м. Вінниця
14 червня 2024 р. Справа № 120/19096/23
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовано протиправною бездіяльністю відповідача щодо не звільнення з військової служби на підставі пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу". Зокрема, позивач вказує на те, що наданими доказами у повному обсязі підтверджено наявність підстав для звільнення з військової служби.
Від відповідача надійшов відзиву, у якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог. Зокрема, зауважує, що командир військової частини не є суб'єктом уповноваженим приймати рішення про звільнення військовослужбовців у контексті цієї справи.
Відповідно до п. 11 ст. 126 КАС України розписку про одержання повістки (повістку у разі неможливості вручити її адресату чи відмови адресата її одержати) належить негайно повернути до адміністративного суду. У разі повернення поштового відправлення із повісткою, яка не вручена адресату з незалежних від суду причин, вважається, що така повістка вручена належним чином.
За таких обставин, суд не вбачає перешкод у вирішенні спору по суті, адже учасниками справи у прийнятні поза розумним сумнівом строки були реалізовані права на подачу відповідних процесуальних документів.
Ознайомившись з наявними матеріалами справи, суд зазначає наступне.
Позивач призваний на військову службу по мобілізації згідно Указу Президента України № 69/2022 від 24.02.2022 року "Про загальну мобілізацію".
Позивач проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 на посаді навідника танкового взводу танкової роти.
28.02.2023 року позивач звернувся до командира військової частини НОМЕР_1 з рапортом про звільнення з військової служби за пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу".
Так, командиром військової частини НОМЕР_1 було направлено командиру військової частини НОМЕР_2 (через управління персоналу штабу) документи для звільнення позивача з військової служби.
Разом з тим, начальником управління персоналу штабу військової частини НОМЕР_2 повідомлено, що документи залишилися нереалізованими.
Окрім того, помічником командира начальника юридичного відділу зазначено, що документами не підтверджено утримання ОСОБА_2
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не звільнення його з військовою служби, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Спірні правовідносини врегульовані Законом України від 25.03.1992 року № 2232-ХІІ "Про військовий обов'язок та військову службу" (далі - Закон № 2232-ХІІ)
Згідно із частинами 1, 2 статті 1 Закону № 2232-ХІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Положенням пункту 6 статті 2 Закону № 2232-ХІІ передбачено, зокрема такий вид військової служби як військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
При цьому, підстави для звільнення військовослужбовців з військової служби передбачено статтею 26 цього Закону .
Зокрема, положеннями підпункту "г" пункту 2 частини 4 вказаної статті зазначено, що під час дії воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставі перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
Як свідчать матеріли справи, позивачем було подано до командира військової частини НОМЕР_1 рапорт про звільнення його з військової служби на вищезазначеній підставі.
Слід взяти до уваги, що згідно із пунктом 14.10 Розділу XIV "Особливості проходження військової служби, служби в резерві та виконання військового обов'язку в запасі в особливий період" Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої Наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 року № 170, звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби.
Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України.
Командири військових частин зобов'язані забезпечити своєчасне здавання посади, проведення усіх необхідних розрахунків з військовослужбовцями, стосовно яких видано наказ по особовому складу про звільнення з військової служби, у порядку, визначеному пунктом 242 Положення, та направлення їх на військовий облік до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки за місцем проживання.
Відповідно до пункту 241 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008) накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин.
Згідно із правовими нормами пункту 242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання.
Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
З системного аналізу вказаних норм права суд дійшов висновку, що наслідком розгляду рапорту військовослужбовця про його звільнення з військової служби посадові особи, які мають право на його звільнення з військової служби, зобов'язані видати наказ по особовому складу про звільнення такого військовослужбовця з військової служби чи надати обґрунтовану відмову у задоволенні рапорту.
Суд наголошує, що відповідно до п.п. 2 п. 225 Положення № 1153/2008 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Відповідно до матеріалів справи, військова частина НОМЕР_1 є НОМЕР_3 окремим танковим батальйоном.
Відтак, командир військової частини НОМЕР_1 не уповноважений звільняти військовослужбовців під час особливого періоду.
Так, керуючись нормами чинного законодавства рапорт про звільнення позивача було направлено до командира військової частини НОМЕР_2 .
Тобто, суд наголошує, що рішення, яким позивачеві відмовлено у задоволенні рапорту про звільнення прийняте саме військовою частиною НОМЕР_2 .
Відтак, суд наголошує, що не вбачає протиправності дій військової частини НОМЕР_1 .
Принагідно, суд зазначає, що у контексті цієї справи, командиром військової частини НОМЕР_2 поставлено під сумнів факт утримання позивачем ОСОБА_2 , про що повідомлено відповідача та, відповідно, вказано на неповноту оформлення документів.
Суд зазначає, що ч. 3 ст. 11 Закону України від 26.04.2001 року № 2402-ІІІ "Про охорону дитинства" (далі - Закон № 2402-ІІІ) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом ч. 1 та ч. 2 ст. 15 Закону № 2402-ІІІ дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до положень ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу.
За приписами ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Так, суд зазначає, що у площині норм СК України, зокрема спірне питання стосується обов'язку вітчима утримувати неповнолітню дитину партнера від попереднього шлюбу.
Загальний порядок здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків закріплено у ст.ст.14, 15 СК України.
Так, сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.
У той же час, сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання. Майновий обов'язок недієздатної особи за її рахунок виконує опікун. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейного обов'язку, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Статтею 141 СК України, передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є не правозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом (ст. 155 СК України).
Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК України).
Натомість, згідно з ч. 1 ст. 260 СК України, якщо мачуха, вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні.
Тобто, з цього приводу, суд вважає за необхідне зазначити про те, що якщо сімейне законодавство визначає безумовний обов'язок щодо утримання батьками своїх неповнолітніх дітей, то стосовно вітчима (мачухи) передбачено лише право на участь у вихованні.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 14.12.2023 року у справі № 160/11228/23.
Так, мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу (ч. 1 ст. 268 СК України).
Суд може звільнити вітчима, мачуху від обов'язку по утриманню падчерки, пасинка або обмежити його певним строком, зокрема у разі: 1) нетривалого проживання з їхнім матір'ю, батьком; 2) негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини.
Отже, сімейне законодавство містить чітке розмежування таких понять, як "батько", "мати", "дитина", "вітчим", "пасинок", "усиновлений", "усиновитель". Перед усім, це пов'язано із різним обсягом прав та обов'язків названих суб'єктів сімейних правовідносин по відношенні один до одного.
Зокрема, законодавець безальтернативно наголошує на тому, що батько зобов'язаний утримувати своїх неповнолітніх дітей навіть в тому випадку, коли не проживає разом з ними. Форми такого утримання можуть різнитись. Тобто, законодавець надає право сторонам сімейних правовідносин диспозитивно вирішити питання про форму утримання дитини одним із батьків, який проживає окремо.
Принагідно, суд зазначає, що відсутність виконавчого документу про стягнення документів не є достовірним доказом відсутності факту участі біологічного батька в житті дитини у контексті утримання, оскільки таке може здійснюватися у добровільному порядку.
Виходячи з аналізу вищевказаних норм позивач, перебуваючи у шлюбі з громадянкою ОСОБА_3 , має право на участь у вихованні ОСОБА_4 , при цьому, обов'язок щодо його утримання у позивача (як вітчима) виникає за умови, якщо в останніх немає батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання.
Судом враховано, що матеріали справи не містять жодних відомостей про усиновлення вказаних дітей позивачем у встановленому законодавством порядку за наявності відповідних підстав.
Так, суд звертає увагу, що ні матеріали заяви, а ні матеріали справи не містять відомостей про те, що батьки дітей дружини від попередніх шлюбів не приймають участі у вихованні чи позбавлені батьківських прав тощо.
Розвиваючи вказане, суд зазначає, якщо мати дитини (пасинка) вбачає у поведінці свого колишнього чоловіка (батька дитини) ознаки, за наявності яких особа може бути позбавлена батьківських прав, то може скористатись відповідною процедурою. Крім того, у випадку позбавлення батька батьківських прав така дитина, за згоди самої ж дитини, може бути усиновлена. Вітчим у даному разі матиме право на усиновлення такої дитини. І лише після усиновлення, усиновлювач зобов'язаний утримувати неповнолітніх усиновлених дітей.
Альтернативних ситуацій, які описані в сімейному законодавстві та стосуються спірного випадку, - немає.
Відтак, позивач не надав належних засобів доказування існування обставин, які зобов'язують вітчима утримувати дітей дружини від попереднього шлюбу, що позбавило можливості відповідача здійснити дооформлення подання на звільнення.
З урахуванням вищезазначеного, суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до положень ст. 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович