Номер провадження: 22-ц/813/2369/24
Справа № 509/7127/21
Головуючий у першій інстанції Кочко В.К.
Доповідач Драгомерецький М. М.
06.06.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 02 листопада 2022 року за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -
14 грудня 2021 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, у якому просив суд стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 66 705, 00 дол. США, з яких 40 000 дол. - сума основного боргу та 26 705 дол. США - сума процентів за користування позикою в період з 10 грудня 2015 року по 14 грудня 2021 року.
Позов мотивовано тим, що 10 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики шляхом видачі розписки, за умовами якого позикодавець надав позичальнику грошові кошти у розмірі 40 000, 00 доларів США, які ОСОБА_2 зобов'язалася повернути не пізніше 60 діб з дня вимоги та сплатити 10,2 % річних на суму неповерненого боргу за користування грошовими коштами. 16 вересня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за договором позики. На момент укладення договору про відступлення права вимоги грошові кошти позичальник не повернув. 22 вересня 2021 року на адресу відповідача направлено вимогу про повернення грошових коштів за договором позики. У зв'язку із невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором позики позивач, як новий кредитор у зобов'язанні, звернувся до суду з цим позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошові кошти у сумі 66 705, 00 доларів США.
27 січня 2022 року відповідачка ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Друганова Валентина Афанасіївна, надала суду відзив на позовну заяву, у якому просила суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що на момент укладення договору позики ОСОБА_2 перебувала у шлюбі із сином позивача - ОСОБА_4 , а грошові кошти за цим договором позичалися на потреби сім'ї і позика виплачена повністю ОСОБА_3 подружжям у період шлюбу, боргова розписка була повернута саме її чоловіку ОСОБА_4 ..
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 квітня 2021 року по справі №947/27301/20 шлюб між подружжями розірваний, рішення суду набрало законної сили 06 травня 2021 року. На теперішній час між колишніми подружжями Кругляченків тільки в Овідіопольському районному суді Одеської області перебувають спори щодо стягнення аліментів та усунення перешкод у спілкуванні із малолітньою дитиною, а також існує спір щодо поділу майна подружжя, З метою позбавлення відповідачки майна подружжя та користуючись ситуацією, що розписка була повернута ОСОБА_3 ОСОБА_4 , батько колишнього чоловіка - ОСОБА_1 нібито уклав із ОСОБА_3 договір відступлення права вимоги за договором позики та подав позов до суду. Вказаний договір про відступлення права вимоги повинен бути нотаріально посвідчений, оскільки цей договір за своїм змістом є договором дарування, предметом яких є відступлення права вимоги повернення грошових коштів на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян на підставі боргової розписки.
17 січня 2022 року відбувалась телефонна розмова ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в процесі якої останній підтвердив, що ОСОБА_2 , йому нічого не винна і грошові кошти за борговою розпискою йому повернуті, розписка передана її колишньому чоловіку ОСОБА_4 ..
31 січня 2022 року позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, надав суду відповідь на відзив на позовну заяву, у які просив суд вважати доводи відповідача необґрунтованими та позов задовольнити, посилаючись на те, що на момент укладення договору про відступлення права вимоги від 16 вересня 2021 року ОСОБА_2 своїх зобов'язань не виконала, у зазначені строки гроші не повернула, у зв'язку із чим виникла заборгованість за договором позики у розмірі 66 705, 00 доларів США, яка підлягає стягненню в судовому порядку. Він вважав, що докази телефонної розмові від 17 січня 2022 року не можуть вважатися належними доказам.
22 лютого 2022 року відповідачка ОСОБА_2 надала суду заперечення на відповідь на відзив, у яких просила суд прийняти до уваги аудіозапис її розмови із ОСОБА_3 ..
У судове засідання позивач та його представник не з'явилися, 02 листопада 2022 року до суду надійшла заява представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Судакова В.В. про проведення засідання за відсутністю позивача та його представника.
Відповідачка у судове засідання не з'явилася, про час, дату та місце розгляду справи, повідомлася належним чином.
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 02 листопада 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, оскаржив рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
Постановою Одеського апеляційного суду від 13 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 02 листопада 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 10.12.2015 в розмірі 66 705, 00 доларів США, яка складається із: 40 000, 00 доларів США - основного боргу, 23 460, 00 доларів США - за користування грошовими коштами.
ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Друганова Валентина Афанасіївна, оскаржила постанову Одеського апеляційного суду від 13 березня 2023 року в касаційному порядку.
Постановою Верховного Суду від 26 липня 2023 року Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Другановою Валентиною Афанасіївною, задоволено частково, постанову Одеського апеляційного суду від 13 березня 2023 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Учасники справи в судове засідання до апеляційного суду не з'явились, про розгляд справи були повідомлені належним чином та завчасно. Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 20 травня 2024 року задоволено клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Заяць К.В. про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, однак 06 червня 2024 року з'єднання з адвокатом не відбулось. При цьому, учасники справи були попереджені про вимоги ч. 4 ст. 212 ЦПК України, що ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв'язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та відзиві відповідачки ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Друганова Валентина Афанасіївна, на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною першою статті 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 536 ЦК України визначено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; сплата неустойки, відшкодування збитків (пункти 1, 3 та 4 частини 1 статті 611 ЦК України)
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049 ЦК України).
За змістом частин першої, другої статті 207 ЦК України і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.
Відповідно до статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); правонаступництва.
Згідно частини першої статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).
Статтею 516 ЦК України унормовано, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Судом першої інстанції встановлено, що 10 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики шляхом видачі розписки, за умовами якого позикодавець надав позичальнику грошові кошти у розмірі 40 000 доларів США, які ОСОБА_2 зобов'язалась повернути не пізніше 60 діб з дня вимоги та сплатити 10,2% річних на суму неповерненого боргу за користування грошовими коштами.
16 вересня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за договором позики.
На момент укладення договору про відступлення права вимоги, грошові кошти позичальником не повернуто.
22 вересня 2021 року на адресу відповідачки направлено вимогу про повернення грошових коштів за договором позики.
Матеріали цивільної справи містять розписку, складену 10 грудня 2015 року, згідно змісту якої ОСОБА_2 взяла в борг у ОСОБА_3 суму грошових коштів в розмірі 40 000 доларів США, які зобов'язалась повернути не пізніше 60 діб з дня усної вимоги ОСОБА_3 та сплатити 10,2 % річних на суму неповерненого боргу за користування грошовими коштами.
16 вересня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за договором позики, за умовами якого первісний кредитор відступає новому кредитору належне первісному кредитору право вимоги первісного кредитора до позичальника - ОСОБА_2 за договором позики від 10.12.2015.
Звертаючись до суду із позовними вимогами, позивач зазначає, що відповідачка ухиляється від виконання взятих на себе зобов'язань по поверненню грошових коштів, отриманих у позику.
Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач зазначає, що дійсно 10 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики шляхом видачі розписки, за умовами якого позикодавець надав позичальнику грошові кошти в розмірі 40 000 доларів США, які ОСОБА_2 зобов'язалась повернути не пізніше 60 діб з дня вимоги та сплатити 10,2 % річних на суму неповерненого боргу за користування грошовими коштами.
На момент оформлення розписки ОСОБА_2 знаходилась у зареєстрованому шлюбі з сином позивача - ОСОБА_4 , що підтверджується наявним у матеріалах справи свідоцтвом про реєстрацію шлюбу. Грошові кошти за вищевказаною розпискою отримувались на задоволення сімейних потреб та були виплачені в повному обсязі ОСОБА_3 подружжям у період зареєстрованого шлюбу.
Відповідачка ОСОБА_2 зазначає, що станом на час розгляду справи між колишнім подружжям ОСОБА_5 існують загострені стосунки, відповідачка не визнає договір про відступлення права вимоги за договором позики (розпискою) від 16.09.2021, вказує, що договір не посвідчений нотаріально.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі №369/12376/17 (провадження №61-4966св20).
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі №604/1038/16-ц (провадження №61-42076св18).
Таким чином, оцінюючи здобуті по справі докази за своїм внутрішнім переконанням щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємності зв'язку у сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вимоги позову не підлягають задоволенню в повному обсязі.
Посилання позивача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом першої інстанції безпідставно не враховано те, що на момент укладення договору про відступлення права вимоги від 16 вересня 2021 року ОСОБА_2 своїх зобов'язань не виконала, у зазначені строки гроші не повернула, у зв'язку із чим виникла заборгованість за договором позики у розмірі 66 705, 00 доларів США, яка підлягає стягненню в судовому порядку, не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A,№ 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов'язанням, повагу до прав інших суб'єктів, обов'язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.
Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що, позивачем не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що на момент укладення договору про відступлення права вимоги від 16.09.2021 ОСОБА_2 своїх зобов'язань за договором позики не виконала, у зазначені строки гроші не повернула, у зв'язку із чим у неї виникла заборгованість за договором позики в розмірі 66 705, 00 доларів США, яка підлягає стягненню у судовому порядку. Й, навпаки, відповідачкою ОСОБА_2 повністю спростовані підстав позову та доведено належним чином, що 16 вересня 2021 року було відступлено право вимоги на не існуючий борг.
Так, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у постанові від 26 липня 2023 року у справі №509/7127/21 (провадження №61-5537св23) зробив наступний правовий висновок: «Відповідно до частин першої, другої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно статті 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), вебсайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.
Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.
Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Відповідно до частин першої, другої статті 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ - це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги».
Аналіз наведених норм права свідчить про те, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 100 ЦПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 76 ЦПК України).
Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку, якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі №922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі №914/1003/21).
Поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа. Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа, в тому числі електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно до статті 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.
Потрібно враховувати, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням.
Наведене узгоджується із висновком, сформованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 червня 2023 року у справі №916/3027/21 (провадження №12-8гс23).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що на момент укладення договору про відступлення права вимоги від 16.09.2021 ОСОБА_2 своїх зобов'язань не виконала, у зазначені строки гроші не повернула, у зв'язку із чим у неї виникла заборгованість за договором позики у розмірі 66 705, 00 доларів США, яка підлягає стягненню в судовому порядку.
Верховний Суд не може у повній мірі погодитися із таким висновком суду апеляційної інстанції.
За встановленими у справі обставинами договір позики укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , надалі право вимоги за цим договором переуступлено ОСОБА_1 ..
Заперечуючи проти вимог позивача, ОСОБА_2 посилалася на те, що на момент укладення договору позики вона перебувала у шлюбі із сином позивача - ОСОБА_4 , а грошові кошти за цим договором позичалися на потреби сім'ї і позика виплачена повністю ОСОБА_3 подружжям у період шлюбу.
На підтвердження зазначених обставин відповідачка надала скріншот електронного листування між нею та ОСОБА_3 у месенджері Viber (а.с. 66-76). Також відповідачка подала суду заяву про виклик ОСОБА_3 в судове засідання з метою допитати його як свідка.
Якщо із урахуванням конкретних обставин справи суд дійде висновку про те, що відповідне листування дає змогу встановити його учасників та може підтверджувати ті чи інші доводи сторін, наприклад, щодо наявності між ними відповідних відносин, ведення певних перемовин тощо, суд може прийняти таке листування, як доказ і в такому разі надати йому оцінку сукупно з іншими доказами у справі.
На порушення наведеного суди не допитали ОСОБА_3 у судовому засіданні та не з'ясували, чи ОСОБА_3 заперечував обставин того, що він вів листування з ОСОБА_2 , про яке зазначено у поданих відповідачем роздруківках, сторона позивача не ставила під сумнів відповідність поданої відповідачем паперової копії такого листування її електронному оригіналу, а тому суд апеляційної інстанції повинен був надати оцінку цьому електронному доказу нарівні з іншими доказами у справі.
Втім, суд апеляційної інстанції у своїх висновках лише послався на те, що складена відповідачем розписка знаходиться у позивача, не надавши оцінку всім наявним доказам. Відсутність у відповідачки розписки не усуває обов'язок позивача заперечувати проти доводів відповідачки про повернення грошових коштів первісному кредиторові.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не дослідив усі наявні у матеріалах справи докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи».
Згідно частини 1 статті 417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
При новому розгляді справи в апеляційному порядку із урахуванням вказаних вище вказівок, що містяться у постанові касаційної інстанції від 26 липня 2023 року, колегія суддів виходить з наступного.
Заперечуючи проти позову, відповідачка ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Друганова Валентина Афанасіївна, стверджувала, що на момент укладення договору позики вона перебувала у шлюбі із сином позивача - ОСОБА_4 , а грошові кошти за цим договором позичалися на потреби сім'ї і позика виплачена повністю ОСОБА_3 подружжям у період шлюбу, боргова розписка була повернута саме її чоловіку ОСОБА_4 ..
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 квітня 2021 року по справі №947/27301/20 шлюб між подружжями ОСОБА_5 розірваний, рішення суду набрало законної сили 06 травня 2021 року.
На теперішній час між колишніми подружжями Кругляченків тільки в Овідіопольському районному суді Одеської області перебувають спори щодо стягнення аліментів та усунення перешкод у спілкуванні з малолітньою дитиною, а також існує спір щодо поділу майна подружжя.
З метою позбавлення відповідачки майна подружжя та користуючись ситуацією, що розписка була повернута ОСОБА_3 саме ОСОБА_4 , батько колишнього чоловіка - ОСОБА_1 , нібито уклав із ОСОБА_3 договір відступлення права вимоги за договором позики та подав позов до суду. 17 січня 2022 року відбувалась телефонна розмова ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в процесі якої останній підтвердив, що ОСОБА_2 йому нічого не винна і грошові кошти за борговою розпискою йому повернуті, розписка передані чоловіку ОСОБА_4 ..
В судовому засіданні від 16 травня 2024 року суд апеляційної інстанції дослідив скріншот електронного листування між відповідачкою та первісним кредитором ОСОБА_3 у месенджері Viber (т. 1, а.с. 66-76), надану суду апеляційної інстанції аудіозапис вказаної розмови від 17 січня 2022 року, стенограму телефонної розмови від 17 січня 2022 року (т. 3, а.с. 33-35), колегія суддів вважає, що з достовірністю підтверджується, що грошові кошти за борговою розпискою повернуті позичальнику за час шлюбу подружжя ОСОБА_5 , боргова розписка була передана позичальником чоловіку ОСОБА_4 ..
В судовому засіданні 16 травня 2024 року було допитано у якості свідка позичальника ОСОБА_3 , але вказаний свідок ухилявся від надання правдивих відповідей на запитання суду, що свідчить про його недобросовісність.
Згідно частини 2 статті 43 та частини 1 статті 44 ЦПК України, учасники справи зобов'язані : 1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; 2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; 3) з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою; 4) подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; 5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; 6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; 7) виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом. Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Таким чином, на учасників судового процесу, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав та виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання наданими правами.
Колегія суддів звертає увагу на те, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.
Верховний Суд у постанові від 08 липня 2020 року у справі №522/3541/15 (провадження №61-31599св19), дійшов правового висновку про те, що «згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
У зв'язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відкидає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.
Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п'ятої статті 13 цього Кодексу.
Аналіз змісту частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.
Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки, якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Термін «зловживання правом» означає те, що ця категорія стосується саме здійснення суб'єктивних цивільних прав, а не виконання обов'язків. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права.
Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб'єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов'язків.
Здійснення суб'єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб'єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов'язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб'єктивних цивільних прав.
Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб'єктивних цивільних прав, необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і, навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов'язковим елементом настання відповідальності за загальним правилом є вина, то такі діяння є винними.
Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов'язане з аналізом фактичних дій суб'єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності…..
Переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБІ_1 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.
Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі встановлення істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом».
На переконання суду апеляційного інстанції, такі дії позивача та його представника щодо стягнення заборгованості за договором позики, необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів відповідача ОСОБА_2 й має мету позбавити останню права на частку майна набутого під час шлюбу, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.
У пунктах 59 та 60 постанови Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі №291/1352/20 (провадження №61-11047св23) виходив з наступного: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Великої палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, з урахуванням «балансу вірогідностей», колегія суддів вважає, що на підставі наданих доказів твердження відповідачки заслуговують довіри. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що під час шлюбу подружжя борг за договором позики від 10 грудня 2015 року, вчиненого в інтересах сім'ї, був повернутий в повному обсязі та боргова розписка була повернута позикодавцем. Тому 16 вересня 2021 року було відступлено право вимоги на неіснуючий борг.
За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачкою, але у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідачкою порушено його права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України право товариства не підлягає судовому захисту.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Системний аналіз наведених норм права, правового висновку Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору відповідачка отримала ефективний засіб юридичного захисту свого права на мірне володіння майном, що передбачено статтею 13 та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позову немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Судаков Валерій Валерійович, залишити без задоволення, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 02 листопада 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 13 червня 2024 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда