13 червня 2024 року
м. Київ
справа № 953/23116/19
провадження № 61-4481ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 14 січня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та рішення старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Котової Яни Михайлівни у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення,
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії та рішення старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої
служби у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції
Котової Я. М.
Скарга мотивована тим, що виконання виконавчого листа від 30 серпня 2021 року
у справі № 953/23116/19, виданого Київським районним судом м. Харкова,
про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення ОСОБА_2 до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , відбулося
на підставі добровільного виконання рішення боржником до відкриття виконавчого провадження, а тому з такої підстави виконавче провадження
№ НОМЕР_1 повинно бути закінчене.
Скаржниця зазначала, що рішення суду нею виконано добровільно, вказана обставина підтверджується відеозаписом, згідно з яким ОСОБА_2 вільно пересувається по подвір'ю житлового будинку за адресою:
АДРЕСА_1 , що свідчить про вільний його доступ до будинковолодіння.
Наголошувала, що їй невідомо, з яких підстав ОСОБА_2 не вселяється
до будинку за власною волею та зазначає, що вона несе відповідальність
у вигляді накладення на неї фінансових санкцій у зв'язку із вказаними обставинами.
Посилалася на те, що вона надала стягувачу ключі від будинковолодіння, та, крім іншого, повідомляла державного виконавця після отримання постанови
про відкриття виконавчого провадження, що вона не вчиняла жодних перешкод ОСОБА_2 у користуванні власністю, тому вважала, що рішення було нею виконано ще до відкриття виконавчого провадження.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила суд:
- визнати неправомірними дії державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Котової Я. М. під час здійснення виконавчого провадження
№ НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа від 30 серпня 2021 року
у справі № 953/23116/19, виданого Київським районним судом м. Харкова,
про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення ОСОБА_2 до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ;
- скасувати акт державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Котової Я. М., складений 02 листопада 2021 року за результатами примусового вселення ОСОБА_2 ;
- зобоз'язати державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Котову Я. М. закінчити виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа від 30 серпня 2021 року у справі
№ 953/23116/19, виданого Київським районним судом м. Харкова, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення ОСОБА_2 до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 на підставі добровільного виконання рішення боржником до відкриття виконавчого провадження.
Ухвалою Київського районного суду міста Харкова від 14 січня 2022 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано неправомірним акт старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Котової Я. М. від 02 листопада 2021 року щодо примусового виконання виконавчого листа, виданого 30 січня 2021 року Київським районним судом м. Харкова, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення ОСОБА_2 до житлового будинку за адресою:
АДРЕСА_1 , та зобов'язано державного виконавця Котову Я. М. усунути порушення.
В решті скарги відмовлено.
Задовольняючи частково скаргу ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що державний виконавець наділений повноваженнями щодо виїзду на місце виконання рішення суду, складання відповідного акта у виконавчому провадженні, що і було ним зроблено. Однак сам акт від 02 листопада 2021 року не відповідає вимогам закону, внаслідок чого є неправомірним, а порушення під час складання відповідного акта за наслідками перевірки виконання рішення суду підлягають усуненню.
Обставини, зазначені скаржницею щодо добровільного виконання рішення суду
до відкриття виконавчого провадження, не знайшли свого підтвердження, у зв'язку
з чим суд першої інстанції дійшов висновку про те, що складення державним виконавцем акта від 02 листопада 2021 року є правильним, але сам акт складений із порушенням норм законодавства.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року ухвалу Київського районного суду міста Харкова від 14 січня 2022 року в частині відмови
у задоволенні вимоги про скасування акта державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Котової Я. М., складеного 02 листопада 2021 року, та щодо зобов'язання державного виконавця Котової Я. М. усунути порушення вказаного акта - скасовано.
Ухвалено рішення, яким скасовано акт державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Котової Я. М., складений 02 листопада 2021 року.
В іншій частині ухвалу залишено без змін.
Ухвалюючи постанову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що обґрунтованим
є висновок суду першої інстанції про допущення порушень при складанні акта старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби
у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції
Котової Я. М. від 02 листопада 2021 року, оскільки він складений без зазначення
у ньому підстави його складення, підписаний лише державним виконавцем
та стягувачем, у ньому не зазначено кількість його примірників та кому
ці примірники надані, не вручено боржнику копію зазначеного акта у день його складання та не роз'яснено право щодо можливості його оскарження.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції вважав, що вимоги скарги
ОСОБА_1 про скасування акта від 02 листопада 2021 року є підставними,
тому апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а ухвала підлягає скасуванню в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні вимоги щодо скасування зазначеного акта державного виконавця.
23 березня 2024 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв'язку, звернулася
до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Київського районного суду
м. Харкова від 14 січня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду
від 07 лютого 2024 року у цій справі.
Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2024 року вказану касаційну скаргу залишено без руху та надано заявниці строк для усунення недоліків, зокрема запропоновано надіслати на адресу суду уточнену редакцію касаційної скарги разом з її копіями відповідно до кількості учасників справи, у якій уточнити вимоги її прохальної частини з урахуванням вимог цієї ухвали, та надати докази,
що підтверджують порушення Полтавським апеляційним судом порядку вручення постанови від 07 лютого 2024 року.
На виконання вимог ухвали Верховного Суду від 15 квітня 2024 року ОСОБА_1 надіслала на адресу Верховного Суду клопотання про продовження строку
для подання касаційної скарги та виконання ухвали Верховного Суду
про залишення без руху її касаційної скарги на ухвалу Київського районного суду
м. Харкова від 14 січня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду
від 07 лютого 2024 року у цій справі. До заяви додала докази на підтвердження порушення Полтавським апеляційним судом порядку вручення постанови
від 07 лютого 2024 року.
Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2024 року ОСОБА_1 продовжено строк для усунення недоліків касаційної скарги.
На виконання вимог зазначених ухвал заявниця надіслала на адресу Верховного Суду матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, яких вбачається,
що недоліки касаційної скарги нею усунуто.
Розглядаючи клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження,
суд доходить висновку, що воно підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо
в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання)
без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється
з дня складення повного судового рішення.
За частиною другою статті 390 ЦПК України учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право
на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Згідно із частиною третьою статті 272 ЦПК України у разі проголошення
в судовому засіданні скороченого рішення суд надсилає учасникам справи копію повного судового рішення протягом двох днів з дня його складення в електронній формі у порядку, встановленому законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Відповідно до Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення
є відкритими та підлягають оприлюдненню в Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі - Реєстр) не пізніше наступного дня після їх виготовлення
і підписання. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.
За частиною третьою статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»
суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
Встановлено, що постанова Полтавського апеляційного суду від 07 лютого
2024 року не містить інформації про дату складання її повного тексту.
Повний текст оскаржуваної постанови надіслано судом до Єдиного державного реєстру судових рішень 20 лютого 2024 року та опубліковано - 22 лютого
2024 рок, а касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду
м. Харкова від 14 січня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду
від 07 лютого 2024 року здана до поштового відділення 23 березня 2024 року
Повний текст постанови Полтавського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року отримано ОСОБА_1 09 травня 2024 року, про що надано суду відповідні докази.
За таких обставин, слід вважати, що касаційна скарга, яка здана до поштового відділення 23 березня 2024 року, подана протягом тридцяти днів з дня вручення судового рішення.
Зважаючи на те, що строк на касаційне оскарження пропущено з поважних причин, він підлягає поновленню.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи,
а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах
2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження ухвали Київського районного суду м. Харкова від 14 січня 2022 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року заявник зазначає неправильне застосування судами першої
та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях не було застосовано частину шосту статті 26, частину першу та третю статті 67, пункт 9 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження»
та неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи.
Заявниця вказує, що оскаржувані судові рішення є необґрунтованими, незаконними та такими, що ухвалені судами без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 3-217гс14, в якому суд дійшов висновку про те, що «сплив строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, сам по собі не є тією достатньою підставою, з якою законодавець пов'язує стягнення виконавчого збору з боржника. Виконавчий збір стягується
на підставі постанови державного виконавця, якщо боржником в установлений для цього строк рішення добровільно не виконано, а державним виконавцем вчинено дії, спрямовані на примусове виконання, які в цьому випадку
не вчинялися.
Зазначає, що положеннями частини третьої статті 27 Закону України
«Про виконавче провадження» передбачено, що у разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче провадження
в порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір та витрати, пов'язані
з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника
не стягуються.
Вказує, що стягувач мав законне право на вселення з 02 грудня 2020 року,
при цьому жодних дій не здійснював. Весь цей час боржник не чинив перешкод стягувачу щодо вселення. Через майже вісім місяців стягувач звернувся до суду
та отримав виконавчий лист і тільки у жовтні 2021 року, тобто через 11 місяців
з моменту набрання рішенням про вселення законної сили, стягувач звернувся
до державного виконавця із заявою про відкриття виконавчого провадження,
11 жовтня 2021 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1. Постанову про відкриття виконавчого провадження у цій справі скаржниця отримала 11 жовтня 2021 року. Відповідно до зазначеної постанови боржнику необхідно було виконати рішення суду протягом 10 робочих днів.
Зауважує, що вона не чинила перешкод у виконанні рішення про вселення, отримавши постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження негайно письмово повідомила державного виконавця про те,
що не вчиняла жодних перешкод у користуванні власністю для стягувана, тому вважала, що рішення суду було виконано ще до відкриття виконавчого провадження.
Звертає увагу, що протягом усього часу непроживання стягувача у будинку, боржник замки у житловому будинку не змінював, всі ключі були наявні
у стягувача. Стягувач весь час з моменту набрання рішенням суду про вселення законної сили мав безперешкодний доступ до житлового будинку,
що підтверджується відеозаписом від 26 червня 2021 року, у якому зафіксовано
як стягувач безперешкодно (до відкриття виконавчого провадження) пересувається подвір'ям житлового будинку, до якого мав бути вселений. Проте жодних спроб вселитися ні до відкриття виконавчого провадження, ні після його відкриття стягувач не робив.
Наголошує, що попри вимоги чинного законодавства вона не була повідомлена про день та час такого вселення до житлового будинку, а тому зробити дублікат ключів від передніх дверей не могла, хоча законодавство і не зобов'язує боржників виготовляти дублікати ключів під час виконання рішення про вселення.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, постановив ухвалу
про незаконність акта, який складено державним виконавцем, водночас його
дії не визнаються неправомірними, що, на думку заявниці, є неправильним.
Отже, заявниця стверджує, що виконала рішення суду у добровільному порядку
ще до відкриття виконавчого провадження, про що письмово повідомила державного виконавця після отримання постанови про відкриття виконавчого провадження, всі подальші дії та рішення державного виконавця після відкриття виконавчого провадження вважає протиправними.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку
про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Суди встановили, що ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1
про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення, в якому просив усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом примусового вселення його до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 17 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року, позов ОСОБА_2 задоволено. Вирішено усунути йому перешкоди
в користуванні власністю шляхом його вселення до житлового будинку
за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 березня 2020 року набрало законної сили 02 грудня 2020 року.
Судами встановлено, що до Київського відділу державної виконавчої служби
у м. Харкові надійшла заява стягувача про відкриття виконавчого провадження
та виконавчий лист № 953/23116/19, виданий 30 серпня 2021 року Київським районним судом м. Харкова.
11 жовтня 2021 року старшим державним виконавцем відділу Котовою Я. М. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1
на виконання виконавчого листа про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення ОСОБА_2 до житлового будинку за адресою:
АДРЕСА_1 .
21 жовтня 2021 року до відділу надійшла заява боржника, в якій зазначено,
що ключі у стягувача вона не відбирала, замки у будинку не змінювала 10 років. Таким чином, боржник повідомила державну виконавчу службу про добровільне виконання рішення.
02 листопада 2021 року старшим державним виконавцем відділу Котовою Я. М.
за участю стягувача ОСОБА_2 було здійснено виїзд за адресою:
АДРЕСА_1 .
За результатами виїзду складений акт.
Відповідно до акта від 02 листопада 2021 року державним виконавцем
Котовою Я. М. при примусовому виконанні виконавчого листа, виданого 30 серпня 2021 року Київським районним судом м. Харкова, про усунення перешкод
у користуванні власністю шляхом вселення ОСОБА_2 до житлового будинку
за адресою: АДРЕСА_1 , у присутності головного державного виконавця Ботмана П. Д., державного виконавця Калініченко В. В. , за участю стягувача ОСОБА_2 , за результатами виїзду за вказаною адресою встановлено, що боржник відмовляється надавати ключі від житлового будинку стягувачу, а саме від других дверей, мотивуючи це відсутністю ключа.
ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії та рішення старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Котової Я. М., у якій просила визнати дії державного виконавця неправомірними та скасувати акт державного виконавця Котової Я. М., складений 02 листопада 2021 року, а також зобоз'язати державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби
у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції
Котову Я. М. закінчити виконавче провадження № НОМЕР_1 на підставі добровільного виконання рішення боржником до відкриття виконавчого провадження.
Згідно з частиною четвертою статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Частинами першою, третьою статті 406 ЦПК України передбачено, що ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку
у випадках, передбачених пунктами 2, 3 частини першої статті 389 цього Кодексу.
Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються
у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 129-1 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання. У пункті
9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
Примусове виконання судових рішень здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» (в редакції закону від 02 червня 2016 року № 1404-VIII) та положеннями Інструкції з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5.
Частиною першою статті 18 ЦПК України визначено, що судові рішення,
що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових
чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України,
а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права
на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду,
що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Відповідно до статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
Згідно із частиною першою статті 448 ЦПК України скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця
чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом
за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 450 ЦПК України, за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.
Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами
та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону,
а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Нормою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено,
що на державного виконавця покладено обов'язок вживати передбачених
цим законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно
і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Пунктом 6 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5
(далі - Інструкція) передбачено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складання актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів
у випадках, передбачених законом та іншими нормативно-правовими актами.
Тобто акт є одним із різновидів рішення, яке приймає державний виконавець
та яке можу бути оскаржено.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження
має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону.
Згідно із пунктом 8 Інструкції акт - це документ, що підтверджує певні встановлені факти або події.
Текст акта складається з реквізитів виконавчого документа із зазначенням суті проведених дій; за зведеним виконавчим провадженням - повного найменування (прізвища, імені та по батькові) боржника та дати об'єднання виконавчих проваджень у зведене, а також вступної і констатуючої частин.
У вступній частині зазначаються назва акта, дата і місце його складання, посада, прізвище, ім'я, по батькові виконавця, підстава для складання акта, особи, які були присутні під час його складання, із зазначенням їхнього статусу у виконавчому провадженні, місця проживання (місцезнаходження), посад, інших наявних даних, зазначається кількість аркушів, на яких складено акт.
У констатуючій частині викладаються мета і завдання складання акта, суть
і характер проведених виконавчих дій, встановлені факти, події, а також у разі потреби висновки і пропозиції.
У кінці акта (перед підписами) зазначаються відомості про кількість примірників акта та кому вони надаються (надсилаються).
Акт підписується всіма особами, які брали участь у його складанні. У разі відмови від підписання осіб, що були присутні при складанні акта, про це робиться відмітка в акті. Відмітка «від підпису відмовився» проставляється напроти прізвища особи, яка відмовилася від підпису, та засвідчується підписами інших осіб, які були присутніми під час складання акта.
Відповідно до статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення.
Порядок виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення визначений статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої, за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті
26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш
як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів)
та попередження про кримінальну відповідальність. Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення
та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Порядок виконання рішення про вселення стягувача визначено статтею 67 Закону України «Про виконавче провадження».
Наведені норми закону дають підстави для висновку про те, що із відкриттям виконавчого провадження, тобто винесенням відповідної постанови, розпочинається примусове виконання судового рішення, при цьому боржнику дається час для виконання рішення суду самостійно, а у разі невиконання такого виконавець виконує його примусово.
Як вбачається із встановлених судами обставин справи, про такі можливі
дії старший державний виконавець Київського районного відділу державної виконавчої служби у міста Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Котова Я. М. вказала у своїй постанові
від 11 жовтня 2021 року, зазначивши про необхідність боржнику виконати рішення суду протягом 10 робочих днів.
У цій справі оскаржуються дії та бездіяльність державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Котової Я. М. під час виконання виконавчого провадження № НОМЕР_1 та щодо обов'язку державного виконавця Котової Я. М. закінчити зазначене виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа від 30 серпня 2021 року у справі № 953/23116/19, виданого Київським районним судом м. Харкова, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення ОСОБА_2 до житлового будинку за адресою:
АДРЕСА_1 , - на підставі добровільного виконання рішення суду боржником до відкриття виконавчого провадження.
Задовольняючи скаргу частково, суд першої інстанції виходив з того,
що державний виконавець наділений повноваженнями щодо виїзду на місце виконання рішення суду, складання відповідного акта за виконавчим провадженням, що і було ним зроблено. Однак сам акт від 02 листопада 2021 року не відповідає вимогам закону, внаслідок чого є неправомірним, і такі порушення при складанні відповідного акта за наслідками перевірки виконання рішення суду, підлягають усуненню.
Відповідно до положень статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести
ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказів, які підтверджують виконання рішення суду та забезпечення боржником стягувачу безперешкодного його входження до житлового будинку за адресою:
АДРЕСА_1 , суду не надано.
Скасовуючи частково ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд виснував,
що висновки суду першої інстанції щодо часткового задоволення скарги в частині визнання неправомірним акта державного виконавця від 02 листопада 2021 року
є законними і обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням законодавства.
Крім того, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що ухвала районного суду підлягає скасуванню в частині зобов'язання державного виконавця усунути порушення акта, оскільки державний виконавець у своїй діяльності керується Законом України «Про виконавче провадження», а тому у суду відсутні повноваження щодо зобов'язання останнього на вчинення певних дій.
Також апеляційний суд правильно виходив з того, що висновок суду першої інстанції про допущення порушень при складанні акта від 02 листопада 2021 року
є обґрунтованим, оскільки він складений без зазначення в ньому підстави його складення, підписаний лише державним виконавцем та стягувачем, у акті
не зазначено кількість його примірників та кому ці примірники надані, не вручено боржнику копію зазначеного акта у день його складання, та не роз'яснено право щодо можливості його оскарження.
Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції з огляду
на таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль
за виконанням судового рішення здійснює суд.
Аналізуючи наведені положення Закону України «Про виконавче провадження» можна дійти висновку, що на стадії відкриття виконавчого провадження державний виконавець не може з'ясовувати питання про те, чи виконано рішення суду. На цьому етапі він повинен пересвідчитися, зокрема, чи відповідає виконавчий документ і заява про його виконання вимогам Закону України
«Про виконавче провадження», чи надано усі документи, відтак якщо немає підстав для повернення виконавчого документа або відмови у відкритті виконавчого документа, відкриває виконавче провадження. Перевірка виконання рішення суду здійснюється після відкриття виконавчого провадження.
Крім того, аналіз положення статей 26, 27 Закону України «Про виконавче провадження» в аспекті спірних правовідносин дає підстави для висновку,
що стягнення виконавчого збору (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов'язується з початком примусового виконання. Останнє розпочинається з прийняттям постанови про відкриття виконавчого провадження, у якій, з-поміж іншого, державний виконавець зобов'язаний зазначити суму виконавчого збору, яка підлягає стягненню.
Наведене узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 14 січня 2021 року у справі № 750/2414/17.
Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено основи організації та діяльності
з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус.
Так, відповідно до статті 3 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне
і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої та частини п'ятої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
З наведеного випливає, що правовою підставою для відкриття виконавчого провадження є, зокрема, виконавчий документ, виданий на підставі
та на виконання рішення суду.
Відповідно до статті 67 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання боржником рішення про вселення стягувача. У разі невиконання боржником рішення про вселення стягувача самостійно державний виконавець виконує його примусово. Примусове вселення полягає у забезпеченні державним виконавцем безперешкодного входження стягувача у приміщення, зазначене у виконавчому документі, та його проживання (перебування) в ньому.
Державний виконавець зобов'язаний письмово повідомити боржника і стягувача про день і час примусового вселення. Боржник вважається повідомленим
про примусове вселення стягувача, якщо повідомлення надіслано йому
за адресою, за якою має здійснюватися вселення, чи іншою адресою, достовірно встановленою державним виконавцем. Відсутність боржника, належним чином повідомленого про день і час примусового вселення, під час виконання рішення про вселення не є перешкодою для вселення стягувача.
У разі, якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про вселення стягувача, державний виконавець накладає на нього штраф та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. Примусове вселення стягувача здійснюється у присутності понятих за участю працівників поліції.
Як вбачається із встановлених судами обставин, скаржниця стверджувала,
що нею з метою виконання рішення суду та встановлення такого факту було направлено заяву до виконавчої служби з інформацією про добровільне виконання рішення суду.
Судами також встановлено, що державний виконавець з метою перевірки виконання рішення прибула 02 листопада 2021 року за місцем проживання боржника, де встановивши, що усунення перешкод стягувачу ОСОБА_2
у користуванні житловим будинком, шляхом його вселення не відбулося, склала відповідний акт, у зв'язку із ненаданням боржником ключів від других дверей будинку стягувачу.
Отже, судами спростовані доводи заявниці про те, що вона добровільно виконала рішення суду.
Таким чином, касаційний суд вважає правильними висновки суду апеляційної інстанції за результатами апеляційного перегляду ухвали Київського районного суду м. Харкова від 14 січня 2022 року.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявниці з висновками судів попередніх інстанцій.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявниці
з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення
у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, від 03 квітня 2008 року) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді
на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Колегія суддів вважає, що судові рішення, які переглядаються, є достатньо мотивованими.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання
та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено,
а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій,
то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц).
Посилання заявниці в касаційній скарзі на те, що оскаржувані судові рішення
ухвалені судами без урахування висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України
від 28 січня 2015 року у справі № 3-217гс14 є необґрунтованими, оскільки висновки апеляційного суду, не суперечать висновкам, викладеним у цій постанові.
Касаційний перегляд вважається екстраординарним, з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції, які обмежено питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. Повноваження суду касаційної інстанції
не можуть використовуватися для здійснення нового судового розгляду справи.
Оскільки правильне застосування судом апеляційної інстанції законодавства України є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо його застосування
чи тлумачення, а наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав
для висновку щодо незаконності та неправильності судових рішень першої
та апеляційної інстанцій, колегія суддів доходить висновку, що касаційна скарга
на ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 14 січня 2022 року
та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року
є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись статтею 390, частиною четвертою статті 394 ЦПК України, Верховний Суду складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задовольнити.
Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали Київського районного суду м. Харкова від 14 січня 2022 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 14 січня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року
у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та рішення старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби
у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Котової Яни Михайлівни у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська