Справа № 344/17264/15-ц
Провадження № 2/344/69/24
03 червня 2024 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:
головуючого судді Атаманюка Б.М.
секретаря судового засідання Солонинко С.А.,
за участі
представника позивача - адвоката Гоголь М.І.,
представника відповідача в режимі відеозв'язку - Дем'янець Я.Н.
розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Акціонерного товариства «СЕНС Банк», про визнання права власності, визнання недійсним правочину, припинення іпотеки та скасування рішень державного реєстратора,-
У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , вимоги якого під час розгляду справи збільшив (позовна заява в новій редакції від 17.03.2016 року (том. 1 а.с. 56-60)), та з урахуванням остаточних вимог просив:
- визнати неукладеним договір купівлі продажу нежитлових приміщень від 10 листопада 2005 року, що посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Фріс І.П. за № Д0771;
- скасувати рішення державного реєстратора (Івано-Франківське ОБТІ) від 10 листопада 2005 року про реєстрацію (№ запису 1634 в книзі 14В) за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 права власності на нежитлові приміщення (реєстраційний № 3336741), що знаходяться в АДРЕСА_1 ;
- скасувати рішення державного реєстратора (Івано-Франківське ОБТІ) від 28 березня 2007 року про реєстрацію (№ запису 1069 в книзі 6ф) за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 права власності на нежитлові приміщення (реєстраційний №18248141), що знаходяться в АДРЕСА_1 ;
- витребувати з володіння ОСОБА_3 , ОСОБА_2 (повернути) нежитлові приміщення, що знаходяться в АДРЕСА_1 , та визнати за ним право власності на дані нежитлові приміщення, які складаються зі станції техобслуговування (літ. «Г»), складу (літ. «Д»), нежитлових приміщень (літ. «К»), нежитлових приміщень (літ. «К1»), моторного цеху (літ. «Л»), що знаходяться в АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним іпотечний договір № Д0810, посвідчений 16 серпня 2007 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Фріс І.П., та договір про внесення змін до іпотечного договору № 350, посвідчений 05 липня 2011 року, з моменту їх укладення;
- припинити іпотеку нерухомого майна та обтяжень нерухомого майна забороною відчуження, які виникли на підставі іпотечного договору № Д0810, посвідченого 16 серпня 2007 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Фріс І.П., та договору про внесення змін до іпотечного договору № 350, посвідченого 05 липня 2011 року, щодо нежитлових приміщень, що знаходяться в АДРЕСА_1 .
Короткий зміст позовних вимог.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що за умовами вищевказаного договору купівлі-продажу від 10 листопада 2005 року покупці повинні були сплатити кошти за майно в день нотаріального посвідчення договору. У випадку непроведення повного розрахунку у вказаний строк, договір вважається неукладеним з покладенням на покупців зобов'язання повернути майно та відшкодувати збитки і упущену вигоду. Стверджує, що покупці станом на час розгляду справи в суді не сплатили йому обумовлених договором грошових коштів, незважаючи на неодноразові його звернення щодо цього, у зв'язку з чим вважає, що вони не набули права власності на вказане нерухоме майно, тому незаконно зареєстрували за собою право власності на нього та в подальшому передали майно в іпотеку банку.
Вважає, що іпотечний договір №Д0810 від 16.08.2007 року та договір про внесення змін до іпотечного договору за №350 від 05.07.2011 року посвідчені приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Фріс І.П. укладений з порушенням вимог чинного законодавства з огляду на те, що предметом іпотеки може бути лише те майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності, а договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 10.11.2005 року є неукладеним та таким, що не створює прав та обов'язків для сторін.
Незважаючи на наявність державної реєстрації права власності на предмет іпотеки на момент укладення договору іпотекодавцями - ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , обставини справи, свідчать про відсутність у іпотекодавців права власності на предмет іпотеки на момент укладення спірного договору.
Отже, вищевказані обставини вказують на відсутність переходу від позивача ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 права власності на нежитлові приміщення, що свідчить про відсутність волі власника нерухомого майна (позивача) на передачу спірного майна в іпотеку при укладенні договору іпотеки №Д 0810 від 16.08.2007 року та Договору про внесення змін до іпотечного договору №350 від 05.07.2011 року, посвідчених приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Фріс І.П.
Вчинені процесуальні дії.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 травня 2016 року позов задоволено частково (том. 1 а.с. 135-139).
Скасовано рішення державного реєстратора (Івано-Франківське ОБТІ) від 10 листопада 2005 року про реєстрацію (№ запису 1634 в книзі 14В) за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 права власності на нежитлові приміщення (реєстраційний № 3336741), що знаходяться в АДРЕСА_1 .
Скасовано рішення державного реєстратора (Івано-Франківське ОБТІ) від 28 березня 2007 року про реєстрацію (№ запису 1069 в книзі 6ф) за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 права власності на нежитлові приміщення (реєстраційний № 18248141), що знаходяться в АДРЕСА_1 .
Повернуто нежитлові приміщення, які складаються зі станції техобслуговування (літ. «Г»), складу (літ. «Д»), нежитлових приміщень (літ. «К»), нежитлових приміщень (літ. «К1»), моторного цеху (літ. «Л»), що знаходяться в АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 з володіння ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на вказані нежитлові приміщення, які складаються зі станції техобслуговування (літ. «Г»), складу (літ. «Д»), нежитлових приміщень (літ. «К»), нежитлових приміщень (літ. «К1»), моторного цеху (літ. «Л»), що знаходяться в АДРЕСА_1 .
Припинено іпотеку нерухомого майна та обтяжень нерухомого майна забороною відчуження, які виникли на підставі іпотечного договору № Д0810, посвідченого 16 серпня 2007 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Фріс І.П., та договору про внесення змін до іпотечного договору № 350, посвідченого 05 липня 2011 року, щодо нежитлових приміщень, які знаходяться в АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про судовий збір.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (том 1, а.с.135-139).
Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26.10.2016 скасовано рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання іпотечного договору недійсним, ухвалено у цій частині нове рішення, яким визнано недійсним іпотечний договір від 16 серпня 2007 року № Д0810, укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 і ПАТ «Укрсоцбанк», та договір про внесення змін до іпотечного договору № 350 від 05.07.2011, укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 і ПАТ «Укрсоцбанк».
В іншій частині рішення залишено без змін (том.2 а.с.54-64).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 24.05.2017 касаційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 травня 2016 року та Рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 жовтня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (том. 2, а.с. 150-154).
Ухвалою судді Івано-Франківського міського суду від 09.01.2019 прийнято до провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , Акціонерного товариства «Укрсоцбанк», про визнання права власності, визнання недійсним правочину, припинення іпотеки та скасування рішень державного реєстратора (том. 2, а.с. 193).
Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 07.11.2019 змінено сторону відповідача у справі - Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» на Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (том.4, а.с. 43).
Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 05.12.2022 позовну заяву залишено без розгляду, у зв'язку з повторною неявкою позивача (том.4, а.с.219-222).
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду Івано-Франківської області від 01.08.2023 ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05.02.2022 про залишення позову без розгляду скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції (том.5, а.с. 31-33).
За наслідками автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу визначено для розгляду судді Атаманюку Б.М.
Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 23.08.2023 прийнято до провадження цивільну справу 344/17264/15-ц, провадження 2/344/3060/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , Акціонерного товариства «Альфа-Банк», про визнання права власності, визнання недійсним правочину, припинення іпотеки та скасування рішень державного реєстратора, розгляд справи призначено в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання з повідомленням учасників справи на 20 вересня 2023 року о 13 годині 30 хвилин. Запропоновано учасникам справи подати до суду додаткові пояснення та докази по суті справи (том.5, а.с. 58).
Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 12.10.2023 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 13 листопада 2023 року о 10 год. 30 хв (том.5, а.с. 89-90).
Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 13.11.2023 замінено найменування відповідача із Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на Акціонерне товариство «СЕНС Банк» (том.5, а.с. 119, 120).
Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 16 квітня 2024 року провадження у справі №344/17264/15-ц за позовом ОСОБА_1 в частині позовних вимог до ОСОБА_3 про визнання права власності, визнання недійсним правочину, припинення іпотеки та скасування рішень державного реєстратора - закрито на підставі п.7 ч.1 ст. 255 ЦПК України (у звязку із смертю ОСОБА_3 ) (том.5, а.с. 222, 223).
Судовий розгляд.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримала в повному обсязі, суду додатково пояснила, що не дивлячись на тривалий розгляд справи спірний об'єкт нерухомого майна продовжує існувати, відтак представник наполягає на задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Вважає, що стаття 23 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин не застосовується, як і немає підстав для застосування позовної давності.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, правом надання відзиву на позовну заяву чи додаткових пояснень не скористався, в поданій суду заяві просив справу розглядати без його участі за наявними у справі матеріалами (том. 5, а.с.83).
Представником відповідача АТ «Сенс Банк» на адресу суду подано письмові пояснення у справі на обґрунтування яких зокрема зазначено, що банк укладав договір іпотеки, виходячи з того, що об'єкт був реконструйований, на підставі рішення уповноваженого органу було видано Свідоцтво про право власності і проведена його повторна державна реєстрація. Банк має право на це майно на підставі правочинів, які є дійсними і ніким не скасовані, тому вимоги про визнання права власності, визнання недійсним іпотечного договору, припинення іпотеки та скасування рішень державного реєстратора, не можуть бути задоволені. При попередньому розгляді справи, суд, скасовуючи рішення державного реєстратора Івано-Франківського ОБТІ від 10.11.2005 про реєстрацію та рішення державного реєстратора від 28.07.2007 про реєстрацію права власності на нежитлові приміщення, що знаходяться по АДРЕСА_1 ), не встановив, що відповідачам належить на праві власності інше нерухоме майно, ніж визначено в договору купівлі-продажу. Підставою реєстрації було Свідоцтво про право власності на нерухоме майно (б/н від 28.03.2007, що видане на підставі рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 06.12.2005 № 441), яке на сьогоднішній день не скасовано. Отже, у випадку задоволення позову буде визнано за позивачем право власності на нерухоме майно, що ніколи йому не належало, при цьому незаконно позбавлено відповідачів прав власності на зазначене нерухоме майно.
Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Відтак іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна (том.5, а.с. 70, 72).
Також представником відповідача АТ «Сенс Банк» на адресу суду подана заява про застосування строків позовної давності, в якій зазначено, що оспорюваний іпотечний договір укладено між відповідачами 16 серпня 2007 року, тоді як з позовом, в тому числі й про визнання його недійсним, позивач звернувся лише у листопаді 2015 року. При цьому обставини, якими позивач обґрунтовує переривання перебігу строку позовної давності за своїми іншими позовними вимогами (зокрема визнання неукладеним договору купівлі-продажу від 2005 року, скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у 2005 та 2007 роках), а саме розписки інших відповідачів про зобов'язання повернути нежитлові приміщення та відшкодувати завдані збитки від 19 вересня 2008 та 05 серпня 2011, не мають жодного відношення до іпотечного договору та перебігу строку позовної давності щодо вимог про його недійсність.
Банк вважає очевидним той факт, що позивач мав об'єктивну можливість дізнатися про укладення оспорюваних ним договорів значно раніше, ніж він стверджує у позовній заяві, оскільки відомості про заборону відчуження та обтяження іпотекою предметів іпотеки за оспорюваними договорами були внесені до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек ще у 2007 року. Натомість позивач більше 10 років з моменту укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна та 7 років з моменту обтяження іпотекою майна, за умови законодавчо встановленої можливості отримання інформації про обтяження, не цікавився долею майна, яке він зараз вимагає повернути.
З урахуванням цього, просить застосувати наслідки спливу строку позовної давності щодо вимог позивача про визнання недійсним іпотечного договору №Д0810 та договору про внесення змін до іпотечного договору №350.
Представник відповідача АТ «Сенс Банк» в судовому засіданні 28.05.2024 щодо задоволення позову заперечила з підстав викладених у письмових поясненнях та заяві про застосування наслідків спливу строку позовної давності.
Після дослідження матеріалів справи та оголошення в судовому засіданні перерви до 03.06.2024, представник АТ «Сенс Банк» подала до суду додаткові пояснення у справі з долученими доказами, які судом в порядку ч. 8 ст. 83 ЦПК України визнано такими, що не подані у встановлений законом або судом строк, та, як наслідок, до розгляду не прийняті.
В судовому засіданні 03.06.2024 представник відповідача АТ «Сенс Банк» додатково пояснила, що, за даними інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відсутні відомості про спірний об'єкт нерухомого майна, оскільки таке зазнало поділу з проведенням реконструкції та присвоєнням виділеним об'єктам окремих адрес, з подальшим відчуження цих виділених часток іншим юридичним особам. Вважає, що дану обставину суд має перевірити за базою Держаного реєстру, як загальнодоступну інформацію. З цих підстав вважає, що в позивача немає права на пред'явлення даного позову. Також зазначає, що позивач вже реалізував свої права, виконавши скасоване в подальшому рішення суду, перегляд якого зараз здійснюється. Просила у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.
Частиною 1 статті 655 Цивільного кодексу України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Судом встановлено, що 10.11.2005 року між ОСОБА_1 , як продавцем, та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , як покупцями, було укладено Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень (надалі - також «Договір»), предметом якого є нежитлові приміщення, що знаходяться в АДРЕСА_1 (далі - також «спірні нежитлові приміщення»), а саме зазначеними в плані літерами Г (гараж), Д (склад), К (котельня), К1 (компресорна), Л (ПТО), М (бойлерна), які в сукупності складають 48/100 ідеальних часток всіх приміщень, вартістю 2 525000 грн. Договір посвідчено нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Фріс І.П. за № Д0771 (том 1, а.с. 12).
За умовами договору кошти покупці зобов'язувались сплатити, а продавець отримати повністю протягом в день нотаріального посвідчення цього договору. У випадку не проведення повного розрахунку у вказаний строк, цей договір вважається неукладеним з покладанням на покупців обов'язку повернути майно, яке є предметом продажу, та відшкодувати збитки і втрачену вигоду.
Згідно умов Договору право власності на майно підлягає державній реєстрації та виникає з моменту державної реєстрації цього договору.
Так, відповідно до ч.1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Виконання зобов'язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов'язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов'язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін (статті 526 ЦК України).
Згідно із статтею 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно копії Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого Івано-Франківським ОБТІ за № запису 1634 в книзі 14в, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 10.11.2005 року зареєстрували права власності на спірні нежитлові приміщення по 24/100 частки за кожним покупцем (із 48/100 ідеальної частки всього нерухомого майна, що належало продавцю) (том 1, а.с.15, 126-128).
28.03.2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повторно зареєстрували право власності на нежитлові приміщення станції технічного обслуговування автомобілів (літера Г, Д, К, К1, Л, тобто без приміщення бойлерної за літерою М), по 1/2 частки за кожним та отримали Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане Івано-Франківським міським управлінням житлово-комунального господарства на підставі рішення виконкому Івано-Франківської міської ради від 06.12.2005 року (том 1, а.с. 35).
Таким чином, судом встановлено, що фактично 28.03.2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повторно було здійснено державну реєстрацію права власності на один і той самий об'єкт нерухомості (нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 ), змінивши при цьому назву об'єкта з «нежитлові приміщення» на «станція технічного обслуговування автомобілів» та фактично виділивши окремий об'єкт нерухомості з частки 48/100 (по 24/100 за кожним відповідачем) у 1/1 (по 1/2 за кожним відповідачем). У зв'язку з новою реєстрацією права власності відбулася зміна реєстраційного номеру об'єкта нерухомості з «№3336741» на «№18248141». Крім того, зі складу попереднього об'єкту з реєстраційним номером №3336741 юридично та фактично (шляхом фізичного знищення) було виключено приміщення бойлерної за літерою М.
Про те, що фактично мова йде про одні і ті ж об'єкти свідчать і технічні характеристики приміщень.
Так, згідно Договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 10.11.2005 року, укладеного між ОСОБА_1 , як продавцем, та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , як покупцями, предметом купівлі-продажу є: нежитлові приміщення, що знаходяться в АДРЕСА_1 , а саме зазначеними в плані літерами: Г (гараж) загальною площею 1157,9 кв.м.; Д (склад) загальною площею 923,6 кв.м.; К (котельня) загальною площею 173,3 кв.м.; К1 (компресорна) загальною площею 126,7 кв.м.; Л (ПТО) загальною площею 56,5 кв.м.; М (бойлерна) загальною площею 8,0 кв.м.,- які в сукупності складають 48/100 ідеальних часток всіх приміщень (том 1, а.с.12).
Предметом оскаржуваного Іпотечного договору від 16.08.2007 року є станція технічного обслуговування автомобілів, що знаходиться в АДРЕСА_1 , яка складається з: цегляної станції технічного обслуговування автомобілів загальною площею 1157,9 кв.м., зазначеною в плані літ. «Г»; цегляних складів загальною площею 923,6 кв.м., зазначеною в плані літ. «Д»; цегляних нежитлових приміщень загальною площею 173,3 кв.м., зазначеною в плані літ. «К»; цегляних нежитлових приміщень загальною площею 126,7 кв.м., зазначеною в плані літ. «К»; цегляного моторного цеху загальною площею 56,5 кв.м., зазначеною в плані літ. «Л».
Тобто, фактично при повторній реєстрації за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на спірні об'єкти відбулася зміна назв складових об'єктів, при цьому їх площі залишилися незмінними. Крім того, при повторній реєстрації права власності було упущено приміщення бойлерної загальною площею 8,0 кв.м., позначеної в попередньому плані літ. «М». Щодо приміщення бойлерної, то воно було знесено як нефункціонуюче, про що зазначено в рішенні суду від 13.05.2016 з пояснень представника відповідача (том 1 а.с.137).
Отже, судом встановлено, що у спірних правовідносинах мова йде про один і той самий об'єкт нерухомості, незважаючи на юридичну зміну назви та реєстраційного номеру об'єкта.
В матеріалах справи також міститься Висновок спеціаліста №290416 інженерно-технічної експертизи про відповідність техніко-економічних показників нежитлових будівель, станом на 10.11.2015 р., станом на 13.08.2017 р., і на час дослідження 25.04.2016 р. в АДРЕСА_1 . від 29 квітня 2016 року (а.с.206-210), за яким судовий експерт (спеціаліст судовий) Я. Худак дійшов наступного висновку: «Після проведених досліджень, при співставленні технічних паспортів Івано-Франківського ОБТІ від 05.07.2005 р. і від 05.07.2007 р., а також на день дослідження 25.04.2016 р., встановлено, що об'єкти нерухомості, що визначені в Договорі купівлі-продажу нежитлових будівель від 10.11.2005 р., і зареєстровані Івано-Франківським ОБТІ 10.11.2005 р. на праві приватної власності за ОСОБА_3 і ОСОБА_2 по 24/100 частки і зареєстровані Івано-Франківським ОБТІ 13.08.2007 р. на праві приватної власності за ОСОБА_3 і ОСОБА_2 по 1/2 частці, що позначені в плані літ. Г; Д; К; К1; Л і в даний час являються одними ж і тими ж самими об'єктами. Реконструкція, капітальний ремонт, перебудова, надбудова в даних об'єктах з 2005 р. пр. даний час не проводилась».
Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає доведеним ту обставину, що нежитлові приміщення, які придбавалися ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за оскаржуваним договором з ОСОБА_1 , та нежитлові приміщення, які передано в іпотеку банку - одне і теж ж саме приміщення.
Натомість, відповідні посилання представника АТ «Сенс Банк» про нетотожність вказаних об'єктів нерухомості є безпідставними. Належних доказів на підтвердження доводів щодо нетотожності об'єктів представником банку суду не надано.
Щодо доводів представника АТ «Сенс Банк» про те, що суд зобов'язаний самостійно отримувати докази за відкритими державними реєстрами, то в даній справі така позиція щодо збирання судом доказів суперечить ст. 81 ЦПК України.
Також судом встановлено, що 16.08.2007 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк» укладено Іпотечний договір, предметом якого є спірні нежитлові приміщення, передані в іпотеку на забезпечення виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_2 за Генеральним договором №340-022с від 16 серпня 2007 року (том 1, а.с. 18-21).
05.07.2011 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк» укладено Договір про внесення змін до іпотечного договору (том 1 а.с. 22), яким уточнено умови кредитування.
Натомість, звертаючись до суду з даним цивільним позовом, ОСОБА_1 стверджує про те, що покупці ОСОБА_2 та ОСОБА_3 умови Договору щодо здійснення оплати обумовленої ціни нежитлових приміщень у день нотаріального посвідчення Договору, як і в подальшому, не виконали, кошти в сумі 2 525 000,00 грн. за купівлю-продаж вищевказаного майна продавцю не оплатили, окрім наданих ще до укладення договору купівлі-продажу 5000,00 грн..
Позивач неодноразово звертався до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо здійснення такої оплати, між ними було досягнуто усної домовленості про відстрочення виплати грошових коштів. Періоди відстрочення сплати коштів неодноразово узгоджувалися, однак станом на час розгляду справи кошти йому не повернуто.
Докази, які б спростовували вищезазначені обставини, в матеріалах справи відсутні.
Частиною 3 статті 538 ЦК України визначено, що у разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.
Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов'язань, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Частиною 1 статті 598 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, статті встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін (ч. 1 ст.604 ЦК України).
Так, зі змісту Договору від 10.11.2005 року судом встановлено, що його сторонами було узгоджено, що грошові кошти в сумі 2 525 000,00 грн. покупці зобов'язуються сплатити, а продавець одержати повністю протягом в день нотаріального посвідчення цього договору. У випадку не проведення повного розрахунку у вказаний строк, цей договір вважається неукладеним, з покладенням на покупця обов'язку повернути майно, яке є предметом цього договору продавцю та відшкодувати йому понесені збитки та втрачену вигоду.
Частиною 1 ст. 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст.628 ЦК України).
Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Згідно зі статтею 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Відповідно до частин 1-2 статті 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
Статтею 697 ЦК України визначено, що договором може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин. У цьому разі покупець не має права до переходу до нього права власності розпоряджатися товаром, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із призначення та властивостей товару.
Якщо покупець прострочив оплату товару, продавець має право вимагати від нього повернення товару.
Продавець має право вимагати від покупця повернення товару також у разі ненастання обставин, за яких право власності на товар мало перейти до покупця.
Отже, у Договорі від 10.11.2005 року сторони досягли згоди, що у випадку не проведення покупцями повного розрахунку у вказаний строк (в день нотаріального посвідчення договору), цей договір вважається неукладеним, з покладенням на покупця обов'язку повернути майно, яке є предметом цього договору продавцю та відшкодувати йому понесені збитки та втрачену вигоду.
Вказана умова не суперечить закону та відповідає положенням ч.3 ст.538, ч.1 ст.598, п.1 ч.1 ст.611 ЦК України.
Докази на підтвердження того, що вказана умова Договору від 10.11.2005 року, як і сам Договір загалом, оскаржувалася відповідачами у встановленому законом порядку та була визнана недійсною - в матеріалах справи відсутні.
При цьому, як вже було зазначено, докази на підтвердження того, що в день нотаріального посвідчення договору 10.11.2005 року (як і в будь-який наступний день) покупцями ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було оплачено продавцю ОСОБА_1 кошти за Договором в обумовленій сумі (ціна договору), також в матеріалах справи відсутні, і відповідачі такої обставини не заперечили.
За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що у зв'язку з невиконанням покупцями умови договору щодо оплати вартості нежитлових приміщень у день нотаріального посвідчення договору, такий договір вважається неукладеним, а всі зобов'язання за цим договором, в тому числі обов'язок продавця ОСОБА_1 передати спірні нежитлові приміщення покупцям - припинені.
Однак, згідно пункту 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК.
На підставі умов Договору, які узгоджено та підписано сторонами, спірні нежитлові приміщення підлягають поверненню продавцю ОСОБА_1 у зв'язку з порушенням покупцями строку оплати ціни договору (не здійсненням оплати).
Натомість, як встановлено судом, незважаючи на нездійснення оплати за Договором, покупці ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі даного Договору в день його укладення та нотаріального посвідчення зареєстрували за собою право власності на спірні нежитлові приміщення з подальшим повторним переоформленням права власності на ці нежитлові приміщення.
Так, 10.11.2005, незважаючи на невиконання покупцями своїх зобов'язань про оплату за нерухоме майно, вони зареєстрували право власності на дане майно по 24/100 частки за кожним покупцем (із 48/100 ідеальної частки всього нерухомого майна, що належало продавцю), про що свідчить витяг виданий Івано-Франківським ОБТІ за № запису 1634 в книзі 14з (том 1, а.с.15, 128).
Чинне на час проведення реєстрації права власності на нерухоме майно (станом на 10.11.2005 року) Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції N7/5 від 07.02.2002 передбачало, що реєстрація прав проводиться в порядку визначеному п.1.13 положення.
За змістом п.2.1 даного Тимчасового положення для реєстрації виникнення, існування, припинення прав власності на нерухоме майно та оформлення прав власності на нерухоме майно до БТІ разом із заявою про реєстрацію прав власності подаються правовстановлювальні документи, їх копії (нотаріально засвідчені), а також інші документи, що визначені цим Положенням. Відповідальність за достовірність та повноту інформації у документах несе власник (власники) нерухомого майна.
За змістом п. 3.1 Тимчасового положення з моменту прийняття заяви розпочинається розгляд реєстратором заяви та доданих до неї документів.
Реєстратор: установлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на об'єкт нерухомості, інших підстав для відмови в реєстрації прав; перевіряє угоди, які відповідно до чинного законодавства України не були нотаріально посвідчені; приймає рішення про реєстрацію прав власності чи про відмову в реєстрації прав власності; видає витяги з Реєстру прав або відмовляє у наданні таких витягів.
У своїх діях реєстратор керується виключно чинним законодавством України.
Докази надання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 державному реєстратору документів на підтвердження виконання зобов'язання за спірним договором купівлі-продажу щодо оплати коштів в день нотаріального посвідчення такого договору - в матеріалах справи відсутні.
Крім того, на підставі умов самого Договору від 10.11.2005 такий договір вважається неукладеним у зв'язку з невиконанням покупцями свого обов'язку щодо оплати вартості нежитлових приміщень, а тому реєстрація за ними права власності на спірні нежитлові приміщення суперечить закону та порушує права ОСОБА_1 ..
Крім того, судом встановлено, що 28.03.2007 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повторно зареєстрували право власності на нежитлові приміщення станції технічного обслуговування автомобілів (літера Г, Д, К, К1, Л, тобто без приміщення бойлерної за літерою М), по 1/2 частки за кожним та отримали Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане Івано-Франківським міським управлінням житлово-комунального господарства на підставі рішення виконкому Івано-Франківської міської ради від 06.12.2007 року (том 1, а.с.35).
При цьому, жодної реконструкції чи покращення даних приміщень не відбулося, окрім перейменування (зміна назви), одного з них та знесення нефункціонуючої бойлерної (літера М).
Саме це нове Свідоцтво про реєстрацію прав власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на нежитлові приміщення станції технічного обслуговування автомобілів в АДРЕСА_1 , було підставою для укладення в подальшому договору іпотеки, про що буде зазначено нижче.
За вимогами ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно і їй обтяжень» дані до розділу Державного реєстру прав вносяться в разі прийняття рішення про державну реєстрацію прав. Державна реєстрація речових прав скасовується в разі припинення дії договору, укладення іншого договору або винесення судом відповідного рішення, про що вносяться дані до Державного реєстру прав. Державна реєстрація обмежень речових прав скасовується на підставі актів органів державної влади чи органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом, або у разі припинення відповідного договору, про що вносяться дані до Державного реєстру прав.
Суд зауважує, що вимоги позивача про скасування державної реєстрації прав в даній цивільній справі є ефективним способом захисту.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) зроблено висновок, що «спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.
Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано».
Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду в справі № 925/1265/16 (провадження №12-158гс18; постанова Верховного Суду від 22.08.2018) право або інтерес позивача може бути порушено внесенням до державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про наявність права власності (користування) іншої особи. При цьому рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (користування) (ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права власності, з урахуванням зазначеної вище позиції Верховного Суду, є обґрунтовані в частині саме скасування запису про державну реєстрацію права власності на підставі рішення державного реєстратора (Івано-Франківське ОБТІ) від 10.11.2005 року про реєстрацію (№ запису 1634 в книзі 14В) за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 право власності на нежитлові приміщення (реєстраційний №3336741), що знаходяться в АДРЕСА_1 та скасування запису про державну реєстрацію права власності на підставі рішення державного реєстратора (Івано-Франківське ОБТІ) від 28.03.2007 року про реєстрацію (№ запису 1069 в книзі 6ф) за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 право власності на нежитлові приміщення (реєстраційний №18248141), що знаходяться в АДРЕСА_1 , а отже є такими, що підлягають задоволенню.
Щодо позовної вимоги про визнання права власності на майно.
Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
З правової позиції, викладеної в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року № 6-318цс15 випливає наступне: «за правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України».
Верховним Судом у постанові від 20 лютого 2020 року у справі №5006/5/39б/2012, зокрема зазначено:
« 8.1 Предметом спору у даній справі є визнання за позивачем права власності на об'єкти нерухомого майна на підставі статті 392 ЦК України, яка передбачає, що позов про визнання права власності може бути пред'явлено, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою або якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Тобто, передумовою для звернення з позовом про визнання права власності на майно на підставі названої статті є сумніви у належності позивачеві цього майна, які виникають у інших осіб, неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втрата належних правовстановлюючих документів на майно.
8.2. Право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, виникає при наявності певних юридичних фактів та конкретних обставин, з якими закон пов'язує виникнення права власності на конкретне майно у певних осіб. Підстави виникнення права власності поділяються на такі, що не залежать від прав попереднього власника на майно, тобто первісні, та похідні, за якими право власності на майно переходить до власника від його попередника в порядку правонаступництва.
Відповідно до статі 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
8.3. За правилами статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права. Одним зі способів захисту права та інтересу є, зокрема, визнання права.
З огляду на те, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові № 6-318цс15 від 24.06.2015 та Верховний Суд у постановах від 21.11.2018 у справі № 920/615/16, від 07.08.2019 у справі №902/869/17.
8.4. Також Судова палата звертається до правової позиції Верховного Суду в постановах від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 07.06.2018 у справі № 912/111/14 від 07.06.2018, від 27.03.2019 у справі № 27/193, від 11.06.2019 у справі № 918/1400/14, від 05.12.2019 у справі № 914/73/18, згідно з якими, вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
8.5. Таким чином, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності за статтею 392 ЦК України у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно, оскільки підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до статті 392 ЦК України є саме оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано наступне:
«Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.
У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
Суб'єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.
Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов'язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.
Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов'язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права».
Отже, згідно усталеної практики Верховного Суду, вирішуючи спір про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України, слід враховувати, що за змістом зазначеної норми судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача таке право, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності за ст. 392 ЦК України у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно, оскільки підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до зазначеної норми є саме оспорення або невизнання права, а не намір набути таке право за рішенням суду.
В спірних правовідносинах при вирішенні питання про ефективність та належність заявленої позивачем, як способу захисту, вимоги про визнання права власності на майно, суд виходить з таких трьох аспектів:
1) після придбання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нежитлових приміщень за договором купівлі-продажу, який вважається неукладеним, ними було переоформлено право власності на вказані нежитлові приміщення та юридично сформовано новий об'єкт нерухомості (який, як вже встановлено раніше, є тотожним тим нежитловим приміщенням, які були предметом оспорюваного договору купівлі-продажу, укладеного з позивачем). Реконструкції, капітального ремонту, перебудови чи надбудови (окрім фізичного знищення приміщення бойлерної під літ. М) не проводилось.
