Справа № 753/10126/22
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/5709/2024
10 квітня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
при секретарі Ящуку Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та її представника - адвоката Карманова В'ячеслава Валерійовича на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2023 року (суддя Осіпенко Л.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права спільної сумісної власності на майно,
встановив:
у вересні 2022 року позивачка звернулася до суду з позовом про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу з квітня 1998 року по 9 грудня 2000 року та визнання квартири АДРЕСА_1 спільним майном її та ОСОБА_3 .
Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що з квітня 1998 року вона почала проживати однією сім'єю разом із ОСОБА_3 у орендованій квартирі АДРЕСА_2 , вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство, були пов'язані спільним побутом, разом купували побутову техніку, їздили відпочивати, відмічали родинні ювілеї, робили ремонт в орендованій квартирі, оплачували рахунки.
Позивачка зазначала, що у той час вона ще перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , який був розірваний 10 квітня 1999 року, а у вересні 1999 року вони з ОСОБА_3 прийняли рішення про інвестування спільних грошових коштів у будівництво квартири у жилому будинку за адресою: АДРЕСА_3 , будівництво якого планувалося закінчити у 3 кварталі 1999 року.
Позивачка посилалася на те, що 25 січня 2000 року на розрахунковий рахунок ВО «Познякижилстрой» були внесені грошові кошти у розмірі 133 416грн та укладений Генеральний договір про дольову участь у будівництві, який був оформлений на ОСОБА_3 , на купівлю житла 24 січня 2000 року у Акціонерному банку «Перший інвестиційний банк» ОСОБА_3 взяв кредит у сумі 133 416грн, який ними спільно був погашений 12 червня 2000 року. 25 лютого 2000 року ОСОБА_3 уклав договір про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території з ТОВ «Рада», де було зазначено, що у співвласника мешкає 2 особи, а 17 березня 2000 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на квартиру.
Позивачка стверджувала, що протягом 2000-2002 років організовувала, заказувала,
оформлювала на своє ім'я та сплачувала власними коштами, які мала у результаті підприємницької діяльності, перебуваючи власником та директором ПП «Ліон», фінансові документи та договори, спільно з ОСОБА_3 робили ремонт у квартирі.
Позивачка зазначала, що 9 грудня 2000 року одружилась з ОСОБА_3 , взявши його прізвище, а 19 грудня 2000 року зареєструвала своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 , оздобленням якої також займалась спільно з ОСОБА_3 .
Позивачка вважала, що квартира на підставі статті 74 СК України є їх з ОСОБА_3 спільною власністю і кожному належить частка квартири.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 та її представник - адвокат Карманов В.В. просять рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в частині визнання права спільної сумісної власності на майно, посилаючись на невідповідність рішення суду нормам матеріального та процесуального права.
ОСОБА_1 та її представник - адвокат Карманов В.В. зазначають, що факт спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_3 підтверджується поясненнями свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , документами про погашення нею кредиту, взятого ОСОБА_3 у банку на придбання квартири, зазначення у договорі про утримання будинку та прибудинкової території, що у співвласника мешкає 2 особи.
Позивачка та її представник вважають, що спірна квартира була придбана позивачем та ОСОБА_3 разом, вони разом вкладали грошові кошти в погашення кредиту, робили у квартирі ремонт.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити її без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що її батько - ОСОБА_3 самостійно придбав спірну квартиру, взявши в банку кредит на купівлю житла в розмірі 133 416грн і самостійно його погасив, на підставі чого йому було видано свідоцтво про право власності на вказану квартиру.
Відповідачка стверджує, що позивачка не могла вкладати свої кошти у купівлю квартири, оскільки вона з вересня 1997 року і до самої смерті ОСОБА_3 9 грудня 2021 року ніде не працювала, перебуваючи на його утриманні.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення позивачки ОСОБА_1 та її представника - адвоката Карманова В.В., які підтримали апеляційну скаргу, пояснення представника відповідачки ОСОБА_2 - адвоката Литвина П.В., який просив залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі з 9 грудня 2000 року, що підтверджується копією свідоцтва про одруження, виданого Відділом реєстрації актів громадянського стану Харківського районного управління юстиції у м. Києві 9 грудня 2000 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Київським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) 10 грудня 2021 року (с.с.12).
На підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації 17 березня 2000 року, ОСОБА_3 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 (с.с.9).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю позивачки і ОСОБА_3 з квітня 1998 року по 9 грудня 2000 року без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції виходив з того, що у період з квітня 1998 року по 10 квітня 1999 року позивачка перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , що виключає можливість встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу у цей період. Також суд зазначив, що норми Кодексу про шлюб і сім'ю УРСР, які діяли до 1 січня 2004 року, не передбачали такого інституту цивільного шлюбу та юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу.
Рішення суду в цій частині не оскаржується, тому відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України не є предметом апеляційного перегляду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання квартири спільною сумісною власністю, суд першої інстанції зазначив, що позивачкою не надано належних та достатніх доказів у підтвердження того, що квартира була придбана нею та ОСОБА_3 за спільні кошти або внаслідок спільної праці.
Колегія суддів вважає, що такий висновок суду відповідає обставинам справи, наданим доказам та ґрунтується на нормах матеріального права.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно із частиною першою Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року.
З наданих суду документів вбачається, що спірна квартира була придбана ОСОБА_3 на підставі Генеральної угоди про дольову участь у будівництві № 165-Ф-3А від 28 вересня 1999 року, укладеною з ПТ «Познякжилбуд» (с.с.14-16).
Право власності ОСОБА_3 на квартиру підтверджено свідоцтвом про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , виданим 17 березня 2000 року.
За таких обставин, суд першої інстанції правомірно зазначив, що норми Сімейного Кодексу України, на які посилалася позивачка у позовній заяві, як на підставу своїх вимог, застосуванню не підлягають, оскільки вони набрали чинності з 1 січня 2004 року.
При вирішенні даної справи необхідно застосовувати положення КпШС України, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин, та Закону України «Про власність».
Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час придбання ОСОБА_3 спірної квартири, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.
За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від
22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права
приватної власності", розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої
статті 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим.
Така правова позиція була висловлена Верховним Судом України у постанові від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13 і Верховний Суд від неї не відступив на час розгляду даної справи.
Відповідно до частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Подібна за своїм змістом норма викладена у частині 1 статті 81 ЦПК України.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1-3 статті 89 ЦПК України).
Згідно наявної в матеріалах справи копії трудової книжки ОСОБА_8 , останній запис про місце роботи позивачки зроблений 10 січня 1996 року про її прийняття на посаду директора ПП «Леон», з якої вона була звільнена 29 вересня 1997 року за власним бажанням (с.с.46).
Інших доказів про роботу позивачки або здійснення нею підприємницької діяльності матеріали справи не містять.
Також позивачкою суду не було надано доказів наявності у неї особистих грошових коштів на час придбання ОСОБА_3 спірної квартири.
Доводи апеляційної скарги, що факт придбання квартири за спільні кошти був
підтверджений поясненнями свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а також погашенням позивачкою кредиту, який взяв ОСОБА_3 на придбання квартири, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки зазначені свідки не підтверджували придбання спірної квартири
за спільні кошти позивачки та ОСОБА_3 , а також не надавали свідчення про наявність у позивачки особистих грошових коштів на час придбання квартири.
Під час судового розгляду свідок ОСОБА_6 зазначив, що позивачка допомагала ОСОБА_3 робити ремонт у спірній квартирі, однак не згадав, в який саме період часу вона проживала з ОСОБА_3 та зазначив, що йому невідомо чи витрачала ОСОБА_1 власні кошти на погашення кредиту.
Свідок ОСОБА_5 у судовому засіданні опитаний не був, а надані письмові пояснення, складені від його імені, не можуть бути належними доказами у розумінні статей 77, 78, 90 ЦПК України.
Також суду не було надано доказів, що кредит погашався за особисті кошти позивачки, які вона отримала від підприємницької діяльності на посаді директора ПП «Леон».
Крім того, матеріали справи не містять документів, які б свідчили про доходи, які отримувала позивачка працюючи на посаді директора ПП «Леон» і що вказані доходи були достатніми для придбання квартири через 2 роки після її звільнення з цієї посади.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_3 уклав договір про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території з ТОВ «Рада», зазначивши, що у співвласника мешкає 2 особи, не підтверджує придбання квартири на спільні кошти або у результаті спільної праці позивачки та ОСОБА_3 .
Твердження у апеляційній скарзі, що позивачка протягом 2000 - 2002 років організовувала, заказувала та оформляла на своє ім'я та сплачували власними коштами фінансові документи на ремонт квартири, належними доказами не підтверджені.
Крім того, здійснення ремонту у квартирі не підтверджує її придбання за спільні кошти позивачки та ОСОБА_3 .
Виходячи з вищевикладеного, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що позивачкою не було надано належних та достатніх доказів у підтвердження того, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_3 або їх спільною працею.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані докази, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушення норм процесуального права, тому колегія суддів не встановила підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 та її представника - адвоката Карманова В'ячеслава Валерійовича залишити без задоволення, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права спільної сумісної власності на майно залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 14 червня 2024 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук