12 червня 2024 року
м. Черкаси
Справа № 712/9395/22
Провадження № 22-ц/821/976/24
категорія: 301000000
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої: Карпенко О.В.
суддів: Василенко Л.І., Новікова О.М.
за участю секретаря: Винник І.М.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ,
представник позивача : адвокат Павроз Ірина Аркадіївна
відповідач: ОСОБА_2 ,
представник відповідача : адвокат Соколишина Леся Богданівна,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Соколишиної Лесі Богданівни на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 квітня 2024 року (ухваленого під головуванням судді Токової С.Є. в приміщенні Соснівського районного суду м. Черкаси, повний текст рішення суду складено 19 квітня 2024 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частину квартири, придбану під час шлюбу,-
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
08 листопада 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на частину квартири, придбану під час шлюбу.
В обґрунтування позовних вимог вказує, що перебував з відповідачкою ОСОБА_1 у шлюбі з 08 червня 2013 року по 20 січня 2020 року. Рішенням Соснівського районного суду міста Черкаси від 20 січня 2020 року шлюб розірвано. Від шлюбу мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідачці ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про права на спадщину за законом від 29.10.2004 року належала 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, від 02.07.2008 року, свідоцтва про право власності б/н від 18.05.1998, виданого органом приватизації виконкому Соснівської районної ради.
Станом на 02.08.2008 стало належить1/2 частина вищевказаної квартири.
Інша 1/2 частина квартира належала на підставі свідоцтва про право на спадщину від 02.08.2008 рідному брату ОСОБА_4 .
Після досягнення домовленостей останній погодився продати належну йому 1/2 частину квартири за 12 000 доларів США та оформити її на відповідачку.
Відповідно до договору купівлі - продажу частки в праві власності на квартиру від 29.09.2015, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Красюк В.В. продав, а ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_5 ) придбала 1/2 частку в праві власності на квартиру АДРЕСА_1 за 270 000 грн, таким чином під час шлюбу відповідачка придбала 1/2 частку квартири.
У зв'язку з тим, що у відповідачки ОСОБА_2 і у позивача на той час не було таких коштів, які обумовив продавець, його батьки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 погодились надати у борг кошти для придбання квартири.
Позивач вказує, що він особисто під гарантію своїх батьків у день укладання договору купівлі продажу, отримав у борг від сусіда ОСОБА_8 5 000 доларів США. Вказані кошти були повернуті останньому після продажу будинку у с. Яснозір'я , який належав його батькам.
Крім того, батьки надали свої особисті кошти у розмірі 1 000 доларів США . Також батьки отримали у позику 6 000 доларів США від рідної тітки позивача ОСОБА_9 , з якою відповідно до переказів розрахувались, надсилаючи кошти їй та її сину , про що є відповідні копії платіжних переказів.
Після здійснення останніх переказів і закриття боргових зобов'язань перед ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , відповідачка почала постійно погрожувати розірванням шлюбу і після того, як його мати ОСОБА_7 перестала відправляти їй кошти, остання звернулась у 2019 році до суду про розірвання шлюбу і у цей же рік звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням ( справа № 2/712/712/19).
Таким чином, його батьками через відповідачку було надано ОСОБА_4 на час оформлення договору купівлі-продажу 29.09.2015 12 000 доларів США, що по котировці міжбанківського валютного курсу складало за 1 долар США -21,450 грн.
Між ним, його батьками та відповідачкою була досягнута угода про те, що гарантією повернення їм коштів буде їх реєстрація у квартирі АДРЕСА_1 , тому, що після продажу будинку у с. Яснозір'я, Черкаського району вони були зняти з реєстрації, але після того, як відповідачка отримала у повне своє користування квартиру і повністю закриття боргових зобов'язань, які брали на себе його батьки, остання зняла їх з реєстрації за рішенням суду.
Крім того, була досягнута угода, що їх сім'я разом із неповнолітньою дитиною будуть проживати за адресою АДРЕСА_2 , а квартиру АДРЕСА_1 будуть здавати у оренду та кошти використовувати на оплату комунальних платежів двох квартир, на свої потреби та на повернення боргу батькам позивача.
Відповідачка до липня 2019 року проживала постійно у квартирі АДРЕСА_3 .
Позивач вказує, що ним спростована презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними у період шлюбу, а саме поширення правового режиму спільного сумісного майна на квартиру, яка була придбана хоч і в період шлюбу з колишньою дружиною, проте за кошти його батьків, та які він наразі їм повертає.
Враховуючи викладені обставини, позивач просив суд постановити рішення, яким визнати за ним право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 квітня 2024 року позов задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на частку квартири АДРЕСА_1 .
Рішення суду мотивоване тим, що оскільки позивачем презумпція спільності права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 спростована наданими належними і допустимими доказами, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
01 травня 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Соколишина Л.Б., вважаючи рішення незаконним, постановленим із неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права, просила скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 квітня 2024 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги позивача задовольнити частково, визнавши за ним право власності на частки квартири АДРЕСА_1 .
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апеляційна скарга, зокрема, мотивована тим, що в порушення норм процесуального права судом першої інстанції не було надано оцінку такому важливому письмовому доказу, як письмовій заяві позивача, посвідченій нотаріально, під час придбання відповідачкою спірного житла, з якої вбачається, що частка квартира придбана в інтересах сім'ї, за спільні кошти та як спільне сумісне майно.
Позивач надав свою усвідомлену згоду і розумів, що у придбаній частці йому належить половина.
Вказує, що не надавши оцінку такому доказу, суд по суті вирішив справу без його врахування.
Також зазначає, що суд неправильно витлумачив норми матеріального права при розгляді вимог позивача, а саме ст. 60 СК України.
Так, на час придбання спірної частини квартири 29.09.2015 відповідачка перебувала у декретній відпустці, оскільки 04.12.2013 народився спільний син сторін.
До декретної відпустки офіційно працювала в АТ «Райффайзен Банк Аваль» та отримувала заробітну плату на посаді головного економіста.
Таким чином, у сторін були спільні заощадження.
Суд зазначив, що частина квартири придбана за особисті кошти позивача, які він позичив у сусіда, у тітки дружини та у своїх батьків. Борг сусіду та тітці відповідачки віддали його батьки, а своїм батькам він ще повертає борг.
Звертає увагу суду, що придбання майна за особисті та за позичені кошти мають різні правові наслідки.
Крім того, суд першої інстанції не врахував, що відповідачці не було відомо про те, що позивач позичив кошти і вона не надавала згоду на їх отримання у борг. Як зазначила відповідач у судовому засіданні, квартира придбана за заощаджені кошти сім'ї, зокрема і з її заробітної плати, та і з витрат, отриманих при народженні дитини.
У письмовій заяві позивача, посвідченій нотаріально, також ним самим зазначається, що купівля квартири здійснюється за кошти сімейного бюджету.
Щодо розписки, наданої позивачем на підтвердження отримання коштів у борг у ОСОБА_8 , то про таку розписку відповідачці стало відомо лише після звернення позивача до суду і згоду на укладення такої позики вона не надавала.
Просила врахувати при розгляді справи висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 10.05.2023 у справі №215/1191/17.
Відзив на апеляційну скаргу
12 червня 2024 року, до початку судового засідання, від представника ОСОБА_1 - адвоката Повроз І.А. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останння, вважаючи доводи апеляційної скарги необгрунтованими, просила в її задоволенні відмовити, а рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 квітня 2024 року залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу від 08.06.2013 ( а.с.13).
Від шлюбу мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( а.с. 14).
Рішенням Соснівського районного суду міста Черкаси від 03 березня 2020 року шлюб між сторонами розірвано.
Відповідно до договору купівлі-продажу частки у праві власності на квартиру від 29.09.2015 ОСОБА_4 , продавець продав, а ОСОБА_2 (покупець) купила 1/2 частку у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Зідно п. 3 договору купівлі-продажу продаж вчинено за 270 000 грн.
29.09.2015 ОСОБА_2 зареєструвала частку у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягом з державного реєстру речових прав на нерухомість, індексний номер 44701259.
Відповідно до п.10 договору купівлі-продажу частки в праві власності, її купівля проводиться за згодою чоловіка покупця - ОСОБА_1 , викладеною в заяві (справжність підпису якого на заяві засвідчено нотаріально).
Відповідно до заяви вбачається, що ОСОБА_1 дав свою згоду на купівлю дружиною ОСОБА_2 частки в праві власності на квартиру АДРЕСА_1 та укладення договору купівля-продажу. Договір укладається в інтересах сім'ї. Зазначена частка в праві власності на квартиру купується за кошти сімейного бюджету на засадах спільної домовленості в спільну сумісну власність.
Факт укладення вказаного договору сторонами не заперечується.
Місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано у вказаній квартирі з 03.07.2002 року.
Згідно Довідки про реєстрацію місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , з 11.11.2019 і по теперішній час.
Мотивувальна частина
Позиція Апеляційного суду
Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог поданої апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов до наступних висновків.
Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Згідно із частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція статті 60 СК України передбачає застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Таке ж положення міститься у статті 368 ЦК України.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/1 5-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України.
Згідно з пунктами 2, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим з подружжя, який її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц.
Отже, стаття 60 СК України, стаття 368 ЦК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Верховний Суд у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 також зазначив, що в законодавстві передбачена презумпція віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти, не буде належно підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в інших постановах, зокрема в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 454/2786/17-ц. Судова практика з вирішення зазначених питань є усталеною.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на частки квартири АДРЕСА_1 .
На підтвердження доводів позовних вимог та спростування презумпції спільної сумісної власності на спірне майно позивач посилається на придбання цього майна за особисті кошти, які він отримав від своїх батьків. На підтвердження цих посилань було долучено, зокрема, договір купівлі-продажу від 26.01.2016, копію боргової розписки, письмові пояснення від ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , копії переводів грошових коштів на ім'я ОСОБА_9 , здійснені за період з 2016 по 2018 роки у різних розмірах, на загальну суму 6 000 доларів США. Також позивач зазначив, що 1 000 доларів США для придбання частки квартири його батьки надали із власних збережень.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем презумпція спільності права власності на частину квартири АДРЕСА_1 спростована наданими належними та допустими доказами.
Проте, колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції по наступних підставах.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Отже, принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, в якому фіксуються правові наслідків.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Судом встановлено та вбачається із матеріалів справи, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 08 червня 2013 року по 20 січня 2020 року, який було розірвано рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 20.01.2020.
У період перебування у шлюбі сторонами було придбано частку квартири АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу частки у праві власності на квартиру від 29.09.2015.
Відповідно до п. 10 договору купівлі-продажу частки в праві власності, цей договір укладається за згодою чоловіка покупця - ОСОБА_1 , викладеною в заяві, підпис на якій засвідчено нотаріально приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Веліковою Н.А. 29.09.2015 за № 1812 ( а.с.101).
Відповідно до заяви вбачається, що ОСОБА_1 дав свою згоду на купівлю дружиною ОСОБА_2 частки в праві власності на квартиру АДРЕСА_1 та укладення договору купівля-продажу, визначаючи ціну та всі інші умови договору купівлі-продажу зазначеного нерухомого майна самостійно, на свій власний розсуд. Договір купівлі-продажу зазначеного нерухомого майна укладається в інтересах сім'ї. Зазначена частка в праві власності на квартиру купується за кошти сімейного бюджету на засадах спільної домовленості в спільну сумісну власність. Згода на укладення договору купівлі-продажу частки в праві власності на квартиру надана зв власною волею, без будь-якого примусу та погроз з боку інших осіб (а.с. 126).
Отже, укладаючи договорі купівлі-продажу частки у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 погодився з тим, що частка спірної квартири є спільним майном подружжя.
Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.
У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.
Такі висновки містяться у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22.
Суд першої інстанції під час розгляду даної справи не врахував, що під час укладення договору купівлі-продажу частки в праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , позивач висловив свою волю щодо правового режиму спірної частки квартири. Волевиявлення ОСОБА_1 щодо правового статусу квартири було посвідчено приватним нотаріусом у його заяві про надання згоди на придбання вказаної частки квартири, а також засвідченням того, що вона буде спільною сумісною власністю подружжя, оскільки купується у шлюбі за спільні кошти, та дійшов помилкового висновку про спростування позивачем презумпції спільності власності подружжя на майно, яке було набуте сторонами у період шлюбу.
Посилання суду на заяви про переказ власних коштів ( а.с. 48-61) ОСОБА_7 ,які мати позивача здійснила на ім'я ОСОБА_9 - тітки відповідачки та її сина ОСОБА_10 на загальну суму 6 000 доларів США з 30.01.2017 року по 19.12.2017 ( а.с. 41-44), що,за висновками суду, підтверджує доводи позивача про отримання іншої суми коштів для придбання частки квартири від тітки ОСОБА_1 та повернення їх матір'ю позивача є помилковими, оскільки з наданих грошових переказів неможливо встановити підставу переказу даних коштів, стверджувати, що вказані грошові перекази здійснювалися саме з метою повернення коштів, які були отримані в борг матір'ю позивача на купівлю частки квартири і вказані посилання не підтверджуються належними доказами в розумінні вимог ст. 81 ЦПК України.
Із наведеного слідує, що неможливо встановити, у рахунок яких домовленостей матір'ю позивача ОСОБА_11 здійснювались перекази грошових коштів у різних сумах, як на рахунок ОСОБА_9 , так і ОСОБА_10 .
Щодо посилання позивача на розписку та договір купівлі-продажу житлового будинку від 26.01.2016, колегія суддів зазначає, що дані докази не є належними, оскільки із розписки від 28.09.2015 вбачається, що ОСОБА_1 одержав від ОСОБА_8 грошові кошти в сумі 5 000 доларів США для придбання частки квартири за адресою: АДРЕСА_4 , а також міститься розписка ОСОБА_8 , що кошти повернуті 26.01.2016 в повному обсязі.
При цьому, із договору купівлі-продажу житлового будинку від 26.01.2016 вбачається, що житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 0,2028 га, що знаходиться на території Яснозірської сільської ради Черкаського району Черкаської області, продаж даного будинку вчинено за 54 900 грн.
Враховуючи, що станом на 26.01.2016 року курс доларів США до гривні згідно даних НБУ становив 24,8298 грн; провівши відповідний розрахунок, судом апеляційної інстанції встановлено, що правочин вчинено за 3 511,1 доларів США, що не відповідає змісту розписки та спростовує твердження позивача, що ним було здійснено повний розрахунок з ОСОБА_8 за рахунок коштів, отриманих від продажу будинку в с. Яснозір'я.
Крім того, слушними є посилання скаржника у апеляційній скарзі на постанову Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 215/1191/17, згідно якої касаційний суд зауважує, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим.
Колегія суддів вважає, що позивачем не доведено, що спірне майно придбавалося за його особисті кошти, тому приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що вказана частина спірної квартири є його особистим майном.
Частиною першою статті 376 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки судом першої інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові з вищенаведених підстав.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки суд апеляційної інстанції частково задовольняє апеляційну скаргу представника відповідача адвоката Соколишиної Л.Б. та відмовляє ОСОБА_1 у задоволенні позову, тому судовий збір за подачу апеляційної скарги в сумі 4050,00 грн. підлягає стягненню на користь ОСОБА_2 .
Керуючись ст.ст.141, 374, 376, 381- 384 ЦПК України, Черкаський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Соколишиної Лесі Богданівни- задовольнити частково.
Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частину квартири, придбану під час шлюбу - скасувати.
Ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частину квартири, придбану під час шлюбу - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 4 050,00 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення, в порядку та за умов, визначених ЦПК України.
Головуюча О.В. Карпенко
Судді Л.І.Василенко
О.М. Новіков
/ повний текст постанови суду виготовлено 12 червня 2024 року/