Саме вказаний по новому сформований об'єкт нерухомості було передано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в іпотеку банку;
2) в ході розгляду справи представник АТ «Сенс Банк» (правонаступника іпотекодержателя) заперечує тотожність переданого в іпотеку майна з тим майном, яке придбавалося ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за оспорюваним (неукладеним) договором, тобто заперечує паво власності позивача на предмет іпотеки;
3) фактично нежитлові приміщення, які існують на даний час, мають інший вигляд - з них вилучено (знищено) один елемент - приміщення бойлерної під літ. М. Юридично змінено реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна, і саме під новим реєстраційним номером спірний об'єкт передано в іпотеку банку.
Враховуючи вказані обставини, суд вважає, що вимога позивача про визнання права власності на спірні нежитлові приміщення є ефективним способом захисту його права власності, оскільки сприятиме можливості юридичної ідентифікації майна, яке він бажає повернути у своє володіння та користування.
Отже, позовна вимога про визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлові приміщення, які складаються зі станції техобслуговування (літ. «Г»), складу (літ. «Д»), нежитлових приміщень (літ. «К»), нежитлових приміщень (літ. «К1»), моторного цеху (літ. «Л»), що знаходяться в АДРЕСА_1 , підлягає задоволенню.
Щодо позовної вимоги про витребування з володіння (повернення) майна.
Суд зауважує, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 10.11.2005 року перебували у договірних відносинах (Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 10.11.2005 року).
За умовами даного договору кошти покупці зобов'язувались сплатити, а продавець отримати повністю протягом в день нотаріального посвідчення цього договору. У випадку не проведення повного розрахунку у вказаний строк, цей договір вважається неукладеним з покладанням на покупців обов'язку повернути майно, яке є предметом продажу, та відшкодувати збитки і втрачену вигоду.
Отже, у вказаному договорі його сторони обумовили підставу, за якою цей договір вважається неукладеним (у випадку не проведення покупцями повного розрахунку у день нотаріального посвідчення договору), так і наслідок неукладеності договору - обов'язок покупців повернути майно, яке є предметом продажу, та відшкодувати збитки і втрачену вигоду.
У справі №6-122 цс14 від 24 вересня 2014 року Верховний суд України висловив позицію, згідно з якою норма ст. 1212 ЦК України застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому у випадку, коли немає спеціального способу захисту. Таким спеціальним способом захисту є положення ст. 388 ЦК України. Вони не можуть бути застосовані до цього випадку, оскільки майно позивач сам передав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а отже підстав стверджувати, що воно вибуло з володіння власника поза його волею, не можна. Майно перебувало у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з волі позивача, але розпоряджатись ним - передавати в іпотеку вони права не мали.
За цих обставин, належить застосувати положення договору, які обумовлені сторонами - зобов'язання повернути майно продавцю, як наслідок неукладеності договору, про що сторони самостійно узгодили між собою.
Отже, позовна вимога про повернення ОСОБА_1 нежитлових приміщень, що знаходяться в АДРЕСА_1 , які складаються зі станції техобслуговування (літ. «Г»), складу (літ. «Д»), нежитлових приміщень (літ. «К»), нежитлових приміщень (літ. «К1»), моторного цеху (літ. «Л»), що знаходяться в АДРЕСА_1 , - є ефективним способом захисту та підлягає задоволенню, оскільки забезпечить власнику майна його правомочності володіння та користування ним.
Щодо позовних вимог про визнання недійсними іпотечного договору та договору про внесення до нього змін та про припинення іпотеки.
Як зазначалося, 16.08.2007 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк» укладено Іпотечний договір, предметом якого є спірні нежитлові приміщення, передані в іпотеку на забезпечення виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_2 за Генеральним договором №340-022с від 16 серпня 2007 року (том 1 а.с. 18-21).
05.07.2011 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк» укладено Договір про внесення змін до іпотечного договору (том 1 а.с. 22), яким уточнено умови кредитування.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено статтею 203 ЦК України.
Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Підстави недійсності правочину визначено статтею 215 ЦК України.
Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Як встановлено судом, сторонами оскаржуваного іпотечного договору та договору про внесення до нього змін є ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк».
Позивач ОСОБА_1 не є стороною обох оскаржуваних договорів.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.
В постанові від 12.03.2018 у справі №910/22319/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у подібних правовідносинах дійшов таких висновків.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав(правова позиція Верховного суду України у справі № 6-605цс16 від 25.05.2016 року, постанова Великої палати Верховний Суду від 18.04.2018 року № 439/212/14-ц|14-75цс18, постанови Верховного Суду від 18.07.2018 року по справі № 750/2728/16-ц, провадження № 61-8888св18, від 04 липня 2018 року по справі № 462/4611/13-ц, провадження № 61-6130св18).
Такий висновок суду повністю узгоджується з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 09 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», в якій зазначено, що власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Тобто судова практика зміст ч. 3 ст. 215 ЦК України тлумачить таким чином, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов'язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.
Зважаючи на викладене, та висновок суду про неукладеність договору купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень від 10.11.2005 року, попереднім власником яких був ОСОБА_1 та яким ставиться питання про повернення йому цих приміщень, суд вважає, що ОСОБА_1 має право на оскарження Іпотечного договору від 16.08.2007 року, укладеного між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк» та Договору про внесення змін до іпотечного договору від 05.07.2011 року, укладеного між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк».
Суд також зауважує, що існування зумовлених спірним договором іпотеки іпотечних обтяжень спірного майна формують у позивача належний і достатній правовий інтерес оспорювати дійсність такого договору задля припинення відповідних обтяжень.
У правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у Постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18: «Щодо захисту прав власника нерухомого майна, обтяженого іпотекою на користь особи, з якою він не перебуває у зобов'язальних відносинах, зокрема, зазначено:
8.20. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов'язані зобов'язальними відносинами.
8.21. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають зобов'язальний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав.
8.22. Так у ситуації, коли майно передане власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту може бути, зокрема, позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину.
8.23. Водночас коли власник та особа, яка зареєструвала за собою право іпотеки на його нерухоме майно, не перебували у зобов'язальних відносинах, власник майна може скористатись речово-правовими способами захисту. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у пунктах 109, 110 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20).
8.24. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).
Позовом про витребування майна (віндикаційним позовом) є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності індивідуально визначеного майна, до особи, яка ним заволоділа, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Схожі висновки викладені, зокрема, у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17.
8.28. У практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно (див., зокрема, пункт 98 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (підпункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.13) та інші).
8.29. Отже, державна реєстрація права іпотеки на Земельну ділянку за Товариством - це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття ним такого права, а відповідні записи в Реєстрі створюють для ОСОБА_1 перешкоди у реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном (див. пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 711/4556/16-ц).
8.30. Відповідно до частини другої статті 26 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на момент подання позовної заяви, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
8.31. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 17 Закону № 898-IV).
8.32. Процедура внесення державним реєстратором відомостей до Реєстру регламентована Законом № 1952-IV. За загальним правилом, у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав чи їх обтяжень, державний реєстратор повинен керуватися нормами Закону № 1952-IV, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 127 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
8.33. Абзацами другим та четвертим частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції передбачено, зокрема, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.
8.34. За змістом пункту 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV у чинній редакції державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
8.35. Отже, якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача було порушено незаконною реєстрацією права іпотеки на його нерухоме майно за відповідачем, з яким він не перебував у зобов'язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права іпотеки, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права іпотеки відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.
При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції, відомості про право іпотеки відповідача не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Реєстру відомостей про припинення права іпотеки відповідача на підставі судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 132, 133 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
8.36. Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 ЦК України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34). При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.
8.37. У подальшому Велика Палата Верховного Суду поширила цей підхід та вказала, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту в тому випадку, коли особа відступила право вимоги, яке їй не належить (у правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб'єкт), а також коли відбулось відступлення припиненого права вимоги (тобто майнового права вимоги, якого не існує на момент укладення відповідного договору в будь-якого суб'єкта), що не створює жодних правових наслідків для особи - власника майна, яке було обтяжено іпотекою (див. пункти 139-141 постанови від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).
8.38. Велика Палата Верховного Суду вважає такий підхід застосовним і до спірних правовідносин, які склались у цій справі, адже укладення Договору між ОСОБА_2 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», а також відступлення останнім на користь Товариства права вимоги за вказаним правочином не створило для ОСОБА_1 як дійсного власника Земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому сам Договір, на відміну від внесених до Реєстру на його підставі Записів, не створює для позивача перешкоди в розпорядженні Земельною ділянкою, а тому визнання його недійсним не призведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості.
Оскільки вимога про визнання недійсним Договору не є ефективним способом захисту прав, суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для її задоволення, а доводи Товариства, викладені в підпункті 4.2 цієї постанови, про обрання позивачем неефективного способу захисту знайшли підтвердження в частині цієї вимоги.
8.39. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне конкретизувати висновки об'єднаної палати КГС ВС, викладені в постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, та зазначити, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов'язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред'явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи.
Судове рішення про задоволення такого позову, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.
При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення.
8.40. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду враховує власні висновки, викладені в пункті 34 постанови від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення, а тому погоджується в цій частині з відповідними висновками судів попередніх інстанцій та об'єднаної палати КГС ВС, викладеними в постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, та відхиляє протилежні доводи Товариства, викладені у підпункті 4.1 цієї постанови, щодо наявності підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність до вимоги ОСОБА_1 , спрямованої на усунення перешкод у здійсненні ним правоможності розпорядження Земельною ділянкою.
Щодо належної інтерпретації вимоги про усунення перешкод у вигляді зареєстрованого обтяження іпотекою
8.42. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
8.43. Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.
8.44. Разом із цим надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню цивільного судочинства, яким відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
8.45. Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117-118 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
8.46. У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12) та від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).
8.47. ОСОБА_1 обґрунтовує заявлені ним вимоги про вилучення Записів з Реєстру наявністю в нього права власності на Земельну ділянку та незаконністю реєстрації за Товариством права іпотеки на підставі Договору, що створює для позивача перешкоди в реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном.
Виходячи з мети позову ОСОБА_1 , який спрямовано на усунення перешкод у здійсненні ним права розпорядження Земельною ділянкою, а також наведених у позові обґрунтувань заявлену позивачем вимогу вилучити Записи з Реєстру слід інтерпретувати як вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки Товариства на Земельну ділянку. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 11.13 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 та пункті 36 постанови від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18».
Отже, в ході розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у встановленому законом та Договором купівлі-продажу від 10.11.2005 року порядку не набули право власності на спірні нежитлові приміщення, а реєстрація за ними права власності на ці нежитлові приміщення суперечить закону та скасовується судом, а тому, на переконання суду, передавши в іпотеку банку майно, яке належало позивачу та підлягало поверненню йому, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 всупереч приписам ст. 317 ЦК України, розпорядились чужим майном, що не відповідає положенням ч. 1 ст. 203 ЦК України.
Отже, враховуючи вищевикладене, та правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у Постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18, суд вважає, що належним способом захисту порушених прав позивача в частині позовних вимог про визнання недійсним іпотечного договору та додатків до нього, а також вимоги про припинення іпотеки - буде скасування державної реєстрації права іпотеки ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі укладеного 16.08.2007 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк» Іпотечного договору.
Державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права іпотеки, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права іпотеки відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.
Вимогу про визнання недійсним іпотечного договору та додатків до нього, а також вимогу про припинення іпотеки слід залишити без задоволення як неналежний спосіб захисту.
Щодо відсутності обставин недобросовісності іпотекодержателя у спірних правовідносинах, суд, з урахуванням зазначених вище норм права, якими визначено, що предметом іпотеки може бути майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності, вважає за доречне зазначити, що відсутність обставин недобросовісності іпотекодержателя не повинно впливати на право власності дійсного власника майна, оскільки інтереси іпотекодержателя не мають превалювати над інтересами власника.
На думку суду, «добросовісність» іпотекодержателя (банку) не може бути автоматичною підставою відмови у позові про визнання недійним іпотечного договору, адже відповідність спірного договору іпотеки приписам статті 203 ЦК України не перебуває в залежності від такої добросовісності.
Правове значення добросовісності має місце при застосуванні статті 388 ЦК України, яка пов'язує таку обставину лише з питанням застосування віндикації (в даній справі ця норма застосовується в змішаному вигляді).
Суд також зауважує, що в Ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 24.05.2017 року, якою було скасовано попередні судові рішення в даній цивільній справі та передано її на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції зазначив наступне: «Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Відтак іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна».
У спірних правовідносинах переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, не відбувалося, оскільки право власності ОСОБА_1 виникло раніше та існувало станом на час укладення іпотечного договору (зі змінами), однак, за висновком суду, було неправомірно зареєстровано за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ..
Зокрема, як встановлено судом і підтверджується належними доказами, на час передачі спірної нерухомості в іпотеку іпотекодавці ( ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ) були юридичними власниками майна, що підтверджувалось правовстановлюючими документами, зокрема, на підставі відповідного свідоцтва про право власності (виданого за результатами перереєстрації майна) та первинної реєстрації права власності на підставі Договору від 10.11.2005 року, за яким іпотекодавці набули у власність спірні нежитлові приміщення, і який після укладення іпотечного договору визнано судом неукладеним.
Тобто в даному випадку в результаті констатації судовим рішенням неукладеності договору купівлі-продажу нерухомого майна та скасування державної реєстрації права власності, відбулося саме відновлення суб'єктивного речового права на майно у позивача ОСОБА_1 , яке в нього вже існувало ще до набуття ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на нього права власності на підставі визнаного судом неукладеним договору купівлі-продажу і до передачі ними спірних нежитлових приміщень в іпотеку банку.
Таким чином, в даному випадку відбулося не набуття позивачем права власності в хронологічному порядку переходу майна від одного власника до іншого (тобто після укладення іпотечного договору), а саме відновлення права, яке існувало у позивача до набуття спірним майном статусу іпотечного через передачу його в іпотеку іншою особою, право власності якої на майно, за висновком суду, не було належним і не виникло.
При таких обставинах, суд вважає, що в даному випадку не може бути застосовано положення ст. 23 Закону України «Про іпотеку», згідно з яким у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, оскільки у момент передачі майна в іпотеку іпотекодавці не були її законними власниками.
У зв'язку з цим суд вважає, що положення статті 23 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносинах не підлягають застосуванню.
Щодо дотримання позивачем строку звернення до суду з позовом та заяви представника АТ «Сенс Банк» про застосування строку позовної давності, як підстави відмови в позові, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.
Статтею 268 ЦК України визначено перелік вимог, на які позовна давність не поширюється.
Відповідно достатті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Згідно ч.3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Слід врахувати, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
З даним цивільним позовом ОСОБА_1 звернувся до Івано-Франківського міського суду 30 листопада 2015 року.
Разом з тим, суд зауважує, що вказаний цивільний позов про захист права власності ОСОБА_1 пред'явлено, в тому числі на підставі статті 392 ЦК України, є змішаним, містить в собі елементи негаторного позову, оскільки за наслідками розгляду даної цивільної справи ОСОБА_1 прагне усунути собі, як власнику, будь-які перешкоди у реалізації всієї тріади правомочностей.
Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду, ефективним способом захисту у правовідносинах між сторонами спору, що виникли у зв'язку з укладенням договору іпотеки особою, право власності якої на відповідне нерухоме майно спростоване в судовому порядку, є скасування державної реєстрації обтяження.
Позов власника майна, яке було передано в іпотеку іншою особою (відсутність прав якої на це майно було встановлено в судовому порядку після укладення відповідного договору іпотеки), про недійсність іпотеки можна вважати негаторним позовом, спрямованим на усунення перешкод у користуванні власником своїм нерухомим майном. Якщо право власника на нерухоме майно було захищене в судовому порядку шляхом визнання недійсними договору іпотеки, майно перебуває у фактичному володінні власника, але щодо нього продовжує діяти іпотечне обтяження, немає підстав говорити про застосування віндикації як наслідку недійсності правочину.
За висновком Суду право власності ОСОБА_1 на спірний об'єкт нерухомості не повинно було припинятися у зв'язку з тим, що укладений ним з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу є неукладеним, однак відповідач АТ «Сенс Банк» заперечує таке право власності позивача.
Отже, має місце триваюче порушення прав позивача у зв'язку з невизнанням відповідачем АТ «Сенс Банк» його права власності на спірний об'єкт нерухомості.
Оскільки позови про визнання права власності, з одного боку, не зв'язані з конкретними порушеннями правомочностей власника а, з іншого боку, диктуються триваючим незаконним поводженням третьої особи, на них, як і на негаторні позови, не поширюється дія позовної давності.
Так, як зазначено в Постанові Пленуму ВГСУ №10 від 29.05.2013 року «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» власник може пред'явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав.
Отже, заява представника відповідача АТ «Сенс Банк» про застосування строку позовної давності, як підстава відмови в позові, є безпідставною.
Відповідно до частини 1 статті 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; а згідно з частинами 1 та 3 статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Проаналізувавши доводи сторін, вимоги чинного законодавства України, дослідивши матеріали справи та подані сторонами докази, суд дійшов висновку про те, позовні вимоги є частково обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 89, 263-265, 273, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, Суд, -
Позов задовольнити частково.
Скасувати запис про державну реєстрацію права власності на підставі рішення державного реєстратора (Івано-Франківське ОБТІ) від 10 листопада 2005 року про реєстрацію (№ запису 1634 в книзі 14В) за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 права власності на нежитлові приміщення (реєстраційний №3336741), що знаходяться в АДРЕСА_1 .
Скасувати запис про державну реєстрацію права власності на підставі рішення державного реєстратора (Івано-Франківське ОБТІ) від 28 березня 2007 року про реєстрацію (№ запису 1069 в книзі 6ф) за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 права власності на нежитлові приміщення (реєстраційний №18248141), що знаходяться в АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , право власності на нежитлові приміщення, які складаються зі станції техобслуговування (літ. «Г»), складу (літ. «Д»), нежитлових приміщень (літ. «К»), нежитлових приміщень (літ. «К1»), моторного цеху (літ. «Л»), що знаходяться в АДРЕСА_1 .
Зобов'язати ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , повернути ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , нежитлові приміщення, що знаходяться в АДРЕСА_1 , які складаються зі станції техобслуговування (літ. «Г»), складу (літ. «Д»), нежитлових приміщень (літ. «К»), нежитлових приміщень (літ. «К1»), моторного цеху (літ. «Л»).
Скасувати державну реєстрацію права іпотеки ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі укладеного 16.08.2007 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк» Іпотечного договору (іпотека нерухомого майна та обтяження нерухомого майна забороною відчуження, які виникли на підставі Іпотечного договору № Д0810, посвідченого 16 серпня 2007 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Фріс І.П., та договору про внесення змін до іпотечного договору № 350, посвідченого 05 липня 2011 року, щодо нежитлових приміщень, що знаходяться в АДРЕСА_1 .).
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 13.06.2024.
Суддя Богдан АТАМАНЮК