12 червня 2024 року
м. Київ
справа № 712/10541/22
провадження № 61-12254св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Грушицького А. І.,
суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватне підприємство «Надія»,
розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 10 травня 2023 року у складі судді Троян Т. Є., постанову Черкаського апеляційного суду від 11 липня 2023 року у складі колегії суддів: Новікова О. М., Гончар Н. І., Фетісової Т. Л.та додаткову постанову Черкаського апеляційного суду від 30 серпня 2023 року у складі колегії суддів: Новікова О. М., Гончар Н. І., Фетісової Т. Л.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного підприємства «Надія» про визнання недійсною додаткової угоди до договору про відступлення права вимоги, витребування майна з чужого незаконного володіння та припинення частки у праві спільної сумісної власності з виплатою грошової компенсації.
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного підприємства «Надія» (далі - ПП «Надія») про визнання недійсною додаткової угоди до договору про відступлення права вимоги, витребування майна з чужого незаконного володіння та припинення частки у праві спільної сумісної власності з виплатою грошової компенсації.
Позов обґрунтовував тим, що до березня 2018 року перебував у шлюбі з ОСОБА_2 .
Під час шлюбу 14 травня 2015 року ОСОБА_2 уклала договір № 35-219/15 з ПП «Надія», за умовами якого вказане підприємство зобов'язалося виконати будівельно-монтажні роботи з будівництва двокімнатної квартири АДРЕСА_1 на АДРЕСА_2 з передачею після здачі в експлуатацію у власність ОСОБА_2 як пайовику, яка зобов'язалася прийняти предмет договору у власність і здійснити оплату вартості предмета договору в сумі 581 708,00 грн.
Оплату вартості предмета договору № 35-219/15 в повному обсязі було здійснено шляхом внесення платежів 15 травня 2015 року, 18 травня 2015 року, 19 травня 2015 року та 20 травня 2015 року.
Отже, вартість квартири повністю сплачена у травні 2015 року, під час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у шлюбі, а тому предмет договору № 35-219/15 є спільною сумісною власністю подружжя та частки подружжя у спільному майні є рівними.
З інформації, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (довідка від 28 березня 2019 року № 169499363) позивач дізнався, що власником квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_3 на підставі того ж договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15.
Згодом позивачу стало відомо, що відповідач уклала додаткові угоди до договору № 35-219/15, зокрема 03 вересня 2018 року між ПП «Надія» та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду № 1 про зміну номера квартири з АДРЕСА_4 .
03 вересня 2018 року ОСОБА_2 уступила право вимоги на об'єкт інвестування, а саме на квартиру АДРЕСА_3 своїй матері ОСОБА_3 .
При цьому ПП «Надія» не заперечувало проти відступлення права вимоги та передачі зобов'язань за договором на користь ОСОБА_3
05 грудня 2018 року укладена додаткова угода № 3, якою відкориговано площу квартири з 70,94 кв. м на 75,60 кв. м та остаточну вартість квартири, яка збільшилась на 38 212 грн, тобто з 581 708 грн до 619 920 грн.
Відповідно до квитанції від 04 грудня 2018 року № 34 ОСОБА_3 сплатила 38 212,00 грн на рахунок ПП «Надія» на підставі договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15.
У провадженні Соснівського районного суду м. Черкаси знаходилась справа № 712/4165/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ПП «Надія», ОСОБА_4 , про визнання права спільної сумісної власності подружжя і поділ майна, що перебуває у спільній сумісній власності та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя. Рішенням суду у зазначеній справі встановлено, що кошти в розмірі 581 708,00 грн були сплачені за рахунок спільних коштів подружжя.
За таких обставин, оскільки договір від 14 травня 2015 року № 35-219/15 укладений в період шлюбу, оплата об'єкта інвестування здійснена за рахунок спільних коштів, тому майнові права на отримання у власність в майбутньому квартири є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Всупереч положенню частини другої статті 369 ЦК України щодо розпорядження спільним майном виключно за згодою всіх співвласників, ОСОБА_2 уклала додаткову угоду № 2 про відступлення права вимоги від 03 вересня 2018 року без згоди її чоловіка (іншого співвласника).
За таких обставин, оскільки письмова згода чоловіка на укладення вказаного правочину відсутня, а тому наявні підстави для визнання додаткової угоди № 2 до договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15 відповідно до статей 203, 369 ЦК України недійсною.
У зв'язку з тим, що майнові права на квартиру, які є об'єктом спільної сумісної власності, вибули із володіння позивача без його письмової згоди, поза його волею, позивач звернувся також з вимогою про витребування майна із незаконного володіння ОСОБА_3 в порядку статті 388 ЦК України (віндикаційний позов).
На підставі статей 71 СК України та 365 ЦК України позивач заявив вимогу про припинення частки ОСОБА_2 у праві спільної сумісної власності, посилаючись на те, що припинення частки не завдасть істотної шкоди інтересам ОСОБА_2 , оскільки вона сама добровільно відмовилась від цього об'єкта нерухомості, уклавши додаткову угоду від 03 вересня 2018 року № 2 про зміну пайовика. Відповідач разом з дітьми проживає за адресою: АДРЕСА_5 , також у власності має іншу нерухомість.
Зазначав, що грошова компенсація відповідачу за її частку у праві власності на квартиру АДРЕСА_3 в розмірі 451 785,00 грн зберігається на депозитному рахунку суду (ТУ ДСА України), спільне проживання сторін у вказаній квартирі неможливе. Відповідно до висновку будівельно-технічної експертизи КНДІСЕ від 21 грудня 2020 року № 887/1562-1564/20-23 поділ квартири між двома співвласниками шляхом проведення реконструкції з метою влаштування двох окремих квартир є неможливим, так як це суперечить пунктам 5.17, 5.18, 5.19, 5.21, 5.22 ДБН В.2.2.-15-2019 «Житлові будинки. Основні положення».
На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд:
- визнати недійсною додаткову угоду від 03 вересня 2018 року № 2 до договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15, укладену між ПП «Надія», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про відступлення права вимоги на об'єкт інвестування -квартиру АДРЕСА_3 на користь ОСОБА_3 ;
- витребувати квартиру АДРЕСА_3 з чужого незаконного володіння та припинення частки у праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_3 , припинивши право власності ОСОБА_2 на частку у праві спільної сумісної власності на вказану квартиру;
- виплатити ОСОБА_2 451 785,60 грн грошової компенсації за її частку у праві власності на квартиру АДРЕСА_3 , що внесені ОСОБА_1 на депозитний рахунок суду;
- стягнути з відповідачів судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу та витрат на проведення будівельно-технічної експертизи в розмірі 7 848,12 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Соснівський районний суд м. Черкасирішенням від 10 травня 2023 року позов задовольнив частково.
Визнав недійсною додаткову угоду від 03 вересня 2018 року № 2 до договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15, яка укладена між ПП «Надія», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про відступлення права вимоги на об'єкт інвестування - квартиру АДРЕСА_3 на користь ОСОБА_3
Скасував державну реєстрацію прав та їх обтяжень (рішення № 45308927 від 31 січня 2019 року, запис про право власності № 30091635 щодо реєстрації права власності за ОСОБА_3 ) та припинив за нею набуте право приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Витребував від ОСОБА_3 та передав ОСОБА_1 майно у вигляді частки квартири АДРЕСА_3 .
В іншій частині позовних вимог відмовив.
Стягнув з ОСОБА_2 , ПП «Надія» на користь держави судовий збір в розмірі 165,40 грн. з кожного.
Стягнув з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір в розмірі 2 424,30 грн.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 1 200 грн.
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_2 всупереч частини третьої статті 65 СК України не надала доказів письмової згоди позивача ОСОБА_1 на укладення додаткової угоди від 03 вересня 2018 року № 2 до договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15, яка стосується цінного майна.
У справі, що переглядається, подружжя було співвласниками майна, яке придбане під час шлюбу та при відчуженні якого потрібна взаємна згода подружжя. Встановлено, що позивач згоду на відчуження спірного майна не надавав, тому суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсною додаткової угоди.
При цьому суд звернув увагу, що ОСОБА_3 не позбавлена права звернутись до відповідних осіб про повернення сплачених нею на підставі недійсного правочину коштів в розмірі 38 212,00 грн.
Встановивши, що спірне майно вибуло з володіння ОСОБА_1 поза його волею, а саме, на підставі визнаної у судовому порядку недійсною додаткової угоди від 03 вересня 2018 року № 2, позивач має право на витребування у ОСОБА_3 майна у вигляді частки квартири АДРЕСА_3 за правилами статті 388 ЦК України.
При цьому суд першої інстанції дійшов до висновку, що не підлягають задоволенню вимоги про припинення частки у праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 ; визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_3 із виплатою ОСОБА_2 451 785,60 грн грошової компенсації за її частку у праві власності на спірну квартиру, що внесені ОСОБА_1 на депозитний рахунок суду, оскільки відсутні визначені у статті 365 ЦК України підстави для припинення права власності ОСОБА_2 на частку у спірному об'єкті нерухомого майна, крім того, таке припинення права спільної власності завдасть істотної шкоди її інтересам, враховуючи те, що разом із нею проживають малолітні діти, які в подальшому можуть використовувати цю власність, а сама по собі відсутність технічної можливості окремого користування квартирою не спростовує можливість співвласників за взаємною згодою розпоряджатися та використовувати цю нерухомість.
Соснівський районний суд м. Черкасидодатковим рішенням від 31 травня 2023 року у складі судді Троян Т. Є. стягнув з ОСОБА_2 , ПП «Надія» на користь ОСОБА_1 судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 350,00 грн з кожного.
Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 6 300,00 грн.
Додаткове рішення суду мотивовано тим, що заявлений представником позивача розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, який підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача є завищеним та неспівмірним з обсягом наданих послуг адвоката, а отже підлягає зменшенню до 15 000 грн, які підлягають стягненню з відповідачів пропорційно до задоволеної частини позовних вимог до кожного з відповідачів.
В зв'язку з тим, що позовні вимоги задоволені орієнтовно на 50 %, стягненню підлягає половина витрат на правничу допомогу в розмірі 7 000,00 грн, з них із ОСОБА_2 , ПП «Надія», ОСОБА_3 (задоволено одну немайнову вимогу про визнання недійсною додаткової угоди) 1 050 грн - по 350 гривень з кожного з відповідачів; та додатково із ОСОБА_3 (задоволено майнову вимогу про витребування квартири) - 5 950,00 грн на користь ОСОБА_1 .
Черкаський апеляційний суд постановою від 11 липня 2023 року апеляційну скаргуОСОБА_3 на додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 31 травня 2023 року задовольнив частково.
Додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 31 травня 2023 року скасував.
Апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 10 травня 2023 року задовольнив частково.
Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 10 травня 2023 року скасував у частині витребування у ОСОБА_3 та передання ОСОБА_1 майна у вигляді частки квартири АДРЕСА_3 .
Ухвалив у цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.
Визнав квартиру АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
В решті рішення суду залишив без змін.
Стягнув з ПП «Надія» на користь держави судовий збір в розмірі 165,40 грн.
Стягнув з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 1 294,85 грн з кожної.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 1 200,00 грн.
Стягнув з ПП «Надія» на користь ОСОБА_1 судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 350,00 грн.
Стягнув з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 3 325,00 грн з кожної.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що сторони додаткової угоди від 03 вересня 2018 року № 2, а саме: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були обізнані про те, що ОСОБА_2 перебувала у шлюбі з ОСОБА_1 , тому укладаючи оспорюваний правочин сторони діяли недобросовісно, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.
Додаткова угода № 2 до договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15 про зміну пайовиків від 03 вересня 2018 року, яка не відноситься до дрібних побутових правочинів, не могла бути укладена без письмової згоди другого з подружжя, а тому суд першої інстанції прийшов до обґрунтованих висновків про наявність підстав для визнання цього правочину недійсним.
Кошти які були внесені на оплату об'єкта інвестування належали до спільної сумісної власності подружжя.
Отже, майнові права на об'єкт інвестування набуто у період шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя, у зв'язку з чим розпорядження такими майновими правами необхідно здійснювати за взаємною згодою подружжя.
Вимога про витребування квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 не відповідає критеріям правомірного та ефективного способу захисту порушених прав, оскільки за встановлених судом обставин справи ОСОБА_3 спірну квартиру в подальшому не відчужувала, тому правомірним та ефективним способом захисту прав є оспорювання саме додаткової угоди разом із вимогою про застосуванням наслідків її недійсності.
У цій справі ОСОБА_3 була обізнана про наявність у ОСОБА_1 майнових прав на об'єкт інвестування, а тому мала усвідомлювати ризики укладеного правочину.
Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що ОСОБА_3 не позбавлена права звернутись до відповідних осіб про повернення сплачених нею на підставі недійсного правочину коштів в розмірі 38 212,00 грн.
Колегія суддів зауважила, що для уникнення правової невизначеності, у зв'язку із визнанням недійсною додаткової угоди та необхідністю застосування реституції право власності на майно повинно бути визнано за кожним із подружжя.
При цьому колегія суддів вважала неправильним визнання права власності на спірну квартиру з визначенням часток, оскільки така вимога сторонами не ставилась, а сама квартира АДРЕСА_3 , на час виникнення спірних правовідносин, ще не була здана в експлуатацію та не мала статусу нерухомого майна.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновком про задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації спірної квартири за ОСОБА_3 . Така вимога є похідною від основної вимоги ОСОБА_1 - відновлення його майнових прав на спірну квартиру як об'єкт спільної з колишньою дружиною сумісної власності.
Відповідач ОСОБА_2 згоди на отримання компенсації за свою частку у праві спільної сумісної власності подружжя не надала, а тому оскільки частка відповідача у спільному сумісному майні подружжя не є незначною, то таке припинення права спільної власності завдасть істотної шкоди її інтересам.
Позивач, бажаючи припинити право спільної часткової власності подружжя не заявив позовних вимог про стягнення компенсації вартості частки майна з ОСОБА_2 на свою користь, що у свою чергу не вимагало б, зокрема, наявності згоди іншого з подружжя.
Черкаський апеляційний суд додатковою постановою від 30 серпня 2023 року заявуОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі задовольнив частково.
Стягнув із ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції в розмірі 3 250,00 грн з кожної.
Додаткова постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки фактично апеляційна скарга задоволена на 50 %, тому позивачу необхідно відшкодувати половину витрат на професійну правничу допомогуу розмірі 6 521,73 грн, які у свою чергу підлягають стягненню у рівних частинах із ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у розмірі по 3 250,00 грн з кожної.
Гонорар успіху, який узгоджений між адвокатом Скіцем С. М. та клієнтом ОСОБА_1 не підлягає відшкодуванню, оскільки є зобов'язаннями, які склалися між адвокатом та клієнтом, а також є завищеним щодо інших сторін спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Щодо вимог заяви представника позивача в частині повернення грошової компенсації в сумі 451 785,60 грн, яка зберігається на депозитному рахунку суду, то колегія суддів зазначила, що рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 вересня 2022 року у справі № 712/4165/19, яке набрало законної сили, повернуто ОСОБА_1 вказані кошти.
Витрати на професійну правничу допомогу на суму 6 500,00 грн є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом Скіцем С. М. позивачу обсягом послуг у суді апеляційної інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2023 року до Верховного СудуОСОБА_2 , ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити у вказаній частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2023 року до Верховного СудуОСОБА_2 , ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять додаткову постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви позивача про ухвалення додаткового рішення.
Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 10 травня 2023 року, постанову Черкаського апеляційного суду від 11 липня 2023 рокута витребувано її із Соснівського районного суду м. Черкаси.
19 вересня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою на додаткову постанову Черкаського апеляційного суду від 30 серпня 2023 року.
На підставі ухвали Верховного Суду від 29 травня 2024 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.
Згідно із протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 30 травня 2024 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В, Ситнік О. М.
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
В касаційних скаргах скаржники посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказують, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц та постановах Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 522/14900/19, від 15 березня 2023 року у справі № 725/1824/20, від 18 січня 2023 року у справі № 716/835/19 та інших.
В касаційних скаргах зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували преюдиційні обставини справи, які були встановлені у справі № 712/4165/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ПП «Надія», ОСОБА_4 про визнання права спільної сумісної власності подружжя та поділ майна, що перебуває у спільній сумісній власності та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
Укладаючи додаткову угоду від 03 вересня 2018 року № 2 ОСОБА_3 вважала, що майнові права за договором придбані її дочкою ОСОБА_2 за її кошти та в її інтересах. Тому вона не знала і не могла знати про будь-які претензії на зазначені майнові права з боку позивача та про можливу необхідність отримання його згоди на укладення додаткової угоди.
ОСОБА_3 набула право власності на майнові права на квартиру за плату, а після цього понесла додаткові витрати на цю квартиру.
Суд першої інстанції не закрив провадження у справі всупереч вимогам законодавства, хоча наявне судове рішення між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (справа № 712/4165/19).
Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що під час перебування сторін у шлюбі вартість квартири не була повністю сплачена.
Спірна квартира не є об'єктом спільної сумісної власності і ніколи не була.
ОСОБА_1 обрав неправильний спосіб захисту, оскільки він має право лише на половину суми сплачених пайових платежів, якщо надасть докази, що брав участь у їх сплаті. Суди вийшли за межі позовних вимог.
Покладення на відповідачів витрат на правничу допомогу, які поніс позивач на стадії апеляційного розгляду є безпідставним та надмірним тягарем.
Доводи інших учасників справи
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 направив до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Фактичні обставини справи
Суд встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 06 вересня 2003 року у Черкаському міському відділі громадянського стану, актовий запис № 1398.
Від шлюбу мають неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Придніпровський районний суд м. Черкаси рішенням 27 лютого 2019 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвав. В рішенні встановлено, що шлюбні стосунки сторони припинили в березні 2018 року.
14 травня 2015 року між ПП «Надія» (за договором - Організація) та ОСОБА_2 (за договором - Пайовик) був укладений договір № 35-219/15, за умовами якого Організація зобов'язалась виконати будівельно-монтажні роботи згідно проектно-кошторисної документації за адресою: АДРЕСА_6 та після закінчення будівництва та здачі в експлуатацію передати у власність Пайовику об'єкт паювання - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на АДРЕСА_2 загальною площею 70,94 кв. м, житловою площею 36,10 кв. м (за договором - Предмет договору).
Відповідно до пунктів 2.2, 2.3 договору № 35-219/15 сторони домовились, що на дату підписання договору вартість 1 кв. м предмета договору складає 8 200,00 грн. Вартість предмета договору складає 581 708,00 грн, що і є попередньою ціною договору.
На виконання умов договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15 ОСОБА_2 сплатила на рахунок ПП «Надія» зазначені кошти в повному обсязі відповідно до квитанцій від 15 травня 2015 року № 529 - 150 000,00 грн, від 18 травня 2015 року № 533 на суму 150 000,00 грн, від 19 травня 2015 року № 555 на суму 150 000,00 грн, від 20 травня 2015 року № 571 на суму 131 708,00 грн, всього на загальну суму 581 708,00 грн.
Кошти відповідно до умов договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15 сплачені в період перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Відповідно до пункту 3.3.5 договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15 ПП «Надія» зобов'язується після завершення будівництва і введення будівлі в експлуатацію надати пайовику документи для подальшого оформлення квартири у власність.
08 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до директора ПП «Надія» із повідомленням, що укладення договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15 відбулося в інтересах сім'ї та кошти на оплату суми договору є спільною сумісною власністю подружжя. Тому, при можливому зверненні щодо переоформлення зазначеного договору на користь третіх осіб вказане переоформлення здійснювати виключно з його згоди. Вказана заява зареєстрована ПП «Надія» за вх. № 364 від 08 серпня 2018 року.
03 вересня 2018 року між ПП «Надія» і ОСОБА_2 (пайовик) була укладена додаткова угода № 1 до договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15 щодо площі квартири АДРЕСА_7 .
Надалі, відповідно до додаткової угоди від 03 вересня 2018 року № 2 (спірна угода) до договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15, яка укладена між ПП «Надія», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , остання уступила право вимоги на об'єкт інвестування, а саме квартиру АДРЕСА_3 , сума договору 581 708,00 грн та передала усі свої зобов'язання за договором ОСОБА_3 Об'єкт інвестування перейшов до ОСОБА_3 , ПП «Надія» не заперечувало проти уступки права вимоги та передачі зобов'язань за договором на користь ОСОБА_3 .
Відповідно до додаткової угоди від 03 вересня 2018 року № 3 до договору № 35-219/15 від 14 травня 2015 року, укладеної між ПП «Надія» та ОСОБА_3 , внесені зміни до пункту 1.3 щодо того, що предметом договору є квартира АДРЕСА_3 загальною площею 75,60 кв. м, житловою площею 30,40 кв. м, також внесені зміни до пункту 2.3 щодо вартості предмета договору 619 920 грн.
20 листопада 2018 року ПП «Надія» листом повідомило ОСОБА_3 про необхідність доплати 38 212 грн у зв'язку із збільшенням об'єкта інвестування на 4,66 кв. м.
Відповідно до квитанції від 04 грудня 2018 року № 4 ОСОБА_3 сплатила 38 212,00 грн на рахунок ПП «Надія» на підставі договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15.
11 грудня 2018 року Управління державного архітектурно-будівельного контролю Черкаської міської ради видало сертифікат, який засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта «Будівництво багатоповерхового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями на АДРЕСА_6 ».
28 січня 2019 року ПП «Надія» та ОСОБА_3 підписали акт прийому-передачі квартири АДРЕСА_3 площею 75,60 кв. м.
08 лютого 2019 року позивач звернувся до ПП «Надія» із заявою про надання інформації та копій документів щодо дати введення в експлуатацію будинку за адресою: АДРЕСА_6 , копії договору та акту прийму-передачі квартири за договором за участю ОСОБА_2 .
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майна, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна 28 січня 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі додаткової угоди від 03 вересня 2018 року № 2, акта прийому-передачі від 28 січня 2019 року, додаткової угоди від 05 грудня 2018 року № 3, технічного паспорту від 28 січня 2019 року, додаткової угоди від 03 вересня 2018 року № 1, договору від 14 травня 2015 року № 35-219/15.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов'язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.
Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним.
Отже, можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.
Подібні за змістом правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що майнові права на квартиру на АДРЕСА_6 набуті ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час їх перебуванняу зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, а тому належали їм на праві спільної сумісної власності.
Зазначене підтверджується обставинами, які були встановлені у справі № 712/4165/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ПП «Надія», ОСОБА_4 , про визнання права спільної сумісної власності подружжя та поділ майна, що перебуває у спільній сумісній власності та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
Вказаним спільним сумісним майном ОСОБА_2 розпорядилась на власний розсуд і без згоди ОСОБА_1 відступила майнові права на квартиру своїй матері ОСОБА_3 .
Також, суди встановили, що сторони додаткової угоди від 03 вересня 2018 року № 2, а саме: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були обізнані про те, що ОСОБА_2 перебувала у шлюбі з ОСОБА_1 , тому укладаючи оспорюваний правочин діяли недобросовісно, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.
Вказана додаткова угода № 2 про зміну пайовиків від 03 вересня 2018 року не відноситься до дрібних побутових правочинів, а тому не могла бути укладена без письмової згоди другого з подружжя.
Відповідно до зазначеного, суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання цього правочину недійсним.
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та інші папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Частиною першою статті 190 ЦК України визначено, що майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (стаття 179 ЦК України).
Згідно із статтею 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та права вимоги.
Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном» (пункт 98 рішення Європейського суду з прав людини щодо прийнятності заяви у справі «Броньовські проти Польщі» (Broniowski v. Poland), заява № 31443/96; пункт 22 рішення від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява № 10972/05).
Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
Визначення майнового права як «права очікування» та повноваження власника таких прав вказано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 2610/22985/2012, від 16 жовтня 2019 року у справі № 761/5156/13-ц та постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 520/4555/17, від 26 січня 2022 року у справі № 761/3462/13-ц, від 08 червня 2022 року у справі № 947/25597/19, від 21 червня 2022 року у справі № 947/25617/19.
Таким чином, майнове право, яке є предметом договору купівлі-продажу - це обумовлене право на набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.
Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Відповідно до частини першої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.
Після завершення будівництва та здачі будинку в експлуатацію квартира як окремий об'єкт цивільних правовідносин ще не існує і набуває юридично статусу об'єкта цивільних правовідносин лише після державної реєстрації, здійсненої відповідно до закону (постанова Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 521/19092/17).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 зазначено, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлено право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої на підставі договору був споруджений об'єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об'єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об'єкт і після завершення будівництва об'єкта нерухомості набуває права власності на об'єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, однак самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.
Укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.
Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об'єктом у розумінні ЦК України такий об'єкт стає після його державної реєстрації.
Отже, квартира є об'єктом інвестування в об'єкті будівництва, який після завершення будівництва стає окремим майном, до завершення будівництва проінвестованого об'єкта нерухомого майна та прийняття його в експлуатацію інвестору належить не право власності на цей об'єкт, а майнові права на нього.
Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, у разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у справі № 753/6287/19.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).
Згідно із частиною третьою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.
Установивши, що майнові права на спірну квартиру набуті подружжям під час шлюбу шляхом інвестування спільних коштів, і цей факт відповідачі не визнають, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про визнання спірної квартири об'єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя.
Через викладення фактів та позовних вимог позивач обґрунтовує предмет спору, і, таким чином, суть судового рішення залежить від правових підстав та чинного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов'язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд [близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункти 6.56-6.58), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21, пункт 9.58)].
За змістом частини першої статті 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача. Отже, спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків [див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)].
Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально [див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)].
Задоволення судом позовної вимоги має з урахуванням вимог правовладдя (верховенства права) дозволити досягнути мети судочинства, зокрема реально відновити суб'єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, і той, який обрав позивач, можна використати для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких він звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним, зокрема неефективним, і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлену позовну вимогу взагалі не можна використати для захисту права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, таку вимогу не можна розглядати як спосіб захисту [див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 36), 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18].
Вказані висновки наведені у пунктах 7.42, 7.46, 7.47, 7.49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц (провадження № 14-76цс22).
Встановивши, що зміст позовних вимог ОСОБА_1 спрямований на припинення державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 , суд першої інстанції правомірно застосував норму частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд виходив із змісту позовних вимог, викладених позивачем у тексті позовної заяви (т. 1 а. с. 14), тому
доводи скаржників про те, що суд вийшов за межі позовних вимог Верховний Суд відхиляє.
Доводи скаржників про тотожність цієї справи та цивільної справи № 712/4165/19 є безпідставними, оскільки у цій справі інший склад осіб, які беруть в ній участь, зокрема вимогу про визнання додаткової угоди недійсною заявлено також до ПП «Надія», яке було стороною оспорюваного правочину.
Доводи скаржників про те, що під час перебування сторін у шлюбі вартість квартири не була повністю сплачена не впливають на висновок суду, оскільки станом на кінець 2018 року багатоповерховий будинок з вбудовано-прибудованими приміщеннями на АДРЕСА_6 був закінчений будівництвом, а в подальшому право власності на спірну квартиру було зареєстроване за ОСОБА_3 .
Разом з тим, ОСОБА_3 не позбавлена права звернутись до відповідних осіб про повернення сплачених нею на підставі недійсного правочину коштів в розмірі 38 212,00 грн.
Доводи щодо надмірності витрат на професійну правничу допомогу, які поніс позивач на стадії апеляційного розгляду є невмотивованими, оскільки такі витрати є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом Скіцем С. М. позивачу обсягом послуг у суді апеляційної інстанції та відповідають критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру.
Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц та постановах Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 522/14900/19, від 15 березня 2023 року у справі № 725/1824/20, від 18 січня 2023 року у справі № 716/835/19 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правничу визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Таким чином, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційні скарги є необґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Враховуючи наведене, Верховний Суд робить висновок, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції у нескасованій апеляційним судом частині, постановусуду апеляційної інстанції та додаткову постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 10 травня 2023 року у нескасованій апеляційним судом частині, постанову Черкаського апеляційного суду від 11 липня 2023 року та додаткову постанову Черкаського апеляційного суду від 30 серпня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач А. І. Грушицький
Судді: І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
В. В. Пророк
О. М. Ситнік