18 червня 2024 рокуЛьвівСправа № 460/546/23 пров. № А/857/5753/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Судової-Хомюк Н.М.,
суддів: Онишкевича Т.В., Сеника Р.П.
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 09 січня 2024 року у справі № 460/546/23 за адміністративним позовом Головного управління ДПС у Рівненській області до ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу,
суддя в 1-й інстанції - Дудар О.М.,
час ухвалення рішення - не зазначено,
місце ухвалення рішення - м. Рівне,
дата складання повного тексту рішення - 09 січня 2024 року,
Головне управління ДПС у Рівненській області (далі також ГУ ДПС у Рівненській області, позивач) звернулося в Рівненський окружний адміністративний суд з позовом до ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , відповідач) про стягнення податкового боргу у сумі 9875,05 грн.
Позов обґрунтовує тим, що за відповідачем обліковується заборгованість по єдиному податку з фізичних осіб в сумі 9875,05грн з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості. Зазначає, що дана заборгованість виникла на підставі за визначеними контролюючим органом та не сплаченими податковими зобов'язаннями на ППР № 0064128/5002-1709 від 14.03.2018, № 0365591-5002-1709 від 30.06.2018, № 0034611-5005-1716 від 14.04.2020, № 0124506-2405-1716 від 13.03.2021.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 09 січня 2024 року позов задоволено повністю.
Стягнуто із ОСОБА_1 до бюджету податковий борг у сумі 9875,05грн.
Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив відповідач, який вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
В обґрунтування апеляційних вимог, покликається на те, рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, тому що незрозумілим є саме по собі податкове зобов'язання відповідача (вид податку) за невиконання якого суд ухвалив стягнути з позивача 9875,05 грн - чи це є єдиний податок з фізичних осіб , чи це податок за нежитлову нерухомість; відсутнє обґрунтування позивачем розміру податкового зобов'язання (база оподаткування, ставка оподаткування, період оподаткування, тощо); відсутні і інші фактичні дані, що свідчили б про існування податкового боргу (податкові зобов'язання не сформовані у податкових повідомленнях-рішеннях, податкова вимога на суму 9875,05 грн відсутня взагалі, а наявна складена раніше дати виникнення кінцевої суми боргу, докази направлення податкових повідомлень за офіційною адресою відповідача відсутні, а тому відсутніми є і дані про узгодження фактично невизначеного за видом та розміром податкового зобов'язання у встановленому ПК України порядку, а отже і дані про виникнення податкового боргу - підстави відповідальності відповідача).
Також звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що всі податкові повідомлення-рішення, а також податкова вимога, які наявні у справі, а також судові документи, надсилались не за фактичною адресою відповідача, якою є адреса АДРЕСА_1 , офіційні дані про яку наявні в реєстрах, доступних позивачу. До того ж, відсутні будь які дані про наявність у нього боргу зі сплати єдиного податку з фізичних осіб, вимога про податок на житлову нерухомість відсутня, а із нежитлової нерухомості наявною є лише будівля корівника у с.Головин Костопільського району, яка не є об'єктом оподаткування і вимоги щодо сплати податків за неї йому не надсилались взагалі(по жодній із адрес).
За таких обставин, на думку апелянта, висновок суду про наявність у відповідача зобов'язання сплатити податок (податкового зобов'язання) про узгодження із ним податкового зобов'язання та про виникнення у нього податкового боргу є необґрунтованим, а тому не свідчить про наявність порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду, а відсутність факту порушення права, за захистом якого особа звертається до суду, є безумовною підставою для відмови у задоволенні позову і не потребує правової оцінки інших обставин справи.
Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Крім того, позивачем 17 квітня 2024 року подано заяву про залишення позову без розгляду. Зазначає, що згідно відомостей інтегрованої картки платника податків ОСОБА_1 , у зв'язку з проведенням контролюючим органом коригування нарахувань, заявлена в позовній заяві заборгованість відсутня.
Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду у задоволенні клопотання Головного управління ДПС у Рівненській області про залишення позову без розгляду відмовлено.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини 1статті 311 КАС України.
У відповідності до вимог частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід задовільнити з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що за даними обліку позивача за ОСОБА_1 рахується податковий борг в сумі 9875,05грн з єдиного податку з фізичних осіб.
Вказані обставини підтверджуються дослідженими судом доказами: розрахунком виникнення податкового боргу, податковими повідомленнями - рішеннями від 14.03.2018 №0064128/5002-1709, від 30.06.2018 №0365591-5002-1709, від 14.04.2020 №0034611-5005-1716, від 14.04.2020 №0034612-5005-1716, від13.03.2021 №0124506-2405-1716, від13.03.2021 №124507-2405-1716, податковою вимогою форми «Ф» від 10.01.2019 №1612-50 та витягами з інтегрованої картки платника податків.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач, довів ті обставини, на яких ґрунтуються його позовні вимоги належними та допустимими доказами, а тому такі підлягають задоволенню повністю.
Апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядок їх адміністрування, права та обов'язки платників податків, компетенція контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України від 02 грудня 2010 року №2755-VI (далі - ПК України).
Відповідно до пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 ПК України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов'язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.
Згідно з п. п. 95.1 - 95.2 ст. 95 ПК України контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.
Стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги.
Приписи абз. 1 п. 59.1 ст. 59 ПК України визначають, що у разі коли у платника податків виник податковий борг, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.
Пунктом 59.3 ст. 59 ПК України передбачено, що податкова вимога надсилається не раніше першого робочого дня після закінчення граничного строку сплати суми грошового зобов'язання.
Податкова вимога повинна містити відомості про факт виникнення грошового зобов'язання та права податкової застави, розмір податкового боргу, який забезпечується податковою заставою, обов'язок погасити податковий борг та можливі наслідки його непогашення в установлений строк, попередження про опис активів, які відповідно до законодавства можуть бути предметом податкової застави, а також про можливі дату та час проведення публічних торгів з їх продажу.
При цьому, за правилами п. 59.5 ст. 59 ПК України у разі якщо у платника податків, якому надіслано (вручено) податкову вимогу, сума податкового боргу збільшується (зменшується), погашенню підлягає вся сума податкового боргу такого платника податку, що існує на день погашення.
У разі якщо після направлення (вручення) податкової вимоги сума податкового боргу змінилася, але податковий борг не був погашений в повному обсязі, податкова вимога додатково не надсилається (не вручається).
Пунктом 42.2 ст. 42 ПК України передбачено, що документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).
Відповідно до п. 42.5. ст. 42 ПК України, у разі якщо платник податків не подав заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, листування з платником податків здійснюється шляхом надіслання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручаються платнику податків (його представнику).
У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ у зв'язку з відсутністю за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їхньою відмовою прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.
Аналогічні приписи щодо вручення податкової вимоги містяться і в розділі IV «Порядок надсилання (вручення) податковими органами податкових вимог платникам податків» Порядку направлення податковими органами податкових вимог платникам податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 30.03.207 №610, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 24.07.2017 за №902/30770.
Отже, зверненню до суду в обов'язковому порядку передує виконання податковим органом свого обов'язку щодо надіслання на податкову адресу відповідача податкової вимоги щодо суми узгодженого податкового боргу, зокрема в цій справі засобами поштового зв'язку рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
При цьому такий лист вважається врученим платнику податків коли він вручений особисто, або законному чи уповноваженому представнику, або, у разі неможливості вручення поштового відправлення, у день, вказаний поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.
Податковою адресою платника податків - фізичної особи в розумінні статті 45 ПК України визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі.
Колегію суддів досліджено матеріали справи, з яких слідує, що податкова вимога форми «Ф» №1612-50 від 10 січня 2019 року та податкові повідомлення - рішення від 14.03.2018 №0064128/5002-1709, від 30.06.2018 №0365591-5002-1709, від 14.04.2020 №0034611-5005-1716, від 14.04.2020 №0034612-5005-1716, від 13.03.2021 №0124506-2405-1716, від 13.03.2021 №124507-2405-1716 скеровувались за адресою: АДРЕСА_2 - що не є фактичною адресою ОСОБА_1 .
Відповідно до витягу з реєстру ВОМІРМП УДМС України в Рівненській області, що міститься в матеріалах справи (а.с.24) встановлено, що фактична адреса реєстрації відповідача - АДРЕСА_1 .
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що податкова вимога форми «Ф» №1612-50 від 10 січня 2019 року та податкові повідомлення - рішення від 14.03.2018 №0064128/5002-1709, від 30.06.2018 №0365591-5002-1709, від 14.04.2020 №0034611-5005-1716, від 14.04.2020 №0034612-5005-1716, від 13.03.2021 №0124506-2405-1716, від 13.03.2021 №124507-2405-1716 були надіслані відповідачу за адресою, за якою відповідач не зареєстрований, вказане рішення податкового органу вважається не врученим, а відповідач вважається таким, що не повідомлений про наявність податкового зобов'язання.
Вказане відповідає висновкам Верховного Суду, наведеним у постановах від 08.08.2018 року по справі №812/41/17, від 10.06.2021 року по справі №826/14316/18, від 12.07.2022 року по справі №160/7345/20, згідно з якими юридичним фактом, з настанням якого законодавець пов'язує реалізацію права контролюючого органу на примусове стягнення податкового боргу, у тому числі шляхом звернення до суду, є дотримання таких умов: надіслання платнику податкової вимоги рекомендованим листом з повідомленням про вручення чи вручення її особисто платнику або його законному чи уповноваженому представникові; сплив строку у 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги. Податкова вимога повинна бути надіслана контролюючим органом на адресу за місцем проживання платника податків або останнього відомого місцезнаходження фізичної особи. В протилежному випадку, у разі допущення контролюючим органом помилки при відправленні такої вимоги, зокрема, в частині невірного зазначеної адреси платника податків, така вимога вважається неврученою платнику податків, а платник податків не повідомлений належним чином про наявність податкового зобов'язання.
При цьому, колегія суддів враховує, що ГУ ДПС у Рівненській області у заяві про залишення позову без розгляду від 17 квітня 2024 року повідомило суд апеляційної інстанції про відсутність заборгованості ОСОБА_1 у зв'язку з проведенням контролюючим органом коригувань нарахувань.
Однак, з огляду на встановлені обставини справи та у зв'язку із відсутністю належних та допустимих доказів, які б надали можливість пересвідчитись, що податковим органом було належним чином повідомлено відповідача про наявність податкового боргу, визначеного податковою вимогою, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що оскільки позивачем порушено порядок надіслання податкової вимоги, у нього відсутнє право вимагати сплату цього боргу в судовому порядку. Відтак, підстави для задоволення позову відсутні.
Щодо заяви представника відповідача, яка надійшла до суду 12 червня 2024 року, про стягнення із позивача на користь ОСОБА_1 судових витрат, а саме сплаченого за подання апеляційної скарги судового збору та витрати на правничу допомогу у сумі 5000,00 грн. слід зазначити наступне.
Відповідно до приписів частини 1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно із пунктом 1 частини 3 статті 132 цього Кодексу до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
При цьому, положеннями частини 6 та частини 7 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
За змістом статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною 7, 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України унормовано, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Окрім того, за змістом частини 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.
Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 2040/6747/18 вказав, що при визначенні суми відшкодування витрат на правничу допомогу суд враховує критерії реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерії розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, викладеної у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив із того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.
У пункті 269 цього рішення зазначено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 зазначила, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
У постанові від 14 листопада 2019 року у справі № 826/15063/18 Верховний Суд висловив думку, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі Закон №5076-VI) договір про надання правової допомоги-домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
У пункті 9 частини 1 статті 1 Закону №5076-VI зазначено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги-види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону №5076-VI).
За змістом статті 19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності є:
1) надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
2) складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
3) захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;
4) надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні;
5) представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні;
6) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами;
7) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ;
8) надання правової допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань.
Згідно із визначенням, наведеним у статті 30 Закону №5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, вказані положення процесуального закону дають підстави для висновку, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено не лише те, що рішення ухвалене на користь сторони, яка користувалася послугами адвоката, а також і те, що за конкретних обставин справи витрати сторони на правничу допомогу були необхідними, а їх розмір є розумним та виправданим.
На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Як слідує з матеріалів справи, професійна правнича допомога відповідачу надавалася адвокатом Твердим Миколою Кузьмовичем на підставі договору про надання юридичних (адвокатських послуг) від 29 січня 2024 року.
Колегія суддів звертає увагу, що представник відповідача не надав детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, який є необхідним для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат. Відтак, відсутність детального опису робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом, зокрема із зазначенням витраченого часу на відповідні види робіт, ставить під сумнів, чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмета спору та враховуючи функції, які не покладені на адвоката та не є правничою допомогою.
Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції вважає, що заявлена представником відповідача до відшкодування сума витрат на правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн є необґрунтованою, не підкріплюється належними та допустимими доказами, а відтак не підлягає до задоволення.
При цьому, відповідно до ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
З матеріалів справи встановлено, що відповідач за подання апеляційної скарги сплатив 4026 грн. 00 коп. судового збору, що підтверджується платіжним дорученням від 10.04.2024 року № 0.0.3575974147.1.
Зважаючи на те, що понесені позивачем витрати щодо сплати судового збору у розглядуваній справі підтверджені належними доказами, то відповідно в його користь за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Рівненській області слід стягнути 4026 грн. 00 коп. сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги докази, наявні в матеріалах справи, колегія суддів вважає, що доводи відповідача, які зазначені у апеляційній скарзі є вірними, а висновок суду першої інстанції, про те, що позов є таким що підлягає задоволенню є помилковим.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Згідно з приписами пункту другого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:
1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на викладене, оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку про скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції з прийняттям постанови про відмови в задоволенні позову.
Керуючись ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325,328, 329 КАС України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 09 січня 2024 року у справі № 460/546/23 скасувати та прийняти постанову, якою в задоволені позовних вимог Головного управління ДПС у Рівненській області до ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Рівненській області на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у вигляді витрат на сплату судового збору в сумі 4 026,00 грн (чотири тисячі двадцять шість) гривень 00 копійок.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк
судді Т. В. Онишкевич
Р. П. Сеник
Повне судове рішення складено 18.06.24