12 червня 2024 р. Справа № 440/1508/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Спаскіна О.А.,
Суддів: Любчич Л.В. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.03.2024, головуючий суддя І інстанції: К.І. Клочко, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039 по справі № 440/1508/24
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області , Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, Головного управління Пенсійного фонду у Київській області, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати Рішення відділу перерахунків пенсій № 2 управління пенсійного забезпечення, надання страхових виплат, соціальних послуг, житлових субсидій та пільг Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області № 5151/03-16 від 25.01.2024 року про відмову в перерахунку пенсії в частині переходу ОСОБА_1 на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу»;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити перерахунок та перевести ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 19 січня 2024 року на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу» із зарахуванням стажу державної служби та з урахуванням довідки про складові заробітної плати для призначення пенсії державного службовця (посадовий оклад, надбавка за ранг, надбавка за вислугу років) від 18.01.2024 року № 29/16-31-10-02-08, довідки про складові заробітної плати для призначення пенсії особі, яка має не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державної служби, і яка на момент виходу на пенсію не займає посади державної служби від 18.01.2024 року № 30/16-31-10-02-08 та довідки про стаж державної служби від 18.01.2024 року № 6/16-31-11-27, виданих Головним управлінням ДПС у Полтавській області.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 14.03.2024 позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області №5151/03-16 від 25 січня 2024 року про відмову ОСОБА_1 в переведенні на пенсію за віком відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 19 грудня 1993 року № 3723-XI.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області зарахувати ОСОБА_1 до стажу роботи на посадах, віднесених до відповідних посад державних службовців, періоди роботи з 02 серпня 1979 року по 20 листопада 2023 року в органах податкової служби.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області здійснити переведення ОСОБА_1 з пенсії за віком, призначеної на підставі Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" на пенсію за віком відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 19 грудня 1993 року № 3723-XII, з урахування довідок Головного управління ДПС України в Полтавській області від 18 січня 2024 року № 29/16-31-10-02-08 та від 18 січня 2024 року № 30/16-31-10-02-08 з 19 січня 2024 року.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок) та витрати на правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн. (три тисячі гривень нуль копійок).
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.03.2024 та прийняти рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт, зазначає що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Полтавській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”. Із заявою про перехід з пенсії за віком на пенсію за віком згідно з Законом України “Про державну службу” гр. ОСОБА_1 звернувся 19.01.2024. За результатами розгляду заяви винесено рішення про відмову у перерахунку пенсії від 25.01.2024 №5151/03-16, оскільки станом на 01.05.2016 заявник не працював на посадах віднесених до відповідних категорій посад державних службовців та не набув 20 років стажу.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Також, позивач просить стягнути з відповідача понесені в суді апеляційної інстанції витрати на надання правничої допомоги.
Відповідно до ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів вислухавши суддю доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, дослідивши письмові докази по справі, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що позивач є пенсіонером, перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Полтавській області та отримує пенсію за віком у відповідності до вимог Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
19 січня 2024 року позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області із заявою про переведення на пенсію за віком відповідно до Закону України “Про державну службу” від 11.12.2015 №889-VIII та пакетом документів.
За результатами розгляду вказаної заяви Головним управлінням Пенсійного фонду України у Київській області прийнято рішення №5151/03-16 від 25 січня 2024 року про відмову позивачу в переведенні на пенсію за віком відповідно до Закону України “Про державну службу” від 11.12.2015 №889-VIII у зв'язку з відсутністю правових підстав.
В обґрунтування підстави відмови у вказаному рішенні зазначено, що станом на 01.05.2016 позивач не працював на посадах віднесених до відповідних категорій посад державних службовців та не набув 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Не погодившись з вказаним рішенням, позивач звернувся до суду з позовом.
Задовольняючи частковово позов, суд першої інстанції виходив з того, що належним способом захисту прав позивача є визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області №5151/03-16 від 25 січня 2024 року про відмову ОСОБА_1 в переведенні на пенсію за віком відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 19 грудня 1993 року № 3723-XI, зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області зарахувати ОСОБА_1 до стажу роботи на посадах, віднесених до відповідних посад державних службовців, періоди роботи з 02 серпня 1979 року по 20 листопада 2023 року в органах податкової служби та зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області здійснити переведення ОСОБА_1 з пенсії за віком, призначеної на підставі Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" на пенсію за віком відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 19 грудня 1993 року № 3723-XII, з урахування довідок Головного управління ДПС України в Полтавській області від 18 січня 2024 року № 29/16-31-10-02-08 та від 18 січня 2024 року №30/16-31-10-02-08 з 19 січня 2024 року.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
За приписами п.6 ч.1 ст.92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення державної служби, зокрема порядок реалізації права на пенсійне забезпечення державних службовців, визначається Законом України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року №889-VIII (далі - Закон №889-VIII).
За змістом п.2 р. ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №889-VIII з 1 травня 2016 року втратив чинність Закон України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ (далі - Закон №3723-ХІІ, крім статті 37, що застосовується до осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 цього розділу.
Згідно з ч.1 ст.37 Закону України "Про державну службу" № 3723-ХІІ на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку. Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 80 відсотків суми їх заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року-страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями,-у розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що необхідною умовою для наявності у осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, права на пенсію відповідно до згаданої статті є досягнення такими особами певного віку та наявність страхового стажу, передбаченого абзацом 1 частини першої статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
При цьому, зазначений вік визначається статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Тобто, до 1 травня 2016 (дата набрання чинності Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VІІІ) право на пенсію державного службовця мали особи, які:
а) досягли певного віку (62 роки для чоловіків, 60 років для жінок) та мають передбачений законодавством страховий стаж;
б) мали стаж державної служби не менш як 10 років, та на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців; а також особи, які мали не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку.
Після 1 травня 2016 року, відповідно до статті 90 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VІІІ пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Разом з тим, законодавець визначив певні умови, за дотримання яких у осіб зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ.
Так, відповідно до п.10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VІІІ державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Попереднього Закону та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Згідно з п.12 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VІІІ для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статті 25 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ в порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Таким чином, Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VІІІ передбачено, що за наявності у особи станом на 1 травня 2016 певного стажу держслужби (10 років для осіб, що на зазначену дату займали посади державної служби, або 20 років стажу держслужби незалежно від того, чи працювала особа станом на 1 травня 2016 на держслужбі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ, але за певної додаткової умови: у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Водночас, для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, стаття 37 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ передбачає додаткові умови для наявності права на призначення пенсії державного службовця: певний вік і страховий стаж.
Аналізуючи зазначені норми чинного законодавства, суд дійшов висновку, що обов'язковою умовою для збереження у особи права на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ після 1 травня 2016 року є дотримання сукупності вимог, визначених частиною 1 статті 37 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ і Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VІІІ, а саме щодо віку, страхового стажу, стажу державної служби.
Отже, після 01.05.2016 (дата набрання чинності Законом України від 10.12.2015 № 899 "Про державну службу") зберігають право на призначення пенсії державного службовця відповідно до ст.37 Закону № 3723-ХІІ лише ті особи, які мають стаж державної служби, визначений п.п.10, 12 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про державну службу" №889-VIII, та мають передбачені ч.1 ст.37 Закону України "Про державну службу" № 3723-ХІІ вік і страховий стаж.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 822/524/18, у постанові Верховного Суду від 02.04.2020 у справі №687/545/17, котрі суд апеляційної інстанції враховує в силу приписів частини п'ятої статті 242 КАС України в ході розгляду даної справи.
Зі змісту оскаржуваного рішення Головним управлінням Пенсійного фонду України у Київській області №5151/03-16 від 25 січня 2024 року встановлено, що підставою для відмови позивачу у переведенні на пенсію за віком відповідно до статті 37 Закону № 889-VIII стала недостатність стажу державної служби.
Згідно із частиною 18 статті 37 Закону № 3723-XII період роботи посадових осіб в органах державної податкової та митної служб на посадах, на яких відповідно до закону присвоювалися спеціальні та/або персональні звання, зараховується до стажу державної служби, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку.
Пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону N 889-VIII передбачено, що стаж державної служби за періоди роботи (служби) до набрання чинності цим Законом обчислюється у порядку та на умовах, установлених на той час законодавством.
Порядком обчислення стажу державної служби, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 283 від 03.05.1994 (чинного до 01.05.2016, тобто в період проходження позивачем служби в органах податкової служби) визначались посади і органи, час роботи в яких зараховується до стажу державної служби.
Згідно приписів пункту 2 цього Порядку до стажу державної служби зараховується робота (служба): на посадах державних службовців у державних органах, передбачених у статті 25 Закону України "Про державну службу", а також на посадах, віднесених Кабінетом Міністрів України до відповідної категорії посад державних службовців; на посадах керівних працівників і спеціалістів в апараті органів прокуратури, судів, нотаріату, дипломатичної служби, митного контролю, внутрішніх справ, служби безпеки, розвідувальних органів, інших органів управління військових формувань, Держспецзв'язку, Адміністрації Держспецтрансслужби, державної податкової та контрольно-ревізійної служби, Держфінінспекції, її територіальних органів. На посадах керівних працівників і спеціалістів державних органів колишніх УРСР та інших республік, а також колишнього СРСР згідно з додатком.
Відповідно до статті 15 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" (чинного до 19.11.2012) правовий статус посадових осіб органів державної податкової служби, їх права та обов'язки визначаються Конституцією України, цим Законом, а в частині, що не регулюється ним, - Законом України "Про державну службу".
Статтею 344 Податкового кодексу України визначено, що посадовою особою контролюючого органу може бути особа, яка має освіту за фахом та відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, якщо інше не передбачено законом, та на яку покладено виконання завдань, зазначених у цьому Кодексі та Митному кодексі України.
При прийнятті на роботу посадовій особі може бути встановлено випробувальний термін відповідно до Закону України "Про державну службу".
На роботу до контролюючих органів не можуть бути прийняті особи, стосовно яких встановлено обмеження законами України "Про державну службу" та "Про засади запобігання і протидії корупції".
Посадові особи контролюючих органів є державними службовцями.
Посадові особи, які вперше зараховуються на службу до контролюючих органів і раніше не перебували на державній службі, складають присягу державного службовця відповідно до Закону України "Про державну службу".
Правовий статус посадових осіб контролюючих органів, їх права та обов'язки визначаються Конституцією України, цим Кодексом та Митним кодексом України, а в частині, що не регулюється ними, - Законом України "Про державну службу" та іншими законами.
Як встановлено судовим розглядом та вбачається з копії трудової книжки позивача, серії НОМЕР_1 від 02 серпня 1979 року, вкладишу до трудової книжки НОМЕР_2 від 14 вересня 1999 року, вкладишу до трудової книжки НОМЕР_3 від 13 вересня 2018 року та довідки Головного управління ДПС у Полтавській області від 18.01.2024 № 6-16-31-11-27, довідки Головного управління ДПС у Полтавській області від 29.01.2024 № 10/16-31-11-27, позивач працював на різних посадах в органах державної податкової служби, а саме: з 02.08.1979 до 21.04.1980 - економіст держдоходів Київського райфінвідділу м. Полтави; з 01.02.1982 до 04.11.1988 - контролер-ревізор Полтавського міськфінвідділу; з 05.11.1988 до 28.02.1990 - старший контролер-ревізор Полтавського облфінуправління; з 01.03.1990 до 13.07.1990 - контролер-ревізор І категорії Полтавського облфінуправління; з 16.07.1990 до 25.11.1996 - начальник Державної податкової інспекції по Ленінському району м. Полтави; з 26.11.1996 до 22.12.1996 - виконуючий обов'язки голови Державної податкової адміністрації у Ленінському районі м. Полтави; з 23.12.1996 до 01.12.1997 - голова Державної податкової адміністрації у Ленінському районі м. Полтави; з 01.12.1997 до 01.12.1997 - виконуючий обов'язки заступника голови -начальника управління прямих та непрямих податків з юридичних осіб Державної податкової адміністрації в Полтавській області; з 01.12.1997 до 15.06.2000 - заступник голови - начальник управління прямих та непрямих податків з юридичних осіб Державної податкової адміністрації в Полтавській області; з 16.06.2000 до 27.06.2001 - начальник Державної податкової інспекції у м. Херсоні Державної податкової адміністрації у Херсонській області; з 04.12.2001 до 13.12.2001 - в.о. першого заступника начальника Регіонального управління Департаменту з питань адміністрування акцизного; збору і контролю за виробництвом та обігом підакцизних товарів Державної податкової адміністрації України у Полтавській області; з 14.12.2001 до 18.10.2004 - заступник начальника Регіонального управління Департаменту з питань адміністрування акцизного збору і контроль за виробництвом та обігом підакцизних товарів Державної податкової адміністрації України у Полтавській області; з 19.10.2004 до 03.07.2005 - перший заступник начальника Державно податкової інспекції у м. Полтаві; з 04.07.2005 до 21.02.2012 - начальник Державної податкової інспекції м. Полтаві; з 22.02.2012 до 02.06.2013 - начальник Державної податкової інспекції м. Полтаві Полтавської області Державної податкової служби; з 03.06.2013 до 14.09.2015 - начальник Державної податкової інспекції, м. Полтаві Головного управління Міндоходів у Полтавській області; з 15.09.2015 до 13.09.2018 - начальник Полтавської об'єднаної державне податкової інспекції Головного управління ДФС у Полтавській області; з 14.09.2018 до 20.12.2019 - начальник Полтавського управлінні Головного управління ДФС у Полтавській області; з 21.12.2019 до 15.09.2020 -начальник Полтавського управління Головного управління ДПС у Полтавській області; з 16.09.2020 до 04.01.2021 - начальник Полтавської державної податкової інспекції Головного управління ДПС у Полтавській області; з 05.01.2021 до 20.11.2023 - начальник Полтавської державної податкової інспекції Головного управління ДПС у Полтавській області, утвореного як відокремлений підрозділ Державної податкової служби.
Під час проходження державної служби позивачу 03.06.2013 було присвоєно 9 ранг державного службовця (наказ Міністерства доходів і зборів України від 24.05.2013 № 750-о), 21.12.2019 наказом Головного управління ДПС у Полтавській області від 19.12.2019 127-о присвоєно 3 ранг державного службовця.
Постановою КМУ № 306 від 20.04.2016 "Питання присвоєння рангів державних службовців та співвідношення між рангами державних службовців і рангами посадових осіб місцевого самоврядування, військовими званнями, дипломатичними рангами та іншими спеціальними званнями" (надалі - Постанова № 306) затверджено Порядок присвоєння рангів державних службовців, співвідношення рангів державних службовців і військовими званнями, дипломатичними рангами та іншими спеціальними званнями згідно з додатками 1-10.
Вищенаведені норми підтверджують, що посадові особи контролюючих органів, в даному випадку - податкових органів, віднесені до державних службовців за певними особливостями, тобто з присвоєнням спеціальних звань, які відповідають певним категоріям та рангам державних службовців.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що періоди служби позивача на посадах в органах державної податкової служби підлягають зарахуванню до стажу державної служби, в тому числі для призначення пенсії за віком на підставі статті 37 Закону України "Про державну службу" від 19 грудня 1993 року № 3723-XII.
Аналіз норми статті 37 Закону № 3723-ХІІ у системному взаємозв'язку із нормами пунктів 10, 12 розділу ХІ Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 889-VIII дає підстави вважати, що право на пенсію державних службовців відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ мають особи: 1) чоловіки (які досягли 62 років) та жінки (які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (60 років), що станом на 01 травня 2016 року мають необхідний страховий стаж відповідно до статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", у тому числі стаж державної служби не менш як 10 років, та на час досягнення зазначеного віку (62 роки - для чоловіків та 60 років - для жінок) працювали на посадах державних службовців; 2) чоловіки (які досягли 62 років) та жінки (які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (60 років), які станом на 01 травня 2016 року мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення цього віку.
Вказані висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у рішенні від 04 квітня 2018 року у зразковій справі №822/524/18, у постановах від 03 липня 2018 року у справі №586/965/16-а та від 10 липня 2018 року у справі №591/6970/16-а.
Отже, оскільки на момент звернення із заявою про переведення на пенсію за віком згідно з Законом України "Про державну службу" позивач досяг віку 62 років, станом на 01 травня 2016 року мав не менше 20 років стажу державної служби, то позивач набув право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону № 3723-XII на підставі пункту 12 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 889-VIII, а тому рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області № 5151/03-16 від 25 січня 2024 року прийняте відповідачем без урахування всіх обставин, що мають значення для його прийняття, є протиправним та підлягає скасуванню.
Стосовно вимог з приводу урахування довідок Головного управління ДПС України в Полтавській області від 18.01.2024№ 29/16-31-10-02-08 та від 18.01.2024 №30/16-31-10-02-08, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту 5 Порядку призначення пенсій деяким категоріям осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.09.2016№ 622, форма довідки про заробітну плату, що подається для призначення пенсії державним службовцям, затверджується правлінням Пенсійного фонду України за погодженням із Мінсоцполітики.
Постановою Правління Пенсійного фонду України від 17.01.2017 №1-3 "Про форми довідок про заробітну плату для призначення пенсії державним службовцям", зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 08.02.2017 за №180/30048, затверджено форми довідок про заробітну плату для призначення згідно з пунктами 10 і 12 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 10.12.2015 № 889-VIII "Про державну службу" пенсії відповідно до статті 37 Закону України від 16.12.1993 року № 3723-XII "Про державну службу", що додаються: форму довідки про складові заробітної плати для призначення пенсії державного службовця (посадовий оклад, надбавка за ранг, надбавка за вислугу років); форму довідки про складові заробітної плати для призначення пенсії державного службовця (за будь-які 60 календарних місяців роботи підряд перед зверненням за пенсією); форму довідки про складові заробітної плати для призначення пенсії особі, яка має не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державної служби, і яка на момент виходу на пенсію не займає посади державної служби.
Судовим розглядом встановлено, що надані позивачем довідки Головного управління ДПС в Полтавській області від 18.01.2024 №29/16-31-10-02-08 про складові заробітної плати для призначення пенсії державного службовця (посадовий оклад, надбавка за ранг, надбавка за вислугу років ) станом на 01 січня 2024 року, Головного управління ДПС в Полтавській області від 18.01.2024 №30/16-31-10-02-08 про складові заробітної плати для призначення пенсії особі, яка має не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державної служби, і яка на момент виходу на пенсію не займає посади державної служби за грудень 2023 року складені за формою, передбаченою Постановою Правління Пенсійного фонду України від 17.01.2017 №1-3 "Про форми довідок про заробітну плату для призначення пенсії державним службовцям", зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 08.02.2017 за №180/30048, підписана уповноваженими особами та скріплена гербовою печаткою, у зв'язку з чим перерахуноку пенсії позивача, відповідно до Закону України "Про державну службу" необхідно провести з урахуванням цих довідок.
Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Повноваження пенсійного органу щодо призначення пенсії передбачені Законом України "Про пенсійне забезпечення" та Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Умови, за яких пенсійний орган відмовляє у призначенні пенсії, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, пенсійний орган повинен призначити пенсію. Повноваження пенсійного органу та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу, за умови звернення особи з усіма необхідними для призначення пенсії документами, - призначити пенсію. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Також, суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Із урахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним способом захисту прав позивача в спірних правовідносинах є визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області №5151/03-16 від 25 січня 2024 року про відмову ОСОБА_1 в переведенні на пенсію за віком відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 19 грудня 1993 року № 3723-XI, зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області зарахувати ОСОБА_1 до стажу роботи на посадах, віднесених до відповідних посад державних службовців, періоди роботи з 02 серпня 1979 року по 20 листопада 2023 року в органах податкової служби та зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області здійснити переведення ОСОБА_1 з пенсії за віком, призначеної на підставі Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" на пенсію за віком відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 19 грудня 1993 року № 3723-XII, з урахування довідок Головного управління ДПС України в Полтавській області від 18 січня 2024 року № 29/16-31-10-02-08 та від 18 січня 2024 року №30/16-31-10-02-08 з 19 січня 2024 року.
Стосовно стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн., колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно із ч. 2 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (п. 1 ч. 3 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до ч. 6 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Статтею 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", визначено, що інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення; представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Згідно із ч. 3 ст. 4 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).
Відповідно до п.п. 1, 2, 6 ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", до видів адвокатської діяльності, серед іншого, відносяться: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що до правової допомоги належать консультації та роз'яснення з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру, представництво у судах тощо.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (в подальшому - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі “Схід/Захід Альянс Лімітед” проти України” (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Аналогічні висновки щодо застосування норм матеріального права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 р. у справі № 826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 р. у справі № 810/3806/18, від 31.03.2020 р. у справі № 726/549/19.
Вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду від 02.09.2020 р. у справі № 826/4959/16.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Крім того, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі № 200/14113/18-а, від 31.03.2020 р. у справі № 726/549/19, від 21.05.2020 р. у справі № 240/3888/19, від 11.02.2021 р. у справі № 520/9115/19, № 640/19536/18 від 03.02.2022 р.
Також, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг з категорією складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем для підтвердження витрат на професійну правничу допомогу до суду першої інстанції було подано наступні документи: ордер на надання правової допомоги серії ВІ № 1172392, Договір про надання правничої допомоги від 02.02.2024, Акт №1 прийому-передачі наданих юридичних послуг від 04.03.2024, розрахунок суми гонорару за надану правову допомогу до Акту №1 прийому-передачі наданих юридичних послуг від 04.03.2024, квитанцію № 01/02/П від 02 лютого 2024 року.
Суд апеляційної інстанції з огляду на приписи ч. 5 ст. 242 КАС України враховує правову позицію викладену в постановах Верховного Суду від 01.09.2021 у справі №178/1522/18, від 10.11.2021 у справі №329/766/18, від 23.12.2021 у справі №923/560/17, від 04.12.2023 у справу №640/15744/20, де зазначено, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Таким чином, враховуючи ціну позову, обставини цієї справи та надані позивачем докази в їх сукупності та, враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності і пропорційності судових витрат, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області в розмірі 3000 грн.
Стосовно заяви позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає.
Позивачем для підтвердження витрат на професійну правничу допомогу до суду апеляційної інстанції було подано наступні документи: ордер на надання правової допомоги серії ВІ № 1172392, розрахунок суми гонорару за надану правову допомогу до Акту №2 прийому-передачі наданих послуг від 14.05.2024, Акту №2 прийому-передачі наданих послуг від 14.05.2024, квитанцію № 02/02/П від 09 травня 2024 року на суму 3000 грн.
З огляду на викладене вище, судова колегія зазначає, що підготовка до вказаної справи не вимагала великого обсягу юридичної та технічної роботи, не потребувала затрат значного часу та коштів, які заявлені позивачем як витрати на правову допомогу, підготовка та подача відзиву на апеляційну скаргу здійснення адвокатом через систему електронний суд, у зв'язку з чим витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області в розмірі 1000, 00 грн.
Суд наголошує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі Трофимчук проти України ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Деякі аргументи не можуть бути підставою для надання детальної відповіді на такі доводи.
Усі інші аргументи сторін вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у цьому судовому рішенні, оскільки вищенаведених висновків рішення суду першої інстанції не спростовують.
За правилами частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та свідчать про незгоду із правовою оцінкою суду першої інстанції обставин справи, суд апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.
Таким чином, колегія суддів, згідно ст. 316 КАС України вирішила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.03.2024 по справі №440/1508/24 - залишити без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 1000 грн. (одна тисяча) гривень.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя О.А. Спаскін
Судді Л.В. Любчич О.В. Присяжнюк