,44 грн, крім того ПДВ - 6,69 грн, а всього разом з ПДВ - 40,13 грн. Загальний розмір орендної плати за перший базовий місяць листопад 2020 користування Майном становить 1070,00 грн, крім того ПДВ - 214,00 грн, а всього разом з ПДВ - 1284,00 грн. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць (пункти 3.1., 3.2. Договору).
Згідно з пунктом 3.3. Договору орендна плата нараховується починаючи з дати передачі Майна за актом приймання-передачі Майна від орендодавця до орендаря та сплачується орендарем щомісяця, шляхом перерахування у безготівковій формі на поточний банківський рахунок орендодавця до 20 числа поточного місяця, за попередній місяць, за який здійснюється розрахунок.
Відповідно до пункту 3.6. Договору нарахування орендної плати здійснюється за весь час фактичного користування Майном.
У разі припинення (розірвання) цього Договору орендар сплачує орендну плату до дати фактичного повернення Майна за актом приймання-передачі майна від орендаря до орендодавця включно. Закінчення строку дії цього Договору не звільняє орендаря від обов'язку виконання перед орендодавцем всіх грошових зобов'язань за Договором, враховуючи і відповідальність за порушення умов Договору (пункт 3.9. Договору).
Підпунктом 6.2.3. пункту 6.2. Договору встановлений обов'язок орендаря щодо своєчасної та повної сплати орендної плати та інших платежів.
Цей Договір набирає чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів відбитками печаток сторін (за наявності) і діє до 22.11.2023 (пункт 11.1. Договору).
На підставі Акту приймання-передачі майна від 27.11.2020 позивач передав, а відповідач прийняв у строкове платне користування Майно.
В матеріалах справи наявна претензія позивача, яка адресована відповідачу від 29.03.2023 №6, в якій останній повідомив про те, що станом на 01.04.2023 заборгованість за Договором становить 24015,25 грн та просив негайно сплатити таку заборгованість. Втім, відповідач відповіді на претензію позивача не надав.
Також в матеріалах справи наявні рахунки на оплату орендної плати за Договором за період з лютого 2022 до грудня 2023, а саме: від 30.06.2022 №№874-286, 874-650, 874-689, 874-728, 874-765, від 31.07.2022 №874-862, від 31.08.2022 №874-959, від 30.09.2022 №874-1248, від 31.10.2022 №874-1313, від 30.11.2022 №874-1609, від 31.12.2022 №874-1813, від 31.01.2023 №874-31, від 28.02.2023 №874-241, від 31.03.2023 №874-434, від 30.04.2023 №874-631, від 31.05.2023 №874-863, від 30.06.2023 №874-1051, від 31.07.2023 №874-1441, від 31.08.2023 №874-1515, від 30.09.2023 №874-1867, від 31.10.2023 №874-2094, від 30.11.2023 №874-2300, від 12.12.2023 №874-2484 на загальну суму 40880,48 грн.
Позивач зазначає, що відповідач неналежним чином виконував обов'язок зі сплати орендної плати в строк, порядку та розмірі встановленими Договором, внаслідок чого виникла заборгованість з оплати орендної плати за Договором у розмірі 40880,48 грн за період з лютого 2022 по грудень 2023.
Такі обставини на думку позивача свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту шляхом вжиття наведених у позові способів захисту права.
Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.
Частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України передбачено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.
Згідно зі статтею 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Статтею 174 Господарського кодексу України серед підстав виникнення господарських зобов'язань передбачено господарські договори.
Згідно з ч. 2 ст.11 Цивільного кодексу України, підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (зобов'язань) є, зокрема, договір.
Статтею 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Спірний Договір, виходячи з його змісту, за своєї правовою природою є договором найму (оренди) майна.
Згідно із статтею 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Відповідно до частини 1 статті 283 Господарського кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Частиною 6 статті 283 Господарського кодексу України передбачено, що до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Статтею 762 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
Згідно зі статтею 286 Господарського кодексу України,орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан об'єкта оренди. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно з положеннями статей 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частинами 1, 2 статті 538 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання.При зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.
За змістом цієї статті зустрічність виконання зобов'язання полягає у виконанні однією стороною взаємного обов'язку, тобто такого обов'язку, виконання якого відповідно до умов договору обумовлене виконанням свого обов'язку другою стороною.При цьому визначеність договором обумовленості зустрічного виконання може випливати зі змісту договору в цілому, із закону чи із суті зобов'язання.Разом з цим одночасність зустрічного виконання означає не одномоментність, а послідовність виконання у максимально стислий розумний строк після здійснення (початку здійснення) іншою стороною виконання, яким зустрічне виконання зумовлене.
Таким чином зустрічне виконання слід розуміти як виконання наступне, таке, що слідує за здійсненням іншою стороною передуючого виконання,тобто за виконанням іншою стороною обов'язку, виконанням якого обумовлене зустрічне виконання.
Виходячи із законодавчого визначення договору оренди та суті зобов'язання за таким Договором обов'язок зі сплати орендної плати є зустрічним задоволенням за надану можливість використовувати орендоване майно.
Як правомірно зазначив суд першої інстанції, актом приймання-передачі підтверджується виконання позивачем зобов'язання з передання в користування відповідачеві орендованого майна,що обумовлює зустрічний обов'язок останнього з внесення орендної плати в розмірах та строки, що встановлено Договором, тоді як у матеріалах справи відсутні докази в підтвердження сплати відповідачем орендної плати за Договором за період з 21.07.2022 по 30.11.2023 і на такі докази сторони не посилались.
Разом з цим, відповідач підтверджує обставини щодо невнесення протягом спірного періоду орендної плати, посилаючись на неврахування судом об'єктивних обставин, які зумовили неможливість використання орендованого майна, за які відповідач, як орендар, не відповідає, і яким суд першої інстанції не надав оцінки через те, що ухвалою від 03.04.2024 безпідставно відмовив відповідачу в поновленні процесуального строку на подання відзиву на позов та не прийняв поданий його представником відзив на позов до розгляду, а саме:
- неможливості використовувати орендоване приміщення з огляду на дві обставини, які не залежали від його волі, які відповідно до ч. 6 статті 762 Цивільного кодексу України є підставою для звільнення від сплати орендної плати на час їх існування а саме через те, що: 1) територія Харківської територіальної громади, в межах якої це приміщення знаходиться відповідно до Наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, наяких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією» від 22.12.2022 № 309 віднесено до територій, на яких з 24.02.2022 ведуться бойові дії, і при цьому орендоване приміщення знаходиться на території залізниці, яка є об'єктом стратегічного значення та впершу чергу піддається ворожим обстрілам 2) відповідачем не використовувалось орендоване приміщення за предметом діяльності відповідача -торгівля сіллю через те, що його єдиний постачальник -ТОВ «Соларус» припинив постачати вказаний товар відповідачу через те, виробником товару -ТОВ «Слов'янська сіль», яке знаходиться на території Донецької області в смт. Райгородок, у зв'язку із введенням воєнного стану через вторгнення російської федерації з 24.02.2022 прпипинило постачання товару на користь ТОВ «Соларус»;
- заяві відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій на підставі ч. 3 статті 551 Цивільного кодексу України, статті 233 Господарського кодексу України з огляду на невідповідність заявлених до стягнення нарахувань на суму основного боргу наслідкам порушення зобов'язання, їх надмірного розміру порівняно із сумою основного боргу (складають 42% цієї суми) та збитками кредитора.
Колегія суддів відхиляє зазначені доводи, з огляду на наступне.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду Харківської області від 03.04.2024 у справі № 922/295/24 відмовлено в задоволенні клопотання ФОП Ремізова А.В. про поновлення процесуального строку на подання відзиву на позов та відзив ФОП Ремізова А.В. на позов залишено без розгляду.
Відповідно до ч. 1 статті 235 ухвала суду набирає законної сили негайно після її оголошення, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Відповідно до п.9 та п. 14 ч. 1 статті 255 Господарського процесуального кодексу України ухвали про відмову поновити або продовжити пропущений процесуальний строк та про залишення позову (заяви) без розгляду віднесено до ухвал, які оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення суду.
Отже, зазначена ухвала суду першої інстанції не є предметом даного апеляційного розгляду та є такою, що набрала законної сили, у зв'язку з чим заперечення щодо її незаконності не розглядаються в рамках даного апеляційного розгляду.
Разом з цим колегія суддів зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази щодо наявності обставин неможливості використання відповідачем протягом спірного періоду орендованого за Договором майна за визначеним в Договорі призначенням за обставин, за які він не відповідає, та які, відповідно до ч. 6 статті 762 Цивільного кодексу України, є підставою для звільнення від сплати орендної плати за цей період.
Так, згідно з правовими висновками, наведеними у постанові Верховного суду у справі №905/1510/17 від 11.07.2018, при оцінці обставин, які унеможливлюють використання майна та за які наймач не відповідає, презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об'єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з незалежних від нього причин, зокрема, внаслідок зміни кон'юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили чи у зв'язку з природними властивостями майна, що є об'єктом оренди тощо.
Якщо у погіршенні цього майна або у створенні гірших умов користування ним винні обидві сторони за договором, розмір орендної плати також може бути зменшений, але лише у частині, яка відповідає вині орендодавця у зменшенні можливості користуватися майном.
Якщо орендар з незалежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі цієї ж норми Закону він вправі порушувати питання і про повне звільнення його від внесення орендної плати. Такими обставинами можуть бути, зокрема, здійснення капітального ремонту (якщо його повинен робити орендодавець), прострочення орендодавцем надання майна орендареві, наявність у майні недоліків, які виключали його використання за призначенням, тощо. У разі коли за відповідний період часу, протягом якого орендоване майно не використовувалось, орендну плату було внесено, орендар вправі вимагати її повернення.
Обов'язок підтвердити належними та допустимими доказами неможливість використання об'єкту оренди за його цільовим призначенням через обставини за які він не відповідає лежить на орендареві.
В постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 20.06.2023 у справі № 904/2470/22 зазначено наступна правова позиція щодо застосування частині 6 статті 762 Цивільного кодексу України.
В частині 6 статті 762 Цивільного кодексу України відсутній вичерпний перелік обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження. Подібний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 910/14244/20, від 14.06.2022 у справі № 910/3536/21, від 07.06.2022 у справі № 922/1010/21, від 20.10.2021 у справі № 911/3067/20.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16 зазначила, що підставою для застосування частини 6 статті 762 Цивільного кодексу України є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством. Подібний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 910/14244/20.
Отже, для застосування частини 6 статті 762 Цивільного кодексу України та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном визначальною умовою такого звільнення є наявність обставин, за які орендар не відповідає. Тобто наймач повинен довести обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане, і він не відповідає за ці обставини. Подібний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 910/14244/20, від 07.06.2022 у справі № 922/1010/21, від 07.12.2022 у справі № 911/1064/21.
Таким чином, підставою звільнення від зобов'язання сплачувати орендну плату ця норма визначає, зокрема, об'єктивну неможливість використовувати передане в оренду майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає.
При оцінці таких обставин презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об'єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з незалежних від нього причин, зокрема, внаслідок зміни кон'юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили тощо.
Якщо орендар з незалежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі наведеної правової норми він вправі порушувати питання про повне звільнення його від внесення орендної плати. Подібний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 910/14244/20, від 07.12.2022 у справі № 911/1064/21.
В постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 31.08.2023 № 925/181/20 (925/256/23) зазначив, що Верховний Суд у постановах від 22.05.2019 у справі № 914/1248/18, від 27.08.2019 у справі № 914/2264/17, виклав правовий висновок про те, що для застосування частини шостої статті 762 ЦК України та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном визначальною умовою такого звільнення є наявність обставин, за які орендар не відповідає. Тобто, наймач повинен довести обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане, і він не відповідає за ці обставини.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16 також наведено висновок, відповідно до якого норма частини шостої статті 762 ЦК України визначає в якості підстави звільнення від зобов'язання сплатити орендну плату об'єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає.
З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсутність у частині шостій статті 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством.
У матеріалах справи відсутні жодні докази щодо неможливості використання орендованого відповідачем за спірним Договором майна за визначеним в договорі призначенням - розміщення об'єкту торгівлі, протягом спірного періоду з об'єктивних причин, які від нього не залежали, зокрема, відсутність доступу орендаря до майна на території Залізниці, пошкодження майна внаслідок обстрілів.
При цьому колегія суддів наголошує, що сам факт знаходження орендованого приміщення в межах Харківської області, територія якої відповідно до відповідно до Наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, наяких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією» від 22.12.2022 № 309 у переважній більшості спірного періоду віднесена до територій можливих бойових дій, не має преюдиційного значення, оскільки сама по собі не свідчить про об'єктивну неможливість використання протягом спірного періоду орендованого асфальтового покриття відповідно до умов Договору.
Вказані обставини також самі по собі не свідчать про наявність форс-мажорнми обставин для спірних договірних правовідносин.
При цьому колегія суддів враховує те, що згідно зі сталою практикою Верховного Суду, зокрема, викладеною в постановах від 01.06.21 у справі № 910/9258/20, від 21.07.21 у справі № 912/3323/20, від 20.10.21 у справі № 911/3067/20, від 08.07.21 у справі № 910/8040/20, від 31.08.22 у справі № 910/15264/21, від 25.01.22 у справі № 904/3886/21, від 31.08.22 у справі № 910/15264/21, сама по собі обставина непереборної сили (форс-мажору), навіть підтверджена сертифікатом ТПП, не є безумовною підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, оскільки за змістом наведених положень законодавства не має преюдиціального характеру (заздалегідь встановленого) та для її застосування в якості підстави для такого звільнення має бути наявним причинно-наслідковий зв'язок між відповідною непереборною обставиною (подією) і неможливістю виконання зобов'язання у спірних правовідносинах, тобто, що дана обставина безпосередньо вплинула на можливість своєчасного виконання певних зобов'язань.
При цьому колегія суддів наголошує, що Верховний Суд неодноразово зазначав, що одне лише передбачене законом віднесення введення воєнного стану до форс-мажорних обставин не свідчить про існування форс-мажору у конкретних правовідносинах сторін, де така обставина може стати форс-мажорною лише у випадку, якщо особа доведе, що відповідна обставина унеможливлює виконання конкретного договору (постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 21.07.2021 у справі №912/3323/20 (п.40), від 03.08.2022 у справі №914/374/21 (п.99), постанова Великої палати Верховного Суду від 10.11.2022 № 990/115/22, а тому наявність універсального офіційного листа Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 про засвідчення форс-мажорних обставин, не є автоматичною підставою для звільнення особи від відповідальності за неналежне виконання умов договору, оскільки не має преюдиціального (заздалегідь встановленого) характеру, а необхідною умовою їх застосування є наявність причинно-наслідкового зв'язку між неможливістю виконання договору та обставинами непереборної сили.
Як зазанчено вище, у матеріалах справи відсутні будь-які докази неможливості використання орендованого відповідачем за спірним Договором майна за визначеним в договорі призначенням - розміщення об'єкту торгівлі, протягом спірного періоду з об'єктивних причин, які від нього не залежали, зокрема, відсутність доступу орендаря до майна на території Залізниці, пошкодження майна внаслідок обстрілів.
Обставини щодо невиконання контрагентом відповідача своїх зобов'язань з постачання товару, на неврахування яких судом першої інстанції послався відповідач в апеляційній скарзі, взагалі не можуть обумовлювати неможливість використовувати орендоване асфальтове покриття під розміщення об'єкта торгівлі.
До того ж, такі обставини щодо невиконання контрагентами боржника своїх зобов'язань, в силу прямої вказівки, яка міститься у ч. 2 статті 218 Господарського кодексу України та ч. 2 статті 617 Цивільного кодексу України ,не вважаються форс-мажорними чи випадком.
Отже, господарський суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення основного боргу.
При цьому колегія суддів враховує, що п. 11.1. Договору строк його дії сторонами встановлено з 27.11.2020 по по 22.11.2023, тоді як позивачем заявлено до стягнення орендну плату за період з 21.07.2022 по 30.11.2023, тобто до періоду нарахування орендної плати увійшов проміжок часу, який мав місце після закінчення строку дії Договору- з 22.11.2023 по 30.11.2023.
Разом з цим сторони підтверджують факт використання відповідачем- орендарем орендованого майна, і в матеріалах справи відсутні будь-які докази наявності заперечень позивача -орендодавця щодо такого користування.
Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору оренди також передбачені у статті 764 Цивіьного кодексу України, якою визначено, що якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Аналогічні за змістом положення містить частина четверта статті 284 Господарського кодексу України, відповідно до якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Зазначені норми не встановлюють форму заяви про припинення договору оренди. Така вимога може бути викладена однією із сторін у листі, телеграмі, факсограмі тощо. Істотне значення у цьому випадку має зміст такої заяви, оскільки вимога обов'язково повинна бути спрямована на припинення або зміну умов договору оренди, та її направлення у межах строку, встановленого законом.
При цьому сторони не обмежені в праві заявити про припинення або зміну договору як протягом одного місяця після закінчення договору, так і в будь-який час протягом всього строку дії такого договору.
Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 906/742/18, № 906/743/18, № 906/746/18 та від 16.07.2019 у справі № 906/744/18, від 13.08.2019 у справі № 906/740/18, від 26.12.2019 у справі № 904/342/19.
З наведеного вбачається, що після закінчення строку дії Договору він відповідно до вищенаведених положень продовжився на строк, який був раніше встановлений договором, з чого вбачається, що позивачем правомірно нараховано до стягнення орендну плату в межах строку дії Договору.
Щодо позовних вимог про стягнення нарахованих на суму основного боргу пені в сумі 13244,94 грн., штрафу всумі 1226,41 грн., інфляційних втрат в сумі - 1762,67 грн., 3% річних в сумі 861,05 грн., суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про їх часткове задоволення, зважаючи на наступне.
Статтею 610 Цивільного кодексу України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Оскільки, як зазначено вище, відповідач не сплатив суму основного боргу після настання встановленого строку, він є таким, що прострочив виконання зазначеного грошового зобов'язання.
Статтею 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
За частиною першою статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша та друга статті 217 ГК України).
За частиною першою статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК (частина перша статті 199 ГК ),
Видами забезпечення виконання зобов'язання за змістом положень частини першої статті 546 ЦК є неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток, а частиною другою цієї норми визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Оскільки, як зазначено вище,відповідач не сплатив орендну плату за спірний період, він є таким, що прострочив виконання зазначеного грошового зобов'язання.
Як зазначено вище, згідно з пунктами 8.2., 8.4. Договору у разі порушення строків виконання зобов'язань за цим Договором, орендар сплачує пеню від суми простроченого зобов'язання в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення грошового зобов'язання. У разі, якщо на дату сплати орендної плати заборгованість орендаря по її сплаті становить загалом більше ніж три місяці, орендар також зобов'язується сплатити штраф у розмірі 3% від суми заборгованості.
При цьому, одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій .
Наведена правова позиція щодо правомірності одночасного застосування за одне правопорушення штрафу та пені є усталеною та викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.21 у справі № 910/12876/19 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.02.18 року у справі №911/2813/17, від 22.03.18 у справі № 911/1351/17, від 25.05.18 року у справі № 922/1720/17, від 02.04.19 року у справі № 917/194/18.
Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконане.
Відповідно до статей 1, 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню, в розмірі, що встановлюється за згодою сторін та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як правомірно зазначив суд першої інстанції, позивачем при розрахунку пені допущено порушення вимог частини шостої статті 232 Господарського кодексу України щодо строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання -протягом шести місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
При цьому суд правомірно зазначив, що умови пункту 8.2. Договору не містять ні іншого строку, відмінного від встановленого частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, який є меншим або більшим шести місяців, ні вказівки на подію, що має неминуче настати, ні зазначенням "до дати фактичного виконання", тощо. З огляду на вимоги статей 79, 86, частини п'ятої статті 236, статті 237 ГПК України, господарський суд у вирішенні спору має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості.
Враховуючи вищенаведене, здійснивши відповідний перерахунок пені в межах зазначеного строку нарахування штрафних санкцій, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що арифметично правильний розмір пені за несплату орендної плати за період з лютого 2022 по грудень 2023 становить 7434,39 грн., а в іншій частині пеня в розмірі 5810,55 грн нахована безпідставно та помилково.
Перевіривши правильність здійсненого позивачем розрахунку штрафу в розмірі 1226,41 грн., 3% річних у сумі 861,05 грн. та інфляційних збитків у сумі 1.762,67 грн., судом першої інстанції вірно встановлено, що такі розрахунки виконані згідно з нормами чинного законодавства та у відповідності до умов Договору.
Разом з цим колегія суддів зазначає, що з матеріалів справи не вбачається виняткових обставин, які відповідно до положень статті 233 Господарського кодексу України та ч. 3 статті 551 Цивільного кодексу України могли бути підставою для застосування судом першої інстанції своїх дискреційних повноважень на зменшення суми штрафних санкцій та 3% річних за власною ініціативою.
Колегія суддів враховує, що справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.
Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Главою 24 Господарського кодексу України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.
За частиною другою статті 216 Господарського кодексу України, застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
За частинами першою та другою статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
Положеннями частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Тлумачення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов'язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них.
Саме таку правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 15.02.2018 у справі 67/1346/15-ц.
Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду. Господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення пені. При застосуванні правил про зменшення неустойки суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому кожного разу потрібно оцінювати обставини та наслідки порушення зобов'язання на предмет наявності виняткових обставин на стороні боржника.
Згідно з положеннями частини першої статті 233 Господарського кодексу України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій; при цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
При цьому, ані у зазначених нормах, ані в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.
Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.
При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Цивільні та господарські відносини повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із боржника надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.11.2018 у справі № 913/89/18, від 04.12.2018 у справі № 916/65/18, від 03.07.2019 у справі №917/791/18, від 22.10.2019 у справі № 904/5830/18, від 13.01.2020 у справі № 902/855/18.
Підстави та розмір зменшення стягуваної пені повинні бути мотивовані та обґрунтовані в рішенні суду.
Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення пені, і дане питання вирішується господарським судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/12429/16.
Відповідно до положень статті 3, частини 3 статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов'язання між сторонами, є добросовісність, розумність і справедливість.
Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов'язання.
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №7-рп/2013 від 11.07.2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
В даному випадку загальний розмір штрафу, пені та 3% річних, який правомірно стягнуто судом першої інстанції, не є надмірно великим порівняно із сумою основного боргу, оскільки становить 23,29% суми основного боргу та як зазначено вище, відповідач протягом спірного періоду допустив повне невиконання обов'язку зі сплати орендної плати, безпідставно посилаючись на наявність обставин, які відповідно до ч. 6 статті 762 Цивільного кодексу України є підставою для звільнення його від її сплати, в той час як наявність виняткових обставин невиконання зобов'язання з матеріалів справи не вбачається.
За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що доводи заявника апеляційної скарги, викладені ним в апеляційній скарзі, не знайшли підтвердження у ході судового розгляду, тоді як господарським судом у повній мірі з'ясовані та правильно оцінені обставини у справі, прийняте рішення є законним та обґрунтованим, у зв'язку з чим підстав для його скасування та задоволення апеляційної скарги не убачається.
Керуючись статтями 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу відповідача - фізичної особи-підприємця Ремізова Андрія Віталійовича залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Харківської області від 05.04.2024 у справі № 922/295/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя І.В. Тарасова
Суддя Я.О. Білоусова
Суддя О.А. Пуль