12 червня 2024 року
м. Київ
справа № 449/1324/21
провадження № 61-18320св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Грушицького А. І.,
суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
позивач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
відповідач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про вселення.
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позов мотивувала тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказує, що її брат ОСОБА_2 зареєстрований у вказаному житлі.
Зазначає, що відповідач з 2000 року проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Стверджує, що ОСОБА_2 понад 20 років не бере участі у догляді за спірним будинком, не сплачує комунальні платежі, не зберігає особистих речей в будинку. Всі обов'язки щодо утримання житлового приміщення виконує позивач.
Зазначає, з 2018 року відповідач неодноразово подавав позовні заяви до суду, оскаржуючи заповіт та свідоцтво про право на спадщину за заповітом, який був складений батьком сторін на її користь, проте в подальшому заявляв клопотання про залишення позову без розгляду.
Посилається на те, що відсутність відповідача у вказаний період за місцем реєстрації підтверджується актами обстеження житлових умов від 13 листопада 2018 року, 06 листопада 2019 року, 31 серпня 2021 року.
На підставі зазначеного позивач просила суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням - будинковолодінням АДРЕСА_1 .
У листопаді 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про вселення.
Зустрічний позов мотивував тим, що довідка та акти, які подані ОСОБА_1 до матеріалів справи, не є належними та допустимими доказами. Вказує, що ОСОБА_1 жодного разу до нього не зверталася із проханням про зняття його з реєстрації, оскільки він періодично проживає у спірному будинку разом із матір'ю - ОСОБА_3 .
Зазначає, що він періодично виїжджає на тимчасові заробітки за межі України в Польщу. Вважає, що відсутні докази щодо його непроживання у вказаному будинку останні 20 років.
Звертає увагу суду на те, що ОСОБА_1 чинить йому перешкоди в користуванні спірним будинком, оскільки 08 листопада 2021 року не дозволила йому зайти в будинок, вчинила психологічне насильство. Він не може зайти в будинок, користуватися своїми речами. У зв'язку цим ОСОБА_2 звертався в поліцію. Стверджує, що у зв'язку з протиправними діями ОСОБА_1 змушений тимчасово проживати у родичів в сусідніх селах. Іншого житла він не має.
Позивач за зустрічним позовом просив суд вселити його в житловий будинок АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Перемишлянський районний суд Львівської області рішенням від 17 січня 2023 року у складі судді Гуняк О. Я. позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив.
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що позивач за первісним позовом має право на захист права власності, оскільки набула таке право у встановленому законом порядку, яке не оспорюється. Власнику житла належать повноваження встановлювати умови і порядок проживання у ньому інших осіб.
Відмовляючи у зустрічному позові, суд вказував, що ОСОБА_2 не обґрунтував, які його права порушені та якими саме діями відповідача. ОСОБА_2 не надав доказів того, що ОСОБА_1 чинить йому перешкоди у користуванні спірним житловим будинком.
Львівський апеляційний суд постановою від 16 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.
Рішення Перемишлянського районного суду Львівської області від 17 січня 2023 року скасував та ухвалив нове рішення.
Відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання відповідача таким, що втратив право користуванням житловим будинком АДРЕСА_1 .
Позов ОСОБА_2 задовольнив.
Вселив ОСОБА_2 у житловий будинок АДРЕСА_1 .
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що єдиним житлом для ОСОБА_2 є спірний будинок, у якому він зареєстрований, вселився у це житло з відома та згоди колишнього власника.Встановлено, що ОСОБА_1 чинить перешкоди ОСОБА_2 у користуванні спірним будинком. З цього приводу він звертався до поліції із заявами. Про це також свідчить звернення сторін із позовами до суду. Докази про відсутність ОСОБА_2 за місцем його реєстрації і проживання понад 6 місяців поспіль без поважних причин, а також того, що він втратив інтерес до цього житла, відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 січня 2024 року відкрито касаційне провадження та витребувано її із Перемишлянського районного суду Львівської області.
22січня 2024 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
На підставі ухвали Верховного Суду від 03 червня 2024 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.
Згідно із протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 04 червня 2024 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В, Ситнік О. М.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 396/4642/19, від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19 та інших.
В касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги постанову Львівського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року у справі № 449/333/22, у якій встановлено законність набуття ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно. Відповідач із 2018 року не відвідував спірне будинковолодіння, у вказаному будинку не проживає тривалий час, періодично приходив до батьків.
Відповідач хоч і є близьким родичем позивача, а саме рідним братом, однак не є безспірним членом сім'ї, він не проживає у будинку АДРЕСА_1 , не веде разом із сестрою спільний побут та не веде спільного господарства, не оплачує комунальні послуги, не бере участі у благоустрої будинковолодіння.
ОСОБА_2 має постійне місце проживання (будинок) разом із його дружиною та дочкою. Вказаний будинок належить на праві власності його дружині ОСОБА_4 .
Доводи інших учасників справи
У лютому 2024 року ОСОБА_2 направив до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Фактичні обставини справи
Суд встановив, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який набула в порядку спадкування після смерті батька.
Згідно із довідкою виконавчого комітету Стрілківської сільської ради Львівської області Перемишлянського району ОСОБА_2 зареєстрований у зазначеному будинку, у якому також зареєстрована його мати - ОСОБА_8 ОСОБА_2 був зареєстрованим у цьому будинку на час набуття права власності на нього ОСОБА_1 .
Відповідно до довідки Управління соціального захисту населення Перемишлянської районної державної адміністрації Львівської області № 08-480 від 03 березня 2018 року ОСОБА_4 (дружина ОСОБА_2 ) перебувала на обліку в цьому управлінні, як одержувач щомісячної компенсаційної виплати непрацюючій працездатній особі, яка доглядає за особою з інвалідністю І групи, а також за особою яка досягла 80 - річного віку - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (батьком сторін) і одержувала допомогу з 06 березня 2012 року по 31 січня 2017 року. Допомогу припинено з 01 лютого 2017 року у зв'язку із поданою заявою.
Відповідно до довідки Управління соціального захисту населення Перемишлянської районної державної адміністрації Львівської області № 08-481 від 03 березня 2018 року ОСОБА_2 перебував на обліку в цьому управлінні, як одержувач щомісячної компенсації фізичній особі, яка надавала соціальні послуги ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (матері сторін) і одержував допомогу з 26 лютого 2015 року по 30 листопада 2017 року. Допомогу припинено з 01 грудня 2017 року у зв'язку із поданою заявою.
В матеріалах справи наявна заява ОСОБА_2 до Львівського районного управління поліції № 2 ГУНП у Львівській області від 08 листопада 2021 року щодо вжиття заходів до ОСОБА_1 , яка чинить йому перешкоди у користуванні спірним житлом.
О ОСОБА_7 періодично виїжджає на тимчасові заробітки за межі України в Польщу, що підтверджуються відмітками у його закордонному паспорті.
ОСОБА_2 є особою з інвалідністю 3-ї групи.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Статтею 319 цього Кодексу передбачено, що власність зобов'язує; власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Згідно зі статтею 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 Житлового кодексу України (назва Кодексу в редакції Закону від 21 квітня 2022 року № 2215-IX; далі - ЖК України) вимог, що висуваються до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком. При цьому підлягають врахуванню обставини, визначені статтею 116 ЖК України.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц.
У частині першій статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно із частиною першою статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
Припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Відповідно до частин першої, другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Вказані висновки зазначені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла».
Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України», ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України»).
У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Суд апеляційної інстанції встановив, що єдиним житлом для ОСОБА_2 є спірний будинок, у якому він зареєстрований, вселився у це житло з відома та згоди колишнього власника.
Також встановлено, що акти обстеження житлових умов від 13 листопада 2018 року, від 06 листопада 2019 року, від 31 серпня 2021 року не підтверджують непроживання ОСОБА_2 у спірному житлі без поважних причин, оскільки встановлено, що ОСОБА_2 періодично виїздив на роботу за кордон, що є поважною причиною відсутності особи за місцем її проживання.
Також, слід зазначити, що іншого житла (яке належить на праві власності) ОСОБА_2 не має, він є особою з інвалідністю, а тому позбавлення його права на житло буде надмірним тягарем для нього.
Встановлено, щоОСОБА_1 має у власності інше житло де і проживає. У спірному будинку вона та члени її сім'ї не проживають і не проживали.
Разом з тим, із матеріалів справи відомо, що ОСОБА_1 чинить перешкоди ОСОБА_2 у користуванні спірним будинком. Вказане підтверджується зверненнями до поліції, а також зверненнями сторін до суду.
Докази про відсутність ОСОБА_2 за місцем його реєстрації і проживання понад 6 місяців поспіль без поважних причин, а також того, що він втратив інтерес до цього житла, відсутні.
Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_1 не довела, що застосування такої крайньої форми, як втручання у право на житло (втрата житла) у цій справі є необхідною.
Доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги постанову Львівського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року у справі № 449/333/22 у якій встановлено законність набуття ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно є безпідставними, оскільки у цій справі законність набуття права власності на вказане нерухоме майно не оспорюється.
Отже, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що матеріали справи не містять підстав для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування спірним житлом, а вимоги про його вселення до спірного будинку є обґрунтованими.
Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 396/4642/19, від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.
Враховуючи наведене, Верховний Суд робить висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постановусуду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач А. І. Грушицький
Судді: І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
В. В. Пророк
О. М. Ситнік