Номер провадження: 22-ц/813/1323/24
Справа № 521/10223/22
Головуючий у першій інстанції Громік Д.Д.
Доповідач Драгомерецький М. М.
13.06.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Дришлюка А.І., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Борщенка Костянтина Юрійовича в інтересах Акціонерного товариства «СЕНС БАНК» на заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2023 року у справі за позовом Акціонерного товариства «СЕНС БАНК» до ОСОБА_1 , третя особа,Другий Малиновський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про звільнення майна з-під арешту, -
20 липня 2022 року Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (- далі АТ «Альфа-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа,Другий Малиновський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про звільнення майна з-під арешту, у якому просило суд звільнити з-під арешту нерухоме майно, яке належить АТ «Альфа-Банк», а саме: квартиру, загальна площа (кв.м): 56,1, житлова (кв.м): 29, 4, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що накладений постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на відчуження, серія та номер: Серія АА №162162, виданий 16 лютого 2010 року, видавник: державний виконавець 2 Малиновського ВДВС Одеського МУЮ Волошин А.А..
Вимоги позовної заяви обґрунтовані тим, що внаслідок реорганізації шляхом приєднання АТ «Укрсоцбанк» правонаступником усього майна, майнових прав та обов'язків є АТ «Альфа-Банк». Правонаступництво щодо майна, прав та обов'язків АТ «Укрсоцбанк» виникає у АТ «Альфа-Банк» з дати затвердження Передавального акту загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-Банк» та рішенням єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк», а саме з 15 жовтня 2019 року. Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк» та громадянин України ОСОБА_1 уклали договір кредиту №2006/32/31. Також, укладено Іпотечний договір відповідно до якого, на забезпечення виконання основного зобов'язання, Іпотекодавець передав в іпотеку належне йому на праві власності майно, а саме: квартиру загальною площею 56,1 кв.м, житловою площею 29,4 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У зв'язку з неможливістю виконання умов за кредитним договором та значної заборгованості ОСОБА_1 , позивач був змушений розпочати процедуру стягнення на іпотечне майно. 01 грудня 2021 року право власності на майно було зареєстроване за АТ «Альфа-Банк», що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Однак позивачу стало відомо, що реалізувати заставне майно на даний час неможливо, оскільки постановою Другого Київського відділу державної виконавчої служби м. Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області серії АА №162162 від 16.02.2010 про арешт майна боржника, накладено арешт на нерухоме майно відповідача та заборона на його відчуження. Внаслідок винесення вищезазначеної постанови про арешт, порушено права позивача, як власника відповідного майна, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з вказаним позовом.
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2023 року було залучено до участі у справі як правонаступника позивача Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на Акціонерне товариство «Сенс Банк» ( - далі АТ «Сенс Банк»)
Адвокат Борщенко Костянтин Юрійович в інтересах АТ «Сенс Банк» в судове засідання не з'явився, однак до звернувся до суду із заявою, згідно якої представник позивача позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просить суд провести розгляд справи за його відсутності та проти проведення заочного розгляду справи не заперечує.
Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, причини неявки не повідомив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, що підтверджується довідкою про доставку sms-повідомлення, конвертом та поштовим повідомленням, яке направлялось за місцем реєстрації відповідача, однак, згідно поштового повідомлення, адресат за місцем своєї реєстрації відсутній, що вказує на вручення судової повістки належним чином (п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК).
Відзив у визначений судом строк відповідач не подав, а тому суд приходить до переконання про можливість розглянути справу за відсутності відповідача, згідно вимог ч. 3 ст. 223, ч. 1 ст. 280 ЦПК та ухвалити заочне рішення.
Представник третьої особи, Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса),в судове засідання не з'явився, повідомлений належним чином, пояснення на позов не надав.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2023 року узадоволенні позовної заяви АТ «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , третя особа - Другий Малиновський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про звільнення майна з-під арешту - відмовлено.
В апеляційній скарзі адвокат Борщенко К.Ю. в інтересах позивача АТ «Сенс Банк» просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
В судове засідання, призначене на 13 червня 2024 року о 13 год 30 хв сторони не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.
Так, позиват АТ «Сенс Банк» повідомлений шляхом направлення судової повістки в особистий електронний кабінет Електронного суду (а.с. 154), третя особа - Другий Малиновський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі повідомлений шляхом направлення судової повістки рекомендованим поштовим повідомленням, яке отримано адресатом (а.с. 155).
Відповідачу ОСОБА_1 судова повістка направлялась на єдину відому суду адресу та вся поштова кореспонденція повернулась із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Згідно ч. 1 ст. 130 ЦПК України у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім'ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Апеляційним судом розміщено на офіційному веб-сайті суду повідомлення про виклик до суду відповідача ОСОБА_1 в судове засідання, яке призначено на 13 червня 2024 року о 13 год 30 хв.
Таким чином, оскільки судова повістка направлялась на єдину відому суду адресу місця реєстрації учасників справи та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов'язок щодо повідомлення про розгляд даної справи.
У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав.
За змістом статей 316, 317, 321 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.
Згідно статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Статтею 3 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі порушення боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.
Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки щодо зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.
Статтею 4 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VІІІ, що набрав законної сили 05 жовтня 2016 року, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Згідно частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VІІІ, що набрав законної сили 05 жовтня 2016 року, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Судом першої інстанції встановлено, що Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк» та громадянин України ОСОБА_1 уклали договір кредиту №2006/32/31.
Внаслідок реорганізації шляхом приєднання АТ «Укрсоцбанк» правонаступником усього майна, майнових прав та обов'язків є АТ «Альфа-Банк». Правонаступництво щодо майна, прав та обов'язків АТ «Укрсоцбанк» виникає у АТ «Альфа-Банк» з дати затвердження Передавального акту загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-Банк» та рішенням єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк», а саме з 15 жовтня 2019 року.
Відповідно до Статуту, погодженому Національним банком України 12 вересня 2022 року, АТ «Сенс Банк» є правонаступником всіх прав і зобов'язань АТ «Альфа-Банк».
Між сторонами також було укладено іпотечний договір відповідно до якого, на забезпечення виконання основного зобов'язання, іпотекодавець передав в іпотеку належне йому на праві власності майно, а саме: квартиру загальною площею 56,1 кв.м, житловою площею 29,4 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 08.12.2021, 01 грудня 2021 року здійснено перереєстрацію права власності на вказану квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «Альфа-Банк» на підставі іпотечного договору від 12.12.2006.
З інформаційної довідки із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 08.12.2021 встановлено, що на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та яка зареєстрована на праві приватної власності за АТ «Альфа-Банк» на підставі іпотечного договору від 12.12.2006, було накладено арешт на підставі постанови державного виконавця Другого Київського відділу державної виконавчої служби м. Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області серії АА №162162 від 16.02.2010.
В порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
В п. 2 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 03 червня 2016 року «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» роз'яснено, що позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику. Відповідачами в справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване.
Так, особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі №905/386/18.
Позивач АТ «Сенс Банк», який є правонаступником АТ «Альфа-Банк» у позовній заяві стверджує, що зазначені арешти на майно перешкоджають та унеможливлюють здійснення АТ «Сенс Банк» своїх прав як іпотекодержателя, зокрема, унеможливлює звернення стягнення на предмет іпотеки згідно умов іпотечного договору від 12.12.2006, оскільки іпотекодержатель має переважне право перед іншими кредиторами на задоволення своїх вимог за рахунок предмету іпотеки і таке право підлягає захисту в тому числі і шляхом зняття арешту з предмету іпотеки, накладеного в забезпечення виконання вимог інших кредиторів, які не є іпотекодержателями, а тому просить звільнити квартиру (предмет іпотеки) з-під арешту.
Однак, суд критично розцінює зазначене твердження позивача з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 36 ЗУ «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 ЗУ «Про іпотеку».
Так, згідно п. 4.5 Іпотечного договору від 12.12.2006 звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; домовленості сторін на передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» та права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».
Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна №289021517 від 08.12.2021, державна реєстрація Іпотечного договору була здійснена 01.12.2021 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Червинською Н.Є. (номер запису про іпотеку: 45443448), тоді як 17 лютого 2010 року зареєстровано обтяження, арешт нерухомого майна, на підставі постанови про арешт майна боржника №45443601 від 17 лютого 2010 року державного виконавця другого Малиновського ВДВС Одеського МУЮ Волошина А.А..
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 24 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (№1952-IV) однією з підстав для відмови у державній реєстрації прав є наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно.
Разом з тим, 03.07.2018 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» (№2478-VIII) та згідно з пунктом 10 розділу І цього Закону частину четверту статті 24 Закону №1952-IV парламент доповнив пунктом 7 про те, що відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі «державної реєстрації права власності на нерухоме майно іпотекодержателем - фінансовою установою в порядку, передбаченому статтями 33-38 Закону України «Про іпотеку», за умови що інші обтяження на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровано після державної реєстрації іпотеки».
Таким чином, наявність зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень, інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону (пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону).
Згідно пункту 1 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через три місяці з дня набрання чинності цим Законом. Закон був опублікований 3 листопада 2018 року, набрав чинності 4 листопада того року та був введений у дію 4 лютого 2019 року.
Отже, іпотекодержатель, зокрема і новий кредитор, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи, може безперешкодно реалізувати право на задоволення своїх вимог до боржника переважно перед іншими його кредиторами, зокрема, шляхом реєстрації права власності за ним на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
За змістом зазначеного припису п. 7 ч. 4 ст. 24 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (№1952-IV) обтяження предмета іпотеки, зареєстровані після державної реєстрації іпотеки за банком або іншою фінансовою установою, не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержателем та для державної реєстрації за ним (зокрема і за новим кредитором, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи) права власності на цей об'єкт.
Вказаний висновок було сформовано у постанові Великої Палата Верховного від 08.06.2021 за результатами розгляду справи №346/1305/19, яку суд вважає за необхідним застосувати при розгляді даної справи.
Отже, за змістом п. 7 ч. 4 ст. 24 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (№1952-IV) станом на день звернення до суду позивача, який 08 квітня 2020 року набув від банку права іпотекодержателя щодо предмета іпотеки, зареєстрованої за банком ще 11 червня 2007 року, наявність обтяжень речових прав на квартиру, зареєстрованих у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно після державної реєстрації іпотеки на підставі постанов про арешт майна боржника, не може бути підставою для відмови АТ «Сенс Банк» у державній реєстрації права власності на квартиру у порядку, встановленому статтею 37 ЗУ «Про іпотеку». Така підстава для відмови існувала до моменту введення в дію 4 лютого 2019 року ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування».
Згідно правових позицій постанов Верховного Суду від 04.11.2020 у справі №761/31581/19, від 27.11.2019 у справі №331/3944/18, накладення арешту на заставлене майно не позбавляє кредитора права задовольнити його вимоги в майбутньому і не скасовує для нього правил пріоритетності.
Наявність арешту, накладеного на предмет іпотеки, не порушує пріоритетного права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки (постанови Верховного Суду від 4 березня 2021 року у справі №2-6875/10, від 10 лютого 2021 року у справі №686/1953/13-ц).
З огляду на вищевикладене суд констатує, що накладений арешт на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , не порушує зареєстровані права та інтереси іпотекодержателя АТ «Сенс Банк» на зазначене вище майно, які можуть бути задоволені згідно з їх першочерговим пріоритетом шляхом звернення стягнення в позасудовому порядку, у відповідності до ст. 36, 37, 38 Закону України «Про іпотеку».
Так, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Зазначена правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 16.10.2020 у справі №910/12787/17, яку суд вважає за необхідним застосувати при розгляді даної справи.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
В постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі №1340/4630/18 також зазначено, що відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що звертаючись до суду з позовом, АТ «Сенс Банк» не довело належними і допустимими доказами порушення його прав, свобод та інтересів, зокрема, його право як іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки через накладення на арешту на квартиру постановою про арешт майна боржника. З огляду на вищевикладене, надавши оцінку встановленим у справі обставинам та доказам у їх сукупності, суд дійшов до переконання, що у задоволенні даного позову слід відмовити.
Проте, з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може погодиться, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно його усталеної практики, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачем, АТ «Сенс Банк», та його представником, адвокатом Борщенко К.Ю., доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, на час звернення з позовом до суду усі виконавчі провадження знищені, тому наявність арешту (обтяження) накладеного на майно порушується право власності позивача, внаслідок чого він позбавлений змоги в повному обсязі користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.
Проте, суд першої інстанції у порушення статей 264, 265 ЦПК України не надав у рішенні мотивованої оцінки усім аргументам, наведеним позивачем та не звернув уваги на правові висновки Верховного Суду при розгляді подібних справ.
Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 2 постанови від 03 червня 2016 року №5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», роз'яснив, що позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами в справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване.
Розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 07 вересня 2019 року у справі №504/3348/15 (провадження №61-427св18) зробив наступний правової висновок: «особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Арешт з майна може бути знятий виконавцем за рішенням суду (стаття 60 Закону України «Про виконавче провадження»).
У разі накладення державним виконавцем арешту на майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, заставодержатель цього майна має право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна».
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 травня 2018 року у справі №338/1118/16 (провадження №61-16595св18) та у постанові від 16 травня 2018 року у справі №742/1826/16 (провадження №61-2602св18).
Суд першої інстанції правильно встановив, що за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 08.12.2021, 01 грудня 2021 року здійснено перереєстрацію права власності на вказану квартиру що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «Альфа-Банк» на підставі Іпотечного договору від 12.12.2006.
Отже, 01 грудня 2021 року АТ «Альфа-Банк» звернув стягнення на іпотечне майно й за Банком було зареєстровано право власності.
З інформаційної довідки із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 08.12.2021 встановлено, що на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та яка зареєстрована на праві приватної власності за АТ «Альфа-Банк» на підставі іпотечного договору від 12.12.2006, було накладено арешт на підставі постанови державного виконавця Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби м. Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області серії АА №162162 від 16.02.2010.
Проте, позивач АТ «Сенс Банк», який є правонаступником АТ «Адьфа-Банк», не може реалізувати квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка зареєстрована на праві приватної власності за АТ «Альфа- Банк», оскільки на вказане майно накладено арешт на підставі постанови державного виконавця Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби м. Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області серії АА №162162 від 16.02.2010.
Відповідно до п. 9.9. Порядку роботи з документами в органах державної виконавчої служби строк зберігання завершених виконавчих проваджень, переданих на зберігання, становить 3 (три) роки, крім виконавчих проваджень, завершених;
за постановами про накладення адміністративного стягнення, строк зберігання яких становить 1 (один) рік. Обчислення строків зберігання документів проводиться з 1 січня року, який іде за роком завершення їх діловодством.
У зв'язку із закінченням строків зберігання, виконавче провадження було знищені у порядку, передбаченому законодавством.
Отже, виконавче провадження в рамках якого було накладено арешт на іпотечне майно знищено, що підтверджується відповіддю Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби у м. Одеса від 13 грудня 2022 року (а.с. 55)
Відповідно до п. 15 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 за №512/5, при скасуванні судом заходів забезпечення позову за завершеним виконавчим провадженням, надходженні на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника, необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника за завершеним виконавчим провадженням, виконавець не пізніше наступного робочого дня виносить постанову про зняття арешту з майна боржника без винесення постанови про відкриття чи відновлення виконавчого провадження. Копія постанови виконавця про зняття арешту з майна боржника не пізніше наступного робочого дня з дня винесення надсилається сторонам та до відповідного органу (установи) для зняття арешту. Постанова про зняття арешту з майна приєднується до матеріалів виконавчого провадження.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз'яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що наявність арешту (обтяження) накладеного на майно порушується право позивача, внаслідок чого він позбавлений змоги в повному обсязі користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України його право підлягає судовому захисту.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Отже, позовні вимоги АТ «Сенс Банк» є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 321, 391 ЦК України, статті 59 Закону України «Про виконавче провадження», у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу адвоката Борщенка Костянтина Юрійовича в інтересах Акціонерного товариства «Сенс Банк» задовольнити частково, заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , третя особа,Другий Малиновський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про звільнення майна з-під арешту, задовольнити.
Звільнити з-під арешту нерухоме майно, яке належить АТ «Альфа-Банк», а саме: квартиру, загальна площа (кв.м): 56,1, житлова (кв.м): 29,4, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що накладений постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на відчуження, серія та номер: Серія АА №62162, виданий 16 лютого 2010 року, видавник: державний виконавець 2 Малиновського ВДВС Одеського МУЮ Волошин А.А., державний виконавець 2 Малиновського ВДВС Одеського МУЮ Волошин А.А..
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 14 червня 2024 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
С.М. Сегеда
А.І. Дришлюк