печерський районний суд міста києва
Справа № 757/16631/24-ц
пр. 2-5963/24
13 червня 2024 року Печерський районний суд міста Києва в складі:
головуючого судді - Бусик О.Л.
при секретарі судових засідань - Романенко Ю.О.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: Державна казначейська служба України
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за несвоєчасне виконання рішення суду, -
У квітні 2024 року представник позивача звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просить стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України 3 % річних в сумі 25 124 грн, 33839,74 грн - інфляційних втрат та судові витрати.
В обґрунтування позову позивач посилається на те, що рішенням Корольовського районного суду міста Житомира від 19 березня 2023 року в справі № 296/10349/21, яке набрало законної сили 02 березня 2023 року, стягнуто на його користь з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України 796 033 грн в якості компенсації завданої моральної шкоди.
13 березня 2023 року позивач направив заяву та оригінал виконавчого листа до Державної казначейської служби України, яка, відповідно до вимог ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» здійснює виконання рішень суду про стягнення коштів, за якими боржником є державний орган.
Листом від 17 липня 2023 року позивач отримав відповідь, що вказане судове рішення буде виконано в порядку черговості та в межах асигнувань.
Відповідач стверджує, що причиною невиплати коштів стало недостатність фінансування та погашення вказаної заборгованості як третьої черги кредиторів.
В той же час, судові рішення, що набрали законної сили є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Щодо відсутності ресурсів у Державному бюджеті України на виконання судових рішень, та про недопустимість невиконання Державою своїх зобов'язань, у зв'язку з відсутністю бюджетних асигнувань, неодноразово звертав увагу Європейський суд з прав людини, констатуючи порушення Україною своїх зобов'язань взятих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Ураховуючи те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника, положення ст. 11 ЦК України та ст. 625 ЦК України, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню за період з 13 березня 2023 року по 01 квітня 2024 року інфляційні втрати в розмірі 33839,74 грн. та 3% річних в розмірі 25 124 грн.
На підставі наведеного, позивач просив про задоволення позову.
Ухвалою судді від 15 квітня 2024 року в справі відкрито провадження та постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
17 травня 2024 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому вказано про те, що рішенням Корольовського районного суду міста Житомира від 19 січня 2023 року у справі №296/10349/21 стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 796033 грн. на відшкодування моральної шкоди.
На виконання зазначеного рішення суду у справі № 296/10349/21 Корольовським районним судом м. Житомира, 07 березня 2023 року видано виконавчий лист, який з 10 квітня 2023 року обліковується на виконанні у Казначействі за рахунок бюджетної програми КПКВК 3504030 «Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб» (далі КПКВК 3504030). У Законі України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» за КПКВК 3504030 передбачено бюджетні призначення у розмірі 150 мільйонів гривень.
Однак, станом на дату надходження виконавчого документа (10 квітня 2023 року) у справі № 296/10349/21 на виконанні за КПКВК 3504030 перебували судові рішення на загальну суму понад 228 853,5 мільйонів гривень, які надійшли на виконання раніше.
Закон України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» також передбачає бюджетні призначення за КПКВК 3504030 у розмірі 150 мільйонів гривень.
Станом на дату подання цього відзиву на виконанні за КПКВК 3504030 перебуває 197 судових рішень на загальну суму понад 57,96 мільйонів гривень, які надійшли на виконання раніше ніж виконавчий документ у справі № 296/10349/21.
Таким чином, питання щодо перерахування коштів за виконавчим листом розглянеться Казначейством в порядку черговості та в межах відкритих асигнувань після виконання виконавчих документів, що надійшли раніше виконавчого листа по справі №296/10349/21.
Порядок № 845 не передбачає строку для виконання рішень суду про стягнення відшкодування шкоди з державного бюджету та нарахування 3% річних, інфляційних витрат за несвоєчасне виконання рішення.
Проте законодавством визначено, що безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.
Отже, оскільки законодавство, яке визначає механізм відшкодування за рахунок державного бюджету шкоди, не передбачає строку виконання судових рішень про відшкодування шкоди з Державного бюджету України, то у позивача відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних та інфляційних витрат за несвоєчасне виконання рішення відповідно до положень статті 625 ЦК України.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з положеннями ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч. 1,3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках; учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Суд установив, що рішенням Корольовського районного суду міста Житомира від 19 березня 2023 року в справі № 296/10349/21, яке набрало законної сили 02 березня 2023 року, стягнуто на його користь з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України 796 033 грн в якості компенсації завданої моральної шкоди.
13 березня 2023 року позивач направив заяву та оригінал виконавчого листа до Державної казначейської служби України, яка, відповідно до вимог ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» здійснює виконання рішень суду про стягнення коштів, за якими боржником є державний орган.
Листом від 17 липня 2023 року позивач отримав відповідь, що вказане судове рішення буде виконано в порядку черговості та в межах асигнувань.
Відповідно до частини четвертої статті 13, частини першої статті 55, частини п'ятої статті 124, пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання; усі суб'єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території; обов'язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.
Частиною другою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012, пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 ); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
В рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року Європейський суд з прав людини вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції», пункт 68.
Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Отже, обов'язок виконати судове рішення виникає з моменту набрання ним законної сили незважаючи на те, чи погоджується учасник справи з висновками суду викладеними в цьому рішенні, яке набрало законної сили.
У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.
Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Тобто відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов'язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, - за наявності прямої вказівки про це в законі.
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
Приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 цього ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу).
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт).
Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року в справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).
Судом встановлено, що рішення суду в справі № 296/10349/21 станом на дату винесення рішення не виконано.
Отже, доводи відповідача про вживання ним заходів для виконання судового рішення в справі № 296/10349/21 є безпідставним та не звільняють останнього від обов'язку по сплаті інфляційних втрат та 3 % процентів річних за період його невиконання.
Таким чином, у зв'язку з невиконанням судового рішення, що набрало законної сили відповідач не звільняється від відповідальності за порушення виконання зобов'язань згідно зі статтею 625 ЦК України, частиною другою якої встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Обставин, визначених ст. 622 ЦК України за яких відповідач як боржник звільняється від обов'язку виконати зобов'язання не встановлено.
Що ж стосується періоду за який позивач має право на отримання компенсації згідно зі статтею 625 ЦК України, то суд зазначає наступне.
Так, ОСОБА_1 просить стягнути інфляційні втрати та три проценти річних за період з 14 березня 2023 року по 01 квітня 2024 року (дата зазначена в позовній в заяві) у загальному 58 963,74 грн., на підтвердження чого надав відповідний розрахунок.
Проте, перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
Вищевказане узгоджується із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03.10.2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22).
Отже, три місяці для виконання виконавчого листа № 296/10349/21-ц від 07 березня 2023 року, пред'явленого до виконання ДКС України 13 березня 2023 року, сплинули 14 червня 2023 року. Тому днем початку прострочення держави-боржника та нарахування трьох процентів річних та індексу інфляції на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України є 14 червня 2023, а кінцевою датою нарахування - 01 квітня 2024 року (датою зазначеною в позовній заяві).
За таких обставин вимоги позивача підлягають частковому задоволенню та з відповідача на користь позивача підлягають стягненню за період з 14 червня 2023 року по 01 квітня 2024 року, три проценти річних у розмірі 19 153,77 грн. та інфляційні втрати у розмірі 19 943,66 грн.
Разом з тим, суд зазначає, що грошові кошти повинні стягуватися саме з Державного бюджету України, а не з Державного бюджету України шляхом їх списання ДКС України з Єдиного казначейського рахунку.
Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (ст. 174 ЦК України).
Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому, як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов'язку з виплати такого відшкодування, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у рішенні суду, суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 року у справі № 910/23967/16 та постанови Верховного Суду від 07.10.2020 року у справі № 569/12383/17 (провадження № 61-12864св19), від 08.09.2021 року у справі № 751/7182/19 (провадження № 61-12426св20).
Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Звертаючись до суду з позовом позивач сплатив судовий збір в сумі 1211,20 грн.
До задоволення підлягають позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача коштів в розмірі 39 097, 73 грн.
Таким чином, з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір в сумі 802,98 грн., що становить приблизно 66,30 % від задоволених позовних вимог.
Що стосується вимог позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, то слід зазначити наступне.
Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно з положеннями частин першої - п'ятої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Пунктами 1, 6 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зазначено, що «склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат».
Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
Так, на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу представник позивача надав договір про надання правничої допомоги від 05 березня 2023 року, укладений між позивачем та адвокатом Вірьовкіним О.І., акт № 03 від 04 квітня 2024 року, відповідно до якого встановлено вартість послуг наданих адвокатом в розмірі 10 000 грн та вказані послуги оплачено позивачем.
Пунктом 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку з частковим задоволенням позову, витрати на правничу допомогу в розмірі 6630,75 грн., що становить орієнтовно 66,30 % від задоволених позовних вимог, також підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Керуючись ст. ст.1-23,76-81, 89, 95, 131, 141, 258-259, 263-265, 279, 352, 354, 355 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за несвоєчасне виконання рішення суду - задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 3 % річних від несплаченої суми в розмірі 19 153,77 грн, інфляційне збільшення суми у розмірі 19 943,66 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати з оплати судового збору 802,98 грн. та витрати на правничу допомогу в розмірі 6630,75 грн.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач: Державна казначейська служба України (вул. Бастіонна, 6, м. Київ, 01601, ЄДРПОУ 37567646).
Повний текст рішення суду складено 17 червня 2024 року.
Суддя О.Л. Бусик