Справа №:755/3717/24
Провадження № 2/755/3174/24
"07" травня 2024 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:
Головуючого судді - Хромової О.О.
при секретарі - Бовкун М.В.
за участю
прокурора - Форманюк В.В.
відповідача - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах Київської міської ради до ОСОБА_2 про витребування майна,
29 лютого 2024 року Дніпровська окружна прокуратура міста Києва в інтересах Київської міської ради звернулася до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить витребувати від ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 59,9 кв. м, житловою площею 43,5 кв. м, та стягнути судовий збір у розмірі 33 861,00 грн.
Позов обґрунтовує тим, що Дніпровською окружною прокуратурою міста Києва під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42023102040000163 від
28 листопада 2023 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, встановлені порушення майнових інтересів держави в особі Київської міської ради, а саме: незаконне вибуття квартири АДРЕСА_1 з власності територіальної громади міста Києва поза волею її власника.
03 жовтня 2023 року Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу
Бойко О.В. на підставі свідоцтва про право власності, виконаного на бланку НОМЕР_6 від 18 липня 2017 року, виданого Відділом приватизації житлового фонду управління житлово-комунального господарства Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, зареєстровано право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 .
Позивач вказує, що відповідне свідоцтво на бланку серії НОМЕР_1 від 18 липня 2017 року на ім'я ОСОБА_2 уповноваженим суб'єктом не видавалося, відомості про останнє також відсутні в інформаційній системі Міністерства юстиції. Розпорядження органу приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 18 липня 2017 року № 35687 не видавалося.
Враховуючи те, що Київською міською радою рішення про відчуження спірного майна не приймалося, не було волевиявлення законного власника на відчуження вказаного майна, спірне майно підлягає витребуванню від ОСОБА_2 на підставі статті 387 ЦК України на користь Київської міської ради, як розпорядника майна територіальної громади міста Києва, у зв'язку з чим позов слід задовольнити.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 15 березня 2024 року відкрито провадження у даній справі, постановлено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 16 квітня 2024 року на 10-30 год.
Відповідач ОСОБА_2 відзив на позов не подав. Конверт з ухвалою про відкриття провадження та копією позовної заяви з додатками отримав 26 березня 2024 року, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення, що міститься в матеріалах справи. 16 квітня
2024 року подав заяву про визнання позову.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 16 квітня 2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
07 травня 2024 року в судовому засіданні прокурор Дніпровської окружної прокуратури міста Києва Форманюк В.В. позов підтримала в повному обсязі та просила його задовольнити, надала пояснення аналогічні викладеним у позовній заяві.
07 травня 2024 року відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні позовні вимоги визнав у повному обсязі, про що також написав заяву.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення прокурора та відповідача, суд встановив такі фактичні обставини і відповідні їм правовідносини та дійшов таких висновків.
Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті.
Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Відповідно до статей 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів.
За змістом статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, які належать територіальній громаді.
Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Згідно із статтею 6 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.
Частиною першою статті 18 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» визначено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування у місті Києві є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Судом встановлено, що рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року
№ 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» затверджено перелік об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва згідно з додатками
1-10 до рішення.
Відповідно до Додатку № 4 до рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року
№ 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, що розташовані у Дніпровському районі міста Києва включено житловий будинок по АДРЕСА_1 (пункт 640 таблиці
№ 6. Житлове господарство).
Розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» затверджено перелік підприємств, організацій та установ, майно яких передається до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій, згідно з додатками 1-10 до цього розпорядження.
Відповідно до додатку № 4 до розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві», до переліку підприємств, організацій та установ, майно яких передається до сфери управління Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, включено житловий будинок по АДРЕСА_2 (пункт 539 таблиці № 5. Житлове господарство).
Таким чином, враховуючи наведене, судом встановлено, що вказана квартира належала до комунальної власності міста Києва.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно зі статтею 345 ЦК України, фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
Частиною третьою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальше використання і утримання визначається Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», відповідно до статті 8 якого передача квартир у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації.
Статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.
Відповідно до статті 5 Житлового кодексу України державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).
Згідно з вимогами статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Київська міська рада, яка діє від імені територіальної громади міста Києва.
Оскільки спірна квартира є комунальною власністю, її відчуження могло відбуватись в рамках приватизаційної процедури за наявності рішення відповідної міської ради.
Згідно із пунктом 30 частини першої статті 26 та частиною восьмої статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання щодо відчуження відповідно до закону комунального майна, та об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Рішення щодо відчуження комунального майна приймається виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.
З матеріалів справи встановлено, що Відділом приватизації Житлового фонду управління житлово-комунального господарства Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації
18 липня 2017 року, на підставі розпорядження від 18 липня 2017 року № 35687, видано свідоцтво серії НОМЕР_2 про право власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 . До свідоцтва додано технічний паспорт від
20 вересня 2023 року, виготовлений ТОВ «Агенція консалтингових послуг» за замовленням
ОСОБА_2
03 жовтня 2023 року Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу
Бойко О.В., на підставі заяви ОСОБА_2 про державну реєстрацію прав, прийнято рішення про державну реєстрацію прав, індексний номер № 69576283. Відповідні відомості внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2806929580000.
Реєстраційні дії вчинено на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_2 , виданого 18 липня 2017 року Відділом приватизації житлового фонду управління житлово-комунального господарства Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, згідно розпорядження від 18 липня 2017 року № 35687.
Однак, згідно інформаційної довідки КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 21 грудня 2023 року № 062/14-16629 (И-2023) щодо надання інформації про право власності на майно, згідно з даними реєстрових книг КП КМР «КМ БТІ» квартира АДРЕСА_1 на праві власності не зареєстрована.
Відповідно до листа Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 06 грудня 2023 року № 103/8960, станом на 04 грудня 2023 року орган приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації не здійснював оформлення документів на приватизацію квартири АДРЕСА_1 . Розпорядження органу приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 18 липня 2017 року за № 35687 не видавалося. Свідоцтво на спеціальному бланку документів інформаційної системи Міністерства юстиції України у двох примірниках (вид бланка - свідоцтво про право власності, серія - СВТ, номер - НОМЕР_3 ) на ім'я ОСОБА_2 не видавалося.
При цьому, у листі вказано, що з 01 червня 2013 року функції з приватизації державного житлового фонду Дніпровського району міста Києва здійснює сектор приватизації житлового фонду Управління житлово-комунального господарства Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації. Також зазначено, що з червня 2013 року спеціальні бланки документів інформаційної системи Міністерства юстиції України від постачальника ДП «Національної інформаційної системи» Орган приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації отримував по видатковим накладним серії: САЕ, САК та СТЕ з зазначенням номерів бланків та їх кількості.
При цьому, у відповіді Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від
15 грудня 2023 року № 103-9180 та від 18 січня 2024 року № 103-494, вказано, що згідно даних, які містяться в Реєстрі територіальної громади міста Києва, за адресою:
АДРЕСА_3 , були зареєстровані 2 дві особи: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період з 15 липня 1986 року по 09 жовтня 2023 року, та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у період з 11 червня 1991 року по 09 жовтня 2023 року. Вказаних осіб знято з реєстрації місця проживання за заявою власника житла ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідно до листа КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району міста Києва», згідно наявної інформації програмно-апаратних комплексів для нарахування за надані послуги за адресою: АДРЕСА_3 , відкрито особовий рахунок № НОМЕР_4 на ім'я ОСОБА_3 , зареєстрованих осіб - 0, за період з 01 червня 2015 року по 15 грудня 2023 року по вказаному особовому рахунку переведень не було. Заборгованість станом на 01 грудня 2023 року складає 75 316,38 грн. По зазначеному особовому рахунку оплат не було.
Водночас, з наявних матеріалів справи судом встановлено, що згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 лютого 2024 року № 366959328, право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею
59,9 кв. м, житловою площею 43,5 кв. м, зареєстровано 25 вересня 2023 року Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко О.В. на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_2 , виданого 18 липня 2017 року Відділом приватизації житлового фонду управління житлово-комунального господарства Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, згідно розпорядження від 18 липня 2017 року № 35687, номер запису про право власності: 51975462 за ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ).
Таким чином, обґрунтовуючи позов, прокурор вказав, що спірна квартира є об'єктом комунальної власності територіальної громади міста Києва, однак вона вибула з власності Київської міської ради без її волі.
Тобто, оскільки спірна квартира належить до комунальною власності, вона могла бути відчужена на підставі рішення органу місцевого самоврядування в порядку приватизаційної процедури, однак таке рішення органом місцевого самоврядування не приймалось, приватизація спірної квартири не проводилась, що підтверджується матеріалами справи.
За таких обставин, квартира за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 59,9 кв. м, житловою площею 43,5 кв. м, є комунальною власністю та належить територіальній громаді міста в особі Київської міської ради, оскільки нею вказане майно не відчужувалося, право власності територіальної громади м. Києва в силу закону на вказане майно не припинялося, а
ОСОБА_2 не набував права власності на майно у встановленому законом порядку.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.
Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі
№ 48/340 (провадження № 12-14звг19)).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.
При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
Право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень при володінні цим майном набувачем без правових підстав, тобто недобросовісним набувачем, передбачено статтею 387 ЦК України, а право власника витребувати своє майно від добросовісного набувача передбачено у статті 388 ЦК України і є обмеженим.
Такий правовий висновок неодноразово висловлений Верховним Судом України в постановах від 06 грудня 2010 року у справі № 3-13г10, від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15, від
21 грудня 2016 року у справі № 1522/25684/12 та інших.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
Судом враховано, що свідоцтво про право власності від 18 липня 2017 року серії НОМЕР_2 на житлове приміщення уповноваженим органом не видавалось, а тому воно не породжує правових наслідків та є нікчемним за своєю правовою природою, та не потребує додаткового визнання його недійсним за рішенням суду.
Аналогічну позицію викладено у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №755/9182/17.
Враховуючи те, що свідоцтво про право власності від 18 липня 2017 року серії НОМЕР_2 ОСОБА_2 не видавалось, орган приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації не здійснював оформлення документів на приватизацію квартири
АДРЕСА_1 , розпорядження органу приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 18 липня 2017 року за № 35687 також не видавалося, а тому суд дійшов висновку, що у ОСОБА_2 право власності на спірне нежитлове приміщення не виникло.
Частинами першої, шостої, сьомої статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Ухвалюючи рішення по справі суд враховує доводи позивача про ефективність і правомочність обраного способу захисту з огляду на таке.
Верховний Суд у постанові від 11 серпня 2022 року по справі № 461/1980/17 висловив таку позицію: «Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірні нежитлові приміщення належать територіальній громаді м. Львова, яка свою волю на їх вибуття не висловлювала, тому позов про витребування цього нерухомого майна від останнього його набувача є обґрунтованим, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16. Отже, вважав вимогу про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на нежитлові приміщення площею 19,7 кв. м та приміщення під індексом 16-1 площею 10,5 кв. м, загальна площа 30,2 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1057576646101, також обґрунтованою.
Проте, з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.
У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла правового висновку про те, що судове рішення про задоволення віндикаційного позову саме по собі є достатньою підставою для внесення державним реєстратором відповідних записів до Державного реєстру. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
У пункті 74 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт
5.17 постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача.
У справі, що переглядається, Львівська міська рада заявила саме віндикаційний позов, отже, такий спосіб захисту прав, як скасування державної реєстрації права також не є належним способом захисту прав позивача, що є самостійною підставою для відмови у позові».
Беручи до уваги такі чинники як справедливість і розумність в рамках застосування принципу верховенства права, дослідивши обставини справи, оцінивши зібрані докази кожен окремо та у їх сукупності, на підставі вказаних норм закону, суд приходить до висновку про задоволення позову.
Враховуючи ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 22 травня 2024 року про виправлення описки у скороченому рішенні Дніпровського районного суду міста Києва від 07 травня 2024 року в частині зазначення найменування особи, на користь якої підлягає стягненню судовий збір, відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України, судовий збір у розмірі 33 861,00 грн підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь Київської міської прокуратури.
Керуючись статтями 3, 6, 11, 202, 203, 215, 321, 328, 334, 388 Цивільного кодексу України, статтями 2, 10, 13, 48, 49, 76, 77-81, 89, 133, 141, 209, 210, 247, 263, 265, 354 ЦПК України, суд -
Позов Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах Київської міської ради до ОСОБА_2 про витребування майна, - задовольнити.
Витребувати від ОСОБА_2 квартиру за адресою:
АДРЕСА_3 , загальною площею 59,9 кв. м, житловою площею 43,5 кв. м на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь Київської міської прокуратури, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 02910019, адреса місцезнаходження:
вул. Предславинська, 45/9, м. Київ, 03150) судовий збір у розмірі 33 861,00 грн (тридцять три тисячі вісімсот шістдесят одна гривня 00 копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Прокурор - Дніпровська окружна прокуратура міста Києва, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ відсутній (не є окремою юридичною особою), адреса місцезнаходження: вул. Юрія Поправки, 14-А, м. Київ, 02094.
Позивач - Київська міська рада, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 22883141, адреса місцезнаходження: вул. Хрещатик, 36, м. Київ, 01044.
Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 , місце проживання зареєстровано за адресою:
АДРЕСА_4 .
Повне рішення суду виготовлено 22 травня 2024 року.
Суддя О.О. Хромова