12 червня 2024 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 761/17162/23
номер провадження: 22-ц/824/1405/2024
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Мазурок О.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» - адвоката Мороз Світлани Сергіївни на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2023 року у складі судді Притули Н.Г., у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» про визнання майнових прав,
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» (далі - ТОВ «ВКФ Фарби України») про визнання майнових прав.
Позов мотивований тим, що між ОСОБА_1 та ТОВ «ВКФ Фарби України» був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру. Позивачка вказувала, що вона належним чином виконала власні зобов'язання за договором. Проте відповідач порушив взяті на себе зобов'язання, у зв'язку з чим вона позбавлена можливості отримати у власність нерухомість.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила визнати за нею майнові права на квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 майнові права на об'єкт незавершеного будівництва, а саме: однокімнатну квартиру, будівельний номер АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:91:050:0046.
Стягнуто з ТОВ «ВКФ Фарби України» на користь держави судовий збір в сумі 5 727 грн 15 коп.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ТОВ «ВКФ Фарби України» - адвокат Мороз С.С. подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що тлумачення положень п.2.4 договору купівлі-продажу свідчить про те, що сторони не визначили чіткого та остаточного терміну завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію, а визначили лише запланований, тобто орієнтовний, прогнозований тощо термін завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію. Тобто, будь-яких правових підстав для висновку про те, що сторонами чітко визначено остаточний строк завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію, які б базувались на нормах матеріального права чи положеннях договору, суд першої інстанції не мав. Такі висновки суду суперечать умовам укладеного між сторонами договору та не знаходять свого підтвердження у нормах чинного законодавства.
Вважає, що враховуючи те, що обставина про порушення строку звершення будівництва введення будинку в експлуатацію є єдиною підставою позову та єдиною підставою для його задоволення, однак висновок про порушення скаржником строку завершення будівництва є помилковим, тому підстави для задоволення позову відсутні.
Зазначає, що предметом даного спору не є факт невизнання скаржником права позивачки на набуття майнових прав після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію, а у правовідносинах між сторонами не мали місце обставини щодо ухилення від передачі майнових прав чи будь-яких документів. За наявності таких обставин, висновки суду першої інстанції були б правомірними та обґрунтованими, а строк позовної давності почав би свій перебіг саме з дня введення будинку в експлуатацію. Натомість в даній справі позивачка стверджувала виключно про те, що її права порушені недотриманням строку, а не невизнанням її прав чи їх заперечення. Про факт недотримання строку їй не могло бути не відомо.
Також вказує, що право власності на майнові права переходить від продавця до покупця після підписання акту прийому-передачі майнових прав на об'єкт нерухомості, для підписання якого та отримання інших документів покупець має з'явитися до продавця протягом трьох днів з моменту отримання відповідного повідомлення. При наявності поважних причин покупець має письмово повідомити про них продавця та отримати згоду продавця на продовження терміну підписання акту (п. 3.2 договору). З наведених положень договору випливає, що позивачка право власності на майнові права не набула, оскільки право власності на майнові права переходить лише внаслідок підписання акта прийому-передачі майнових прав. Матеріали справи акта прийому-передачі майнових прав не містять, зазначений акт між сторонами не укладався в силу ненастання обов'язкових передумов для підписання такого акта.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Мамаєв Д.Ю. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що відповідач порушив умови укладеного попереднього договору між сторонами. Зазначає, що до цього часу не існує жодного документа, який може бути доказом отримання позивачкою майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 , що у свою чергу є грубим порушенням прав та інтересів позивачки. Через не закінчення будівництва житлового будинку за будівельною адресою: АДРЕСА_3 , та своєю бездіяльністю відповідач позбавляє позивачку права власності на квартиру в зазначеному житловому будинку. З урахуванням наведеного, представник позивачки просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Учасники справи повідомлені судом апеляційної інстанції про судове засідання, призначене на 21 травня 2024 року на 11 год 15 хв., завчасно, в установленому законом порядку, проте у судове засідання не з'явились.
Представник відповідача ТОВ «ВКФ Фарби України» - адвокат Мороз С.С. 08 лютого 2024 року отримала судову повістку про виклик до суду на вказану нею електронну адресу, що підтверджується звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду.
Представник позивачки - адвокат Мамаєв Д.Ю. 08 лютого 2024 року отримав судову повістку про виклик до суду на вказану ним електронну адресу, що підтверджується звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду.
Згідно з ч.6 ст.128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур'єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Відповідно до п.2 ч.8 ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи.
За таких обставин учасники у справі вважаються належним чином повідомленими про розгляд справи.
Крім того, 20 травня 2024 року на електронну адресу Київського апеляційного суду надійшла заява від представника ОСОБА_1 - адвоката Мамаєва Д.Ю., в якій він просить проводити розгляд справи без його участі та участі позивачки.
21 травня 2024 року на електронну адресу Київського апеляційного суду надійшла заява представника ТОВ «ВКФ Фарби України» - адвоката Мороз С.С., в якій вона просить проводити розгляд справи без участі представника скаржника.
Враховуючи наведене та зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, якою передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів визнала неявку учасників справи такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Відповідно до положень ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 19 січня 2015 року між ТОВ «ВКФ Фарби України» (далі - Продавець) та ОСОБА_1 (далі - Покупець) було укладено договір №35/2/ШК купівлі-продажу майнових прав, за яким об'єктом нерухомості, майнові права за яким передаються, є квартира, будівельний АДРЕСА_1 . Орієнтовна загальна вартість майнових прав складає 572 715 грн 00 коп. (а.с.6-12).
Згідно довідки від 30 жовтня 2017 року про фінансування 100% майнових прав по договору №35/2/ШК від 19 січня 2015 року ОСОБА_1 сплатила продавцю 100% вартості майнових прав на об'єкт нерухомості: квартира, будівельний АДРЕСА_4 (а.с.13).
Згідно з п.2.4 договору №35/2/ШК купівлі-продажу майнових прав, плановий термін будівництва та введення в експлуатацію об'єкта капітального будівництва - 2 квартал 2016 року.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач не виконує належним чином узятих на себе зобов'язань, а також, враховуючи, що будинок по АДРЕСА_3 не введено в експлуатацію, з урахуванням повної сплати пайових внесків, то права позивача порушені, оскільки відповідач свої зобов'язання щодо передачі об'єкту інвестування в експлуатацію для здійснення реєстрації прав власності за позивачкою на об'єкт інвестування, не виконує.
Також суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач в односторонньому порядку відмовився від виконання зазначених зобов'язань, що свідчить про порушення майнових прав позивачки на вищевказаний об'єкт, який вона очікувала отримати до 2 кварталу 2016 року. Тому, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд першої інстанції прийшов до висновку, що права позивачки підлягають захисту шляхом визнання майнових прав за ОСОБА_1 на об'єкт незавершеного будівництва, а саме: однокімнатну квартиру будівельний номер АДРЕСА_1 , на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:91:050:0046.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст.5 ЦПК України).
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ст.509 ЦК України).
Згідно з ч.3 ст.509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до ст.525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
У ст.526 ЦК України наголошено на необхідності виконання зобов'язання належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
До загальних засад цивільного законодавства належить свобода договору (п.3 ч.1 ст.3 ЦК України).
Відповідно до ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Тлумачення п.3 ч.1 ст.3 та ст.627 ЦК України свідчить про те, що свобода договору має декілька складових, зокрема, свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору.
Згідно з ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За положеннями ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За змістом ст.ст.655, 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.
Відповідно до ст.177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
У ч.1 ст.179 ЦК України надано визначення речі, як предмету матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Зазначено про поділ речей на нерухомі та рухомі (ст.181 ЦК України), а також вказано і що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Також у ст.182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об'єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.
З аналізу вказаних норм матеріального права можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у ст. 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об'єктом цивільних правовідносин.
Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац 3 ч.2 ст.3 Закону України від 12 липня 2001 року №2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).
Відповідно до ст.1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути, зокрема, права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права.
Відповідно до ст.4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях економіки, цінні папери (крім векселів), цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.
Згідно зі ст.9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.
У контексті ст.1 Першого протоколу до Конвенції об'єктами права власності можуть бути, у тому числі «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland», заява № 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84).
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Stretch v The United Kingdom», заява N 44277/98).
У іншій справі (NKM v. Hungary, скарга № 66529/11) у рішенні від 14 травня 2013 року ЄСПЛ зазначив, що «правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права.
Верховний Суд України у своїй постанові від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12 визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав.
Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.
Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі N 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі N 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 761/5156/13-ц (провадження N 14-425цс19) вказано, що під майновим правом слід розуміти «право очікування», що є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.
В постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц, Верховного Суду в постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 638/12414/17, викладено правові висновки, згідно яких у разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов'язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків учасником будівництва, ефективним способом захисту порушених прав останнього є визнання майнових прав на об'єкт інвестування.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об'єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об'єкт інвестування. Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію. Згідно із частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об'єкт і після завершення будівництва об'єкта нерухомості набуває права власності на об'єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою.
Колегія суддів звертає увагу на те, що однією із засад цивільного законодавства є добросовісність.
Згідно зі ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Отже, установивши, що позивачка в повному обсязі проінвестувала будівництво квартири з будівельним номером АДРЕСА_1 , на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:91:050:0046, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачка мала обґрунтовані та законні сподівання на реалізацію свого майнового права у вигляді передачі їй цих майнових прав відповідачем після введення будинку в експлуатацію, але введення об'єкта будівництва в експлуатацію не відбулось у встановлені договором строки, а тому належним способом захисту порушених прав позивачки є визнання за нею майнових прав на квартиру.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, матеріалам справи та узгоджується з вищенаведеними висновками Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України, а доводи апеляційної скарги про те, що позивачкою не доведено наявності підстав для захисту її прав у судовому порядку, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом.
Колегія суддів враховує, що пунктом 5.2.5 договору купівлі-продажу майнових прав прямо встановлений обов'язок продавця ТОВ «ВКФ Фарби України» забезпечувати будівництво об'єкту капітального будівництва та введення його в експлуатацію в терміни, зазначені у пункті 2.4 даного договору.
Відповідно до пункту 2.4 договору купівлі-продажу майнових прав, сторони домовились, що запланований термін будівництва та введення в експлуатацію об'єкта капітального будівництва - 2 квартал 2016 року.
Відповідно до ч.2 ст.252 ЦК України термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Згідно з ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Отже, в даному випадку сторони визначили термін будівництва та введення будинку в експлуатацію, що охоплює конкретно визначений термін, а саме: 2 квартал 2016 року, тобто, квітень, травень, червень 2016 року.
Водночас, у договорі відсутні умови про те, що вказаний в цьому договорі плановий термін прийняття будинку в експлуатацію може змінюватися.
У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20) вказано що, з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги про те, що сторони при укладенні договору погодили лише запланований, тобто, орієнтовний термін будівництва, що не може тлумачитись як кінцевий та остаточний, відхиляються колегією суддів, як необґрунтовані і такі, що свідчать про намагання відповідача виправдати фактичне невиконання ним взятих на себе зобов'язань відповідно до умов договору.
Посилання в апеляційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 369/6303/19 про те, що термін прийняття об'єкта будівництва до експлуатації в договорі купівлі-продажу майнових прав на квартиру конкретною датою не визначено, а вказана орієнтовна дата, а також те, що прийняття до експлуатації закінчених будівництвом об'єктів не належить до цивільно-правових відносин, отже, склад цивільно-правового порушення зі сторони ТОВ «ВКФ Фарби України» відсутній, не заслуговують на увагу, виходячи з такого.
У справі № 369/6303/19, на яку посилається відповідач, предмет позову є відмінним від предмету позову у даній справи, а саме, стягнення пені за несвоєчасне виконання умов договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру. Крім того, сторонами у справі № 369/6303/19 було погоджено інші умови договору.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачем не заперечувався і не заперечується обов'язок щодо передачі позивачу майнових прав, як в суді першої інстанції, так і в даній апеляційній скарзі, однак, виконання такого обов'язку має відбуватись в порядку, спосіб та на умовах, визначених укладеним договором, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції про те, що відповідач станом на час подачі позову не виконав свої обов'язки, визначені договором, не завершив будівництво і не ввів в експлуатацію житловий будинок, чим позбавив позивачку можливості реалізувати належне їй майнове право на 100% проінвестовану однокімнатну квартиру, будівельний номер АДРЕСА_1 .
З урахуванням вищевикладеного, апеляційний суд відхиляє як безпідставні доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не набула права власності на майнові права, так як право власності на майнові права переходить лише внаслідок підписання акту прийому-передачі майнових прав, який між сторонами не укладався та не підписувався в силу ненастання обов'язкових передумов для підписання такого акту.
Доводи апеляційної скарги щодо незаконної відмови суду першої інстанції у застосуванні до позовних вимог у даній справі наслідків спливу позовної давності, оскільки ОСОБА_1 в позові стверджувала, що її права порушені внаслідок не введення будинку в експлуатацію у строк 2 квартал 2016 року, є необгрунтованими з огляду на таке.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч.3 та 4 ст.267 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).
Відмовляючи ТОВ «ВКФ Фарби України» у застосуванні строку позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції правильно виходив із того, що такий строк ОСОБА_1 не пропущено, оскільки відповідно до положень п.8.1 договору № 35/2/ШК від 19 січня 2015 року договір діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань, а відповідач не надав доказів, що будинок введено в експлуатацію. Тобто відповідач не виконав в повному обсязі власні зобов'язання і порушення прав позивачки тривало і на час її звернення до суду з даним позовом.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, які узгоджені з правовими висновками Верховного Суду в постанові від 26 квітня 2022 року в справі № 367/8426/17 (провадження № 61-8830св19) згідно яких, для з'ясування того, з якого моменту слід обчислювати початок перебігу строку позовної давності, необхідно враховувати, чи станом на момент звернення до суду з указаним позовом сторони виконали зобов'язання за договором та чи введено будинок в експлуатацію.
З урахуванням вищевикладеного, є помилковими та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги представника відповідача про те, що в даній справі позивач мав довести, що не знав та не міг знати про порушення його прав внаслідок не введення будинку в експлуатацію, проте такі обставини не зазначались позивачем і не були встановлені судом.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, вірно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору між сторонами, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог ст.ст.12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Інші доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу, зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Датою постанови апеляційного суду є дата складення повного її тексту, оскільки справа розглянута за відсутності учасників справи без проголошення скороченого судового рішення (вступної та резолютивної частин) та в цьому випадку підлягають застосуванню положення другого речення ч.5 ст.268 ЦПК України, якою передбачено, що датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21).
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» - адвоката Мороз Світлани Сергіївни залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2023 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий
Судді: