Справа № 524/5096/24
Провадження №2/524/1985/24
19.06.2024 року Автозаводський районний суд міста Кременчука в складі: головуючого - судді Нестеренка С.Г., за участі секретаря судового засідання Бельченко Н.Л., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Кременчук Полтавської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини,
У травні 2024 року до суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі частини заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з моменту звернення до суду 03 травня 2024 року і до повноліття дитини.
В обґрунтування позову зазначила, що між нею та відповідачем було укладено шлюб, від даного шлюбу мають малолітню дитину - доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , котра перебуває на її утриманні, відповідач не надає відповідну матеріальну допомогу на утримання дитини.
Ухвалою судді від 20 травня 2024 року відкрито провадження у справі, визначено та залучено сторін у справі, призначено розгляд справи провести в порядку спрощеного позовного провадження.
Позивач ОСОБА_1 просила позов задовольнити, розглянути справу у її відсутність, про що надала відповідну заяву
Відповідач ОСОБА_2 позов визнав у повному обсязі, просив розглянути справу без його участі, про що надав письмову заяву.
У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
Згідно ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 , зареєстрували шлюб 21 жовтня 2000 року у Відділі реєстрації актів громадянського стану виконкому Кременчуцької міської ради Полтавської області, актовий запис №838.
Під час шлюбу у сторін у справі народилася дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 (а.с. 11).
Станом на день розгляду справи сторони проживають окремо, спільного господарства не ведуть.
Сторонами не заперечується факт проживання дитини сторін з матір'ю-позивачем у справі та перебування дочки на утриманні у матері.
Відповідач у добровільному порядку аліментів на користь позивача на утримання дитини не сплачує.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Частиною першою ст. 141 СК України передбачено, що мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 51 Конституції України, ст. 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття.
Частинами 1, 3 ст. 181 СК України передбачено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними; за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі; за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
У ч.1 ст. 182 СК України визначено, що суд враховує:
1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;
2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;
3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав;
3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів;
4) інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно ч.2 ст. 182 цього Кодексу розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Відповідно до ст.183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття.
Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.
Той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.
Зазначене кореспондується із нормами статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», згідно із якою кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх заміняють, несуть відповідальність за створення необхідних умов для всебічного розвитку дитини відповідно до законів України.
Таким чином, нормами сімейного законодавства України презюмується рівність обов'язків обох батьків з утримання дитини до досягнення повноліття, при цьому способи виконання батьками такого обов'язку можуть визначатись як за домовленістю, так і судом за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом із яким проживає дитина.
Тобто, законодавцем право на отримання аліментів пов'язано саме із проживанням дитини з одним із батьків, а також фактом прийняття участі в утриманні дитини.
Суд також зазначає, що у принципі № 6 Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, записано: «...Дитина, якщо це можливо, повинна зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків, і звичайно, в атмосфері любові та матеріального забезпечення».
У частині 2 статті 3 Конвенції про права дитини, що діє з 27 вересня 1991 року вказано: «Держави - учасники зобов'язуються забезпечити дитині такий захист та опіку, які необхідні їй для її згоди, приймаючи до уваги права та обов'язки її батьків, опікунів та інших осіб, котрі відповідають за неї по закону і з цією метою приймають всі відповідні законодавчі та адміністративні заходи».
Статтями 8, 11, 12 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року, № 2402 визначено: «...Кожна дитина має право на рівень життя достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки та особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного із них та на піклування батьків. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Вихованням в сім'ї є першоосновою розвитку дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її. здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці».
Ухвалюючи рішення в справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091 / 13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому, Європейський суд по правам людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по - перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Отже, при розгляді спору пов'язаного з призначенням та стягненням аліментів необхідно також враховувати принцип 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, Конвенцію про права дитини, ратифіковану постановою Верховної Ради України від 27 грудня 1991 року №789 - XII, та положення національного законодавства.
Декларація, прийнята резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН - це міжнародний договір у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів та Закону України «Про міжнародні договори України». Вона встановлює основні принципи в сфері забезпечення прав дитини.
У свою чергу Конвенція про права дитини є міжнародним договором, приєднавшись до якого у 1991 році, Україна взяла на себе зобов'язання щодо забезпечення прав дитини, закріплених у цьому документі. Конвенція - частина законодавства України, як міжнародний договір має пріоритет над національним законодавством, її застосування обов'язкове.
Конвенція про права дитини ґрунтується на принципах, закріплених у Декларації, і розвиває її положення, встановлюючи зобов'язання для країн - учасниць.
Національне сімейне законодавство, яке будується на основі Конвенції, передбачає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини суд виходить з принципу рівності прав і обов'язків обох батьків, віддаючи перевагу тому з них, хто може створити найбільш сприятливі умови для виховання дитини, інші обставини, що мають істотне значення.
Преамбулою Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 грудня 1991 року № 789 - XII, визнається, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння.
Відповідно до статті 3 Конвенції у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними інституціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно з положеннями статті 9 зазначеної Конвенції, держави - учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
При цьому, поняття розлучення слід тлумачити з огляду на право одного з батьків на спілкування з дитиною та обов'язок другого батька надати можливість для такого спілкування. Крім того, відповідно до положень абзацу 2 принципу 7 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією № 1386 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за його навчання: ця відповідальність лежить перш за все на батьках.
Отже, при розгляді справ, де предметом спору є питання щодо виховання дитини, прийняття участі у такому, щодо місця проживання дитини, сплати аліментів, тощо суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи, при цьому, сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
Також, при розгляді справ стосовно дітей пов'язаних з їх вихованням та утриманням, забезпеченням їх розвитку необхідно виходити з балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Відповідно до ст. 27 Конвенції про захист прав дитини, батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно із ст. 18 Конвенції про захист прав дитини суд повинен докласти всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини.
Батьки несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
У ч. 2 ст. 18 СК України встановлено, що суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін.
Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є:
1) встановлення правовідношення;
2) примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку;
3) припинення правовідношення, а також його анулювання;
4) припинення дій, які порушують сімейні права;
5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права;
6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором;
7) зміна правовідношення;
8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Однією із основоположних засад цивільного судочинства є його диспозитивність, яка, зокрема, полягає у розгляді судом справ виключно за зверненням особи, у межах заявлених нею вимог та на підставі поданих доказів.
Згідно зі статтями 12,13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно, зокрема, для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо який у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частині 1 ст. 82 ЦПК України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію [про захист прав людини і основоположних свобод] та практику Європейського Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтується. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа «Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Згідно ч. 1 ст. 191 СК України аліменти присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.
Суд констатує, що відповідач не подав до суду належні і допустимі докази щодо звільнення його від сплати аліментів.
За наведених і встановлених обставин, оцінюючи належність, допустимість доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача коштів на утримання доньки у розмірі 1/4 частини зі всіх видів заробітку, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 03 травня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття.
На підставі п.3 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються позивачі за подання позовів про стягнення аліментів.
Згідно ч.6 ст.141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача підлягає стягненню судовий збір на користь держави у сумі 1211 грн. 20 коп., за ставкою на день подання позову відповідно ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», враховуючи, що позивач є звільненою від сплати судового збору при поданні позову про стягнення аліментів.
Також суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача кошти у повернення сплачених фактично витрат на правничу допомогу у розмірі 2000 грн.
При цьому суд звертає увагу учасників справи на наступне.
Згідно ч. 3 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI встановлено, що адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).
Як постає з п. п. 1, 2, 6 ч. 1 та ч. 2 ст. 19 цього Закону України до видів адвокатської діяльності, серед іншого, відносяться: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
З матеріалів справи постає, що позивач поніс витрати на правову допомогу у розмірі 2000 грн. Так у матеріалах справи наявні акт приймання-передачі виконаних робіт №1 від 29.03.2024 року, договір про надання правової допомоги від 29.03.2024 року, квитанція від 29.03.2024 року
Європейський суд з прав людини у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) від 19.10.2000, скарга № 31107/96, узагальнив свою минулу практику стосовно угод про виплату адвокату гонорару і сформулював основні положення стосовно таких угод.
Так ЄСПЛ зазначив, що згідно з його прецедентною практикою (§ 23 справи «Санді Таймс проти Об'єднаного Королівства (№ 2)» (Sunday Times v. UK (№ 2) від 6.11.1980, скарга № 6538/74) відшкодування судових витрат передбачає, що встановлена їх реальність, їх необхідність і, більше того, умова розумності їх розміру.
У справі «East/West Alliance Limited проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).
Обумовлені між позивачем та адвокатом види робіт (послуг), тривалість їх надання та вартісне визначення за висновком суду є безумовно видами правничої допомоги, та що такі розміри витрат на правничу допомогу є співмірними зі складністю справи, відповідають засадам розумності, не є надмірно завищеними. При цьому суд звертає увагу на те, що відповідач не оспорював вимоги позивача щодо судових витрат та не подавав відповідної заяви про зменшення розміру судових витрат з наданням доказів на підтвердження безпідставного завищення розмірів судових витрат, зокрема і витрат на правничу допомогу.
Керуючись ст. 180, 181, 182, 183, 184, 196, 198-201 Сімейного Кодексу України, ст. 4, 5, 10-13, 18, 76-81, 83, 141, 142, 258, 259, 260, 263-265, 273, 352, 354, 430 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти на утримання дитини (аліменти) - дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу) платника аліментів, щомісячно, але не менше 50% від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 03 травня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1211 грн. 20 коп.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти за надання правничої (правової) допомоги в сумі 2000 грн.
Рішення в частині стягнення сум платежу за один місяць допустити до негайного виконання.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 .
Повний текст рішення виготовлено 19 червня 2024 року.
Рішення може бути оскаржено до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.
Рішення набирає законної сили у випадку закінчення строку подання апеляційної скарги або якщо рішення залишено в силі за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: