№ справи 754/5096/22
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/2430/2024
Головуючий у суді першої інстанції: Панченко О.М.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
04 червня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.,
секретар - Черняк Д.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Служба у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в м.Києві державної адміністрації, про визнання недійсним договору дарування,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 листопада 2023 року,
встановив:
у липні 2022 року позивач звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 31 липня 2017 року відповідачем, посилаючись на те, що спірне майно було придбане під час перебування сторін у шлюбі і вона не надавала своєї згоди на відчуження майна.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 17 листопада 2023 року позовні вимоги було залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 30 000 грн.
Не погоджуючись з рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 , представника ОСОБА_1 - ОСОБА_7 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилалась на те, що вона з 01 листопада 2008 року перебула у шлюбі з відповідачем. 09 квітня 2014 року сторонами було придбано квартиру АДРЕСА_2 , право власності на яку було зареєстровано за ними по 1/2 частині. 31 липня 2017 року відповідач відчужив належну йому частку квартири на користь своєї матері - ОСОБА_4 . Позивач зазначала, що договір дарування було вчинено без її згоди, що свідчить про його недійсність, оскільки майно є спільною сумісною власністю, як придбане в період шлюбу. За таких обставин просила визнати недійсним договір дарування частини квартири від 31 липня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 17 листопада 2023 року позовні вимоги було залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 30 000 грн.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів на підтвердження недійсності оспорюваного договору дарування. Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.
У своїй апеляційній скарзі представник позивача посилається на те, що судом першої інстанції не було взято до уваги те, що спірне майно було придбано в шлюбі, позивач не надавала згоди відповідачу на відчуження 1/2 частини квартири і відповідач порушив умови усної домовленості щодо дарування частини квартири на користь сина сторін, що свідчить про те, що оспорюваний договір укладено під впливом обману. Однак, такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 01 листопада 2008 року. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 липня 2016 року шлюб між сторонами було розірвано. Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
09 квітня 2014 року між та ТОВ «ДБК-ІНВЕСТ», як продавцем, та ОСОБА_1 і ОСОБА_1 , як покупцями, було укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого покупці придбали в рівних частках квартиру АДРЕСА_2 .
31 липня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 .
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України), спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).
В даному випадку матеріали справи свідчать про те, що квартира АДРЕСА_2 належить позивачу та відповідачу на праві спільної часткової власності, а не спільної сумісної власності, як про те стверджує позивач. Право власності на квартиру було за реєстровано за позивачем та відповідачем в рівних частинах по 1/2 частині.
У постановах Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі №759/7564/17 та від 21 грудня 2020 року у справі №465 1520 16-ц (провадження № 61-6004св20) зазначено, що спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб'єктів. Спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок - два співвласники): (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних неподільних речей, так і май нових прав та обов'язків. Аналізуючи поняття права спільної часткової власності, йдеться про виокремлення та належність співвласнику лише частки в праві власності, а не частки в майні. Тому співвласнику належить не конкретно визначена частина майна (певна кімната), а лише визначена арифметично (у простих дробах) частина в праві власності на це манно, яким має право розпоряджатися співвласник, зокрема шляхом дарування цієї частини і без виділу в натурі частки.
В даному випадку спірна квартира належала сторонам на праві спільної часткової власності, тобто кожному із подружжя належало по 1/2 частині квартири, отже на спірну квартиру не поширюється режим спільної сумісної власності, оскільки при її набутті сторони визначили інший правовий режим - спільна часткова власність.
Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що передбачено частиною першою статті 358 ЦК України.
За змістом статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме в момент вчинення правочину.
При зверненні до суду з позовом позивач вказувала, що вона не надавала згоди на відчуження 1/2 частини квартири, яка є спільною сумісною власністю подружжя, а тому укладений між відповідачем та ОСОБА_4 договір дарування є недійсним. Такі доводи позивача є неспроможними та не свідчать про наявність підстав для визнання договору дарування недійсним.
Посилання позивача на положення ст. 65 СК України, зокрема щодо обов'язковості надання письмової згоди одного з подружжя для укладення іншим із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, не заслуговують на увагу, оскільки на момент укладенні відповідачем оспорюваного договору дарування сторони у шлюбі не перебували.
За таких обставин підстави вважати, що на момент укладення 31 липня 2017 року договору дарування відповідач ОСОБА_1 мав отримати згоду на відчуження майна від позивача ОСОБА_1 , відсутні.
Також суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що оспорюваний договір дарування не може бути визнаний недійсним з підстав укладення його під впливом обману.
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
В даному випадку позивач, яка не є стороною оспорюваного правочину, стверджує, що в оману було введено її, а не сторін правочину, що не може бути підставою для визнання його недійсним. При цьому позивач зазначає про існування між нею та відповідачем усної домовленості щодо дарування спірної квартири сину сторін. Доказів на підтвердження вказаних обставин ОСОБА_1 не надавала, про те, які саме правовідносини виникли між нею та відповідачем з приводу вказаної домовленості, не зазначала.
За таких обставин підстави для визнання недійсним договору дарування з підстав, передбачених ст. 230 ЦК України, відсутні.
Доводи апеляційної скарги щодо конфліктних відносин між учасниками справи, а також щодо порушень прав дитини та наявності між сторонами спорів, що виникають із сімейних правовідносин, судом апеляційної інстанції не беруться до уваги, оскільки не стосуються предмету доказування в даній справи.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 09 січня 2023 року в справі № 402/586/17 (провадження № 61-12507св21) вказано, що: «належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача. Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем».
У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2021 року в справі № 570/1533/20 (провадження № 61-8068св21).
В даному випадку позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування були заявлені лише до однієї зі сторін оспорюваного правочину, що також є підставою для відмови в позові.
У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог відповідає вказаним вимогам.
Поряд з цим колегія суддів не може в повному обсязі погодитись з висновком суду щодо розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають стягнення з позивача на користь відповідача.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України.
За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до пунктів 1, 2 ч. 3 статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
В ч. 8 статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Визначаючи суму відшкодування витрат на правову допомогу, суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, застосовує такі критерії. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Крім того, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
З урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, а саме фінансового стану позивача та перебування на її утриманні неповнолітньої дитини, колегія суддів вважає за доцільне визначити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають стягненню з позивача на користь відповідача в розмірі 3 000 грн.
Положеннями ст. 376 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
За таких обставин апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру витрат на правничу допомогу змінити, а в іншій частині залишити рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 листопада 2023 року змінити в частині стягнення витрат на правничу допомогу та визначити такі витрати в розмірі 3 000 грн.
В іншій частині залишити рішення без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 12 червня 2024 року.
Головуючий
Судді