12 червня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/23635/23
Перша інстанція: суддя Стефанов С.О.,
повний текст судового рішення
складено 02.01.2024, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача: Димерлія О.О.,
суддів: Крусяна А.В., Танасогло Т.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02.01.2024 у справі №420/23635/23 за позовом ОСОБА_1 також в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішення №130-23 від 28.07.2023 та зобов'язання вчинити певні дії
07.09.2023 ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із позовною заявою, у якій просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 28.07.2023 № 130-23, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 та неповнолітньої дитини позивача - ОСОБА_2 .
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує про те, що він є громадянином Таджикистану, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни. Як стверджує ОСОБА_1 , він не може повернутися до країни своєї громадянської належності з огляду на свої релігійні погляди, через які він неодноразово зазнавав погроз, тортур, безпідставних арештів та багаточисленних допитів з боку співробітників поліції. Також, через релігійні переконання був засуджений та відбував покарання протягом 5 років. На думку позивача, у разі повернення до Таджикистану, він може стати жертвою переслідувань з боку державних органів та несправедливо засудженим. Позивач наголошує, що інформації по країні походження підтверджує обґрунтованість зазначених побоювань. Натомість, вирішуючи спірне питання відповідачем інформацію по країні походження позивача всебічно досліджено не було.
Відповідач з позовними вимогами не погоджується з підстав викладених у письмовому відзиві на позовну заяву зазначаючи, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та установлено, що ОСОБА_1 не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ДМС підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання ОСОБА_1 додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 02.01.2024 у справі №420/23635/24 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , також в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , відмовлено.
Приймаючи вищевказане рішення суд першої інстанції вказав, що матеріали особової справи позивача не містять умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Не погодившись із вищеозначеним рішенням суду першої інстанції позивачем подано апеляційну скаргу, у якій з посиланням на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, викладено прохання скасувати оскаржуваний судовий акт та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції безпідставно поклав на нього обов'язок доказування у даній справі. На думку позивача, у даній категорії справ, заявник не повинен доводити, що він точно зазнає фізичних або душевних страждань на території країни походження. Як зауважує ОСОБА_1 , орган міграційної служби мав лише перевірити обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань і правдивість тверджень заявника, а окружний адміністративний суд - правильність дій суб'єкта владних повноважень відповідно до конкретної особи. Також, позивач відмічає, що судом першої інстанції належним чином не досліджувалась інформація по країні походження позивача.
Скориставшись наданим, приписами чинного процесуального законодавства, правом ДМС України до апеляційного суду подано відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач повністю погоджується з висновками суду першої інстанції, викладеними в оскаржуваному рішенні від 02.01.2024, у зв'язку з чим просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду - без змін.
В силу приписів пунктів 1, 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, у системному зв'язку із положеннями чинного законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, з урахуванням такого.
Зокрема, колегією суддів установлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Таджикистану. За віросповіданням сповідує іслам сунітського напрямку.
Як зазначає позивач, у січні 2008 року він офіційно виїхав з Таджикистану автомобільним транспортом за напрямом Худжанд (Таджикистан) - Бішкек (Киргистан), де перебував протягом 2-3 місяці.
Приблизно в квітні 2018 року ОСОБА_1 легально, використовуючи свій національний паспорт, потрапив до російської федерації, де перебував протягом 9-ти років (2008-2017 роки).
У 2017 році через дипломатичну установу Таджикистану оформив новий паспортний документ для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 (термін дії з 09.06.2017 ро 08.06.2027), який використано для виїзду з рф.
22.08.2017 ОСОБА_1 легально, залізничним транспортом, перетнув державний кордон України.
20.11.2017 ОСОБА_1 перейшов до категорії незаконних мігрантів, а 23.08.2022 - звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Причину виїзду із країни громадянської належності ОСОБА_1 пов'язує із дотриманням релігійних канонів ісламу, які заборонено в Таджикистані.
З матеріалів справи убачається, що за наслідками розгляду питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, фахівцем органу міграційної служби 03.07.2023 складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У вказаному висновку зазначено, що повідомлені відомості стосовно переслідувань в країні громадянської належності, відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не можуть бути підставою для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
У зв'язку з чим, 28.07.2023 Державною міграційною службою України прийнято рішення «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» №130-23, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погодившись із означеним рішенням суб'єкта владних повноважень позивач звернувся до адміністративного суду з даною позовною заявою.
Здійснюючи перегляд справи в апеляційному порядку в межах доводів апеляційної скарги колегія суддів зазначає наступне.
Положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до п.1 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.13 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Конвенцією «Про статус біженців», підписаною Державами ООН 28 липня 1951 року та Протоколу до неї 1967 року визначено термін «біженець», який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Згідно із Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Частиною 1 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Згідно із ч.ч.4, 7 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Відповідно до частин 11, 12 статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, як з'ясовано колегією суддів, причину звернення за міжнародним захистом ОСОБА_1 пов'язує із його релігійними переконаннями.
Апеляційний суд зазначає, що в цілому твердження заявника є взаємопов'язаними та не суперечать загальновідомій інформації по країні походження.
Однак, повідомлені ОСОБА_1 та встановлені судом обставини містять суперечності та розбіжності, що в свою чергу ставить під сумнів правдивість усієї історії позивача.
Зокрема, судом апеляційної інстанції з'ясовано, що звертаючись із заявою про визнання біженцем або особою, які потребує додаткового захисту ОСОБА_1 повідомив, що сповідує іслам сунітського напрямку.
Як убачається з актуальної інформації по країні походження ОСОБА_1 , переважна більшість населення країни (98%) сповідують іслам, з яких 95% - суніти та 3% - шиїти, тобто, заявник сповідує панівну релігію - іслам сунітського напрямку.
В Таджикистані відкрито близько 4000 мечетей, в м.Душанбе за останні роки побудовано найбільшу мечеть в Середній Азії, в країні функціонує державний ісламський університет для бажаючих здобути релігійну освіту.
Отже, на думку апеляційного суду, не є реальними побоювання ОСОБА_1 зазнати переслідування в Таджикистані за ознакою віросповідання.
Означене підтверджується ще й тим, що близькі родичі, які проживають в Таджикистані, повністю дотримується заповітів ісламу та не зазнають жодних переслідувань за власні релігійні переконання.
До того ж, за наслідком аналізу анкети ОСОБА_1 , установлено, що країну громадянської належності заявник покинув легально без жодних перешкод.
Наведене свідчить про те, що жодних переслідувань позивач не зазнавав.
З урахуванням вищевказаних обставин справи, судом апеляційної інстанції не установлено, що в Таджикистані вживаються реальні заходи з метою переслідування ОСОБА_1 за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
При цьому, апеляційний суд відмічає, що відбування ОСОБА_1 покарання за вчинення злочину у жодному разі не свідчить про його подальше переслідування (після звільнення).
Колегія суддів наголошує, що твердження шукача захисту повинні бути логічно-послідовними, переконливими та не суперечити загальновідомим фактам.
Однак, такі твердження гуртуються лише на загальновідомій інформації.
З урахуванням наведеного апеляційний суд уважає неможливим застосування до позивача положень п. 203 Керівництва щодо трактування сумнівних тверджень на користь заявника.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що до приїзду в Україну позивач перебував на територіях Киргистану, російської федерації та мав нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади даних країн.
Як зазначено в анкеті ОСОБА_1 , він не зазнавав переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, релігійної належності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи, фізичного насилля тощо.
Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутись з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 і протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Отже, громадянин Таджикистану ОСОБА_1 мав змогу звернутися за захистом, однак не скористалась своїм правом.
У постанові Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 820/1502/17 зазначено, що про відсутність у позивачів реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження свідчить дата звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка є значно пізнішою від дат їх прибуття в Україну.
Як установлено апеляційним судом, позивач - ОСОБА_1 прибув до України в серпні 2017 року, проте за захистом до органу міграційної служби звернувся лише в серпні 2022 року.
У даному контексті суд апеляційної інстанції зауважує, що, людина, якій загрожує небезпека не буде вирішувати питання вибору місця проживання, а змушена шукати притулку для найскорішого захисту свого життя, що є втіленням інстинкту самозбереження притаманному кожній людині.
Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів зазначає, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження існування фактів, які загрожують життю, безпеці чи свободі ОСОБА_1 в країні своєї громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
В силу вимог статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно із Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками. які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2009 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй передбачено, що у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно до пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Аналізуючи анкету особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та протоколи співбесіди, колегія суддів дійшла висновку, що державні органи та політичні, релігійні, військові, етнічні, громадські організації не загрожували життю позивача та останній ніколи не був членом жодної військової чи громадської організації, утисків на батьківщині не зазнавав, а тому не може вважатися жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Крім того, позивачем не наведено жодних обставин, які б вказували про можливість визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.
Відтак, беручи до уваги вищевикладене, суд апеляційної інстанції уважає правильним висновок окружного адміністративного суду про те, що заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки рішення від 28.07.2023 № 130-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Державною міграційною службою України прийнято цілком правомірно та обґрунтовано, з дослідженням актуальної інформації про країну походження позивача.
Між тим, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги стосовно того, що суд першої інстанції не належним чином досліджував інформацію по країні походження позивача, оскільки змістове наповнення рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02.01.2024 у справі №420/23635/23 свідчить про протилежне.
Також, не є юридично спроможними твердження скаржника стосовно порушення окружним адміністративним судом основоположних засад адміністративного судочинства, поклавши на ОСОБА_1 обов'язок доведення неправомірності оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 28.07.2023 № 130-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на таке.
Перш за все, апеляційний суд відмічає, що в контексті приписів адміністративного судочинства слід розмежовувати обов'язок доведення правомірності акту індивідуальної дії суб'єкта владних повноважень із обов'язком доведення обставин, з якими позивач пов'язує звернення за міжнародним захистом.
В даній категорії справ саме особа, яка звертається за захистом моє надати належні та допустимі докази на підтвердження викладених нею в заяві обставин.
За наслідками дослідження оскаржуваного судового акту колегією суддів установлено, що в даному випадку суд першої інстанції зазначав саме про ненадання ОСОБА_1 переконливих доказів, які обґрунтовують побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Такий підхід повністю відповідає принципам адміністративного судочинства та не свідчить про покладення окружним адміністративним судом на позивача обов'язку із доведення протиправності спірного акту індивідуальної дії.
Означене спростовує доводи скаржника у відповідній частині апеляційної скарги.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а викладені позивачем в апеляційній скарзі доводи не свідчать про порушення окружним адміністративним судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже, при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано усіх вимог законодавства, а тому підстав для його скасування немає.
З підстав визначених статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний адміністративний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02.01.2024 у справі №420/23635/23 за позовом ОСОБА_1 також в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішення №130-23 від 28.07.2023 та зобов'язання вчинити певні дії - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її підписання суддями та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання сторонами копії судового рішення.
Суддя-доповідач О.О. Димерлій
Судді А.В. Крусян Т.М. Танасогло