465/820/23
2/465/918/24
Іменем України
29.05.2024 року м.Львів
Франківський районний суд м. Львова в складі:
головуючого судді - Мартинишин М.О.
з участю секретаря - Кондрашин В.Р.
позивача - ОСОБА_1
представника позивача - ОСОБА_2
представника відповідача №1 - Шагай О.О.
представника відповідача №2 - Коваль О.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Львові цивільну справу за позовом ЦаОСОБА_3 до виконавчого комітету Львівської міської ради, ОСОБА_4 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування -
10.02.2024 року позивачка ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до відповідача виконавчого комітету Львівської міської ради, ОСОБА_4 , в якому просить визнати незаконним та скасувати рішення №1828 від 29.12.2010 року виконавчого комітету Львівської міської ради «Про погодження прийняття в експлуатацію приватного житлового будинку садибного типу на АДРЕСА_1 ».
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що на підставі свідоцтва від 21.11.2012 року про право на спадщину за заповітом ОСОБА_6 (батько позивача) є власником 1/10 частки квартири АДРЕСА_2 . Після внесення 03.02.2020 року запису про реєстрацію будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_6 , отримала свідоцтво від 24.07.2020 про право на спадщину за заповітом ОСОБА_6 на цей житловий будинок АДРЕСА_3 , площею 58,4 кв.м. і право власності зареєстровано за нею. Зазначає, що будинок Б-1, площею 58,4 кв.м., на підставі рішення виконкому Ленінської районної ради від 13.06.1972 року №523, частково був збудований у 1974 році та протягом 1974 - 1991 років добудовувався спільними зусиллями подружжя ОСОБА_7 за допомогою позивача та її чоловіка. Звертає увагу, що цей будинок був збудований до 05.08.1992 року.
Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради №1828 від 29.12.2010 року «Про погодження прийняття в експлуатацію приватного житлового будинку садибного типу на АДРЕСА_1 », відповідачу ОСОБА_4 погоджено прийняття в експлуатацію приватного житлового будинку під літерою «Б-1» на АДРЕСА_1 та зобов'язано департамент містобудування видати довідку про погодження прийняття в експлуатацію цього будинку. Вважає це рішення незаконним, оскільки таке не відповідає вимогам нормативно-правових актів, на підставі яких було прийнято, зокрема, такі акти встановлювали механізм та умови прийняття до експлуатації приватних будинків, закінчених будівництвом у період з 05.08.1992 року до 01.01.2008 року, а будинок АДРЕСА_3 збудовано до 05.08.1992 року. Рішення прийнято за відсутності документів, які вимагались Порядком погодження та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом приватних житлових будинків садибного типу, затвердженого рішенням виконкому ЛМР від 05.02.2010 року №109, а саме відсутні акт-попередження, складний уповноваженим органом про виявлення самочинного будівництва, та постанова про притягнення до адміністративної відповідальності за порушення ст.97 КУпАП. У рішенні зазначено недостовірну інформацію про те, що будинок збудовано ОСОБА_4 , оскільки такий був збудований ОСОБА_6 за його життя. Таким чином, на думку позивача, рішення виконавчого комітету ЛМР від 29.12.2010 року №1828 порушує її цивільні права, у зв'язку з чим підлягає скасуванню, покликаючись на норми ст.ст. 15, 16 ЦК України.
Звертає увагу, що спір з даним предметом і підставами вже розглядався Франківським районним судом м.Львова у справі №465/5325/18 за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету ЛМР, і рішенням від 21.07.2021 року був задоволений, проте постановою Львівського апеляційного суду від 06.12.2022 року це рішення скасовано, а у позові відмовлено з підстав того, що ОСОБА_4 залучена до участі у справі третьою особою, а не відповідачем. Дану обставину вважає такою, що перериває позовну давність в розумінні ст.264 ЦК України, і її перебіг починається з дати набрання законної сили рішення Франківського районного суду м.Львова - тобто з 06.12.2022 року, з дати винесення постанови Львівським апеляційним судом у цій справі.
Ухвалою судді від 31.03.2023 року відкрито провадження у справі, яку вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження.
01.06.2023 року від представника відповідача ОСОБА_4 , адвоката Коваль О.Р., на адресу суду надійшов відзив, в якому просить застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити у задоволенні позову. Із врахуванням заяви про виправлення описки зазначає, що Франківським районним судом м.Львова розглядалась справа №465/5325/18 за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету ЛМР, з участю третіх осіб ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 з аналогічним предметом та підставами позову, а саме про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету ЛМР від 29.12.2010 року №1828, у якій рішенням суду від 21.07.2021 року задоволено цей позов. Однак, постановою Львівського апеляційного суду від 06.12.2022 року рішення суду скасоване, а у задоволенні позову відмовлено з огляду на незалучення ОСОБА_4 в якості відповідача у справі. Звертає увагу, що у справі №465/5325/18 позивач стверджувала, що про порушення свого права дізналась у травні 2018 року з листа Львівської міської ради. У зв'язку з тим, вважає, що позов у даній справі подано з пропущенням строків позовної давності, оскільки строк позовної давності у даній справі перериватися не може так, як сплив 02.09.2021 року. В обґрунтування покликається на судову практику, а саме постанови Верховного Суду від 09.09.2020 року у справі №207/380/16-ц, від 24.04.2019 року у справі №569/8314/14-ц, від 27.06.2018 року у справі №914/2026/17, постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 року у справі №367/6105/16-ц, від 22.05.2018 року у справі №369/6892/15-ц, від 07.08.2019 року у справі №2004/1979/12. Просить у даній справі застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити у задоволенні позову.
Разом з тим, повідомляє, що на розгляді Франківського районного суду м.Львова перебуває справа №465/1456/22 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , треті особи державний реєстратор ОСОБА_14 , державний реєстратор ОСОБА_15 про скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації речових прав на спірний будинок ОСОБА_1 та визнання права власності за ОСОБА_4 . На думку відповідача ОСОБА_4 є всі підстави вважати, що право власності ОСОБА_1 повинно бути скасоване, оскільки набуте незаконним шляхом так, як спірне майно на момент смерті ОСОБА_6 не належало спадкодавцю на праві власності.
04.08.2023 від представника позивача, адвоката Басистого В.О., надійшла відповідь на відзив відповідача ОСОБА_4 , у якій заперечення відповідача відхилив повністю. Зазначає, що Законом «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» від 15.03.2022 року внесено зміни до Цивільного кодексу України в частині продовження визначених статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу строків на період дії в Україні воєнного стану, а тому позивачем не пропущено трирічний строк позовної давності, оскільки станом на 02.09.2022 року цей строк продовжено законом. До того ж, Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 31.03.2020 згадані строки продовжені на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, який запроваджено з 12.03.2020 року до 30.06.2023 року. Щодо переривання строків, вважає, що позивач не мав в силу закону жодних підстав звертатися із тим самим позовом до суду, коли його право вже було захищено рішенням Франківського районного суду м.Львова від 21.07.2021 року у справі №465/5325/18, а тому з покликанням на положення ст.257 ЦПК України та ст.267 ЦК України просить вважати причини пропуску строку позовної даності поважними.
17.11.2023 від представника відповідача ОСОБА_4 , адвоката Коваль О.Р., надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких аргументи позивача заперечив. Вважає, що очевидно, отримавши негативне для себе рішення, позивач не може звертатись до суду з аналогічним позовом необмежену кількість разів, усуваючи попередні помилки, ще й поза межами позовної давності. Зазначає, що з первинно поданого позивачем аналогічного позову від 31.08.2018 року вбачається, що про своє порушене право позивачка дізналась з листа Львівської міської ради у травні 2018 року. Пред'явленням позову від 31.08.2018 року до Виконавчого комітету ЛМР позовна давність перервалась. Відтак, на думку відповідача, перебіг позовної давності почався 01.09.2018 року та відповідно закінчився 02.09.2021 року, оскільки загальний строк позовної давності встановлено у три роки. Тому, переривання строку позовної давності у випадку позивача є неможливим, оскільки строк позовної давності позивача сплив 02.09.2021 року, а позовна заява подана 10.02.2023 року. Просить застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог через сплив позовної давності та відсутності поважних причин пропущення строку позовної давності.
Ухвалою суду від 12.12.2023 року підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні позивач та її представник позов підтримали повністю із підстав, викладених у позовній заяві, відповіді на відзив та просили такий задовольнити.
Представник відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві та запереченнях застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог через сплив позовної давності та відсутності поважних причин пропущення строку позовної давності.
Представник відповідача Львівської міської радив судовому засіданні заперечив щодо позову, просив відмовити в задоволенні такого, осікли підстав для задоволення позову відсутні.
Заслухавши пояснення сторони позивача, представників відповідачів, дослідивши матеріали даної справи та матеріали судової справи №465/5325/18, в їх сукупності, всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За вимогами ст. ст.12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 ЦПК України).
Відповідно до ч.1 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Судом установлено, що 26.07.2010 року ОСОБА_4 звернулась до Львівської міської ради із заявою (вхідний №3-К-15121), в якій просила погодити прийняття в експлуатацію та видати довідку про погодження в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта за адресою: АДРЕСА_1 , побудованого без дозволу на виконання будівельних робіт у 2006 році. Загальна площа будинку 58,4 кв.м. (а.с.9).
22.09.2010 року ОСОБА_4 звернулась до Департаменту містобудування із заявою (вхідний №3-К-19272), в якій повідомила, що у заяві від 26.07.2010 року №3-К-15121 зробила помилку в адресі будинку, і що правильною є адреса цього будинку: АДРЕСА_1 . Просила врахувати цю обставину та підготувати рішення на адресу: АДРЕСА_1 (а.с.10).
На замовлення ОСОБА_4 Сектор з питань наглядово-профілактичної діяльності Франківського районного відділу м. Львова Головного управління МНС України у Львівській області видано експертний висновок від 20.07.2010 року №8/679 про те, що проведеною експертизою проекту на відповідність діючим будівельним нормам та правилам самовільно здійсненого житлового будинку на АДРЕСА_1 порушень вимог пожежної безпеки не виявлено (а.с.11).
Листом від 16.07.2010 року №1906/01 Франківська районна санітарно-епідеміологічна станція м.Львова погодила ОСОБА_4 проект на відповідність нормативним вимогам та правилам самовільно здійсненого житлового будинку на АДРЕСА_1 . Проект розроблений СПД ФОП ОСОБА_16 (а.с.12).
Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» станом на 15.10.2006 року виготовлено технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , власником якого зазначено ОСОБА_4 (а.с.14-16).
29.12.2010 року виконавчим комітетом Львівської міської ради прийнято оскаржуване рішення №1828 «Про погодження прийняття в експлуатацію приватного житлового будинку садибного типу на АДРЕСА_1 », яким погоджено прийняття в експлуатацію приватного житлового будинку садибного типу під літерою «Б-1» на АДРЕСА_1 , який збудувала громадянка ОСОБА_4 . Зобов'язано Департамент містобудування протягом п'яти робочих днів підготувати та видати у встановленому порядку довідку про погодження прийняття в експлуатацію приватного житлового будинку садибного типу під літерою «Б-1» на АДРЕСА_1 , а громадянці ОСОБА_4 звернутися в інспекцію Державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області для оформлення і отримання сертифіката відповідності державним будівельним нормам, стандартам та правилам приватного житлового будинку садибного типу під літерою «Б-1» на АДРЕСА_1 (а.с.7).
Оскаржуване рішення прийнято на підставі звернення громадянки ОСОБА_4 від 26.07.2010 (зареєстроване у Львівській міській раді 26.07.2010 за №3-К-15121) і від 22.09.2010 (зареєстроване у Львівській міській раді 22.09.2010 за №3-К-19272) та представлених документів, керуючись Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», постановою Кабінету Міністрів України від 09.09.2009 №1035 «Про затвердження Тимчасового порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом приватних житлових будинків садибного типу, дачних та садових будинків з господарськими спорудами і будівлями, споруджених без дозволу на виконання будівельних робіт», ухвалою міської ради від 19.10.2006 №219 «Про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради» (зі змінами) та рішенням виконавчого комітету від 05.02.2010 №109 «Про порядок погодження прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом приватних житлових будинків садибного типу, дачних та садових будинків з господарськими спорудами і будівлями, споруджених без дозволу на виконання будівельних робіт».
24.07.2020 року державним нотаріусом П'ятої Львівської державної нотаріальної контори Кіріловою Т.М. на підставі заповіту ОСОБА_6 , посвідченого 14.12.1999 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Красовською А.В., реєстровий №4926, видано ОСОБА_1 , як спадкоємцю, Свідоцтво про право на спадщину, яка складається з житлового будинку АДРЕСА_1 . Житловий будинок позначений на плані літерою Б-1, загальна площа 58,4 кв.м., житлова площа 39,9 кв.м. Будинок належав спадкодавцю на підставі рішення органу місцевого самоврядування, виданого 13.06.1972 року виконкомом Ленінської районної ради народних депутатів трудящих №523, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03.02.2020 року №35352173, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2023959446101 (а.с.17).
На підставі Свідоцтва про право на спадщину, 24.07.2020 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на житловий будинок загальною площею 58,4 кв.м., позначений на плані літ. «Б-1», за адресою: АДРЕСА_1 , розмір частки 1/1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2023959446101, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24.07.2020 року №217607463 (а.с.18).
Як вбачається з рішення виконкому Ленінської районної Ради депутатів трудящих від 13.06.1972 року №523 (а.с.21) ОСОБА_6 було надано дозвіл на переобладнання дерев'яного сараю по АДРЕСА_1 на цегляний із влаштування в його частині кухні, туалету з ванною, та станом на грудень 1991 року було споруджено будівлю «Б-1», яка за розмірами в плані відповідає будівлі, зазначеній у технічному паспорті ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» станом на 15.10.2006 року, виготовленому відповідачу ОСОБА_4 , що підтверджується Поверховим планом на будівлю «Б-1» по АДРЕСА_1 , виготовленим Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації та планом присадибної ділянки(а.с.19, 20).
Дані обставини також підтверджує й у своїй заяві ОСОБА_10 (дружина спадкодавця ОСОБА_6 ) (а.с.28, 29), яка стверджує, що у 1957 році вона разом з чоловіком отримали квартиру АДРЕСА_2 де проживали із доньками ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . У 1974 році будинок «Б-1» був частково збудований (кухня, туалет і ванна кімната), у 1979 році добудовано кімнату, а в 1991 році - ще дві кімнати. ОСОБА_10 разом з ОСОБА_6 проживали в цьому будинку з 1974 року.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
У постанові від 16 жовтня 2020 року у справі №910/12787/17 Об'єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду вказала на те, що захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Подібний за змістом висновок зроблений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 року у справі №638/2304/17.
Здійснюючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна зазначити суб'єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Тобто, встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову за безпідставністю, недоведеністю чи необґрунтованістю.
Водночас, якщо суд дійде переконання про порушення прав, свобод чи інтересів позивача, він має надати оцінку обраному позивачем способу захисту та з'ясувати, чи є цей спосіб правомірним та ефективним, оскільки обрання способу захисту, що не відповідає цим критеріям, є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.06.2024 року у справі №128/1243/22).
Таким чином, захисту підлягає лише порушене право особи, а не вірогідне його порушення в майбутньому. Подібний за змістом висновок зроблений у постанові Верховного Суду від 22.05.2019 року у справі №468/129/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 року по справі №367/2271/15-ц зробила висновок, що суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду, та у разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (ст.317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст.328 ЦК України).
Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 386 ЦК України захисту підлягає тільки порушене право власності.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним та скасувати рішення №1828 від 29.12.2010 року виконавчого комітету Львівської міської ради «Про погодження прийняття в експлуатацію приватного житлового будинку садибного типу на АДРЕСА_1 », посилаючись на порушення своїх цивільних прав, як власника вказаного будинку.
Судом встановлено, що позивачу ОСОБА_1 24.07.2020 року державним нотаріусом П'ятої Львівської державної нотаріальної контори Кіріловою Т.М. видано Свідоцтво про право на спадщину за заповітом ОСОБА_6 , яка складається з житлового будинку АДРЕСА_1 в цілому, позначеного на плані літерою «Б-1», загальною площею 58,4 кв.м.
Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.
Право власності на цей житловий будинок в цілому зареєстровано 24.07.2020 року за ОСОБА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2023959446101.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ч.1 ст.2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 року у справі №48/340, пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі №911/3594/17).
Отже, саме по собі рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 29.12.2010 року №1828 «Про погодження прийняття в експлуатацію приватного житлового будинку садибного типу на вул. Балтійській, 2» не є підставою для захисту прав позивача без доведення порушення таких прав.
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч.1 ст.21 ЦК України).
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов'язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів
Порушення права полягає у позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи (див., зокрема: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2018 року в справі №361/2965/15-а, від 09.11.2021 року у справі №542/1403/17).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №334/3161/17).
Підставою для звернення особи до суду з позовом є її суб'єктивне уявлення, особисте переконання в порушенні прав чи свобод, однак, обов'язковою умовою здійснення такого захисту судом є об'єктивна наявність відповідного порушеного права чи законного інтересу.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.
Тож, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 24.07.2023 року у справі №533/50/22).
У даній справі, позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що прийняття виконавчим комітетом Львівської міської ради рішення від 29.12.2010 року №1828 «Про погодження прийняття в експлуатацію приватного житлового будинку садибного типу на АДРЕСА_1 », порушує її права або інтереси як власника житлового будинку загальною площею 58,4 кв.м., позначеного на плані літ. «Б-1», за адресою: АДРЕСА_1 .
Установивши, що позивач не довів порушення оспорюваним рішенням його прав чи інтересів, виходячи з меж заявлених позовних вимог, наданих позивачем доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, слід дійти висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв'язку з їх необґрунтованістю, оскільки захисту підлягає тільки порушене право, яке в цьому випадку не відбулось.
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.11.2023 року у справі №761/42030/21).
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
У статті 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).
Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2019 року у справі №487/10132/14-ц виклала правовий висновок про те, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов'язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначене є наслідком дії загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, котрі є підставами її вимог і заперечень.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі №907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.
У даній справі оскаржується рішення, прийняте виконавчим комітетом Львівської міської ради 29.12.2010 року.
Разом з тим, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази моменту виникнення у позивачки права на даний позов, а також те, що вона не могла дізнатися про це раніше.
Суд звертає увагу, що позивачкою не доведено коли вона дізналася, а також що не могла раніше дізнатися про порушення своїх прав та інтересів, за захистом яких звернулася до суду, із заявою про поновлення таких до суду не зверталася.
Крім того, аналогічні з даною справою позовні вимоги вже були предметом розгляду Франківським районним судом м.Львова у справі №465/5325/18 за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, з участю третіх осіб ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_17 , ОСОБА_13 про визнання незаконним рішення виконавчого комітету ЛМР. При цьому позов пред'явлено 31.08.2018 року. Рішення Франківського районного суду м.Львова від 21.07.2021 року про задоволення позову у справі №465/5325/18 було скасовано постановою Львівського апеляційного суду від 06.12.2022 року та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено, у зв'язку з поданням позову до неналежного відповідача. Тобто в даному випадку перебіг позовної давності почався у позивачки 01.09.2018 року, пред'явлення позову відповідно і закінчився 01.09.2021 року.
Пред'явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду за вирішенням наявного між сторонами спору. Саме із цією процесуальною дією пов'язується початок процесу у справі і переривається перебіг позовної давності.
За змістом статті 264 ЦК України переривання позовної давності передбачає наявність двох строків - до переривання та після нього. Новий строк починає перебіг безпосередньо з того моменту, коли перервався первісний.
Згідно з висновками Великої палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 24.04.2019 року у справі №523/10225/15-ц та від 19.11.2019 року у справі №911/3677/17, позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається.
Позовна давність переривається пред'явленням особою позову, а не постановленням судом судового рішення. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 25.07.2018 року у справі №522/31199/13-ц, від 10.10.2019 року у справі №357/9126/17-ц, від 13.11.2019 року у справі №148/1923/16-ц, від 19.02.2020 року в справі №490/14627/14-ц, від 26.01.2022 року в справі №442/7773/17, від 25.10.2022 року в справі №686/25261/19, від 02.11.2022 року в справі №344/19567/19, від 22.02.2023 року в справі №686/18606/21.
При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 року у справі №914/3224/16 зроблено правовий висновок про те, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням (пункт 7.20).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України).
Наслідки спливу позовної давності спрямовані на забезпечення правової визначеності, захист потенційних відповідачів від задавнених вимог, яким було б важко протистояти, і запобігання несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати ненадійними й неповними з плином часу.
Оскільки позивачка звернулось до суду з вказаним позовом лише 10 лютого 2023 року, тобто поза межами загального строку позовної давності, даний строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини.
Про необхідність застосування наслідків спливу строку позовної давності заявлено представником відповідача - адвокатом Коваль О.Р. у відзиві на позовну заяву та у судовому засіданні.
Натомість у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз'яснено, що установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.05.2018 року у справі №369/6892/15-ц виклала правовий висновок про те, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Згідно зі ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі №902/761/18, від 04.12.2019 року у справі №917/2101/17).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява від 09.12.1994 року №18390/91, §29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND», заява від 27.09.2001 року №49684/99, §2).
Згідно зі ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
З огляду на наведене, дослідивши фактичні обставини справи, виходячи із меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, то суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовитиз підстави його необґрунтованості.
Згідно з ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки, у даній справі у задоволенні позовних вимог відмовлено, тому судовий збір покладається на позивачку.
Керуючись ст.ст. 4, 5, 10-13, 19, 76, 77, 79, 80, 83, 89, 95, 141, 223, 247, 259, 263-265, 268, 273, 353 ЦПК України -
У задоволенні позову ОСОБА_5 до виконавчого комітету Львівської міської ради, ОСОБА_4 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Львівського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Сторони у справі -
Позивач: ОСОБА_1 - ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_4 .
Відповідач: Виконавчий комітет Львівська міська рада, код ЄДРПОУ: 26256622,місцезнаходження: м.Львів пл. Ринок, буд.1.
Відповідач: ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_5 .
Дата складення повного судового рішення - 10.06.2024 року.
Суддя Мартинишин М.О.