про повернення позовної заяви
11 червня 2024 року справа № 580/5514/24
м. Черкаси
Суддя Черкаського окружного адміністративного суду Руденко А. В., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
31.05.2024 до Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі позивач) з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі відповідач), в якій просить:
- визнати бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015 та 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби та не нарахування та не виплати індексацію грошового забезпечення за період з 21.09.2016 по 16.05.2017 роки із застосуванням базового місяця - січень 2008 року з урахуванням раніше виплачених сум;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015 та 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 21.09.2016 по 16.05.2017 роки із застосуванням базового місяця - січень 2008 року з урахуванням раніше виплачених сум.
Ухвалою від 04.06.2024 суддя залишив без руху позовну заяву ОСОБА_1 та надав строк для усунення недоліків позовної заяви шляхом подання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду та доказів на підтвердження поважності причин його пропуску.
06.06.2024 позивач на виконання вимог ухвали від 04.06.2024 подав до суду заяву про усунення недоліків, в якій зазначив, що спеціальною нормою, що регулює строки стягнення грошового забезпечення є п. 14 Розділу І Порядку № 260, який визначає, що військовослужбовці, або особа, яка проходила службу в ЗСУ має право на виплату такого грошового забезпечення в будь-який час.
Також 10.06.2024 позивач подав до суду заяву про усунення недоліків, в якій зазначив, що звернення до суду про стягнення заборгованості, яка виникла до 01.07.2022, не обмежується будь-яким строком відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України, оскільки звільнення позивача відбулося до 01.07.2022, тобто до внесення змін Законом України від 01.07.2022 №2352-IX. Посилається на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.05.2024 у справі № 580/11461/23.
Розглянувши подані заяви позивача, суддя зазначає таке.
Згідно з частиною 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 233 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII у редакції, яка діяла до 19.07.2022, передбачалось, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Таким чином, до 19.07.2022 звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати не було обмежено строком.
Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин” від 01.07.2022 № 2352-IX (далі Закон № 2352-IX), який набрав чинності 19.07.2022, внесено зміни, зокрема до Кодексу законів про працю України.
Так, пунктом 18 частини 1 розділу І Закону № 2352-IX назву та частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: “Стаття 233. Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів.
Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)”.
Отже, Законом №2352-IX внесено зміни до статті 233 КЗпП України, а тому змінено нормативне регулювання правовідносин, які виникли з питань щодо стягнення заробітної плати.
Таким чином, починаючи з 19.07.2022, у КЗпП України відсутня норма, яка передбачає право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату праці, без обмеження будь-яким строком.
Прикінцеві та перехідні положення Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин” від 01.07.2022 № 2352-IX не передбачають особливої дії норм права для зміненої ним частини другої статті 233 КЗпП України, не містять жодних застережень щодо застосування цього закону, а тому він застосовується за загальними правилами дії у часі, у просторі та на коло осіб.
Разом із цим, відповідно до пункту першого глави XIX “Прикінцеві положення” КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. №211 “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” на території України встановлено карантин.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Таким чином, строк, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній з 19.07.2022), був продовжений на строк дії карантину, який відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023.
Тому, до спірних правовідносин підлягає застосуванню тримісячний строк звернення, який у силу пункту 1 глави ХІХ "Прикінцеві положення" КЗпП України був продовжений на строк дії карантину та відповідно скінчився 30.09.2023.
За правилами частини 3 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (в т.ч. вирішення судом питання щодо дотримання строків звернення до суду та відкриття провадження у справі).
З адміністративного позову вбачається, що позивач просить, зокрема, зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015 та 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, та індексацію грошового забезпечення за період з 21.09.2016 по 16.05.2017 роки із застосуванням базового місяця - січень 2008 року.
Суддя з'ясував, що в позовній заяві позивач зазначив, що з 20.01.2012 по 20.09.2016 проходив військову службу у військовій частині - польова пошта НОМЕР_1 . З матеріалів справи вбачається, що відповідно до витягу з наказу командира військової частини - польова пошта НОМЕР_1 від 20.09.2016 № 215 позивач справи та посаду здав і вибув до нового місця служби АДРЕСА_1 . З 20.09.2016 виключений із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Відповідно до витягу із наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) від 16.05.2017 № 100 позивач з 16.05.2017 був виключений із списків особового складу відділу та всіх видів забезпечення.
З цим позовом позивач звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду 31.05.2024, тобто більш ніж через 7 роки після звільнення.
При цьому, позивач посилається на те, що у разі порушення законодавства про працю позивач має право звернутися до суду з позовом про стягнення залежної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, враховуючи, що позивач був звільнений до внесення 19.07.2022 змін в ч. 2 ст. 233 КЗпП України.
Разом з тим, суддя наголошує, що про відсутність виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015 та 2017 роки, позивач повинен був дізнатися на час звільнення у травні 2017 року. Про невиплату йому індексації грошового забезпечення за спірний період із застосуванням базового місяця - січень 2008 року, під час якого позивач щомісячно отримував грошове забезпечення та відповідно був обізнаний про його розмір та складові, в тому числі індексацію, повинен був дізнатися у відповідному місця, враховуючи, що індексація виплачується у місяці, в якому вона нарахована. У спірному випадку також необхідно врахувати, що грошове забезпечення позивача є щомісячною виплатою, а тому в будь-якому разі про порушення своїх прав, які полягають у невиплаті індексації грошового забезпечення у належному, на думку позивача, розмірі, позивач повинен був дізнатися, отримавши вказану виплату у відповідному місяці. При цьому, суддя врахував, що індексація виплачується у місяці, в якому вона нарахована, оскільки Порядок проведення індексації грошових доходів населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, передбачає щомісячну індексацію у разі перевищення порогу індексації 101 % до 31.12.2015 та 103 % - з 01.01.2016.
Норми Кодексу адміністративного судочинства України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з врахуванням обставин у справі.
Усталеною є позиція Верховного Суду (зокрема, але не виключно, постанова від 31 січня 2023 року у справі № 520/1265/21) про те, що за змістом процесуального закону поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.
Суддя зауважує, що при вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття дізнався та повинен був дізнатись.
Так, під поняттям дізнався необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
Поняття "повинен був дізнатися" необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 №340/1019/19).
Як вказує практика Верховного Суду України, оцінюючи обставини, що перешкоджали здійсненню процесуального права на оскарження, суд повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у клопотанні доводів, а також з того, чи мав заявник можливість своєчасно реалізувати своє право на оскарження.
Таким чином, суд поновлює пропущений строк, якщо визнає поважною причину пропуску такого строку. При цьому, поважність причин повинен доводити заявник.
Крім того, маючи сумніви щодо правильності визначення йому розміру грошового забезпечення, в тому числі й щодо невиплати індексації за спірний період, позивач мав реальну та об'єктивну можливість після отримання грошового забезпечення за відповідний місяць виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації щодо розміру та порядку обрахування виплачених йому складових грошового забезпечення, в тому числі й індексації.
У свою чергу подання у травні 2024 року заяви щодо нарахування та виплати йому грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015 та 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, та індексації грошового забезпечення за період з 21.09.2016 по 16.05.2017 роки із застосуванням базового місяця - січень 2008 року, не змінює моменту, з якого позивач дізнався/мав реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду в спірному випадку.
При цьому, суддя врахував, що у Рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
У Рішенні Конституційного Суду України від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Отже, у разі безпосередньо (прямої) дії закону в часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.
Якщо під час розгляду заяви особи суб'єктом владних повноважень до прийняття остаточного рішення було змінено нормативно-правове регулювання, суб'єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними за формальними ознаками.
У теорії права допускається можливість застосування до триваючих відносин до їх завершення нормативно-правового регулювання, яке діяло на час їх виникнення, за окремим рішенням і розглядається з позицій встановлення спеціального регулювання перехідного періоду - "переживаючої" (ультраактивної) дії нормативно-правових актів. Водночас, таке застосування повинно бути чітко обумовлено при прийнятті відповідних нормативно-правових актів. Відсутність такого застереження не надає суб'єкту владних повноважень права на самовільне застосування нечинних правових норм.
Правова визначеність як елемент верховенства права не передбачає заборони на зміну нормативно-правового регулювання. На думку Конституційного Суду України, особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів (абзац 4 п. 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.05.2018 № 5-р/2018).
Вказані правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 803/1541/16.
Дійсно, як вірно зазначив позивач, ч. 2 ст. 233 КЗпП України в редакції до 19.07.2022 було визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Водночас, починаючи з 19.07.2022 (набрання чинності Законом № 2352-IX) у КЗпП України відсутня норма, яка передбачає право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату праці, без обмеження будь-яким строком.
У контексті обставин справи, що розглядається, суддя звертає увагу, що правовідносини між ОСОБА_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015 та 2017 роки та індексації грошового забезпечення за період з 21.09.2016 по 16.05.2017 роки із застосуванням базового місяця - січень 2008 року, виникли на час проходження ним військової служби. Ці правовідносини є триваючими.
Посилання позивача на постанову суду апеляційної інстанції від 08.05.2024 у справі № 580/11461/23 суддя не приймає до уваги, оскільки, таке судове рішення, відповідно до ст. 7 КАС України, не є джерелом права, що застосовуються судом при вирішенні справ, та, виходячи з норм ч. 5 ст. 242 КАС України, його висновки не є обов'язковими для врахування.
При цьому, суддя врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену в постанові від 04.04.2024 у справі № 240/19227/21, а саме: “Велика Палата Верховного Суду керується тим, що за загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання ними чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання ними чинності та продовжують існувати на час набрання чинності. У другому випадку такі акти (приписи) поширюються на ці відносини з моменту набрання чинності, а не з моменту виникнення відповідних відносин (акти (приписи), які поширюють дію на момент виникнення відносин, що мав місце до набрання ними чинності, мають зворотну дію). В окремих випадках орган правотворчості вказівкою у перехідних положеннях “нового” нормативно-правового акта може зберегти праворегулятивний вплив скасованого (зміненого) нормативно-правового акта (відповідних його приписів) на певні суспільні відносини, які продовжують тривати після набрання чинності “новим” актом (переживаюча / ультраактивна дія) (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 9901/315/20 (пункт 40), від 03.11.2021 у справі № 9901/378/20 (пункт 30)).”.
Тому, враховуючи, що спірні у цій справі правовідносини є триваючими, до них підлягає застосуванню норми ст. 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX (тримісячний строк звернення до суду).
Тому, звернувшись до суду з цим позовом 31.05.2024, позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду відповідно до вимог ст. 233 Кодексу законів про працю України.
Також суддя відхиляє посилання позивача на п. 14 Розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, відповідно до якого грошове забезпечення, не виплачене своєчасно або виплачене в меншому, ніж належало, розмірі, виплачується за весь період, протягом якого військовослужбовець мав право на нього.
Суддя зауважує, що зазначений пункт Порядку регулює виплату нарахованого, але не виплаченого своєчасно або виплаченого в меншому, ніж належало, розмірі грошового забезпечення.
Враховуючи, що спірні у цій справі виплати не були нараховані позивачу, тому п. 14 Порядку № 260 на спірні правовідносини не розповсюджується.
Частиною другою статті 44 КАС України визначено, що учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Дотримання строку звернення з адміністративним позовом до суду є однією з умов для реалізації права на звернення з позовом у публічно-правових відносинах.
Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.
Верховний Суд зазначив, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи, а для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Враховуючи викладене суддя вважає, що позивач не надав належних доказів існування причин, які б давали підстави для висновку про наявність об'єктивних, тобто таких, що не залежали від його волі, обставин, які б зумовили поважність пропуску встановленого процесуальним законом строку звернення до суду.
Строки звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними, після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, певних процесуальних дій.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
У справах "Стаббігс та інші проти Великобританії", "Девеер проти Бельгії" Суд дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
Таким чином, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов'язано з реалізацією права на справедливий суд. Наявність такої умови запобігає зловживанням і погрозам звернення до суду. Її відсутність призводила б до постійного збереження стану невизначеності у правовідносинах.
З огляду на що, суддя не встановив наявності поважних причин, за яких позивач не міг звернутися до адміністративного суду в межах передбаченого законом строку.
Відповідно до частини другої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Згідно з пунктом 9 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст. 169, 243, 248, 256, 293-295 КАС України, суддя
Визнати неповажними причини пропуску позивачем строку звернення до суду у цій справі.
Позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії повернути позивачу.
Копію ухвали надіслати позивачу разом із позовною заявою та доданими до неї документами.
Роз'яснити позивачеві, що відповідно до частини 8 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України, повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її підписання.
Суддя Алла РУДЕНКО