Дата документу 18.06.2024 Справа № 317/2330/22
Єдиний унікальний № 317/2330/22
Провадження №22-ц/807/968/24
Провадження №22-ц/807/968/24-2
Головуючий в 1-й інстанції - Нікітін В.В.
18 червня 2024 року місто Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого, судді-доповідачаКухаря С.В.,
суддів:Онищенка Е.А., Полякова О.З.,
секретарБєлова А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 лютого 2024 року та додаткове рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 01 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою і відновлення меж землекористування,-
У жовтні 2022 року до Запорізького районного суду Запорізької області надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою і відновлення меж землекористування. Позов обґрунтовано наступним. Позивач є власником земельної ділянки кадастровий номер 2322155600:05:006:0032, розташованої в АДРЕСА_1 . Відповідач є власником суміжної земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідач тривалий час порушує правила добросусідства і межі земельної ділянки. Восени 2020 року ОСОБА_2 встановила паркан з порушенням меж земельної ділянки зі зміщенням його у бік належної ОСОБА_1 земельної ділянки. Позивач зазначає, що площа належної їй земельної ділянки відповідно до державного акту складає 0,1258 га, відповідно до плану меж земельної ділянкою розмір склав 0,1255 га. У зв'язку з викладеним, позивачка була вимушена звернутися до суду за захистом своїх прав, та просить суд зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 шляхом знесення паркану, розташованого на суміжній земельній ділянці та відновити межу, яка поділяє їх з відповідачкою земельні ділянки, у відповідності з даними земельно-кадастрової документації та державним актом про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 122174 від 20.12.2010.
РішеннямЗапорізького районного суду Запорізької області від 19 лютого 2024 року, позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ІПН: НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ) про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою і відновлення меж землекористування залишено без задоволення.
У березні 2024 року представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Косякова З.М. звернулась до суду з заявою про винесення додаткового рішення, посилаючись на те, що судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі відмови в позові, покладаються на позивача, у зв'язку із чим просила суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 14500 грн.
Додатковим рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 01 квітня 2024 року, заяву представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Косякової Зої Миколаївни про винесення додаткового рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою і відновлення меж землекористування - задоволено повністю.
Ухвалено додаткове рішення по справі № 317/2330/22 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою і відновлення меж землекористування.
Стягнуто з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 14500 (чотирнадцять тисяч п'ятсот) грн. 00 коп.
Не погоджуючись з рішенням та додатковим рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційні скарги, в яких посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення вимог позову і відповідно відмовити у задоволенні вимог щодо стягнення витрат на правничу допомогу.
Узагальненими доводами апеляційних скарг є те, що позивачем надано достатньо доказів на підтвердження того, що відповідачка порушує приписи ст. 91 ЗК України і порушує правила добросусідства, прикріпивши паркан до сараїв позивачки, що призвело до їх руйнування. Представник позивача належним чином не обґрунтувала поважність причин неподання доказів понесення витрат на правничу допомогу до закінчення судових дебатів, що є підставою для відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційних скарг і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга на рішення суду не підлягають задоволенню, а апеляційна скарга на додаткове рішення суду підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1258 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2322155600:05:006:0032, що підтверджено Державним актом на право власності на земельну ділянку Серія ЯЛ № 122174 від 20.12.2010.
Відповідно до технічного паспорта на житловий будинок АДРЕСА_4 , виготовленого ОП ЗМБТІ станом на 22.09.2011, власником зазначено ОСОБА_2 .
Згідно довідки ТОВ ЗМБТІ від 29.10.2012, за даними обстеження земельної ділянки АДРЕСА_4 загальна площа земельної ділянки складає 1296 м.кв, а рішенням виконкому Кушугумської селищної ради від 16.05.1996 за вказаним житловим будинком закріплена площа землекористування у розмірі 1400 м.кв.
Як вбачається з показів свідка ОСОБА_3 , допитаного в судовому засіданні, дійсно відбувався винос в натурі земельної ділянки ОСОБА_1 . Межа земельних ділянок № НОМЕР_3 та № 57 була прив'язана до стіни сараю.
Тобто, як встановлено згідно схеми розташування будівель та споруд та підтверджено показами свідка ОСОБА_3 , сараї літ. Б і Д, що знаходяться на земельній ділянці АДРЕСА_1 та належать ОСОБА_1 , розташовані безпосередньо на межі земельних ділянок № НОМЕР_3 та № НОМЕР_4 , а не поблизу неї.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанцій виходив з того, що твердження позивачки ОСОБА_1 щодо порушення відповідачкою ОСОБА_2 меж її земельної ділянки, не знайшло свого підтвердження. Паркан, який розділяє земельні ділянки сторін, за технічною документацією розташований саме по стіні сараю, а не на відстані від нього, що повністю відповідає встановленим у судовому засіданні фактичним обставинам. Будь-яких інших доказів того, що відповідач ОСОБА_2 своїми діями порушила права позивачки ОСОБА_1 , стороною позивача до суду не надано.
З вказаними висновками суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду погоджується, виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Відповідно до статті 152 Земельного Кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Згідно частини першої статті 158 Земельного Кодексу України, земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Згідно з пунктом 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.
Суд повинен установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується.
Встановлено, що земельні ділянки позивача і відповідача межують між собою, при цьому позивачу на праві власності належить земельна ділянка розміром 0,1258га, між тим відповідно до плану меж земельної ділянки складеному за результатами зйомки проведеної ФОП ОСОБА_4 фактичний розмір земельної ділянки, яким користується позивачка складає 0,1255га. Вказане зменшення розміру земельної ділянки, на думку позивача відбулося за рахунок зайняття її земельної ділянки сусідкою - відповідачкою у справі.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У справах такої категорії належними доказами є висновки експерта, оскільки для з'ясування обставин необхідні спеціальні знання у сфері іншій ніж право, між тим на замовлення учасників справи експертизу проведено не було, як і не було заявлено відповідних клопотання під час розгляду справи в суді.
Інші докази у цій справі не доводять вимог позову.
Отже, ураховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою і відновлення меж землекористування, оскільки порушення прав позивача не було доведено.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги на рішення суду не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Що стосується додаткового рішення суду ухваленого у цій справі, то слід зазначити наступне.
Частинами 1, 3 ст. 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Під час судових дебатів, представник відповідача заявила про наявність витрат на правничу допомогу і про надання відповідної заяви і розрахунку після ухвалення рішення у праві, що на думку апеляційного суду не є порушення процесуального законодавства.
Факт надання правничої допомоги та понесення витрат на сплату відповідних послуг, підтверджується наданими доказами та матеріалами цивільної справи, тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для ухвалення додаткового рішення у справі.
Між тим, колегія суддів зауважує, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20).
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір витрат на правничу допомогу, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони, тощо.
Тобто, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині 4 статті 137 ЦПК України.
Аналогічні критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Так, заявлений представником відповідача до стягнення розмір витрат на правничу допомогу у сумі 14 500,00 грн. суперечить вимогам розумності та справедливості і має бути зменшений з 14500,00 грн. до 4000,00 грн. зокрема виходячи із фінансового стану позивача у справі, яка є особою похилого віку, пенсіонеркою, під час розгляду справи користувалася допомогою адвоката Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, була звільнена судом від сплати судового збору за подання апеляційної скарги.
Таким чином, апеляційна скарга на додаткове рішення суду підлягає задоволенню частково, додаткове рішення підлягає зміні шляхом зменшення розміру витрат на правничу допомогу, який підлягає стягненню з позивача до 4000,00 грн.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Керуючись ст.ст. 367, 374, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 лютого 2024 року у цій справі залишити без задоволення, а рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 лютого 2024 року у цій справі залишити без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 01 квітня 2024 року у цій справі задовольнити частково.
Додаткове рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 01 квітня 2024 року цій справі змінити.
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4000,00 (чотири тисячі) грн. 00 коп.
В решті додаткове рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повна постанова складена 20 червня 2024 року.
Судді: С.В. Кухар
Е.А. Онищенко
О.З. Поляков