Справа №:755/9875/24
Провадження №: 2-о/755/421/24
"13" червня 2024 р. м.Київ
Суддя Дніпровського районного суду міста Києва Коваленко І.В. ознайомившись із матеріалами заяви ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про встановлення факту самостійного виховання та утримання сина,-
ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва із заявою, в порядку окремого провадження, в якій просить суд встановити факт самостійного виховання ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , свого сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 10.06.2024 для розгляду справи визначено суд у складі головуючого судді Коваленко І.В. Фактично справу було передано судді 11.06.2024.
Відповідно до вимог ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти (окрім тих, що визначені ч. 1 ст. 315 ЦПК України), від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Відповідно до положення статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження /загального або спрощеного; 3) окремого провадження.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, при цьому має бути з'ясована мета його встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлено спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 03 лютого 2021 року в справі № 644/9753/19 (провадження № 61-14667св20), від 16 червня 2021 року в справі № 643/6447/19 (провадження № 61-14968св20), від 12 січня 2022 року в справі № 227/2188/21 (провадження № 61-18156св21) та від 26 січня 2022 року в справі № 568/310/21 (провадження № 61-16757св21).
Таким чином, юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.
В обґрунтування поданої заяви ОСОБА_1 вказує, що йому необхідно встановити факт самостійного виховання та утримання дитини для:
оформлення соціальної допомоги на дитину, яка виховується тільки одним із батьків;
отримання права на податкові соціальні пільги;
можливості переміщення дитини без документального оформлення згоди від матері, яка не проживає разом із дитиною;
для зняття з реєстрації місця проживання та реєстрації дитини за новим фактичним місцем проживання;
можливості забезпечити дитині відпочинок закордоном;
супроводу дитини за кордоном, а також для перетину державного кордону України разом з дитиною.
Однак, суд вважає, що саме по собі встановлення судом факту виховання та утримання дитини батьком без участі матері не породжує для заявника юридичних наслідків, тобто від встановлення вказаних фактів не буде залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав останнього.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Зокрема, мати (батько) має право звернутися до суду з позовом про позбавлення другого з батьків батьківських прав через ухиляння його від виконання своїх обов'язків з виховання дитини. При цьому, одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.
Жодний нормативно-правовий акт, що регулює сімейні відносини та захист прав дітей, не зобов'язує підтверджувати актом факт відсутності участі батьків у вихованні дитини, або підтверджувати його безумовну та одноосібну участь у вихованні та піклуванні.
Такий факт може бути підтверджений за рішенням суду виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
Отже, захист порушених прав у зв'язку з не виконанням, не прийнятті участі одним із батьків у вихованні дітей, тобто самоусунення від виконання батьківських обов'язків, має розглядатись в іншому порядку, передбаченому законом.
Питання належного виховання дітей, досягнення порозуміння між батьками і дітьми, відповідальності батьків за неналежне виконання батьківських обов'язків завжди є важливими й актуальними.
Законом України «Про охорону дитинства» визначено, що батьки або особи, які їх замінюють, зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Закон передбачає, що виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини.
Відповідальність щодо виховання дітей покладена на обох батьків, незалежно від того проживають вони разом чи окремо, оскільки обов'язок здійснювати належне виховання та нагляд за малолітнім є рівним для обох з них.
Тому за неналежне виконання обов'язку щодо виховання дітей, передбачена відповідальність.
Обов'язки батьків висвітлені в ст. 150 СК України, згідно якої батьки зобов'язані: виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя та поважати дитину.
За невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо виховання дітей батьки можуть бути притягнені до різних видів юридичної відповідальності.
Згідно ч. 2 ст. 12 ЗУ «Про охорону дитинства»- на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
Зазначені заявником обставини дають суду підстави вважати, що вимога заявника фактично пов'язана з виникненням, зміною або припиненням особистих майнових прав батьків дитини, які закріплені в СК України. Такими, до прикладу, можуть бути право батьків на визначення місця проживання дитини, а такий спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом; право матері чи батька на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав у випадку, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, тощо.
У постанові від 30 січня 2020 року в справі № 287/167/18-ц (провадження № 14-505цс19) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, зокрема, зобов'язаний з'ясувати питання про підсудність та юрисдикційність, тобто суддя повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито, - закриває провадження у ній.
Разом з тим, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (частина шоста статті 293 ЦПК України). Тобто мають право на вирішення спору за належною позовною вимогою у відповідному виді судочинства(див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18-ц (пункт 31)).
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про передання справи №201/5972/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду звернув увагу на те, що у заявника із обласним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки може виникнути спір, пов'язаний із доведенням наявності підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Такий спір не пов'язаний із виникненням чи реалізацією цивільних прав та обов'язків заявника, їх виникненням, існуванням і припиненням. За предметом і можливими юридичними наслідками цей спір може стосуватися лише сфери публічно-правових відносин. А отже, його не можна вирішити за правилами цивільного судочинства, як і не можна використовувати окреме провадження у такому судочинстві для вирішення спору в адміністративному суді.
Інакше кажучи, розгляд справи у порядку окремого провадження у цивільному судочинстві неможливий, якщо: (а) спір про право уже існує/існував на час подання у цьому порядку заяви про встановлення факту; (б) спір про право виникає під час розгляду справи у такому порядку.
По-третє, якщо спір про право (наприклад, про визнання протиправним і скасування рішення про відмову у перетині державного кордону України або відмову у наданні відстрочки від призову) належить до юрисдикції адміністративного суду, то після виникнення спору із суб'єктом владних повноважень, який відмовив у такому перетині, заявляти будь-які вимоги за правилами цивільного судочинства (і ще й в окремому провадженні) означає (а) розривати вирішення єдиного спору про право між судами різної юрисдикції та (б) визнавати, що для розгляду справи за правилами адміністративного судочинства потрібно «створити» преюдиційні факти чи нововиявлені обставини у цивільному процесі.
Упродовж 2020-2023 років Велика Палата Верховного Суду утверджувала підхід, згідно з яким суди не можуть сприяти створенню ситуацій, за яких позивач змушений для вирішення одного спору декілька разів звертатися до суду, зокрема почергово до судів різної юрисдикції, як і не можуть потурати розриванню одного спору на декілька справ (тим більше у судах різної юрисдикції).
Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44), від 4 липня 2023 року у справі №233/4365/18 (пункт 29), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 62)).
Зі змісту поданої заяви вбачається, що встановлення факту самостійного виховання дітей батьком без участі матері необхідне заявникові для реалізації ним права на відстрочку від мобілізації, оформлення соціальних пільг та виїзду за кордон.
Разом з тим, вимоги заявника про встановлення факту самостійного виховання батьком дитини без участі матері не є вимогою, які підлягають розгляду в порядку окремого провадження в розумінні положень ст. ст. 293, 315 ЦПК України.
Відповідно до ч.4 ст. 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
Отже, враховуючи вищенаведені положення закону, суд вважає, що у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про встановлення факту самостійного виховання та утримання сина- слід відмовити.
Керуючись ст.260,315,353 ЦПК України, суд-
Відмовити у відкритті провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про встановлення факту самостійного виховання та утримання сина.
Роз'яснити заявнику, що він має право звернутися до суду з позовом на загальних підставах.
Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня складання повного тексту ухвали.
Суддя :