справа №752/4050/23 Головуючий у І інстанції - Кордюкова Ж.І.
апеляційне провадження №22-ц/824/9841/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
11 червня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 січня 2024 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння, -
установив:
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
В обґрунтування позову посилався на те, що він є власником об'єкту незавершеного будівництва - індивідуального житлового будинку готовністю 75%, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , на яких також знаходяться флігель, будинок охорони, альтанка, навіс з каміном та вольєр, спорудження - свердловина, вимощення, хвіртка та огорожі.
Дані земельні ділянки та об'єкт незавершеного будівництва, що на них розташований, були придбані ним у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу земельних ділянок від 25 грудня 2007 року.
За результатами даної купівлі-продажу йому було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №006431, зареєстрований за №07-07-03843 від 18 лютого 2008 року та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №006432, що зареєстрований за №07-07-03842 від 18 лютого 2008 року.
З часом він вніс суттєві покращення до об'єкту незавершеного будівництва, почав робити ремонт та на час завершення ремонтних робіт в основному будинку переїхав проживати до флігеля, де проживає дотепер.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва було визнано мирову угоду, згідно з якою підтверджено той факт, що земельні ділянки №14 та АДРЕСА_2 , лінії 1, мікрорайон Чапаєвка, КІЗ «Городник» разом з об'єктом незавершеного будівництва, є особистою приватною власністю ОСОБА_1
08 жовтня 2019 року між АТ «ВТБ Банк» Ліквідація» та ТОВ «Інвест Хілс» було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки від 08 жовтня 2019 року, площею 0,0999 га, кадастровий №8000000000:90:066:0053, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1565499180000 та договір купівлі-продажу земельної ділянки від 08 жовтня 2019 року, площею 0,0999 га, кадастровий №8000000000:90:066:0054, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1565545780000.
Відповідно до цих договорів ТОВ «Інвест Хілс» набуло права власності на земельні ділянки. Жодних угод, щодо відчуження ним об'єктів незавершеного будівництва на користь ТОВ «Інвест Хілс» не укладалося.
В подальшому ТОВ «Інвест Хілс» та ОСОБА_5 уклали договори купівлі-продажу земельних ділянок від 22 травня 2020 року з кадастровим №8000000000:90:066:0053 та №8000000000:90:066:0054.
Відповідно до цих договорів новим власником вказаних земельних ділянок є ОСОБА_5 , жодних угод щодо купівлі у нього ОСОБА_5 об'єктів незавершеного будівництва не укладалося.
Згідно з інформаційною довідкою №323603222 від 21 лютого 2023 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта 27 травня 2020 року нотаріусом прийнято рішення №36720519 про державну реєстрацію нерухомого майна - житлового будинку, загальна площа якого становить 795,6 кв.м, житлова площа 359,4 кв.м, який розташований на земельній ділянці з кадастровим №8000000000:90:066:0054.
Підставою для прийняття рішення про реєстрацію будинку АДРЕСА_1 стала довідка про показники об'єкта нерухомого майна ТОВ «Технічний центр будівельно-інвентарна експертиза», з якої слідує, що 23 травня 2020 року було проведено інвентаризацію, відповідно до якої житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , має наступні показники: загальна площа: 795.6 кв.м, житлова площа - 359.4 кв.м.
Тобто реальні показники квадратури об'єкту були відображені некоректно.
Крім того, було зазначено, що об'єкт побудований господарчим способом до 05 серпня 1992 року.
Згідно з Інформаційною довідкою №323603292 від 21 лютого 2023 року, щодо об'єкта 27 травня 2020 року приватним нотаріусом прийнято рішення №38401241 про державну реєстрацію нерухомого майна - житлового будинку, загальна площа якого становить 188,9 кв.м, житлова площа 56,4 кв.м, який розташований на земельній ділянці з кадастровим №8000000000:90:066:0053.
Підставою для прийняття рішення про реєстрацію будинку АДРЕСА_2 стала довідка ТОВ «Технічний центр будівельно-інвентарна експертиза».
Власником житлових будинків зазначена ОСОБА_5 , яка 05 червня 2020 року будинки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , подарувала їх ОСОБА_6
28 вересня 2020 року ОСОБА_6 подарував вказані будинки ОСОБА_2 .
Жодних правовідносин або документів, які б свідчили про те, що він відчужував об'єкти незавершеного будівництва на користь TOB «Інвест Хілс», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 не існує.
Інформація про те, що об'єкти побудовані господарчим способом до 05 серпня 1992 року є неправдивою, оскільки у нотаріально посвідченому договорі купівлі-продажу земельних ділянок від 25 грудня 2007 року, вказано, що дозвіл №1539-Гл/ІІІ на виконання будівельних робіт, наданий Управлінням ДАБК в м. Києві від 03 травня 2005 року.
ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем об'єктів незавершеного будівництва, оскільки ні він, ні попередні набувачі не могли його здійснювати до 05 серпня 1992 року, оскільки ОСОБА_5 придбала земельні ділянки лише у 2020 році.
Про зазначені обставини позивачу стало відомо у листопаді 2021 року, коли ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками з кадастровим №8000000000:90:066:0053 та №8000000000:90:066:0054.
Просив суд, витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на його користь об'єкт незавершеного будівництва, яким є індивідуальний житловий будинок готовністю 75%, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та 16, а також флігель, будинок охорони, альтанку, навіс з каміном та вольєр, спорудження - свердловина, вимощення, хвіртка та огорожі, що розташовані на земельних ділянках з кадастровим №8000000000:90:066:0053 та №8000000000:90:066:0054.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 січня 2024 року відмовлено в задоволенні зазначеного вище позову.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що ключовим фактором можливості витребувати майно з чужого незаконного володіння є «воля», а саме її наявність чи відсутність в процесі вибуття майна з володіння власника.
Судом першої інстанції не було встановлено факт наявності чи відсутності його волі в процесі вибуття з його власності майна.
Вказує, що така «воля» була відсутня, а майно вибуло з його власності без жодних юридичних на те підстав.
Зазначає, що відповідачем та його родиною було вчинено ряд фіктивних юридичних дій, і будинки були введенні в експлуатацію та зареєстровані за ОСОБА_5 незаконно.
Просив суд, скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 січня 2024 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 25 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 продали ОСОБА_7 земельну ділянку АДРЕСА_3 площею 0,0999 га, кадастровий №8000000000:90:066:0054 та площею 0,0999 га, кадастровий №8000000000:90:066:0053, на вказаних ділянках знаходиться об'єкт незавершеного будівництва індивідуальний житловий будинок готовністю 75%, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , на яких також знаходяться флігель, будинок охорони, альтанка, навіс з каміном та вольєр, спорудження - свердловина, вимощення, хвіртка та огорожі, що підтверджується копією нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу земельних ділянок.
18 лютого 2008 року ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №006431, згідно з яким він є власником земельної ділянки площею 0,0999 га, кадастровий №8000000000:90:066:0053, яка розташована на лінії 1 діл. АДРЕСА_2 , та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №006432, згідно з яким він є власником земельної ділянки площею 0,0999 га, кадастровий №8000000000:90:066:0054, яка розташована на лінії 1 діл. АДРЕСА_4 .
08 жовтня 2019 року між АТ «ВТБ банк» Ліквідація та ТОВ «Інвест хіллс» були укладені договори купівлі-продажу, за умовами яких останнє придбало у власність земельну ділянку площею 0,0999 га, кадастровий №8000000000:90:066:0053, яка розташована на лінії 1 діл. АДРЕСА_5 , та земельну ділянку площею 0,0999 га, кадастровий №8000000000:90:066:0054, яка розташована на лінії 1 діл. АДРЕСА_6 .
22 травня 2020 року між ТОВ «Інвест хіллс» та ОСОБА_5 були укладені договори купівлі-продажу земельних ділянок площею 0,0999 га, кадастровий №8000000000:90:066:0053, яка розташована на лінії 1 діл. АДРЕСА_5 , та земельну ділянку площею 0,0999 га, кадастровий №8000000000:90:066:0054, яка розташована на лінії 1 діл. АДРЕСА_6 .
05 червня 2020 року ОСОБА_6 отримав в дар від ОСОБА_5 житловий будинок загальною площею 188,9 кв.м, житловою площею 56,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці №8000000000:90:066:0053, та житловий будинок загальною площею 795,6 кв.м, житловою площею 359,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці №8000000000:90:066:0054.
28 вересня 2020 року ОСОБА_2 отримав в дар від ОСОБА_6 житловий будинок, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2091869780000, загальною площею 795,6 кв.м, житловою площею 359,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці №8000000000:90:066:0054, та житловий будинок, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2091847680000, загальною площею 188,9 кв.м, житловою площею 56,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці №8000000000:90:066:0053.
28 вересня 2020 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею 188,9 кв.м, житловою площею 56,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою від 21 лютого 2023 року №323603292.
23 квітня 2021 року за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею 795,6 кв.м, житловою площею 359,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою від 21 лютого 2023 року №323603222.
Судом встановлено, що станом на час розгляду цієї справи будинок АДРЕСА_1 станом є багатоквартирним, а флігель перебудований в індивідуальний житловий будинок загальною площею 188,9 кв.м, житловою площею 56,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 .
При цьому відповідач не є власником квартир АДРЕСА_7 , АДРЕСА_1 , що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не є власником майна, яке просить витребувати у відповідача, оскільки на земельній ділянці відсутній індивідуальний житловий будинок готовністю 75%, а знаходиться багатоквартирний будинок АДРЕСА_1 , флігель також відсутній, а на його місці знаходиться індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_2 .
При цьому відповідач не є власником квартир в будинку АДРЕСА_1 , оскільки квартири були відчужені відповідачем іншим особам за відплатними договорами.
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову відповідає з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч. 3 ст. 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтями 13, 41 Конституції України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, № 4, № 7 та № 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Аналіз цих норм законодавства доводить, що власність не тільки надає переваги тим, хто її має, а й покладає на них певні обов'язки. Громадяни користуються рівними умовами захисту права власності. Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч ці порушення і не призвели до позбавлення володіння майном, а також вимагати відшкодування завданих цим збитків.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Але, здійснюючи свої права, власник зобов'язаний не порушувати права, свободи, гідність та охоронювані законом інтереси громадян. Під час здійснення своїх прав і виконання обов'язків власник зобов'язаний додержуватись моральних засад суспільства.
Відповідно до статей 317, 319 ЦК України, саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Здійснення власником свого права власності передусім полягає в безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.
За положеннями ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з усталеною судовою практикою (сформованою ще Верховним Судом України та підтриманою Верховним Судом) у відносинах власника з особою, за якою майно зареєстроване на праві власності (новим набувачем) при відсутності між ними договірних (зобов'язальних) відносин можуть використовуватися лише речово-правові способи захисту.
Одним з таких способів захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння, при цьому власник за наявності законних підстав може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
За правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), «можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Перелік підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно».
Аналіз вказаних норм та зміст позовних вимог ОСОБА_1 за даним позовом свідчить про те, що даний позов відноситься до віндикаційних позовів (витребування майна з чужого незаконного володіння).
Умови, за яких власник має право витребувати свою річ у добросовісного набувача, встановлює стаття 388 ЦК України.
За приписами частини першої цієї норми власник має право витребувати майно, придбане добросовісним набувачем за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, які він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Позивачем за віндикаційним позовом є неволодіючий власник. Відповідачем за віндикаційним позовом виступає незаконний володілець майна, який може і не знати про неправомірність і незаконність свого володіння та утримання такого майна. Незаконним володільцем визнається така особа, яка здійснює володіння майном без належних правових підстав.
Власник має право витребувати своє майно від особи, в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Позов про витребування майна, пред'явлений до особи, у незаконному володінні якої це майно знаходилось, але на момент розгляду справи в суді у неї відсутнє, не може бути задоволений.
Предметом доказування у справах за позовами про витребування майна з чужого незаконного володіння становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння, як то факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та інше.
Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння, зокрема факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, знаходження його в натурі у відповідача, які і становлять предмет доказування.
Отже, предметом доказування у такій справі є обставини, що мають засвідчити правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, а саме: підтверджують його право власності або інше речове право титульного володільця на витребуване майно; вибуття майна з володіння позивача; наявність майна в натурі у володінні відповідача; відсутність у відповідача правових підстав для володіння цим майном.
Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але й фактично вже нею не володіє та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і не добросовісний).
Таким чином, звертаючись з даним позовом, позивач має надати докази на підтвердження права власності на спірне майно, має довести індивідуальні ознаки майна, що витребовується, наявність майна у незаконному володінні відповідача, а також відсутність в останнього правових підстав для володіння цим майном.
При цьому належним відповідачем за позовом про витребування нерухомого майна є особа, за якою зареєстроване право власності на таке майно.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).
У ч. 3 ст. 12, частинах 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тобто, у контексті положень одного із основоположних принципів цивільного судочинства - принципу змагальності сторін вирішальним фактором є те, що суд не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це обов'язок сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (ч. 1 ст. 83 ЦПК України).
Відповідно до ч. 5 ст. 177 ЦПК України, позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 просив витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 об'єкт незавершеного будівництва, яким є індивідуальний житловий будинок готовністю 75%, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та 16, а також флігель, будинок охорони, альтанку, навіс з каміном та вольєр, спорудження - свердловина, вимощення, хвіртка та огорожі, що розташовані на земельних ділянках з кадастровим №8000000000:90:066:0053 та №8000000000:90:066:0054.
Суд першої інстанції, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та надавши їм належну правову оцінку, правильно виходив з того, що лише власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном та вимагати усунення перешкод у користуванні своєю власністю.
Посилаючись на вибуття об'єкту незавершеного будівництва з його приватної власності, ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження такої обставини.
Позивач також не довів доказами відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України факту наявності спірного майна в натурі у незаконному володінні саме відповідача ОСОБА_2 як станом на момент звернення до суду з позовом, так і станом на дату ухвалення оскаржуваного судового рішення.
Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені ст. 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги позивача.
Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення в оскаржуваній частині, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його зміни з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 січня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 19 червня 2024 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба