Справа № 386/167/24
Провадження № 2/386/148/24
Іменем України
05 червня 2024 року
Голованівський районний суд Кіровоградської області в складі:
головуючого судді - Червоненка Д.В.,
з участю: секретаря судового засідання - Штанько Л.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Голованівськ за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину удаваним та визнання права власності на 1/2 частку майна
встановив:
Представник позивача - адвокат Сотська С.О., звернулась до суду з позовом посилаючись на те, що ОСОБА_1 до ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 23.08.2003 року, який між ними розірвано рішенням Голованівського районного суду Кіровоградської області від 12.12.2023 року.
В період шлюбу у 2020 році сторони придбали у ОСОБА_3 за усним договором купівлі-продажу будинок АДРЕСА_1 , за кошти спільного бюджету зі сплатою кількома платежами.
Так як розраховувались за вказаний будинок частинами, то нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу будинку домовились після повного розрахунку.
З початком повномасштабного вторгнення російських військ на територію України позивач був призваний до ЗСУ, що перешкоджало йому укласти правочин купівлі-продажу будинку.
02 листопада 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Голованівського районного нотаріального округу Кіровоградської області Захаренком В.В..
Разом із цим факт передачі грошей ОСОБА_3 свідчить, що дійсна воля сторін направлена на укладення договору купівлі-продажу будинку і земельної ділянки.
Крім того, ОСОБА_3 не перебував у близьких родинних стосунках з відповідачкою.
У зв'язку з тим, що сторони з червня 2023 року не підтримують шлюбних відносин, скориставшись відсутністю позивача, відповідачка з метою уникнення розподілу майна, уклала із ОСОБА_3 договір дарування.
Тому позивач вважає, що спірний правочин є удаваним відповідно до ст. 235 ЦК України.
І посилаючись на спільність майна, придбаного подружжям за час шлюбу, просить визнати договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, к/н 3521484600:51:000:0005 площею 0,2500 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , удаваним правочином, та визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, к/н 3521484600:51:000:0005 площею 0,2500 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі та додатково пояснила, що у 2020 року ОСОБА_3 та подружжя Пишногуб домовились про купівлю-продаж спірного будинку за 10 тис. доларів США, спочатку Бойко отримав 8 тис. доларів, ще у 2020 році, а решту у подальшому, кошти дійсно передавались, про була надана відповідачем розписка. Подружжя Пишногуб заселились до будинку і мали його переоформити у нотаріуса після повного розрахунку, однак у зв'язку з відсутністю позивача був оформлений договір дарування, адже для договору купівлі-продажу його присутність у нотаріуса є обов'язковою.
Позивач в судовому засіданні підтримав позовні вимоги, пояснив, що дійсно у 2020 році з ОСОБА_3 вони досягли угоди про купівлю-продаж належного останньому будинку за 10 тис. доларів США, домовились про частковий розрахунок, після чого мали оформити договір у нотаріуса. Також, за згодою власника, вони з родиною заселились в будинок, робили там ремонт. Особисто він передавав ОСОБА_3 грошові кошти, спочатку 8 тис. доларів США, а у подальшому 1900 доларів США, за мінусом 100 доларів США на переоформлення. Відповідач складав відповідну письмову розписку про отримання коштів вже після їх отримання. Кошти на будинок були спільною власністю подружжя, він працював, мали заощадження. Щодо укладення договору купівлі-продажу, то була домовленість, що його мають запросити, однак був укладений договір дарування без його відома. Наразі він бажає поділити майно, у тому числі й вказаний будинок.
Представник відповідачів - адвокат Мелізгіногв Ю.В., в судовому засіданні заперечував проти позовних вимог, зазначив що позивачем невірно обрано спосіб захисту, а розписка про отримання коштів не містить умов договору купівлі-продажу. Також зазначив, що відповідачі є родичами між собою, а тому уклали договір дарування. Вказаний договір укладено вже після припинення шлюбних відносин.
В наданому письмовому виступі у дебатах зазначив, що позивачем обраний неналежний спосіб захисту, також вказував на нікчемність договору купівлі-продажу, недоведеність позовних вимог та пропуск строку позовної давності. У задоволенні позову просив відмовити.
Відповідач ОСОБА_3 суду пояснив, що дійсно у 2020 році до нього звернулись подружжя ОСОБА_4 з приводу купівлі-продажу належного йому будинку, домовились за 10000 доларів США, розрахунок мав бути частинами, перший платіж в розмірі 8000 доларів США він отримав одразу, а решту він отримав згодом, у розмірі 1000 доларів США та 900 доларів США, мінус 100 доларів США на переоформлення. Проте, Пишногуб з переоформленням затягували. Вже в листопаді 2023 року домовились про переоформлення, однак позивач не з'явився, у нотаріуса прийняли рішення щодо оформлення договору дарування, адже без позивача неможливо було укласти купівлю-продаж. Розписку, що є в матеріалах справи він дійсно написав. Ії писав на прохання позивача десь пару місяців тому. Розпискою він підтвердив отримання у 2020 році коштів в сумі 9900 доларів США від подружжя ОСОБА_4 за належний йому будинок.
Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні пояснила, що кошти в сумі 8000 доларів США на будинок їй дав ОСОБА_5 , які вони і передали ОСОБА_3 , решту в сумі 1000 доларів США та 900 доларів США також передали. Будинок хотіли купити, однак через відсутність позивача не могли укласти відповідний договір у нотаріуса.
Суд заслухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи встановив такі обставини і дійшов наступного висновку.
Судом встановлено, що 02 листопада 2023 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_3 ( ОСОБА_6 ) передав у власність, а ОСОБА_2 (Обдарована) прийняла у власність житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, к/н 3521484600:51:000:0005 площею 0,2500 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказаний договір посвідчено ОСОБА_7 , приватним нотаріусом Голованівського районного нотаріального округу Кіровоградської області, зареєстровано в реєстрі за №2783.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №363915464 та №363916575 від 31.01.2024 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, к/н 3521484600:51:000:0005 площею 0,25 га.
З 23.08.2003 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі.
Рішенням Голованівського районного суду Кіровоградської області 12.12.2023 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
На початку 2024 року ОСОБА_3 було надано розписку про те, що він отримав 9900 доларів США від сім'ї ОСОБА_1 та дружини ОСОБА_2 за придбаний будинок, який був його власністю. Дата вказана 24.12.2020 року.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину (стаття 235 ЦК України).
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Викладене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Тобто, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Стаття 655 ЦК України закріплює законодавче визначення договору купівлі-продажу, згідно з яким за цим договором одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Оцінивши доводи сторін та надані докази суд вважає, що укладаючи спірний договір відповідачі хоч і усвідомлювали, що укладають договір дарування, але керуючись кожен своїми інтересам розуміли, що фактично між ними склались правовідносини притаманні договору купівлі-продажу, а відтак укладений договір слід вважати удаваними, вчиненим з метою приховання договору купівлі-продажу, та застосувати відповідні наслідки удаваного правочину.
Крім того, судом враховано, що позивачем доведено факт передачі коштів на виконання умов договору купівлі-продажу, що не заперечувалось і відповідачами, тобто передача майна у власність не була безоплатною, як за договором дарування.
Також встановлено, що відповідач ОСОБА_3 , будучи зацікавленим у переоформлені нерухомого майна, про що сам зазначав в судовому засідання, у зв'язку із відсутністю позивача та неможливістю укладення договору купівлі-продажу, погодився на оформлення договору дарування.
Зацікавленість відповідачки ОСОБА_2 в укладенні договору дарування є очевидною, адже договір укладений в період шлюбу з позивачем і у випадку його розірвання та поділу майна подружжя, майно отримане за договором дарування вважатиметься особистою власністю подружжя.
За встановлених обставин слід вважати доведеним, що відповідачами вчинено удаваний правочин, тобто такий, що вчинений для приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу, а тому суд на підставі статті 235 ЦК України визнає, що сторони вчинили саме цей правочин.
Щодо вимоги про визнання за позивачем права власності на 1/2 частку нерухомого майна.
Згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 2 ст.372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
За ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У відповідності до ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст.69 СК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно із ч. 1 ст. 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини,чоловіка,дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 2 ст. 71 СК України).
В пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2007 року визначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Враховуючи, що будинок і земельна ділянка придбані сторонами в період шлюбу, тобто є об'єктом їх спільної сумісної власності, та виходячи з принципу рівності часток дружини та чоловіка, суд вважає за необхідне визнати за позивачем право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, к/н 3521484600:51:000:0005, площею 0,2500 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відтак суд доходить до висновку, що зібрані у справі докази, встановлені судом фактичні обставини справи та належна оцінка доказів вказують на наявність підстав для задоволення позову у повному обсязі.
Доводи представника відповідачів стосовно неналежно обраного позивачем способу захисту права суд відхиляє з огляду на таке.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина 1 статті 4 ЦПК України, частина 1 статті 16 ЦК України).
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Стаття 5 ЦПК України визначає, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Отже, у разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16).
При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.
На переконання суду обраний позивачем спосіб захисту є правомірним, належним та ефективним, а доводи представника відповідача у письмових дебатах щодо його неналежності ґрунтуються на невірному тлумаченні правових позицій Верховного суду, які у переважній більшості не є релевантними до правовідносин у цій справі.
Щодо доводів представника відповідачів про наявність підстав для застосування строку позовної давності, то суд вважає їх безпідставними з огляду на таке.
Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За приписами статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
При цьому відповідно до частин першої, п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.
Для застосування позовної давності важливо надати неналежну правову оцінку обставинам початку перебігу позовної давності.
Так, оспорюваний договір укладено 02.11.2023 року.
Шлюб сторін розірвано 12.12.2023 року.
Відтак про порушення своїх майнових прав позивач мав дізнатись не раніше дня укладення осопорюваного договору, в тому числі під час судового процесу з розірвання шлюбу, але очевидно не раніше 02.11.2023 року.
Отже підстав говорити про пропуск позивачем позовної давності немає.
Решта доводів і аргументів представника відповідача не спростовують висновків суду щодо фактичних обставин справи, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні, а також норм права, які належить застосувати до правовідносин сторін, а тому суд відхиляє такі доводи як безпідставні.
Згідно положень статті 141 ЦПК України стягненню з відповідачів на користь позивача підлягають судові витрати по оплаті судового збору в рівних частинах.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 10, 12, 13, 76, 81, 141, 258, 259, 263-265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд
Позов задовольнити.
Визнати договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, к/н 3521484600:51:000:0005, площею 0,2500 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , удаваним правочином.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, к/н 3521484600:51:000:0005, площею 0,2500 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1211,20 грн.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1211,20 грн.
На рішення суду може бути подана апеляція безпосередньо до Кропивницького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: Д. В. Червоненко