Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/380/2024
11 червня 2024 року місто Київ
справа №758/3206/22
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Ратнікової В.М., Кирилюк Г.М.
за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 29 серпня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Гребенюка В.В., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи: Публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Ренесанс Холдинг», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про витребування майна із чужого незаконного володіння,-
В квітні 2022 року позивач ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив витребувати від відповідача ОСОБА_1 на його користь:
садовий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 1834,2 кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 167674080000;
земельну ділянку, на якій розташований вищевказаний садовий будинок, площею 0,0675 га, кадастровий номер 8000000000:91:453:0020, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 224832080385.
В обґрунтування вимог посилався на те, що він є власникомсадового будинку та земельної ділянки, розташованої в АДРЕСА_2 , на підставі договорів купівлі-продажу від 06 червня 2015 року, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клименко Д.Б.
Вказував, що 24 квітня 2019 року позивачу стало відомо, що в державному реєстрі речових прав на майно за період з 12 по 18 квітня 2019 року було повністю скасовані усі реєстраційні дії та записи по об'єктам нерухомого майна за останні 6 років і власником майна стала відповідач. Підставою для скасування реєстраційних дій став наказ Міністерства юстиції України від 16 квітня 2019 року №1226/5 «Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», виданий за результатами розгляду скарги ОСОБА_4 .
В подальшому, наказ Міністерства юстиції України від 16 квітня 2019 року №1226/5 було скасовано в судовому порядку та повторно розглянуто скаргу ОСОБА_4 , внаслідок чого Міністерством юстиції України прийнято наказ №2093/7 від 17 червня 2021 року, яким відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_4 .
Позивач зазначав, що і на даний момент він є дійсним власником спірного майна, оскільки його правовстановлюючі документи - нотаріальні договори купівлі-продажу від 06 червня 2015 року є чинними і мають пріоритет над наступними записами в Державному реєстрі про право власності за відповідачем, яке було туди внесено після скасування Мінюстом реєстраційних дій наказом №1226/5 від 16 квітня 2019 року.
Вказував, що відомості про його право власності на майно у відповідний державний реєстр до цих пір так і не внесено, титульним власником майна є відповідач, що свідчить про триваюче порушення його права володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном.
Вважає, що оскільки між ним і відповідачем немає жодного правочину з приводу відчуження спірного майна, таке майно підлягає поверненню його дійсному власнику, яким є позивач на підставі ст.388 ЦК України, як майно, яке вибуло з володіння власника поза його волею.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 29 серпня 2023 року позов ОСОБА_3 задоволено.
Витребувано від ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 садовий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 1834,2 кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 167674080000.
Витребувано від ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 земельну ділянку, на якій розташований садовий будинок АДРЕСА_3 , площею 0,0675 га, кадастровий номер 8000000000:91:453:0020, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 224832080385.
Стягнуто на користь ОСОБА_3 з ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 12405 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила оскаржуване рішення скасувати та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
На обґрунтування вимог посилалася на те, що відповідач ОСОБА_1 була законним власником спірного майна з березня 2013 року і є законним власником по сьогодні, що підтверджується Інформаційними довідками з реєстру речових прав на нерухоме майно.
Вказувала, що право власності ОСОБА_1 на спірне майно не оскаржувалося і не скасовувалося, тобто у встановленому законом порядку ОСОБА_1 не позбавлено права власності на це майна. Жодних договорів купівлі-продажу майна відповідач не укладала, як і не уповноважувала на це інших осіб.
Зазначала, що посилання позивача на те, що майно належить йому на підставі договорів від 06 червня 2015 року, посвідчених приватним нотаріусом Клименко Д.Б. не знаходить свого обґрунтування, оскільки у продовж 2015-2021 років в ході рейдерського захоплення майнового комплексу за адресою: АДРЕСА_4 , відбувся ряд незаконних дій щодо перереєстрації вищевказаного нерухомого майна. Незаконні реєстраційні дії щодо майна двічі скасовувалися Центральним органом МУЮ.
Посилалася на те, що під час розгляду справи, відповідач подав докази незаконного заволодіння майном у 2015-2021 роках іншими особами. Зокрема подав докази того, що майно з власності ОСОБА_1 вибуло поза її волею, про що суду були надані висновки експертів в рамках кримінальних справ, висновки та рішення Центральної колегії МЮУ, яким право власності ОСОБА_1 було відновлено.
Вказувала, що суд першої інстанції не у повній мірі дослідив та надав оцінку вказаним доказам та задовольняючи позов не дослідив оригінали договорів купівлі-продажу майна від 06 червня 2015 року, при цьому копії вказаних договорів представник просив визнати недопустимими та недостовірними доказами, оскільки оригінали вказаних договорів позивачем не надані, про що представник відповідача заявляв у судовому засіданні під час дослідження письмових доказів.
Зазначала, що право власності за позивачем ОСОБА_7 в Державному реєстрі речових прав не зареєстровано. А оскільки речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли після 01 січня 2013 року підлягають реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то саме після проведення такої реєстрації особа стає повноправним власником майна.
Вважає, що оскільки право власності не зареєстровано за позивачем, відтак останній обрав не належний спосіб захисту прав, що є безумовною підставою для відмови у позові.
Посилалася на те, що судом першої інстанції було без відповідної правової підстави відмовлено в застосуванні строку позовної давності, не було наведено мотивів з яких суд відхилив заявлене клопотання про застосування строку позовної давності, а позивач не обґрунтував, обставин, що унеможливили подання позову у встановлений законодавством строк.
Вказувала, що посилання позивача лише на запровадження карантину, не може вважатися поважною причиною пропуску строків, без достатнього обґрунтування неможливості звернення до суду в розумні строки.
30 січня 2024 року від представника позивача на адресу Київського апеляційного суду надійшли пояснення на апеляційну скаргу, в яких останній просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на її безпідставність та необгрунтованість.
26 лютого 2024 року від представника відповідача ОСОБА_1 надійшла відповідь на пояснення представника позивача.
Представник третьої особи ТОВ «Ренесанс Холдинг» в судовому засіданні апеляційного суду заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін. Пояснив, що на даний час ТОВ «Ренесанс Холдинг» є іпотекодержателем спірного майна.
Представник позивача в судовому засіданні апеляційного суду заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін. Підтвердив, що ОСОБА_6 є кінцевим беніфіціаром ТОВ «Ренесанс Холдинг» та останній визнає право іпотекодержателя на спірне майно за ТОВ «Ренесанс Холдинг».
Відповідач ОСОБА_1 , треті особи: ПАТ «Платинум Банк», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 у судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені.
Від представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надійшла заява, в якій остання просила відкласти розгляд справи, оскільки у зв'язку з травмуванням коліна, неможливістю пересуватися самостійно, вона записалася до лікаря на 09.20 год. 11 червня 2024 року, а тому не зможе з'явилися у судове засідання.
Колегія суддів відхиляє клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки зазначені підстави для відкладення розгляду справи визнані неповажними.
Колегія суддів вважає за можливе розглядати справи у відсутності осіб, які не з'явилися в судове засідання відповідно до положень ч.2 ст.372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з їх доведеності та обгрунтованості.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 06 червня 2015 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_6 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу садового будинку, відповідно до умов якого позивач купив та прийняв у власність садовий будинок загальною площею 1 834,2 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер майна 167674080000. Договір посвідчено приватним нотаріусом Клименком Д.Б., зареєстровано в реєстрі за №965.
У п.2 вказаного договору зазначено, що відчужуваний садовий будинок належить продавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу садового будинку, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Мартиненком В.О. 15 травня 2015 року за №473. Право власності продавця зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 травня 2015 року за №9685885.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, відомості про державну реєстрацію права власності на зазначений садовий будинок за позивачем були внесені до реєстру 06 червня 2015 року, номер запису про право власності 9938827, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №21868658 від 06 червня 2015 року.
06 червня 2015 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_6 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до умов якого позивач купив та прийняв у власність земельну ділянку площею 0,0675 га, кадастровий номер 8000000000:91:453:0020, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер майна 224832080385. Договір було посвідчено приватним нотаріусом Клименком Д.Б., зареєстровано в реєстрі за №963.
Згідно з п.2 вказаного договору, земельна ділянка належить продавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу садового будинку, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Мартиненком В.О. 15 травня 2015 року за №472. Право власності продавця зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 травня 2015 року за №9685792.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, відомості про державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за позивачем були внесені до реєстру 06 червня 2015 року, номер запису про право власності 9938763, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №21868541 від 06 червня 2015 року.
Наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2019 року №1226/5 «Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень» було задоволено скаргу ОСОБА_4 , скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 червня 2015 року №№21868658, 21868541, прийняті приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клименком Д.Б.
Відповідно, в державному реєстрі речових прав на майно за період з 12 по 18 квітня 2019 року було скасовані усі реєстраційні дії та записи по об'єктам нерухомого майна за останні 6 років і власником спірного майна зазначено попереднього власника відповідача ОСОБА_1 . Підставою для скасування реєстраційних дій став наказ Міністерства юстиції України від 16 квітня 2019 року №1226/5 «Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», виданий за результатами розгляду скарги ОСОБА_4 .
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №299080121 від 11 лютого 2022 року вбачається, що 24 вересня 2013 року було зареєстровано право власності на садовий будинок загальною площею 1 834,2 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер майна 167674080000 за ОСОБА_1 , рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №6258642 від 26 вересня 2013 року.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №299079500 від 11 лютого 2022 року, власником земельної ділянки площею 0,0675 га, кадастровий номер 8000000000:91:453:0020, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер майна 32080385, зазначена відповідач ОСОБА_1 , рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №8407987 від 28 листопада 2013 року.
18 квітня 2019 року з державного реєстру речових прав на нерухоме майно було вилучено запис про обтяження майна іпотекою ПАТ «Платинум Банк» номер запису про іпотеку 3579017, який був зареєстрований внаслідок укладання іпотечного договору, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Авдієнком В.В. 28 листопада 2013 року за реєстровим номером 4329 (боржником ОСОБА_1 ). Публічне акціонерне товариство «Платинум Банк» було іпотекодержателем за вказаним договором іпотеки.
Постановою Північного апеляційного господарського суду у справі №910/9843/19 від 13 квітня 2021 року наказ Міністерства юстиції України від 16 квітня 2019 року №1226/5 «Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень» визнано недійсним.
За результатами повторного розгляду скарги Міністерством юстиції України прийнято Наказ №2093/7 від 17 червня 2021 року, яким відмовлено в задоволенні скарги ОСОБА_4 .
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 у 2013 році виступила майновим поручителем за кредитними зобов'язаннями ФОП ОСОБА_4 за кредитним договором №55/11/13-К від 28 листопада 2013 року та поручилася спірним майном перед ПАТ «Фінбанк».
25 грудня 2014 року ПАТ «Фінбанк» уступив право вимоги за іпотечним договором ПАТ «Платинум Банк», про що укладено договір відступлення права вимоги зі іпотечними договорами.
19 січня 2018 року між ПАТ «Платинум Банк» та ТОВ Ренесанс Холдинг» укладено договір №28к про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги за іпотечними договорами.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказував на те, що він є дійсним власником спірного майна, оскільки його правовстановлюючі документи - нотаріальні договори купівлі-продажу від 06 червня 2015 року є чинними і мають пріоритет над наступними записами в Державному реєстрі про право власності за відповідачем, яке було внесено після скасування Мінюстом реєстраційних дій наказом №1226/5 від 16 квітня 2019 року. Вказував, що відомості про його право власності на майно у відповідний державний реєстр до цих пір так і не внесено, титульним власником майна є відповідач, що свідчить про триваюче порушення його права володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном.
Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Частиною першою статті 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути як договори та інші правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).
Згідно з частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Відповідно до положень статей 386, 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15).
Відповідно до положень ч.1 ст.388 ЦК України, власник має право витребувати своє майно із чужого незаконної володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому, суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
Подібний за змістом правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі №522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).
Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18).
Судом першої інстанції вірно встановлено, що право власності на спірне майно виникло у позивача на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу, відомості про державну реєстрацію право власності на нерухоме майно були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Правовстановлюючі документи- нотаріально посвідчені договорикупівлі-продажу від 06 червня 2015 року є чинними і мають пріоритет над наступними записами в Державному реєстрі про право власності за ОСОБА_1 , якібуливнесено після скасування Мінюстом реєстраційних дій Наказом №1226/5 від 16квітня 2019 року.
Стороною відповідача не було надано доказів, які могли б свідчити про недійсність договорів купівлі-продажу від 06 червня 2015 року щодо незаконного заволодіння спірним майном.
У інформаційних довідках, в яких збережено історію правочинів щодо спірного майна наявні записи щодо продажу спірних об'єктів нерухомого майназгідно договору купівлі-продажу №473 від 15 травня 2015 року (земельна ділянка) та договору купівлі-продажу №9685885 від 15 травня 2015 року (садовий будинок), які посвідчені приватним нотаріусом Мартинеком В.О.
За цими договорами ОСОБА_1 відчужила спірне майно на користь громадянина ОСОБА_8 .
Інформації щодо судових спорів між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 та визнання недійсними цих договорів матеріали справи не містять.
Доводи апеляційної скарги щодо: незаконного заволодіння позивачем майном відповідача; перереєстрації вищевказаного нерухомого майна внаслідок рейдерського захоплення, що підтверджується скасуванням двічі Центральним органом МУЮ реєстраційних дій щодо вказаного майна, колегія суддів відхиляє, оскільки відповідачем не надано доказів, відповідно до яких ОСОБА_1 оспорювалися правочини щодо відчуження спірного нерухомого майна з метою захисту свого права власності.
Посилання представника відповідача на висновок експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 21 грудня 2017 року як доказ незаконного зняття іпотеки, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вказана експертиза не містить інформацію щодо предмета доказування у даному цивільному провадженні.
Відповідно до ч 2 ст.12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень» відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що реєстрація прав хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов'язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто, державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права, що прямо випливає із положень ч.2 ст.12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав.
У даному випадку підставою для скасування реєстраційних дій були не помилки або протиправні дії позивача, тобто втручання у його право власності відбулось унаслідок помилкових дій та рішень інших осіб.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивач є добросовісним набувачем спірного майна, оскільки набув його за відплатнимиправочинами, яків судовому порядку не визнавалися недійсними і мають пріоритет над наступними відомостями в Державному реєстрі про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 , якібуливнесено після скасування Мінюстом реєстраційних дій наказом №1226/5 від 16 квітня 2019 року, а відтак позбавлення ОСОБА_3 права власності поза межами судових процедур суперечить його праву на володіння даним майном.
З огляду на характер спірних правовідносин, встановлені судомпершої інстанціїобставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що оскільки право власності не зареєстровано за позивачем, відтак останній обрав не належний спосіб захисту прав, що є підставою для відмови у позові, колегія суддів відхиляє, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі №466/8649/16-ц вказано, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції було без відповідної правової підстави відмовлено в застосуванні строку позовної давності, не було наведено мотивів з яких суд відхилив заявлене клопотання про застосування строку позовної давності, а позивач не обґрунтував, обставин, що унеможливили подання позову у встановлений законодавством строк, колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне.
Відповідно до ст.261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в судовому порядку.
Згідно зі ст.266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.
Частини третя та четверта статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Згідно з п.12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 257 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12 на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Постановами КМУ від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на всій території України установлено карантин з 12 березня 2020 року. Враховуючи постанову КМУ від 22 липня 2020 року №641, постанову КМУ від 9 грудня 2020 року № 1236, карантин на території України, установлений 12 березня 2020 року, неодноразово продовжувався.
Статтею 58 Конституції України, статтею 3 ЦПК України закріплено принцип права, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Отже, з 02 квітня 2020 року визначений статтею 257 ЦК України строк позовної давності продовжений, і таким чином, позивачем не було пропущено строк позовної давності, оскілки останній звернувся до суду з позовом 29 квітня 2022 року.
Апеляційний суд відхиляє як безпідставні доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції, не погоджуючись з аргументами відповідача про застосування строку позовної давності, не звернув уваги на те, що позивач не обґрунтував, яким чином карантин заважав йому звернутися до суду з позовом в межах строку позовної давності, з огляду на те, що положення пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо продовження строків, визначених ст.257 ЦК України, на строк дії карантину, є імперативними і не вимагають додаткового обґрунтування від особи, яка звертається з позовом до суду, можливості дотримання загального строку позовної давності.
Доводи відповідача про неврахування правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2022 року в справі №990/115/22 про те, що посилання позивача лише на запровадження карантину не може вважатися поважною причиною пропуску строків без достатнього обґрунтування неможливості звернення до суду в розумні строки є нерелевантними, оскільки в зазначеній постанові викладено правовий висновок щодо застосування не п.12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, іншої норми, а саме п.3 розділу VI «Прикінцеві положення» КАС України, якою передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову.
Апеляційний суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaariv. Finland, № 49684/99, § 2)).
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 29 серпня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текс постанови складено 20 червня 2024 року.
Головуючий:
Судді: