17 червня 2024 року
м. Київ
справа № 698/150/16-ц
провадження № 61-8080св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на постанову Черкаського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року у складі колегії суддів Василенко Л. І., Бородійчука В. Г., Карпенко О. В.,
Короткий зміст первісних позовних вимог
У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що з 25 жовтня 1992 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який було розірвано на підставі рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2015 року.
Вказувала, що за час перебування у шлюбі, сторонами було набуте рухоме майно, яке складається з легкового автомобіля, марки Pegeot 206, 2008 року випуску,
кузов № НОМЕР_1 , вартістю 217 749,00 грн та іншого рухомого майна, яке складається з електричних приладів, меблів, посуду тощо сукупною вартістю 161 050,00 грн, а всього на загальну суму 378 799,00 грн.
Також ОСОБА_1 зазначала, що вказане рухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки його придбано за час перебування у шлюбі за спільні кошти подружжя.
29 жовтня 2015 року відповідач без дозволу позивачки зняв з обліку та здійснив продаж вказаного вище автомобіля, розпорядившись отриманими від продажу коштами на власний розсуд.
Крім того, позивачка стверджувала, що з метою уникнення поділу майна подружжя, відповідач заволодів усім іншим майном подружжя, та вивіз його у невідомому напрямку.
Під час перебування у шлюбних відносинах позивачка проживала разом із відповідачем за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний житловий будинок було придбано під час перебування у шлюбі.
За час спільного проживання колишнім подружжям проведений ремонт та добудовані інші допоміжні споруди.
Збільшивши позовні вимоги, позивачка просила:
- визнати за ОСОБА_2 право власності на спільне майно, набуте під час перебування у шлюбних відносинах, яке складається з електричних приладів, меблів, посуду тощо на загальну суму 161 050,00 грн;
-стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 80 525,00 грн грошової компенсації за частку у спільному майні;
- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 частини вартості автомобіля Peugeot 206, 2008 року випуску, в сумі 108 874,02 грн.
- визнати будинковолодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , об'єктом права спільної сумісної власності подружжя;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на частину будинковолодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст позовних вимог за зустрічним позовом
У квітні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічної позовною заявою до
ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
Вказує, що все майно, яке було придбане під час шлюбу, ОСОБА_1 перевезла до будинковолодіння на АДРЕСА_2 .
Зазначав, що він не має змоги користуватися цим майном та вони не дійшли згоди щодо поділу спірного майна.
Позивач за зустрічним позовом просив суд:
- визнати право власності та виділити ОСОБА_1 рухоме майно, яке складається з електричних приладів та меблів, а всього на загальну суму 77 100,00 грн;
- стягнути з ОСОБА_1 на його користь грошову компенсацію за спільне майно у розмірі 77 100,00 грн.
В обґрунтування зустрічних позовних вимог посилається на те, що в період перебування у шлюбі подружжям було придбане рухоме майно на загальну суму 77 100,00 грн.
Ухвалою Катеринопільського районного суду Черкаської області від 20 лютого 2018 року зустрічний позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя прийнято до спільного розгляду з первісним позовом та об'єднано в одне провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Катеринопільського районного суду Черкаської області від 26 грудня 2022 року позовні вимоги за первісним позовом задоволено частково.
Визнано об'єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 :
- легковий автомобіль Pegeot 206, 2008 року випуску, кузов № НОМЕР_1 ;
- житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами, розташований на
АДРЕСА_1 .
У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя:
- стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вартість частини легкового автомобіля Pegeot206, 2008 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , у розмірі 108 874,02 грн.
- визнано за ОСОБА_1 право власності на частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований на АДРЕСА_1 , як на частку у спільній сумісній власності подружжя;
- визнано за ОСОБА_2 право власності на частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований на АДРЕСА_1 , як на частку у спільній сумісній власності подружжя.
У задоволенні інших позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільно нажитого майна подружжя відмовлено.
У задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільно майна подружжя відмовлено.
Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги за первісним позовом, виходив із того, що спірний автомобіль та домоволодіння придбані подружжям під час шлюбу, а тому підлягають поділу в рівних частках. Відмовляючи у задоволенні первісного та зустрічного позовів у частині поділу рухомого майна, суд першої інстанції своє рішення мотивував тим, що, сторонами не доведено належними доказами наявність вказаного рухомого майна, його місцезнаходження, належних та допустимих доказів, які б беззаперечно підтверджували наявність вказаного рухомого майна.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Черкаського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 26 грудня 2022 року в частині визнання об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований на АДРЕСА_1 та визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину цього житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами як на частку у спільній сумісній власності подружжя та визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами як на частку в спільній сумісній власності подружжя - скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у цій частині відмовлено.
В іншій частині рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 26 грудня 2022 року залишено без змін.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині визнання об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачка за первісним позовом не довела належними та допустимими доказами, що 1/2 частина спірного житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, успадкована ОСОБА_2 згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 14 квітня 1999 року № 293, за час перебування у шлюбі збільшилася у вартості (з конкретизацією цього збільшення), як і того, що її внесок у істотне збільшення у своїй вартості спірного майна у розумінні частини першої статті 62 СК України є достатньо значним для можливості визнання спірного майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, тоді як сам по собі факт перебування позивачки у шлюбі з відповідачем на момент здійснення реконструкції спірного об'єкта нерухомого майна не є підставою для визнання зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя.
Виходячи з цього, апеляційний суд виснував, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині визнання об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину від майна, успадкованого ОСОБА_2 , що складає 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, як на частку в спільній сумісній власності подружжя, та визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, успадкованого ним, як на частку в спільній сумісній власності подружжя за первісним позовом з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
31 травня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , звернулась з касаційною скаргою в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Черкаського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо визнання об'єктом спільної сумісної власності подружжя житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що за час перебування у шлюбі сторін спірне будинковолодіння значно збільшилося за площею за рахунок будівництва господарських будівель та споруд, а у самому житловому будинку були проведені будівельні та оздоблювальні роботи.
Вказує, що апеляційний суд не з'ясував ким, у який період та за які кошти здійснювалася реконструкція житлового будинку та будівництво інших будівель і споруд, за яких обставин не було прийнято в експлуатацію добудовані об'єкти, не визначився зі ступенем готовності спірного будинковолодіння та можливості його поділу в натурі чи визнання за кожною із сторін права на будівельні матеріали.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 454/1678/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 158/2404/13-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 488/3103/17-ц, від 10 листопада 2021 року у справі № 161/14898/19, від 09 грудня 2021 року у справі № 359/8356/18, від 23 червня 2022 року у справі № 463/5746/18, від 06 травня 2020 року у справі № 722/823/17-ц, та постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2023 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
17 липня 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи від 10 червня 2023 року у зв'язку з відставкою судді Верховного Суду ОСОБА_4 справу № 698/150/16-ц (провадження № 61-8080св23) передано судді-доповідачеві Сердюку В. В., суддями, які входять до складу колегії, визначено Карпенко С. О. , Фаловську І. М.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , у відзиві на касаційну скаргу вказує на правильність висновків апеляційного суду, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Черкаського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 25 жовтня 1992 року, який розірвано на підставі рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2015 року
Згідно із витягом з рішення виконавчого комітету Катеринопільської селищної ради від 13 листопада 2002 №70, ОСОБА_2 надано дозвіл на реконструкцію житлового будинку та добудови до нього за адресою: АДРЕСА_1 .
Відділом містобудування та архітектури 10 липня 2003 року за № 13 ОСОБА_2 надано дозвіл на виконання будівельних робіт із реконструкції житлового будинку та добудови до нього, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
1/2 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що розташовані на АДРЕСА_1 та в цілому складається з валькованих стін, облицьованих 1/2 цеглою, 1/4 плиткою, 1/4 цементною плиткою, критий шифером, 1/2 залізом з верандами а, а-1, сараями Б, В, Г, літньою кухнею Д, погребом П, вбиральнею У, колодязем К, тином № 1, загальною вартістю 13 540,50 грн належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 14 квітня 1999 року № 293.
Згідно із технічним паспортом садибного житлового будинку у
АДРЕСА_1 , виготовленого на замовлення ОСОБА_1 станом на 14 січня 2016 року, вбачається, що за час перебування в шлюбі подружжя ОСОБА_1 побудували таке нерухоме майно: веранду (а1) - 1996, 2006 рік побудови; прибудову (а2) - 2005 рік побудови; гараж «Е» -2003 рік побудови; сарай «Ж» - 2003 рік побудови; літня кухня «З» -2003 рік побудови; підвал «К» -2005 рік побудови; навіс «Л» -2003 рік побудови; вбиральня «М» -2008 рік побудови; навіс «Н» -2014 рік побудови; вбиральня «О» -2010 рік побудови; ворота з хвірткою № 2 - 2000 рік побудови; огорожа № 3 -2010 рік побудови; огорожа № 4 -2010 рік побудови; хвіртка № 5 -2010 рік побудови; ворота № 6 -2003 рік побудови; яма вигрібна № 7 -2007 рік побудови; огорожа № 8 -2012 рік побудови та замощення № 1 -2011 рік побудови.
З короткої технічної характеристики домоволодіння, виданої Звенигородським виробничим відділком КП «Черкаське ООБТІ» 23 лютого 2018 року № 219 вбачається, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований у АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 - 1/2 частка та ОСОБА_6 - 1/2 частка (1/4 + 1/4). Із примітки до вказаної характеристики вбачається, що у зв'язку з переобладнанням пічного опалення та будівництвом прибудови «а2» загальна площа будинку змінилась з 123 кв. м на 142,9 кв. м.
Відповідно до технічної характеристики будинку дані про виділ частки з майна, що перебуває у спільній частковій власності, відсутні. Крім того, вбачається, що прибудова «а2», гараж «Е», сарай «Ж», літня кухня «З», підвал «К», побудовані забудовником ОСОБА_2 , не прийняті в експлуатацію, право власності на них станом на 01 січня 2013 року не зареєстроване. Також вбачається, що забудовником встановлені господарські споруди: навіси «Л» та «Н», вбиральня «М», огорожа № 4, хвіртка № 5, ворота № 6, яма вигрібна № 7, огорожа № 8 та замощення № 1, право власності на які станом на 01 січня 2013 року, не зареєстровано.
Експерти Черкаського відділення КНДІСЕ Рубель А. В. та Шишкін С. С. повідомили суд про неможливість надання експертного висновку комплексної будівельно-технічної експертизи, призначеній у справі ухвалою суду від 22 жовтня 2018 року, у зв'язку з невиконанням судом клопотання щодо надання матеріалів, необхідних для її проведення.
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певних об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17 (провадження №61-46638св18) та підтверджена у постановах від 22 травня 2024 року у справі № 369/14186/17 (провадження № 61-10496св23), від 29 травня 2024 року у справі № 756/11904/19 (провадження № 61-8235св22).
За змістом статті 70 СК України, статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого із подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Приписами частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації - з моменту прийняття його до експлуатації, а в разі, коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Згідно із частиною третьою статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації та з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, а отже є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та може бути предметом поділу між подружжям.
Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 570/1268/17 (провадження № 61-9251св23), від 22 травня 2024 року у справі № 369/2750/21 (провадження № 61-11313св23).
Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22) виснувала, що «відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання».
Згідно зі статтею 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Втручання у право власності може бути визнано обґрунтованим та здійсненим із дотриманням балансу інтересів подружжя у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов'язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.
Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що привели до істотного збільшення вартості такого майна.
Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у кожній конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх її обставин.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до частин першої, другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Пунктом 2.3 глави 2 Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55, передбачено, що не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатися лише після визнання права власності на них відповідно до закону.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 березня 2024 року у справі № 335/8850/20 (провадження № 61-12209св23).
Отже, у розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, оскільки в результаті таких дій об'єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності.
Відповідно до статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно із статтею 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У справі, що переглядається, суди встановили, що згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 14 квітня 1999 року № 293 ОСОБА_2 успадкував частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що розташовані на АДРЕСА_1 та в цілому складається із валькованих стін, облицьованих 1/2 цеглою, 1/4 плиткою, 1/4 цементною плиткою, критий шифером, 1/2 залізом з верандами а, а-1, сараями Б, В, Г, літньою кухнею Д, погрібом П, вбиральнею У, колодязем К, тином № 1, загальною вартістю 13 540,50 грн.
З короткої технічної характеристики домоволодіння виданої Звенигородським виробничим відділком КП «Черкаське ООБТІ» від 23 лютого 2018 року № 219 вбачається, що житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами розташований у АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 - 1/2 частка та за ОСОБА_6 - 1/2 частка (1/4 + 1/4).
Також із примітки до вказаної характеристики вбачається, що у зв'язку з переобладнанням пічного опалення та будівництвом прибудови «а2» загальна площа будинку змінилася з 123, кв.м на 142,9 кв.м. Крім того, вбачається, що прибудова «а2», гараж «Е», сарай «Ж», літня кухня «З», підвал «К», побудовані забудовником ОСОБА_2 , не прийняті в експлуатацію, право власності на них станом на 01 січня 2013 року не зареєстроване.
Також забудовником були встановлені господарські споруди: навіси «Л» та «Н», вбиральня «М», огорожа № 4, хвіртка № 5, ворота № 6, яма вигрібна № 7, огорожа № 8 та замощення № 1, право власності на які станом на 01 січня 2013 року не зареєстровано.
Матеріали справи доказів про виділ частки із майна, що перебуває у спільній частковій власності - будинку на АДРЕСА_1 (співвласники часткової власності - ОСОБА_2 та ОСОБА_6 ) не містять.
За таких обставин, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, про те, що позивачка за первісним позовом не довела належними та допустимими доказами, що частина спірного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , успадкована ОСОБА_2 , за час перебування у шлюбі збільшилася у вартості (з конкретизацією цього збільшення), як і того, що її внесок в істотне збільшення у своїй вартості спірного майна, у розумінні частини першої статті 62 СК України, є достатньо значним для можливості визнання спірного майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, тоді як сам по собі факт перебування позивача у шлюбі з відповідачем на момент здійснення реконструкції спірного об'єкта нерухомого майна не є підставою для визнання зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя.
Тому відсутні підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частину зазначеного майна, яке належить на праві власності в порядку спадкування ОСОБА_2 .
Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 454/1678/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 158/2404/13-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 488/3103/17-ц, від 10 листопада 2021 року у справі № 161/14898/19, від 09 грудня 2021 року у справі № 359/8356/18, від 23 червня 2022 року у справі № 463/5746/18, від 06 травня 2020 року у справі № 722/823/17-ц та постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, колегія суддів звертає увагу на таке.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18) зазначено, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
З урахуванням того, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22) відступила від висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, то у справі, яка переглядається, застосуванню підлягають висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 61-56цс22).
У цій справі висновки апеляційного суду узгоджуються із висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 61-56цс22), і підстав для відступу від таких висновків колегія суддів не встановила.
За таких обставин, доводи касаційної скарги не впливають на правильність судового рішення, не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення апеляційного суду постановлено без додержання норм матеріального права та порушення норм процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Апеляційний суд, переглядаючи справу у межах доводів апеляційної скарги, з урахуванням усіх конкретних обставин, надав вичерпну відповідь на всі істотні питання.
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень.
Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову Черкаського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року - без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Постанову Черкаського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська