Справа № 526/1918/23
Провадження № 2/526/163/2024
07 червня 2024 року Гадяцький районний суд Полтавської області в складі
головуючої судді Максименко Л.В.
секретаря судового засідання Синепол С. А.
адвоката Сергієнка В.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Гадяч цивільну справу № 526/1918/23 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей,
05 червня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей.
27 червня 2023 року постановлено ухвалу про відкриття провадження у справі в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 01.12.2023 закрито підготовче провадження у справі.
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.
В судовому засіданні представник позивача адвокат Сергієнко В. І. просив задовольнити позовні вимоги: розірвати шлюб та визначити місце проживання неповнолітніх дітей з батьком, оскільки з приводу останньої вимоги спору між подружжям немає.
Відповідач ОСОБА_2 звернулася до суду з заявою про розгляд справи без її участі, проти задоволення позову не заперечує.
Судом встановлено, що 29.08.2009 року у відділі РАЦС Гадяцького РУЮ Полтавської області зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , актовий запис № 143.
Від шлюбу є неповнолітні діти: син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до ч.3 ст. 105 Сімейного Кодексу України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, беручи до уваги вимоги ст. 110 Сімейного Кодексу.
Згідно ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.
Згідно ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Оскільки позивач наполягає на розірванні шлюбу, то відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.
Відповідно до ст. 113 Сімейного кодексу України, особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.
Згідно ч.2 ст.114 СК України у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
За приписами ч.3 ст.115 Сімейного кодексу України - документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.
Задовольняючи позов про розірвання шлюбу, суд виходить з того, що добровільність шлюбу - одна з основних його засад. Шлюб - це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім'ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Розірвання шлюбу засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків. Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Для поваги до права дружини або чоловіка на пред'явлення вимоги про розірвання шлюбу потрібен прояв другим з подружжя власної гідності, поваги до себе.
Відповідно ч.2 ст. 112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Виходячи з вищевикладеного, суд встановив, що сім'я розпалася через несумісність поглядів на сімейні відносини і відновити подружні стосунки неможливо, так як в родині позивача та відповідача втрачена основа сім'ї, почуття довіри, поваги та любові один до одного, а тому суд не може примусити сторони до збереження подружніх відносин, оскільки шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки та може бути припинено внаслідок волевиявлення як одного так і обох з подружжя шляхом його розірвання. Подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечить інтересам позивача, інтересам неповнолітніх дітей, що має істотне значення, тому позов в частині розірвання шлюбу підлягає задоволенню.
В частині позовних вимог про визначення місця проживання неповнолітніх дітей з батьком, суд, дослідивши матеріали справи, приходить до наступних висновків.
Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.(ч.3 ст. 12 ЦПК України).
Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Пунктом 11 постанови Пленуму ВСУ №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» передбачено, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
З акту обстеження матеріально-побутових умов сім'ї №721 від 30.05.2023 вбачається, що позивач ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Кількість членів сім'ї 4, що мешкають разом: заявник - ОСОБА_1 , дружина - ОСОБА_2 , син - ОСОБА_4 , донька - ОСОБА_5 . Заявник ОСОБА_1 проживає та зареєстрований за вказаною адресою разом зі своїм сином та дочкою.
Згідно рішення Гадяцького районного суду від 30.05.2017 за ОСОБА_1 визнано право власності на житловий будинок та гараж, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач ОСОБА_4 матеріально забезпечений, працює, що підтверджується відомостями з Реєстру застрахованих осіб Пенсійного фонду України.
За висновком служби у справах дітей Гадяцької міської ради про визначення місця проживання малолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , затвердженого рішенням виконавчого комітету Гадяцької міської ради від 30.01.2024 за №76, відповідно до договору про визначення місця проживання дітей від 08.01.2024, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Ямпольською С. В., батьки домовились та визначили місце проживання дітей з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Таким чином, вбачається відсутність спору між батьками щодо визначення місця проживання дітей.
Згідно ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того чи перебували вони у шлюбі між собою, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно ст.153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Згідно ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до частини третьої статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» у разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини. Стаття 19 Сімейного кодексу України визначає орган опіки та піклування як попередню ланку розв'язання спору між батьками щодо дитини.
Згідно ст.158 СК України за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання.
Із системного тлумачення ч. 1 ст. 3, ст. 9 Конвенції про права дитини, ч. ч. 2 і 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», ст.161 СК України випливає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини.
Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них дитина залишається, суд, виходячи з рівності прав та обов'язків батька й матері щодо дитини, повинен ухвалити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітнього. При цьому суд ураховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дитини і турботу про неї, його вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.
Судом встановлено, що 8 січня 2024 приватним нотаріусом Ямпольською С.М. нотаріального посвідчено договір про визначення місця проживання дитини між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , яким засвідчено вільне волевиявлення сторін щодо місця проживання їх спільних неповнолітніх дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_4 з батьком - ОСОБА_1 в АДРЕСА_1 . Вказаним договором визначено права та обов'язки сторін, способи участі батьків у вихованні дітей та можливості зміни місця проживання залежно від досягнення ними певної вікової категорії.
Таким чином, батьки добровільно вирішили питання місця проживання дітей, засвідчивши своє волевиявлення у відповідному документі, що свідчить про відсутність спору між ними з даного питання.
Матеріали справи також не містять доказів про наявність такого спору між сторонами.
Сімейним кодексом України врегульовано процедуру визначення місця проживання дитини органом опіки та піклування або судом лише в разі наявності спору між батьками. Якщо спір між батьками відсутній, місце проживання дитини визначається за згодою батьків, тобто в договірному порядку.
Так, зокрема, статтею 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Тобто наявність у батьків мирних домовленостей щодо спільного виховання дітей та їх місця проживання свідчить про те, що потреба у захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав дитини з окресленого питання відсутня.
З матеріалів справи вбачається відсутність спору між батьками щодо визначення місця проживання дітей, оскільки між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір про визначення місця проживання дітей від 08.01.2024, який посвідчений приватним нотаріусом Ямпольською С. В.
Зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дітей має передувати спір між батьками дитини щодо місця їх проживання. В даному випадку, до суду звернувся батько дитини, при цьому, мати дітей не намагалася їх відібрати у батька або визначити місце проживання дітей разом з нею та взагалі згодна, щоб діти мешкали з батьком. Отже, суд приходить до висновку про те, що вимоги про встановлення місця проживання дітей заявлені позивачем передчасно, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками щодо місця проживання дітей та, принаймні, існувати на час вирішення справи в суді.
Виходячи зі змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків.
За змістом частини першої статті 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача. Отже, спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).
Стаття 5 ЦПК України визначає, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Аналіз змісту наведених законодавчих норм дає підстави для висновку, що захисту підлягає лише порушене або оспорюване право або інтерес, при цьому за змістом принципів змагальності (стаття 12, 81 ЦПК України) та диспозитивності (стаття 13 ЦПК України) саме позивач повинен, зокрема, обґрунтувати та довести факт порушення або оспорення суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.
З огляду на наведені вище норми законодавства та наявність нотаріально посвідченого договору, яким визначено місце проживання дітей, суд не вбачає необхідності втручання держави у взаємовідносини сторін, що випливають із сімейних правовідносин. Суд вважає, що нотаріально посвідчений договір про місце проживання дітей в даному випадку має преюдиційне значення, оскільки в ньому більш чітко визначено, окрім місця проживання дітей, права та обов'язки сторін та можливість зміни місця проживання дітей залежно від досягнення ними певного віку, тому визначення у судовому порядку місця проживання дитини за відсутності спору між батьками, можуть ставити під сумнів мирні домовленості батьків щодо спільного виховання своїх дітей та їхні обов'язки щодо належного виховання дітей, а винесення судового рішення в даному випадку в певній частині перекреслить такі домовленості сторін та поставить їх та дітей у невигідне становище.
,Оскільки судом не встановлено наявності спору між сторонами щодо місця проживання дітей, про що свідчить договір між батьками про місце проживання дітей, тому суд приходить до висновку, що заявлені позивачем позовні вимоги в частині залишення проживання дітей разом з батьком не можуть бути задоволені.
Згідно зі ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Позивач у даній справі всі судові витрати просив залишити за ним, тому відповідно до заявленого клопотання, розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись ст. 12, 81, 141, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд
позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей- задовольнити частково.
Шлюб, укладений 29 серпня 2009 року у відділі РАЦС Гадяцького районного управління юстиції Полтавської області між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , актовий запис № 143- розірвати.
Документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу є рішення суду, яке набрало законної сили.
Позовні вимоги про визначення місця проживання неповнолітніх дітей з батьком - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне найменування сторін:
Позивач - ОСОБА_1 , місце реєстрації - АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податку - НОМЕР_1 .
Відповідач - ОСОБА_2 , місце проживання - АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податку - НОМЕР_2 .
Повний текст рішення складено 14 червня 2024 року.
Головуюча: Л. В. Максименко