04 червня 2024 року м. Харків Справа №922/2714/23
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.
за участю секретаря судового засідання Міракова Г.А.,
за участю представників:
від апелянта ОСОБА_1 - адвокат Волошина Н.Л., Власенко В.В. особисто,
від боржника ОСОБА_2 - адвокат Камінська А.А.,
від кредитора ФОП Краснікова П.І. - Красніков П.І. особисто,
арбітражний керуючий - Єрьоміна О.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного господарського суду матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 (вх.№775Х від 21.03.2024) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 у справі №922/2714/23 (м. Харків, суддя Прохоров С.А., повний текст ухвали складено 13.03.2024),
за заявами ОСОБА_1 з грошовими вимогами до боржника вх.№31454 від 16.11.2023 та вх.№2507 від 29.01.2024, подані у справі
за заявою ОСОБА_2 ,
до ОСОБА_2 ,
про визнання неплатоспроможним, -
Фізична особа ОСОБА_2 звернувся до Господарського суду Харківської області з заявою про відкриття провадження у справі про її неплатоспроможність відповідно до положень Кодексу України з процедур банкрутства.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.07.2023 у справі №922/2714/23 відкрито провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 ; введено процедуру реструктуризації боргів боржника; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; ухвалено оприлюднити на офіційному веб-сайті оголошення про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 ; призначено керуючим реструктуризацією фізичної особи ОСОБА_2 арбітражну керуючу Єрьоміну Ольгу Юріївну.
16.11.2023 до Господарського суду Харківської області надійшла заява ОСОБА_1 (вх.№31454) з грошовими вимогами до ОСОБА_2 в розмірі 2 776 000,00 грн.
В обґрунтування цих вимог ОСОБА_1 вказує на безпідставно збережені боржником кошти за договором оренди земельної ділянки б/н від 01.02.2019, які боржник отримав від заявника на підставі розписки від 01.02.2019, однак земельну ділянку за цим договором так і не передав в оренду заявнику.
29.01.2024, після закінчення строку, встановленого ч. 1 ст. 45 Кодексу України з процедур банкрутства, до Господарського суду Харківської області надійшла заява ОСОБА_1 (вх.№2507) з додатковими грошовими вимогами до боржника в розмірі 1 492 635,00 дол. США, які він просить прийняти та включити до 4-ї черги задоволення.
В обґрунтування цих вимог, ОСОБА_1 зазначає, що під час будівництва житлового будинку, замовником якого виступав ОСОБА_3 , ОСОБА_2 отримував від ОСОБА_3 грошові кошти. Отримання грошових кошів на загальну 1 492 635,00 доларів США підтверджується розписками ОСОБА_2 на рахунках.
Відповідно до умов Договору уступки права вимоги від 15 січня 2020 ОСОБА_3 передав ОСОБА_1 право вимоги повернення грошових коштів, які Боржник отримав від Кредитора для будівництва запроектованого будинку (Осокорки Резеденція) у розмірі 1 492 635,00 доларів США.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 в задоволенні заяви ОСОБА_1 вх.№31454 від 16.11.2023 з грошовими вимогами до боржника ОСОБА_2 відмовлено. Вимоги ОСОБА_1 до боржника ОСОБА_2 в розмірі 2 776 000,00 грн, що є еквівалентно 100 000 дол. США основного боргу та 5 368,00 грн судового збору відхилено. В задоволенні заяви ОСОБА_1 вх.№2507 від 29.01.2024 з грошовими вимогами до боржника ОСОБА_2 відмовлено. Вимоги ОСОБА_1 до боржника ОСОБА_2 в розмірі 1 492 625,00 дол. США основного боргу та 6 056,00 грн судового збору відхилено.
ОСОБА_1 з вказаною ухвалою суду першої інстанції не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм чинного законодавства, просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити, ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 по справі №922/2714/23 про відмову в задоволенні заяв ОСОБА_1 з грошовими вимогами до боржника ОСОБА_2 - скасувати; ухвалити у справі №922/2714/23 нову постанову, якою: заяву ОСОБА_1 від 16.11.2023 з грошовими вимогами до боржника ОСОБА_2 - задовольнити; вимоги ОСОБА_1 до боржника ОСОБА_2 в розмірі 2 776 000,00 грн (що є еквівалентно 100 000 дол. США) основного боргу та 5 368,00 грн судового збору включити до реєстру вимог кредиторів; заяву ОСОБА_1 від 29.01.2024 з грошовими вимогами до боржника ОСОБА_2 - задовольнити; вимоги ОСОБА_1 до боржника ОСОБА_2 в розмірі 56 393 392,20 грн (що є еквівалентно 1 492 625,00 дол. США) основного боргу та 6 056,00 грн судового збору включити до реєстру вимог кредиторів.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає наступне:
- договір оренди земельної ділянки є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та підписання у встановленій простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто дотримання сторонами вимог статей 638, 759 та 792 ЦК України та статті 15 Закону «Про оренду землі». З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає зобов'язання передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право на користування земельною ділянкою;
- суд не надав оцінки обставинам відсутності доступу заявника до об'єкту оренди, не дослідив умови договору та залишив поза увагою невиконання боржником пункту 4.1.1. Договору оренди, яким встановлено обов'язок Орендодавця протягом двох календарних днів з моменту підписання цього Договору з додатками передати Орендарю по акту приймання-передачі Об'єкт оренди;
- суд першої інстанції дійшов помилкових висновків відносно того, що посилання ОСОБА_1 в своїй заяві на передання земельної ділянки за актом приймання-передачі є таким, що не відповідає вимогам статті 17 вказаного Закону, адже сторони, укладаючи Договір оренди, узгодили момент передачі Об'єкту оренди, що відповідає вимогам статті 765 ЦК України;
- висновки суду про відсутність доказів здійснення орендарем своїх прав щодо державної реєстрації права оренди є помилковими, оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.04.2023 по справі №357/8277/19 відступивши від висновків, викладених Верховним Судом України в постанові від 13.06.2016 у справі №6-643цс16, дійшов висновку, що договір оренди земельної ділянки набуває чинності з дня, коли сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору;
- суд першої інстанції був обізнаний про наявність арештів на земельну ділянку, проте належним чином не оцінив докази, які містяться в матеріалах справи, зокрема, щодо перебування об'єкту Договору оренди під обтяженням; вказані обставини унеможливили реєстрацію права оренди земельної ділянки апелянтом;
- суд, дійшовши висновку про відсутність існування між сторонами зобов'язальних відносин, на виконання процесуального принципу «суд знає закони» мав би застосувати до спірних правовідносин норму статті 1212 ЦК України, оскільки боржником фактично безпідставно набуте майно у вигляді грошових коштів на суму 2 760 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 доларів США;
- щодо заяви з грошовими вимогами за договором про відступлення права вимоги, надані первісним кредитором документи підтверджують наявність зобов'язань боржника на вказану суму, оскільки інвойси є первинними документами, які оплачені ОСОБА_3 , а відповідну оплату та отримання коштів підтверджено особистим підписом особи, яка виставляла інвойси - ОСОБА_2 .
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_1 (вх.№775Х від 21.03.2024) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 у справі №922/2714/23 залишено без руху з підстав недоплати судового збору.
В строк, наданий судом, від апелянта надійшла заява (вх.№4387 від 27.03.2024) про усунення недоліків апеляційної скарги на виконання вимог ухвали суду від 25.03.2024. Зокрема, апелянтом надано докази доплати судового збору в установленому законом порядку та розмірі.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 01.04.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 (вх.№775Х від 21.03.2024) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 у справі №922/2714/23.
Від кредитора - ФОП Краснікова Павла Івановича надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№5402 від 17.04.2024), в якому просить в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 року у справі №922/2714/23 про відхилення вимог ОСОБА_1 до боржника ОСОБА_2 відмовити, а ухвалу суду від 11.03.2024 залишити без змін.
В обґрунтування відзиву на апеляційну скаргу ФОП Красніков П.І. зазначає, що земельна ділянка вважається переданою від орендодавця до орендаря з моменту державної реєстрації права оренди, проте таких доказів матеріали справи не містять. Кредитор вважає, що посилання заявника на положення статті 1212 ЦК України з обґрунтуванням того, що дія договору оренди землі є припиненою, а й отже підстава, на якій, як вважає заявник боржник отримав кошти, відпала, є безпідставними, оскільки умови договору та розписки не місять відповідних положень щодо повернення орендної плати. Крім того, ОСОБА_4 вказує, що заявник не надав належних та допустимих доказів щодо наявності в нього відповідної суми грошових коштів в розмірі 2 776 000,00 грн, яку, як він зазначає, передав боржнику в якості плати за оренду земельної ділянки. Щодо вимог ОСОБА_1 про визнання та включення до 4 (четвертої) черги задоволення грошові вимоги у сумі 1 492 635,00 доларів США кредитор зазначає, що у договорі про відступлення права вимоги відсутнє посилання на конкретне зобов'язання, договір, в якому було здійснено заміну кредитора. Оскільки заявник ОСОБА_1 в порушення імперативних вимог ч.3 ст.45 КУзПБ не додав до заяви документи, що підтверджують грошові вимоги, а надані копії документів не підтверджують існування грошових вимог до боржника, підстави для визнання вимог ОСОБА_1 у сумі 1 492 635,00 доларів США відсутні.
Від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№5410 від 17.04.2024), в якому просить у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 (вх.№775Х від 21.03.2024) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 у справі №922/2714/23 - відмовити.
В обґрунтування відзиву на апеляційну скаргу боржник - ОСОБА_2 зазначає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що відповідно до статті 17 Закону України «Про оренду землі», об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом, а тому посилання ОСОБА_1 в своїй апеляційній скарзі на передання земельної ділянки за актом приймання - передачі є таким, що не відповідає вимогам вказаної статті. Боржник вказує, що сам орендар не здійснив державну реєстрацію речового права оренди згідно встановленого порядку після укладання договору та не надав підтвердження неможливості використання земельної ділянки протягом строку оренди, а тому суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні грошових вимог заявника в цій частині. Щодо грошових вимог до боржника, які обґрунтовані договором про відступлення права вимоги, ОСОБА_2 зазначає, що у самому договорі відсутнє посилання на конкретне договірне зобов'язання, в якому здійснено заміну кредитора. Боржник вважає, що копії документів, на яких стоїть підпис боржника ОСОБА_2 , не місять позначення самої суми, дати отримання, посилання на зобов'язання, за яким такі кошти отримані, від кого та з якою метою такі кошти отримані, а тому не свідчать про отримання боржником від первісного кредитора ОСОБА_3 будь-якої суми грошових коштів.
На електронну пошту суду від арбітражної керуючої Єрьоміної О.Ю. надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№5492ел.909 від 18.04.2024), в якому просить вважати причини пропуску строку на подання відзиву на апеляційну скаргу поважними; поновити строк на подання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 (вх.№775Х від 21.03.2024) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 у справі №922/2714/23; апеляційну скаргу ОСОБА_1 (вх.№775Х від 21.03.2024) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 у справі №922/2714/23 залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 у справі №922/2714/23 залишити без змін.
Щодо поданого арбітражною керуючою відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вказує про наступне.
29.06.2023 Верховною Радою України прийнято Закон України №3200-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов'язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами» (далі - ЄСІТС, Закон №3200-IX). Цей Закон набрав чинності 21.07.2023.
Статтею 42 ГПК України передбачені права та обов'язки учасників справи, зокрема ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень, подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб, а також виконувати процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Частинами 5 та 6 статті 42 ГПК України встановлено, що документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом. Процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
За змістом розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3200-IX, зміни, що вносяться зазначеним Законом до ГПК України, вводяться в дію 18.10.2023, крім змін до підпунктів 17.3, 17.15 підпункту 17, підпункти 19.1, 19.2 підпункту 19 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України, введення в дію яких відбулося одночасно з набранням Законом № 3200-IX чинності.
Згідно з новою редакцією статті 6 ГПК України, яка чинна з 18.10.2023 відповідно до Закону України № 3200-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов'язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами», суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.
Адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Процесуальні наслідки, передбачені ГПК України у разі звернення до суду з документом особи, яка зобов'язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат (абзац 2 частини 6 статті ГПК України).
Реєстрація в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі не позбавляє особу права на подання документів до суду в паперовій формі, проте саме в електронній формі особа, яка зареєструвала електронний кабінет в ЄСІТС може подавати процесуальні, інші документи, вчиняти інші процесуальні дії виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, з використанням власного електронного підпису, якщо інше не передбачено Господарським процесуальним кодексом України.
Відповідно до пункту 7.52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.09.2023 у справі №204/2321/22 вимога про звернення до суду через підсистеми Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи є обов'язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему, та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі.
Так, відповідно до пункту 10 Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему визначено, що адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі в обов'язковому порядку. Інші особи (це, зокрема, фізичні особи, у тому числі фізичні особи-підприємці) реєструють такі кабінети в добровільному порядку.
Таким чином, поданий арбітражною керуючою - Єрьоміною О.Ю. відзив на апеляційну скаргу надісланий на електронну пошту суду, всупереч вимог чинного законодавства, у зв'язку з чим залишається без розгляду.
Від представника ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення (вх.№5677 від 22.04.2024), в яких не погоджується із доводами, викладеними учасниками справи у відзивах на апеляційну скаргу, просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 по справі №922/2714/23 - задовольнити; ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 по справі №922/2714/23 про відмову в задоволенні заяв ОСОБА_1 з грошовими вимогами до боржника ОСОБА_2 - скасувати та постановити нову постанову, якою: заяву ОСОБА_1 від 16.11.2023 з грошовими вимогами до боржника ОСОБА_2 - задовольнити; вимоги ОСОБА_1 до боржника ОСОБА_2 в розмірі 2 776 000,00 грн (що є еквівалентно 100 000 дол. США) основного боргу та 5 368,00 грн судового збору включити до реєстру вимог кредиторів; заяву ОСОБА_1 від 29.01.2024 з грошовими вимогами до боржника ОСОБА_2 - задовольнити; вимоги ОСОБА_1 до боржника ОСОБА_2 в розмірі 56 393 392,20 грн (що є еквівалентно 1 492 625,00 дол. США) основного боргу та 6 056,00 грн судового збору включити до реєстру вимог кредиторів.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 16.05.2024 призначено апеляційну скаргу ОСОБА_1 (вх.№775Х від 21.03.2024) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 у справі №922/2714/23 до розгляду на "30" травня 2024 р. о 10:15 год. у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, пр. Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань №132.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 23.05.2024 задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Волошиної Н.Л. про участь ОСОБА_1 та його представника - адвоката Волошиної Н.Л. у судових засіданнях Східного апеляційного господарського суду з розгляду справи №922/2714/23 у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку, з використанням власних технічних засобів. Судове засідання у справі №922/2714/23, яке призначено на 30.05.2024 о 10:15 год та подальші судові засідання у даній справі ухвалено провести за участю ОСОБА_1 та його представника - адвоката Волошиної Н.Л. у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку, з використанням власних технічних засобів вказаного представника.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 30.05.2024 розгляд справи відкладено на 04 червня 2024 року о 10:00 год. у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань №131.
Від представника ОСОБА_2 - адвоката Камінської А.А. надійшло клопотання про участь у судовому засіданні, призначеному на 04.06.2024, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів (вх.№7574 від 03.06.2024).
04.06.2024 представником ОСОБА_2 - адвокатом Камінською А.А. подано клопотання (вх.№7644 від 04.06.2024), в якому остання повідомила про намір бути особисто присутньою у судовому засіданні під час розгляду даної апеляційної скарги та просила не задовольняти та не розглядати раніше подане клопотання про участь представника у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
У судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду 04.06.2024 ОСОБА_1 та його представник підтримали вимоги апеляційної скарги, просили її задовольнити. Представник боржника, кредитор та арбітражна керуюча проти вимог скарги заперечили, просили залишити її без задоволення, оскаржувану ухвалу суду - без змін.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзивах на апеляційну скаргу доводи, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та розглянувши справу в порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів встановила наступні обставини.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.07.2023 у справі №922/2714/23 відкрито провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ; введено процедуру реструктуризації боргів боржника; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; ухвалено оприлюднити на офіційному веб-сайті оголошення про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 ; призначено керуючим реструктуризацією фізичної особи ОСОБА_2 арбітражну керуючу Єрьоміну Ольгу Юріївну (свідоцтво №125 від 06.02.2013).
06.07.2023 здійснено офіційне оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 №70948.
16.11.2023 до суду надійшла заява ОСОБА_1 (вх.№31454) з грошовими вимогами до ОСОБА_2 в розмірі 2 776 000,00 грн.
В обґрунтування цих вимог він вказує на безпідставно збережені боржником кошти за договором оренди земельної ділянки б/н від 01.02.2019, які боржник отримав від заявника на підставі розписки від 01.02.2019, однак земельну ділянку за цим договором так і не передав в оренду заявнику.
29.01.2024 до суду надійшла заява ОСОБА_1 (вх.№2507) з грошовими вимогами до боржника в розмірі 1 492 635, дол. США, які він просить прийняти та включити до 4-ї черги задоволення.
В обґрунтування цих вимог, ОСОБА_1 зазначає, що під час будівництва житлового будинку, замовником якого виступав ОСОБА_3 ОСОБА_2 отримував від ОСОБА_3 грошові кошти. Отримання грошових кошів на загальну 1 492 635,00 доларів США підтверджується розписками ОСОБА_2 на рахунках.
Відповідно до умов Договору уступки права вимоги від 15.01.2020 ОСОБА_3 передав ОСОБА_1 право вимоги повернення грошових коштів, які Боржник отримав від Кредитора для будівництва запроектованого будинку (Осокорки Резеденція) у розмірі 1 492 635,00 доларів США.
11.03.2024 заявником надано, зокрема, клопотання вх.№6627 про долучення до матеріалів справи нотаріально засвідчених копій інвойсів, які додані до заяви ОСОБА_1 від 29.01.2024 та додаткові пояснення у справі щодо заявлених грошових вимог в розмірі 1 492 625,00 дол. США, в яких, крім іншого, уточнено розмір вимог в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ станом на 29.01.2024, які долучено судом першої інстанції до матеріалів справи.
Оскаржувана ухвала суду мотивована тим, що посилання заявника ОСОБА_1 щодо наявності прострочення орендодавця (як боржника) є безпідставним та таким, що не підтверджені беззаперечними належними та допустимими доказами неможливості як здійснити ним протягом дії договору оренди державну реєстрацію свого права оренди відповідно до вимог Земельного Кодексу України та Закону України «Про оренду землі», так і неможливості ним користуватися земельною ділянкою через перешкоджання орендодавцем, власником земельної ділянки. Суд вказав, що повернення орендної плати не передбачено ні умовами договору про оренду земельної ділянки, ні розпискою, що надана заявником ОСОБА_1 як доказ сплати ним орендної плати. Вказана розписка, на думку суду, не є розпискою, за якою у орендодавця ОСОБА_2 виникли боргові зобов'язання щодо повернення вказаної суми грошей в майбутньому орендарю ОСОБА_1 . Крім того, суд зазначив, що надана заявником копія договору, що викладений російської мовою та датований 2008 роком не є належним та допустимим доказом з огляду на те, що вона не підтверджує джерело походження коштів ОСОБА_1 станом на 01.02.2019 на території України та належним чином не посвідчена. Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 вх.№31454 від 16.11.2023 та відхилення грошових вимог до боржника ОСОБА_2 в розмірі 2 776 000,00 грн, що є еквівалентно 100 000 дол. США основного боргу та 5 368,00 грн судового збору.
Надаючи оцінку поданим ОСОБА_1 документам до заяви (вх.№2507 від 29.01.2024) з грошовими вимогами до боржника в розмірі 1 492 625,00 дол. США, суд першої інстанції, з урахуванням положення діючого законодавства що регулює питання заміни кредитора у зобов'язанні, дійшов висновку, що наявні в матеріалах справи докази, що надані ОСОБА_1 , не підтверджують наявність зобов'язань ОСОБА_2 перед первісним кредитором ОСОБА_3 , а також не підтверджують перехід прав вимоги від первісного кредитора ОСОБА_3 до іншій особи - нового кредитора ОСОБА_1 щодо заборгованості боржника. Також суд вказав, що відсутні будь-які належні та допустимі докази, що саме боржник отримав грошові кошти від первісного кредитора ОСОБА_3 за відповідним договором. Подані суду копії документів, на яких стоїть підпис боржника ОСОБА_2 щодо отримання грошових коштів не приймаються судом до уваги з огляду на те, що такий підпис не свідчить про отримання боржником ОСОБА_2 від первісного кредитора ОСОБА_3 будь-якої грошової суми, відсутнім є позначення самої суми, дати отримання, посилання на зобов'язання, за яким такі кошти отримані, від кого та з якою метою такі кошти отримані. За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 у сумі 1 492 625,00 доларів США.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України. Застосування положень Господарського процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Статтею 113 КУзПБ передбачено, що провадження у справах про неплатоспроможність боржника - фізичної особи, фізичної особи - підприємця здійснюється в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб, з урахуванням особливостей, встановлених цією Книгою.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КУзПБ подання кредиторами грошових вимог до боржника та їх розгляд керуючим реструктуризацією здійснюються в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб.
Відповідно до статті 1 КУзПБ кредитор - це юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до Податкового кодексу України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника.
За змістом статті 1 КУзПБ грошовим зобов'язанням є зобов'язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України.
Порядок звернення кредиторів із вимогами до боржника у справі про банкрутство юридичних осіб та порядок розгляду судом відповідних заяв регламентовані, зокрема, статтями 45, 46, 47 КУзПБ.
Відповідно до частини першої статті 45 КУзПБ конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов'язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.
Згідно частини третьої статті 45 КУзПБ заява кредитора має містити: найменування господарського суду, до якого подається заява; найменування боржника, його місцезнаходження, ідентифікаційний код юридичної особи або реєстраційний номер облікової картки платника податків, або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті); ім'я або найменування кредитора, його місцезнаходження або місце проживання, ідентифікаційний код юридичної особи або реєстраційний номер облікової картки платника податків, або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті); розмір вимог кредитора до боржника з окремим зазначенням суми неустойки (штрафу, пені); виклад обставин, що підтверджують вимоги до боржника, та їх обґрунтування; відомості про наявність заставного майна боржника, яке є забезпеченням вимог; перелік документів, що додаються до заяви. До заяви в обов'язковому порядку додаються докази сплати судового збору, докази надсилання копії заяви боржнику і розпоряднику майна, а також документи, що підтверджують грошові вимоги до боржника.
Частиною 4 статті 45 КУзПБ встановлено, що для кредиторів, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, усі дії, вчинені у судовому процесі, є обов'язковими так само, як вони є обов'язковими для кредиторів, вимоги яких були заявлені протягом встановленого строку. Вимоги кредиторів, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, задовольняються в порядку черговості, встановленої цим Кодексом.
Під час розгляду заявлених до боржника кредиторських вимог, у тому числі у справі про неплатоспроможність фізичної особи, суд в силу наведених вище норм має з'ясовувати правову природу таких вимог, надати правову оцінку доказам поданим заявником на підтвердження його вимог до боржника, аргументам та запереченням боржника чи інших кредиторів щодо задоволення таких вимог, перевірити дійсність заявлених вимог, з урахуванням чого встановити наявність підстав для їх визнання чи відхилення (повністю або частково).
У питанні порядку розгляду кредиторських вимог у справі про банкрутство та ролі й обов'язків суду на цій стадії колегія суддів враховує усталені правові висновки Верховного Суду, що полягають у наступному:
- заявник сам визначає докази, які, на його думку, підтверджують заявлені вимоги; проте, обов'язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, покладений на господарський суд, який здійснює розгляд справи про банкрутство. Під час розгляду заявлених грошових вимог суд користується правами та повноваженнями, наданими йому процесуальним законом; суд самостійно розглядає кожну заявлену грошову вимогу, перевіряє її відповідність чинному законодавству та за результатами такого розгляду визнає або відхиляє частково чи повністю грошові вимоги кредитора (постанова Верховного Суду від 26.02.2019 у справі №908/710/18);
- господарський суд зобов'язаний перевірити та надати правову оцінку усім вимогам кредиторів до боржника незалежно від факту їх визнання чи відхилення боржником. Заявлені до боржника грошові вимоги конкурсних кредиторів можуть підтверджуватися первинними документами (угодами, накладними, рахунками, актами виконаних робіт тощо), що свідчать про цивільно-правові відносини сторін та підтверджують заборгованість боржника перед кредитором, або рішенням юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення такого спору (постанова Верховного Суду від 26.02.2019 у справі №908/710/18);
- на стадії звернення кредиторів з вимогами до боржника та розгляду зазначених вимог судом принципи змагальності та диспозитивності у справі про банкрутство проявляються у наданні заявником відповідних документів на підтвердження своїх кредиторських вимог та заперечень боржника та інших кредиторів проти них (постанова Верховного Суду від 23.04.2019 у справі №910/21939/15);
- покладення обов'язку доказування обґрунтованості відповідними доказами своїх вимог до боржника саме на кредитора не позбавляє його права на власний розсуд подавати суду ті чи інші докази, що дозволяє суду застосовувати принцип диспозитивності господарського судочинства та приймати рішення про визнання чи відмову у визнанні вимог кредитора, виходячи з тієї сукупності доказів, яка надана кредитором-заявником грошових вимог. Законодавцем у справах про банкрутство обов'язок доказування обґрунтованості вимог кредитора певними доказами покладено на заявника грошових вимог, а предметом спору в даному випадку є вирішення питання про належне документальне підтвердження цих вимог кредитором-заявником. У випадку ненадання заявником-кредитором сукупності необхідних документів на обґрунтування своїх вимог, суд у справі про банкрутство відмовляє у визнанні таких вимог та включенні їх до реєстру вимог кредиторів. Надані кредитором докази мають відповідати засадам належності (ст. 76 ГПК України), допустимості (ст. 77 ГПК України), достовірності (ст. 78 ГПК України) та вірогідності (ст. 79 ГПК України). Комплексне дослідження доказів на предмет їх відповідності законодавчо встановленим вимогам є сутністю суддівського розсуду на стадії встановлення обсягу кредиторських вимог у справі про банкрутство. У випадку ненадання заявником-кредитором сукупності необхідних документів на обґрунтування своїх вимог, суд у справі про банкрутство відмовляє у визнанні таких вимог та включенні їх до реєстру вимог кредиторів (постанови Верховного Суду від 27.08.2020 у справі №911/2498/18, від 01.03.2023 у справі №902/221/22);
- розглядаючи кредиторські вимоги, суд в силу норм ст.ст. 45-47 КУзПБ має належним чином дослідити сукупність поданих заявником доказів (договори, накладні, акти, судові рішення, якими вирішено відповідний спір тощо), перевірити їх, надати оцінку наявним у них невідповідностям (за їх наявності), та аргументам, запереченням щодо цих вимог з урахуванням чого з'ясувати чи є відповідні докази підставою для виникнення у боржника грошового зобов'язання (постанова Верховного Суду від 21.10.2021 у справі №913/479/18, від 10.02.2020 у справі №909/146/19, від 27.02.2020 у справі №918/99/19, від 15.03.2023 у справі №904/10560/17);
- використання формального підходу при розгляді заяви з кредиторськими вимогами та визнання кредиторських вимог без надання правового аналізу поданій заяві з кредиторськими вимогами, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог створює загрозу визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника. Наведене порушує права кредиторів у справі про банкрутство з обґрунтованими грошовими вимогами. Для унеможливлення загрози визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, суду слід розглядати заяви з кредиторськими вимогами з застосуванням засад змагальності сторін у справі про банкрутство у поєднанні з детальною перевіркою підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, розміру та моменту виникнення. У разі виникнення обґрунтованих сумнівів сторін у справі про банкрутство щодо обґрунтованості кредиторських вимог, на заявника кредиторських вимог покладається обов'язок підвищеного стандарту доказування задля забезпечення перевірки господарським судом підстав виникнення таких грошових вимог, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог (постанова Верховного Суду від 07.08.2019 у справі №922/1014/18).
- сутність підвищеного стандарту доказування у справах про банкрутство полягає, зокрема, в такому: перевірка обґрунтованості та розміру вимог кредиторів здійснюється судом незалежно від наявності розбіжностей щодо цих вимог між боржником та особами, які мають право заявляти відповідні заперечення, з одного боку, та кредитором, що заявив грошові вимоги до боржника, з іншого боку; при визнанні вимог кредиторів у справі про банкрутство слід виходити з того, що визнаними можуть бути лише вимоги, щодо яких подано достатні докази наявності та розміру заборгованості; під час розгляду заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника у справі про банкрутство визнання боржником або арбітражним керуючим обставин, якими кредитор обґрунтовує свої вимоги (частина перша статті 75 ГПК України), саме по собі не звільняє іншу сторону від необхідності доведення таких обставин в загальному порядку (постанова Верховного Суду від 22.12.2022 у справі №910/14923/20).
Така судова практика є сталою при застосуванні статей 45-47 КУзПБ щодо порядку звернення кредиторів із заявами з грошовими вимогами до боржника у справі про банкрутство та порядку розгляду цих заяв судом.
Так, фізична особа-кредитор ОСОБА_1 в обґрунтування грошових вимог до боржника у своїй заяві (вх.№31454) посилався на безпідставно збережені боржником кошти за договором оренди земельної ділянки б/н від 01.02.2019, які останній отримав від заявника на підставі розписки.
Боржник - ОСОБА_2 заперечує проти підписання із ОСОБА_1 вказаного договору оренди земельної ділянки, розписки та отримання коштів на зазначених підставах.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (статті 509, 510 ЦК України).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст. 626 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 631 ЦК договір набирає чинності з моменту його укладення, якщо інше не визначено законом або договором.
За приписами статті 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Відповідно до ч. 1, 5 ст. 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Вказаним положенням кореспондують норми Земельного кодексу України. Так, відповідно до статті 93 ЗК України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 ЗК України).
Як вбачається з матеріалів справи, заявником на підтвердження кредиторських вимог додано до заяви копію Договору оренди земельної ділянки від 01.02.2019 (далі - Договір) між ОСОБА_2 (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар).
Відповідно до умов пункту 1 Договору оренди Орендодавець передає, а Орендар приймає в оренду земельну ділянку №47, площею 0,0641 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:90:998:0010, цільове призначення (використання) земельної ділянки - для ведення садівництва, надалі - Об'єкт оренди та незавершений будівництвом будинок (два поверхи), орієнтовною площею 200 кв.м., що знаходиться на зазначеній вище земельній ділянці та передається у користування разом з нею.
Відповідно до пункту 2.3. Договору оренди Орендар вступає у строкове платне користування Об'єктом оренди у термін, указаний у цьому Договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього Договору та акта приймання-передачі Об'єкта оренди.
Згідно з пунктом 3.1. Договору оренди Орендна плата становить 2 776 000,00 грн на рік, що еквівалентно 100 000,00 доларів США. Орендна плата сплачується без урахування індексації.
Пунктом 3.2. Договору оренди сторони погодили, що орендна плата сплачується Орендарем шляхом передачі коштів Орендодавцю в присутності свідків шляхом укладання розписки або на вказаний Орендодавцем рахунок.
У пункті 3.5 Договору сторони домовились, що орендар сплачує оренду з моменту підписання договору, та сплачує оренду плату за весь термін оренди у вигляді попередньої оплати (авансу).
Відповідно до п.3.6. Договору оренди у разі якщо орендар не може використовувати об'єкт оренди у зв'язку з незалежних від нього причин строк оренди автоматично продовжується на час протягом якого неможливо було його використання. Інформація щодо неможливості використання об'єкта оренди підтверджується відповідним актом, складеним сторонами.
Пунктом 4.1.1 Договору оренди визначено, що Орендодавець зобов'язаний протягом двох календарних днів з моменту підписання цього Договору з додатками передати по акту приймання-передачі Об'єкт оренди.
Орендар має право відповідно до пункту 5.2.3. Договору оренди сплачувати орендну плату авансом за будь-який період у межах строку дії Договору.
Згідно з пунктом 6.3. Договору оренди при невиконанні або порушенні однією із сторін умов цього договору та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України, цей договір може бути розірваний достроково на вимогу однієї із сторін за рішенням суду.
Згідно з пунктом 9.3. Договору оренди одностороння відмова від Договору не допускається.
Також заявником надано розписку від 01.02.2019 згідно з якою ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 кошти в сумі 2 760 000 грн, що еквівалентно 100 000 доларів США відповідно до п.3.1. і 3.2. Договору оренди земельної ділянки від 01.02.2019.
Заявник зазначає, що боржником в порушення умов договору не передано земельну ділянку за актом приймання-передачі, з огляду на що наявні підстави для стягнення з останнього безпідставно збережених грошових коштів.
Колегія суддів вказує, що з 01.01.2013 набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11.02.2010 №1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» (далі - Закон №1878-VI), якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання на державну реєстрацію правочинів, а із Закону України «Про оренду землі» №161-XIV (далі - Закон №161-XIV) були виключені статті 18 та 20 про обов'язковість державної реєстрації договорів оренди землі.
За висновками, викладеними у пункті 39 постанови палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС ВС від 16.03.2020 у справі №922/1658/19, необхідно розмежовувати державну реєстрацію речових прав, зокрема, на землю, порядок якої урегульовано у статтях 125, 126 ЗК України, та державну реєстрацію правочину (стаття 210 ЦК України).
У пункті 45 постанови від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку про те, що державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі.
Таким чином, у зв'язку зі змінами в законодавстві з 01.01.2013 закон передбачає проведення державної реєстрації права оренди, зокрема, на підставі укладеного в установленому порядку договору оренди землі (частини перша та шоста статті 6 Закону №161-XIV; пункт 1 частини першої статті 27 Закону №1952-IV у редакціях, чинних на час підписання Договору).
Аналіз Закону №161-XIV у наведеній вище редакції з урахуванням консенсуальної природи договору оренди землі дозволяє зробити низку висновків.
Насамперед слід звернути увагу на те, що концепція розмежування дати укладення договору оренди землі і дати набрання ним чинності властива законодавству, яке діяло до 01.01.2013. Однак після описаних вище законодавчих змін слід розмежовувати момент укладення договору оренди землі (це момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та підписання для договорів з 01.01.2013), з якого у його сторін виникають права і обов'язки у зобов'язальних правовідносинах, і момент виникнення на підставі вказаного правочину речового права, який пов'язаний з моментом державної реєстрації такого права (третє речення частини першої статті 19 Закону №161-XIV у редакції, чинній на час підписання Договору).
Стаття 17 Закону №161-XIV у тій самій редакції передбачає, що об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, Закон №161-XIV у вказаній вище редакції не визначає акт приймання-передачі як документ, яким здійснюється передання земельної ділянки, а передбачає, що таке передання відбувається шляхом державної реєстрації речового права оренди. Відтак земельна ділянка вважається переданою орендарю з моменту державної реєстрації права оренди, і з цього ж моменту в нього виникає відповідне речове право.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 06.03.2024 у справі №902/1207/22.
Таким чином, посилання заявника на необхідність підписання сторонами акту приймання-передачі земельної ділянки, як документу, яким здійснюється передання земельної ділянки, є необґрунтованим та не відповідає вимогам законодавства, чинного на момент укладення договору оренди землі від 01.02.2019. Натомість, відповідно до вищезазначених положень, для того щоб земельна ділянка вважалася переданою орендарю, необхідний факт державної реєстрації права оренди.
При цьому, якщо момент укладення договору оренди землі (виникнення у його сторін прав і обов'язків у зобов'язальних правовідносинах) і реєстрація на підставі цього правочину права оренди землі (виникнення у орендаря речового права) не збігаються в часі, то в проміжку між укладенням договору і набуттям орендарем земельної ділянки шляхом реєстрації відповідного речового права договір діє, а у сторін є право захищати свої порушені договірні права зобов'язального характеру зобов'язально-правовими способами. Так, за наявності відповідних підстав орендар може вимагати зобов'язати орендодавця виконати обов'язок з передання земельної ділянки в натурі чи відмовитись від договору і вимагати відшкодувати збитки, а орендодавець, у свою чергу, може стягнути з орендаря орендну плату.
З моменту ж реєстрації речового права оренди орендар може захищати це право від третіх осіб речово-правовими способами захисту, зокрема вимагати усунення сторонньою особою перешкод у користуванні орендованою земельною ділянкою (постанови КГС ВС від 03.04.2020 у справі №912/3294/18 та від 15.11.2022 у справі №914/917/21).
Наведене узгоджується також висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 18.04.2023 у справі №357/8277/19, на яку посилається і скаржник в апеляційній скарзі. Відповідно до вказаної позиції суду, з 01.01.2013 державній реєстрації підлягає не сам договір оренди землі, а право оренди земельної ділянки. Такий договір є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та його підписання у простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто за умови дотримання ними вимог статей 638, 759 і 792 ЦК України та статті 15 Закону 161-ХIV. З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає обов'язок передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право користування земельною ділянкою.
У цій постанові Велика Палата Верховного Суду також виснувала, що право оренди земельної ділянки є речовим і без державної реєстрації такого права немає правових підстав для користування відповідною земельною ділянкою. Оскільки зареєстроване право оренди землі є речовим правом, то і способи захисту цього права можуть бути такими, що притаманні речовим правам. Так, орендар в установленому законом порядку має право витребувати орендовану земельну ділянку з будь-якого незаконного володіння та користування, на усунення перешкод у користуванні нею, відшкодування шкоди, заподіяної земельній ділянці будь-якими особами.
Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду підтримала висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 13.06.2016 у справі №6-643цс16, у частині того, що договір оренди землі є укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов, а право оренди виникає з моменту його державної реєстрації, однак відступила від висновків, викладених у вказаній постанові Верховного Суду України, у частині того, що, виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України, договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.
Колегія суддів вказує, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження обставин перешкоджання орендарю користуватися земельною ділянкою, звернення заявника до боржника з вимогами передати земельну ділянку в натурі, відмови від договору та відшкодування завданих внаслідок цього збитків, тощо.
При цьому, як вірно зазначено судом першої інстанції обов'язок забезпечити державну реєстрацію договору оренди покладено саме на орендаря. Доказів звернення ОСОБА_1 з заявами про державну реєстрацію свого права оренди чи відмов державних установ у здійсненні відповідного права заявником також не надано.
Колегія суддів звертає увагу, що за змістом частин першої та другої статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства, а також врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
Частиною третьою цієї статті передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх відносин на власний розсуд і в межах, встановлених законом, тобто є актом, який встановлює обов'язкові правила для сторін договору, індивідуальним регулятором їх відносин.
Приписи частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити.
Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо ці відносини регулюють імперативні норми.
Тому сторони договору не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов'язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов'язку, як і його зміни та припинення. Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у підпунктах 7.7-7.10 постанови від 01.06.2021 у справі№ 910/12876/19 та пунктах 22-25 постанови від 13.07.2022 у справі №363/1834/17.
Умови договору, щодо яких має бути досягнута згода, не повинні суперечити законодавчо визначеним умовам, за яких такий договір може бути укладений (стаття 6 ЦК України). У протилежному випадку правочин (його окремі умови), що не відповідає закону, не створює правових наслідків, на які він спрямовувався, оскільки застосування імперативної норми закону не може залежати від волі приватних осіб.
Тому сторони договору оренди землі не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов'язки) у спосіб, який суперечить імперативним нормам законодавства, зокрема щодо передання земельної ділянки саме з моменту державної реєстрації права оренди, а не складання акту приймання-передачі.
Щодо посилання скаржника на неможливість державної реєстрації права оренди з огляду на перебування об'єкта нерухомого майна під обтяженням, колегія суддів вказує про наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ні у заяві про грошові вимоги до боржника, ні у інших поданих до суду клопотаннях та поясненнях, не посилався на наявність арештів в обґрунтування існування перешкод у здійсненні реєстрації права оренди земельної ділянки, і відповідно не вказував це як підставу для стягнення переданих грошових коштів за договором оренди. Основним доводом заявника на підтвердження безпідставності набутих боржником коштів в рахунок договору оренди є відсутність акту приймання-передачі земельної ділянки, оцінку чому надано вище.
Суд вказує, що у справах про банкрутство обов'язок доказування обґрунтованості вимог кредитора певними доказами покладено саме на заявника грошових вимог, заявник сам визначає докази, які, на його думку, підтверджують заявлені вимоги, а предметом спору в даному випадку є вирішення питання про належне документальне підтвердження цих вимог кредитором-заявником. У випадку ненадання заявником-кредитором сукупності необхідних документів на обґрунтування своїх вимог, суд у справі про банкрутство відмовляє у визнанні таких вимог та включенні їх до реєстру вимог кредиторів. Водночас, оскільки у заяві з грошовими вимоги ОСОБА_1 не посилався на відповідні обставини, про які останній стверджує в суді апеляційної інстанції, у суду відсутні підстави для дослідження відповідних доводів в цій частині.
Твердження скаржника про обізнаність суду першої інстанції стосовно арештів на нерухоме майно та наявність у матеріалах справи документів на підтвердження таких обставин, не свідчать про наявність у суду підстав для врахування цих обставин при розгляді грошових вимог, за відсутності посилання на них самого заявника.
За змістом статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема, роз'яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Приписами частини другої статті 42 ГПК України унормовано, що учасники справи зобов'язані, зокрема: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Згідно з частиною першою статті 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ст.14 ГПК України).
Обов'язок із доказування варто розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи (п.8.2 постанови Верховного Суду від 04.03.2021 у справі №908/1879/17).
Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК, втрачає сенс (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі №916/3027/21).
Суд звертає увагу, що сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Так, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (заява №3236/03, пункт 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.
З огляду на викладене, доводи скаржника в цій частині є необґрунтованими.
Суд зазначає, що умови укладеного між сторонами договору та законодавчі положення не передбачають підстав для повернення сплаченої орендної плати за встановлених фактичних обставин справи.
Щодо наданої заявником розписки на підтвердження передання грошових коштів, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції стосовно того, що вона не підтверджує боргове зобов'язання, не містить умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. А тому не є розпискою у розумінні виникнення у ОСОБА_2 боргових зобов'язань щодо повернення вказаної суми грошових коштів в майбутньому орендарю.
Стосовно посилання скаржника на необхідність застосування до спірних правовідносин положення ст.1212 ЦК України, оскільки боржником фактично безпідставно набуте майно у вигляді грошових коштів на суму 2 760 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 доларів США, колегія суддів вказує про наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним його отриманням чи збереженням і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
З аналізу зазначених правових норм вбачається, що зобов'язання із набуття або збереження майна без достатньої правової підстави має місце за наявності таких умов.
По-перше, є набуття або збереження майна. Це означає, що особа набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння.
По-друге, мало місце набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто, збільшення або збереження майна у особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою.
По-третє, обов'язково має бути відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто, мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (статті 11 Цивільного кодексу України).
Відсутністю правової підстави вважають такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частини другої статті 11 Цивільного кодексу України.
Колегія суддів вказує, що встановлені вище обставини справи щодо правовідносин заявника та боржника, пов'язаність факту передання земельної ділянки саме з моментом державної реєстрації права оренди орендарем та ненадання заявником належних та допустимих доказів наявності об'єктивних перешкод у реалізації відповідних прав, свідчать про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст.1212 ЦК України.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів зазначає, що висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 вх.№31454 від 16.11.2023 та відхилення грошових вимог до боржника ОСОБА_2 в розмірі 2 776 000,00 грн, що є еквівалентно 100 000 дол. США основного боргу та 5 368,00 грн судового збору є законним та обґрунтованим.
Щодо заяви ОСОБА_1 (вх.№2507 від 29.01.2024) з грошовими вимогами до боржника в розмірі 1 492 625,00 дол. США, які обґрунтовані укладеним між фізичною особою ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договору про відступлення права вимоги від 15.01.2020, колегія суддів вказує про наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, заявником на підтвердження кредиторських вимог додано до заяви копію Договору про відступлення права вимоги від 15.01.2020 та копії рахунків на оплату товарів.
Відповідно до пункту 1.1. Договору про відступлення первісний кредитор ОСОБА_3 передає належне йому право вимоги повернення грошових коштів, які боржник отримав від кредитора для будівництва запроектованого будинку (Осокорки Резеденція). Розмір права вимоги (борг Боржника) становить 1 492 625,00 (один мільйон чотириста дев'яносто дві тисячі шістсот двадцять п'ять) доларів США.
Згідно пункту 1.2. договору боржником вказаний ОСОБА_2 .
Пунктом 1.2. визначено, що новий кредитор, а саме ОСОБА_1 , займає місце первісного кредитора в зобов'язаннях, що зазначені у п.1. договору, в обсязі та на умовах, що існують на момент укладання цього договору.
Відповідно до ст.509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Разом з цим, статтею 11 ЦК передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до ч.1 ст.513 ЦК України, правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Також, відповідно до ст.519 ЦК первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.
Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) таке зобов'язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов'язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов'язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №906/1174/18).
Суд вказує, що із аналізу умов доданого до заяви Договору про відступлення права вимоги не вбачається щодо якого зобов'язання відбулося відступлення права вимоги, тобто первісного договору, за яким у боржника виникло певне зобов'язання перед первісним кредитором. З наданого Договору також неможливо визначити умови зобов'язань на момент укладання договору відступлення права вимоги відповідно до п.1.2. Договору про відступлення.
Щодо наданих заявником інвойсів, які на його думку підтверджують отримання боржником грошових коштів, колегія суддів вказує про наступне.
Із наданого перекладу вказаних документів вбачається, що вони є рахунками, які виписані іноземними компаніями Ферлегеру Сергію на оплату відповідних будівельних матеріалів та послуг. При цьому, рахунки не свідчать, що вони виставлені за конкретно визначеним договором, укладеним, зокрема, між ОСОБА_3 як первісним кредитором та боржником. Також відсутні докази юридичного зв'язку ОСОБА_2 із іноземними компаніями, реквізити для оплати яких вказано у наданих документах. При цьому сам факт перерахування грошових коштів як зазначеним в рахунках отримувачам, так і боржнику, надані документи не підтверджують.
Колегія суддів вказує, що рукописний текст на вказаних документах про отримання ОСОБА_2 грошових коштів у повному обсязі з підписом, не є належним та допустимим доказом отримання таких коштів.
Переказ та отримання грошових коштів повинно підтверджуватися певними банківськими документами, зокрема, платіжними інструкціями, квитанціями чи виписками, з яких достовірно можна встановити відправника, отримувача, дату проведення операції, суму перерахованих грошових коштів та призначення платежу. Заявником відповідних доказів не надано, натомість ОСОБА_2 заперечує отримання будь-яких грошових коштів за доданими до заяви документами.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наявні в матеріалах справи докази, що надані ОСОБА_1 не підтверджують наявність зобов'язань ОСОБА_2 перед первісним кредитором ОСОБА_3 , а також не підтверджують перехід прав вимоги від первісного кредитора ОСОБА_3 до нового кредитора ОСОБА_1 щодо заборгованості боржника.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Колегія суддів зазначає, що апелянтом всупереч приписів статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України не надано належних та допустимих доказів у підтвердження своєї позиції у справі.
Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті судом першої інстанції оскаржуваної ухвали, не знайшли свого підтвердження, а тому суд залишає скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даному випадку суд апеляційної інстанції вважає, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції.
Ураховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені апелянтом, у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
24.02.2022 Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 введено в Україні воєнний стан, який продовжено до 11.08.2024 (Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 08.05.2024 №3684-IX).
Відповідно до ст.26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства в умовах воєнного стану забороняється.
При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
З огляду на поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого статтею 273 ГПК України.
Керуючись статтями 129, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.03.2024 у справі №922/2714/23 за заявами ОСОБА_1 з грошовими вимогами до боржника вх.№31454 від 16.11.2023 та вх.№2507 від 29.01.2024 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 12.06.2024.
Головуючий суддя Р.А. Гетьман
Суддя В.В. Россолов
Суддя О.І. Склярук