Номер провадження: 22-ц/813/275/24
Справа № 522/21301/19
Головуючий у першій інстанції Чернявська Л. М.
Доповідач Громік Р. Д.
16.05.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого - Громіка Р.Д.,
суддів - Дришлюка А.І., Сегеди С.М.,
за участю секретаря - Триколіч І.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування автомобіля,
1. ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог.
17 грудня 2019 року до суду надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування автомобіля.
В обґрунтування позову позивач посилається на те, що ОСОБА_3 без відома і згоди свого чоловіка ОСОБА_1 відчужила через ТОВ «Госпрозрахунковий центр автопослуг «Полісервіс» на користь ОСОБА_4 автомобіль Hyundai, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згодом, 27 вересня 2017 року ОСОБА_4 через сервісний цент 5141 РСЦ МВС в Одеській області, відчужує за договором купівлі-продажу №5141/2017/641358 спірний автомобіль Hyundai на ім'я ОСОБА_2 , визначивши вартість автомобілю в сумі 230 тисяч гривень, що підтверджуються копією договору доданого до відповіді РСЦ МВС в Одеській області №31/15-166аз від 10.05.2018 на адвокатський запит від 07.05.2018.
04 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 та постановив рішення Апеляційного суду Одеської області від 17 серпня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним правочину щодо відчуження ОСОБА_3 автомобіля Hyundai скасувати, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13.04.2017 р. в цій частині залишити в силі.
У зв'язку з чим, позивач просить визначити, передбачений п.3 ч.1 ст. 388 ЦПК України спосіб захисту права власності ОСОБА_1 шляхом витребування на його користь автомобіля Hyundai Accent, номер кузова НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1396, колір бежевий від добросовісного набувача ОСОБА_2 .
Позиція відповідача у суді першої інстанції.
27 січня 2020 року представником ОСОБА_2 - адвокатом Воронковим В.О. подано до суду відзив на позовну заяву (в порядку ст. ст. 43, 178 ЦПК України), в якому просили у задоволенні позову відмовити, з мотивів того, що ОСОБА_1 було обрано передбачений саме п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України спосіб захисту порушеного речового права, як витребування від добросовісного набувача об'єкту права спільної сумісної власності - автомобіля Hyundai Accent, номер кузова НОМЕР_1 , який фактично є неподільною річчю.
Із змісту позовної заяви ОСОБА_1 по даній справі, а також із змісту приведених ним судових рішень по справі №522/13000/16-ц не вбачається, що між позивачем та іншим співвласником спірного автомобіля - ОСОБА_3 існує домовленість щодо умов та порядку користування, володіння та розпорядження об'єктом права спільної сумісної власності подружжя - автомобілем Hyundai Accent, номер кузова НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1396, колір бежевий, який є неподільною річчю. Навпаки, очевидним є те, що автомобіль є неподільною річчю, оскільки неможливо провести його поділ без втрати цільового призначення.
Також, із змісту позовної заяви ОСОБА_1 по даній справі не вбачається доказів наявності між співвласниками спірного автомобіля - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 взаємної згоди володіти та користуються спільним майном, а рівно вчиняти щодо нього дії, у тому числі шляхом звернення до суду з будь-яким позовом, які були б узгоджені обома співвласниками. Та навіть у разі, якщо під час розгляду даної справи буде встановлено, що інший співвласник спірного автомобіля ОСОБА_3 використала грошові кошти від продажу автомобіля не в інтересах сім'ї, то позивач має право ставити питання про виплату йому половини отриманих ОСОБА_3 від продажу спірного автомобіля грошових коштів, а не вживати заходів щодо безпідставного тиску на добросовісного набувача автомобіля, який придбав його на законних підставах.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування автомобіля відмовлено.
Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Апеляційна скарга вмотивована тим, що суд першої інстанції не врахував обставини, встановлені судовими рішеннями у справі №522/13000/16-ц, щодо недобросовісності дій ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Крім того, ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначає заперечення на ухвалу про відмову у задоволенні заяви про відвід від 27.11.2020 та ухвалу про відмову у задоволенні зауважень на протокол судового засідання від 10.12.2020.
2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція апеляційного суду
Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що 19 липня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб, про що Першим відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції м. Одеси в Книзі реєстрації шлюбів зроблений запис за № 375 від 19.07.2008.
18 вересня 2012 року було придбано за договором купівлі-продажу транспортного засобу № 59 автомобіль Hyundai Accent, номер кузова НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1396, колір бежевий (далі - Hyundai).
20 вересня 2012 року здійснена державна реєстрація автомобілю Hyundai, видано РЕВ-1 при УДАІ ГУМВС України в Одеській області відповідне свідоцтво серії НОМЕР_2 на ім'я ОСОБА_3 з відміткою про право користування транспортним засобом ОСОБА_1 .
За твердженням позивача, 17 жовтня 2015 року ВРЕВ-3 проведена операція «Перереєстрація при втраті свідоцтва про реєстрацію» на ім'я ОСОБА_3 та видано нове свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу Hyundai Accent серії НОМЕР_3 . При цьому, свідоцтво серії НОМЕР_2 не втрачалось, а перебуває у ОСОБА_1 .
В подальшому, ОСОБА_3 без відома і згоди свого чоловіка ОСОБА_1 відчужила через ТОВ «Госпрозрахунковий центр авто послуг «Полісервіс» на користь ОСОБА_4 автомобіль Hyundai Accent, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
18 листопада 2015 року ТОВ «Госпрозрахунковий центр авто послуг «Полісервіс» видано довідку-рахунок серії НОМЕР_4 на ім'я ОСОБА_4 в тім, що йому продано і видано автомобіль Hyundai Accent, номер кузова НОМЕР_1 , вартістю 25000 грн.
20 листопада 2015 року ОСОБА_4 разом із ОСОБА_3 , не повідомляючи ОСОБА_1 , здійснили угон автомобілю Hyundai Accent, що на той час перебував у останнього в користуванні, що підтверджується матеріалами перевірки Приморським ВП ГУНП В Одеській області зареєстровані в ЖЕО №3376 від 21.11.2015.
16 грудня 2015 року відбулась реєстрація на ім'я ОСОБА_4 спірного автомобіля Hyundai.
13 квітня 2017 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси задоволено позов та визнано недійсним правочин щодо відчуження ОСОБА_3 через ТОВ «Госпрозрахунковий центр авто послуг «Полісервіс» на користь ОСОБА_4 автомобілю Hyundai Accent, номер кузова НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1396, колір бежевий, що укладений без згоди ОСОБА_1 . Зобов'язано ОСОБА_4 , ОСОБА_3 передати автомобіль Hyundai Accent, номер шасі НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1396, колір бежевий та ключі від автомобілю ОСОБА_1 . Рішення є підставою для перереєстрації автомобіля Hyundai Accent, номер кузова НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1396, колір бежевий, на ім'я ОСОБА_1 з видачею відповідного свідоцтва (а.с. 7-9).
17 серпня 2017 року рішенням апеляційного суду Одеської області апеляційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2017 року скасовано та в позовній заяві ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Госпрозрахунковий центр авто послуг «Полісервіс», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним правочину - відмовлено та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 , ОСОБА_4 понесені судові витрати по 352 грн. (а.с. 10-14).
27 вересня 2017 року ОСОБА_4 , через сервісний центр МВС 5141 РСЦ МВС в Одеській області, відчужує за договором купівлі-продажу №5141/2017/641358 спірний автомобіль Hyundai на ім'я ОСОБА_2 , які визначили вартість автомобілю в сумі 230 000 (двісті тридцять тисяч) гривень. Наведене підтверджується копією договору доданого до відповіді РСЦ МВС в Одеській об. №31/15-166аз від 10.05.2018 р.
04 вересня 2019 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 17 серпня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним правочин щодо відчуження ОСОБА_3 автомобіля «Hyundai Accent», номер кузова НОМЕР_1 , колір бежевий, скасовано, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2017 року в цій частині залишено в силі. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2017 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 17 серпня 2017 року в частині вирішення вимог про зобов'язання ОСОБА_4 , ОСОБА_3 передати автомобіль «Hyundai Accent», номер кузова НОМЕР_1 , колір бежевий та ключі від нього ОСОБА_1 скасовано. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Госпрозрахунковий центр авто послуг «Поліссервіс», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу касаційної скарги в розмірі 696,00 грн. у рівних частинах (по 232,00 грн. з кожного).
Таким чином, позивач ОСОБА_1 , посилаючись на рішення Верховного Суду від 04 вересня 2019 року, яким правочин щодо відчуження ОСОБА_3 автомобіля «Hyundai Accent», номер кузова НОМЕР_1 визнано недійсним, вважав за необхідне витребувати на його користь автомобіль Hyundai Accent, номер кузова НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1396, колір бежевий від добросовісного набувача ОСОБА_2 .
Однак, суд першої інстанції правильно не погодився з таким твердженням, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч. 2, ч. 3 ст.65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що продаж ОСОБА_3 автомобіля ОСОБА_4 , який є спільною сумісною власністю був визнаний недійсним.
Сімейним кодексом України від 10.01.2002 №2947-ІІІ (з наступними змінами та доповненнями) встановлюються право спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям за час шлюбу, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). При цьому, вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 СК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).
При цьому, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (ст. 68 СК України).
Існуюча судова практика розгляду цивільних справ даної категорії спорів, згідно постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (далі постанова ВСУ від 21.12.2007р. №11), вирішуючи ті або інші спори виходить з того, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо (п. 23 постанови ВСУ від 21.12.2007р. №11).
При цьому, до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб (п. 24 постанови ВСУ від 21.12.2007р. №11).
Наразі, згідно Витягу з Єдиного державного реєстру МВС України від 12.12.2019 року спірний автомобіль Hyundai зареєстрований на ім'я ОСОБА_2 (а.с. 29).
Поряд з цим, відповідно до положень ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно вимог ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Автомобіль Hyundai Accent, номер кузова НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1396, колір бежевий, є неподільною річчю, оскільки неможливо провести його поділ без втрати цільового призначення.
В свою чергу, неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 2 ст. 71 СК України).
Статтею 163 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Із змісту позовної заяви ОСОБА_1 та матеріалів справи не вбачається доказів наявності між співвласниками спірного автомобіля - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , як подружжям, домовленості та/чи/або взаємної згоди володіти та користуються спільним майном, а рівно вчиняти щодо нього дії, у тому числі шляхом звернення до суду з будь-яким позовом, які були б узгоджені обома співвласниками та/чи/або шлюбного договору.
Окрім того, статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Проте, як з'ясовано в судовому засідання у суді першої інстанції, позивач ОСОБА_1 не звертався до суду з позовом до дружини про поділ майна (на момент розгляду справи у суді першої інстанції).
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відтак, з огляду на вказані положення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є співвласниками спірного автомобіля Hyundai Accent, без визначення часток вказаного транспортного засобу, про що також було зазначено у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №522/13000/16-ц.
Тому, вимога позивача про витребування на його користь автомобіля не може бути задоволена, оскільки останній в праві вимагати лише частину автомобіля, так як інша частина належить ОСОБА_3 .
В той же час, відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно із ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто, право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
ОСОБА_3 , будучи титульним власником автомобіля Hyundai Accent, так як право власності на спірний автомобіль було зареєстровано за ОСОБА_3 та автомобіль знаходився у її володінні і розпорядженні, через спеціалізоване підприємство на підставі довідки-рахунку (одна з форм договору купівлі-продажу) продала його ОСОБА_4 .
Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (другій стороні), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Правове регулювання відносин, пов'язаних з купівлею-продажем транспортних засобів, здійснюється на підставі положень ЦК України з урахуванням загальних положень про договір та спеціальних правил, закріплених у відповідних положеннях Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року № 1388, які визначають певні особливості укладення, виконання та правові наслідки невиконання відповідних договорів.
За змістом пункту 8 наведеного Порядку (в редакції, чинній станом на 07 квітня 2015 року) державна реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто, і документів, що посвідчують їх особу, підтверджують правомірність придбання, отримання, ввезення, митного оформлення транспортних засобів, відповідність конструкції транспортних засобів установленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Документом, що підтверджує правомірність придбання транспортних засобів, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, є засвідчені підписом відповідної посадової особи, що скріплений печаткою: довідка-рахунок за формою згідно з додатком 1, видана суб'єктом господарювання, діяльність якого пов'язана з реалізацією транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери.
Так, довідка-рахунок підтверджує обставини укладення договору купівлі-продажу автомобіля.
Як встановлено судами, правочин щодо відчуження спірного автомобіля вчинено ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 .
Отже, згода позивача на вчинення оспорюваного правочину презюмувалася. Разом з тим, преюдицією, на яку посилається позивач не встановлено, що ОСОБА_3 використала кошти від продажу автомобіля у власних інтересах чи в інтересах сім'ї (постанова Верховного суду від 13.06.2019 по справі №205/7593/15).
Надалі, спірний автомобіль придбано ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу №5141/2017/641358 у ОСОБА_4 через сервісний центр МВС 5141 РСЦ МВС в Одеській області за 230 (двісті тридцять) тисяч гривень.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 є добросовісним набувачем автомобіля Hyundai Accent.
Таким чином, наявність у діях власника/співвласника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі від 21 листопада 2018 року №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24.07.2019 по справі №520/17428/15-ц.
Як зазначив Верховний Суд в своїй постанові (провадження № 61-10442св18) від 28.05.2018 року при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.
Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля, він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.
Так, наявність у діях власника (титульного власника автомобіля ОСОБА_3 ) волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача та згідно ст. 388 ЦК України виключається.
Відтак, у позивача відсутнє право на витребування автомобіля від ОСОБА_2 у своє володіння.
Аналогічні висновки у тотожних правовідносинах викладені у постанові Верховного Суду від 16.10.2019 у справі № 322/873/16.
Також, заслуговують на увагу положення п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» відповідно до яких у випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Разом з тим, як зазначає Верховний Суд у постанові Касаційного цивільного суду від 24.07.2019 у справі №520/17428/15-ц при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.
У пункті 21 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», зазначено, що у разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004р. №18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 ЦПК України визначено, що у аспекті поставленого у конституційному поданні питання стосовно поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» його треба розуміти, як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
З наведеного вище положення рішення Конституційного Суду України вбачається, що основними ознаками наявності інтересу у певної особи, є наступні чинники: по-перше, будь-який інтерес повинен бути реально спрямований на отримання конкретних матеріальних та/або нематеріальних благ; мета будь-якого інтересу повинна бути спрямована на задоволення індивідуальних чи колективних потреб; інтерес, як такий, не повинен суперечити Конституції і законам України, та мати справедливий та добросовісний характер.
Таким чином, підсумовуючи зазначене, приймаючи до уваги приведені вище норми матеріального права, а також роз'яснення постанов Пленуму Верховного Суду України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 у спірних правовідносинах, що фактично існують між ним та ОСОБА_3 з питань умов та порядку користування об'єктами права спільної сумісної власності подружжя, неправильно обрано спосіб захисту порушеного права (п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, замість ч. 2 ст. 71 СК України).
Такого ж висновку дійшов в постанові від 25 травня 2020 року у справі №347/955/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спірний автомобіль був придбаний у період шлюбу, тому він, відповідно до вимог статей 60, 61, 70, 71, є спільним майном подружжя та підлягає поділу між ними. А оскільки вказаний автомобіль знаходиться у користуванні Особи 1, судами правомірно присуджено стягнути з останньої 1/2 частину його вартості в рахунок компенсації права на належну частку Особи 2.
Визначальною ознакою приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта, тобто приватноправовий спір обумовлений порушенням приватного (індивідуального) права, як правило, майнового, певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Натомість, статтею 13 Європейської конвенції з прав людини та основних свобод закріплено право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі.
Завданням суду є не лише суто захист прав і свобод людини, але такий захист, який би призвів до ефективного поновлення порушеного права не на шкоду правам і свободам інших суб'єктів права.
Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач зобов'язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а відповідачі - ті обставини, на які вони посилалися як на заперечення проти позову.
Згідно ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Згідно із статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За таких обставин, після всебічного, повного дослідження, оцінки наявних матеріалів та обставин справи суд не вбачає підстав для задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.
Щодо доводів апеляційної скарги, то колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції враховано та відображено у оскаржуваному судовому рішенні посилання на постанову Верховного Суду від 04 вересня 2019 у справі №522/13000/16-ц.
Касаційний суд у вказаній постанові також вказав, що «у справі, що переглядається, суди обґрунтовано встановили, що спірний автомобіль, набутий відповідачем ОСОБА_3 за час шлюбу з позивачем, є спільною сумісною власністю подружжя.
Таким чином, ОСОБА_1 є не єдиним власником спірного автомобіля, так як презюмується спільна сумісна власність подружжя.
Додатково колегія суддів звертає увагу на те, що у провадженні судів перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя (справа №509/3174/20).
15 лютого 2022 року рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ пільного майна подружжя задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину однокімнатної квартири, загальною площею 37,1 кв.м, жилою 11 кв.м, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 та на 1/2 частину автомобілю марки «Hyundai Accent» д/н НОМЕР_5 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , об?ємом двигуна 1396. В задоволенні решти позову відмовлено.
Постановою Одеського апеляційного суду від 16 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Воронков В.О. задоволено частково, заочне рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 лютого 2022 року в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину автомобілю марки «Hyundai Accent» д/н НОМЕР_5 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , об'ємом двигуна 1396 скасовано й ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спірного автомобіля задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобілю марки «Hyundai Accent» д/н НОМЕР_5 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , об'ємом двигуна 1396.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд повторно звертає увагу, що ОСОБА_1 має право власності виключно на 1/2 спірного автомобіля, а не повністю на весь автомобіль.
Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті.
Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Щодо заперечення на ухвалу про відмову у задоволенні заяви про відвід від 27.11.2020, то колегія суддів зазначає таке.
На підставі матеріалів справи встановлено, що 11 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про відвід головуючого-судді Приморського районного суду м. Одеси Чернявської Л.М. у справі № 522/21301/19, яка вмотивована тим, що 05 листопада 2020 року ним було подано до канцелярії суду клопотання про звільнення від обов'язку доказування обставин, встановлених рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13.04.2017 року. Проте, в порушення ст. 258 ЦПК України суд не вирішив клопотання від 05.11.2020 року шляхом постановлення ухвали, яка повинна бути занесена до протоколу судового засідання. До того ж, під час судового засідання 05.11.2020 року головуючий у справі неодноразово висловлювала думку про те, що у ОСОБА_1 було право власності на 1/2 спірного транспортного засобу, що не підтверджено жодним доказом у справі. Спільна сумісна власність не передбачає право власності на частку. Також, головуючий неодноразово зазначає, що ОСОБА_1 має право на відповідну компенсацію своєї частки. Позиції з цих питань висловлені головуючим співпадають з позиціями відповідача та третьої особи, що підтверджується технічним записом судового засідання та заявами по суті. В зв'язку з чим, під час судового засідання 05.11.2020, ОСОБА_1 дізнався про обставини, що викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості головуючого у справі, що має вираз у незаконних діях щодо вирішення клопотань, ігнорування законних вимог сторони, створення перешкод для реалізації процесуальних прав, нерівне ставлення до сторін.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2020 року (головуючий - суддя Чернявська Л.М.) у задоволені заяви ОСОБА_1 про відвід судді Приморського районного суду м. Одеси Чернявської Лариси Миколаївни від 11 листопада 2020 року відмовлено. Заяву ОСОБА_1 про відвід головуючого судді Чернявської Л.М. при розгляді справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування автомобіля передано на вирішення іншому судді, визначеному в порядку, передбаченому ст.33 ЦПК України.
27 листопада 2020 року за результатами автоматизованого розподілу зазначена заява ОСОБА_1 про відвід головуючого судді Чернявської Л.М. передана судді Приморського районного суду міста Одеси Абухіну Р.Д..
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2020 року (суддя - Абухін Р.Д.) прийнято заяву та призначено до розгляду на 30 листопада 2020 рок об 09 годин 00 хвилин без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2020 року (суддя - Абухін Р.Д.) відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід головуючого - судді Приморського районного суду міста Одеси Чернявської Л.М. у справі №522/21301/19 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування автомобіля.
Вказана ухвала суду першої інстанції вмотивована тим, що підстави для відводу головуючого судді, заявлені заявником, не знайшли свого належного підтвердження. Фактично підставою для звернення з заявою про відвід судді стала незгода з процесуальними діями судді, які підлягають оскарженню в установленому процесуальним законом порядку і не є підставою для відводу судді.
Апеляційний суд погоджується з вказаною позицією суду першої інстанції та додатково зазначає, що відповідно до вимог ст. 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо: 1) він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу; 2) він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі; 3) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; 4) було порушено порядок визначення судді для розгляду справи; 5) є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об'єктивності судді.
Суддя підлягає відводу (самовідводу) також за наявності обставин, встановлених ст. 37 ЦПК України. До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї, родичами між собою чи родичами подружжя. Незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.
За правилами ст. 36 ЦПК України, якою врегульовані підстави для відводу судді, суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи або є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об'єктивності судді.
Суд, який розглядає справу має бути «безстороннім» в контексті ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Дослідивши питання безсторонності суддів з двох точок зору, Європейський Суд з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia), рішення від 28.11.2002 року, зазначив, що по-перше, йдеться про суб'єктивний підхід, для того щоб спробувати визначити переконання та особисту поведінку конкретного судді у конкретній обстановці.
Зокрема, суд не повинен суб'єктивно виявляти будь-яку упередженість або особисті переконання; особиста безсторонність судді не ставиться під сумнів, аж доки не буде доведено протилежне.
Крім того, слід застосувати об'єктивний підхід, метою якого є пересвідчитися, чи надає суд необхідні гарантії, щоб зняти з цього приводу можливість будь-якого правомірного сумніву (див., серед інших рішення у справах: «Білуха проти України» від 09.11.2006 року п.п.49,54; «Бочан проти України» від 03.05.2007 року, п.66; «Агрокомплекс» проти України» від 06.10.2011 року, п.136; «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 року, п.п.103,107).
Додатково апеляційний суд зазначає, що згідно із практикою Європейського суду з прав людини, при оцінці безсторонності і неупередженості суду слід розмежовувати суб'єктивний та об'єктивний аспект. Так у справі «Гаусшильдт проти Данії», «Мироненко і Мартиненко проти України» зазначається, що наявність безсторонності, для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції, має визначатися за допомогою суб'єктивного та об'єктивного критеріїв. Щодо суб'єктивної складової даного поняття, то у справі «Гаусшильдт проти Данії» вказано, що потрібні докази фактичної наявності упередженості судді для відсторонення його від справи. Причому суддя вважається безстороннім, якщо тільки не з'являються докази протилежного. Таким чином, існує презумпція неупередженості судді, а якщо з'являються сумніви щодо цього, то для його відводу, в ході об'єктивної перевірки, має бути встановлена наявність певної особистої заінтересованості судді, певних його прихильностей, уподобань стосовно однієї зі сторін у справі.
За обставинами даної справи заявник, звертаючись до суду із заявою про відвід судді, не навів підстав та не надав доказів, які б свідчили про зацікавленість судді в розгляді справи або про наявність об'єктивних дійсних обставин, які б викликали сумнів в неупередженості або об'єктивності судді.
Щодо заперечень на ухвалу про відмову у задоволенні зауважень на протокол судового засідання від 10.12.2020, то колегія суддів зазначає таке.
Так, судом першої інстанції правильно зазначено, що процесуальні питання стосовно внесення зауважень щодо протоколу судового засідання врегульовані ст. 249 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України).
Ведення запису судового процесу є елементом принципу гласності і відкритості судового процесу, що передбачений ч.ч. 14, 15 ст. 7 ЦПК України.
Так, відповідно до ч.ч. 14, 15 ст. 7 ЦПК України суд під час розгляду справи в судовому засіданні здійснює повне фіксування його перебігу за допомогою відео- та (або) звукозаписувального технічного засобу, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Порядок такого фіксування встановлюється цим Кодексом. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом у порядку, передбаченому цим Кодексом.
Згідно до ч.ч. 1, 2, 4 ст. 247 ЦПК України суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою відео- та (або) звукозаписувального технічного засобу в порядку, передбаченому Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему. Фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. Технічний запис судового засідання є додатком до протоколу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.
У відповідності до положень ст. 248 ЦПК України у судовому засіданні секретар судового засідання забезпечує ведення протоколу судового засідання, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
У протоколі судового засідання зазначаються такі відомості:
1) рік, місяць, число і місце судового засідання;
2) найменування суду, який розглядає справу, прізвища та ініціали судді, секретаря судового засідання;
3) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших учасників справи;
4) порядковий номер вчинення процесуальної дії;
5) назва процесуальної дії;
6) час вчинення процесуальної дії;
7) ухвали суду, постановлені в судовому засіданні, не виходячи до нарадчої кімнати;
8) інші відомості, визначені цим Кодексом.
Протокол судового засідання ведеться секретарем судового засідання та підписується ним невідкладно, але не пізніше наступного дня після судового засідання і приєднується до справи.
При цьому, процесуальними гарантіями законності та об'єктивності технічного запису судового засідання і протоколу судового засідання є право осіб, які беруть участь у справі, ознайомитися з технічним записом та протоколом.
Протягом п'яти днів з дня проголошення рішення у справі особи, які беруть участь у справі, мають право подати до суду письмові зауваження щодо неповноти або неправильності їх запису.
Неповнота запису - це не відображення в записі усіх обставин, що відбувалися в судовому засіданні, а також відсутність відомостей, передбачених процесуальним законом. Неповнота може бути зумовлена несвоєчасним записом, неправильним використанням записуючого комплексу, випадковим знищенням частини запису. Неправильність запису - це відображення відомостей не в тій послідовності та не в тому порядку, в якій передбачає закон чи запис відомостей, які не відповідають дійсності. Наприклад, неправильний запис прізвищ учасників процесу (коли пояснення одного учасника фіксуються як пояснення іншого), помилка в даті запису тощо.
Зі змісту абзацу 2 п. 35 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» вбачається, що письмові зауваження щодо неповноти або неправильності технічного запису судового засідання, журналу судового засідання розглядаються одноособово головуючим після закінчення розгляду справи, без проведення судового засідання не пізніше п'яти днів з дня їх подання; і в разі їх задоволення (частково чи повністю) або відхилення постановляється відповідна ухвала.
Також, як з'ясовано судом, згідно протоколу судового засідання від 30 березня 2020 року, судом було роз'яснено ОСОБА_1 його права та оголошено ст. 91 та ст. 63 ЦПК України.
Поміж цього, в судовому засіданні 05.11.2020 року згідно із протоколом судового засідання оголошено клопотання про звільнення від доказування, про яке зазначав ОСОБА_1 та яке було однією з причин заявленого ним відводу головуючому судді.
Таким чином, судом встановлено, що а ні 30 березня 2020 року, а ні 05 листопада 2020 року ухвали без виходу до нарадчої кімнати не виносились, а тому посилання заявника на невиконання п. 7 ч. 2 ст. 248 ЦПК України є безпідставними.
Між тим, суд, ознайомившись із звукозаписом судового засідання та протоколом, дійшов правильного висновку про відсутність неповноти та неправильності записів у протоколі судового засідання. Водночас, суд зазначає, що Конституцією України встановлено у числі основних засад судочинства повне фіксування його технічними засобами.
Фіксування судового засідання є важливою гарантією його законності і дозволяє відтворити весь або частини процесу.
Фіксування судового процесу технічними засобами - технічний запис судового засідання за допомогою комплексу з фіксування судового процесу, що включає в себе створення аудіофонограми судового засідання. Саме фонограма судового засідання в повній мірі відображає хід судового засідання, усі репліки, пояснення та твердження учасників судового процесу.
Відтак, фіксування процесу полягає у сукупності цих двох засобів фіксування: протокол судового засідання відображає у хронологічному порядку процесуальні дії, які проводилися у судовому засіданні, а технічний запис містить інформацію про їх зміст.
Фіксація судового процесу здійснюється за допомогою програми звукозапису судових засідань "Акорд", звукозапис не підлягає будь-яким змінам або ж доповненням та здійснюється автоматично. Інформація, що вноситься до протоколу судового засідання, має містити наступні графи: порядковий номер дії; час її вчинення; назва дії, яка вчиняється; дійова особа, яка вчиняє дію та "інші відомості".
Протокол судового засідання - це документ технічного характеру, який не дає можливості скласти уявлення про те, як саме відбувалося судове засідання, хто та що запитав або відповів, оскільки з цією метою проводиться аудіозапис.
У зауваженнях ОСОБА_1 фактично висловлено його незгоду з тими чи іншими процесуальними діями, що не може вважатися зауваженням у розумінні ст. 249 ЦПК України.
Крім того, суд першої інстанції правильно зазначив, що забезпечення повної деталізації в протоколі судового засідання усіх, без виключень, фраз учасників судового процесу, є об'єктивно неможливою за нормального перебігу судового розгляду, дискусій у судовому засіданні, реплік та зауважень, а також з врахуванням механічного введення записів в протоколі. Тому, саме з метою забезпечення повної фіксації судового засідання та подій, які відбуваються під час судового розгляду, і здійснюється звукозапис судового засідання.
Оскільки, при веденні протоколу судового засідання дотримані норми процесуального закону, які регламентують ведення протоколу судового засідання, то відсутні підстави для врахування зауважень до протоколу судового засідання.
За таких обставин, з огляду на наведене та враховуючи, що протоколи та технічні записи судових засідань в цілому відповідають указаним вимогам процесуального закону, повно та всебічно відображають рух судового процесу, процесуальні дії його учасників, секретаря судового засідання та головуючого судді, прийняті процесуальні рішення, суд дійшов правильного висновку про відхилення письмових зауважень ОСОБА_1 щодо їх неповноти та неправильності, у зв'язку з чим не вбачав підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 та відхилив зауваження до протоколу судового засідання.
Апеляційний суд зазначає, що оскаржувана ухвала є повністю мотивованою та обґрунтованою, а доводи скаржника в частині заперечень на вказану ухвалу повністю дублюють заяву ОСОБА_1 від 08 грудня 2020 року.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Повний текст судового рішення.
Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.
Головуючий суддя Громік Р.Д. перебував у відрядженні з 27 по 28 травня 2024 року; суддя-учасник колегії Дришлюк А.І. перебував у відрядженні з 25 травня по 02 червня 2024 року, а також у відрядженні з 03 червня по 04 червня 2024 року, що підтверджується довідкою відділу кадрової роботи та управління персоналом.
Повний текст судового рішення виготовлено 05 червня 2024 року.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 05 червня 2024 року.
Головуючий Р.Д. Громік
Судді: А.І. Дришлюк
С.М. Сегеда