м. Вінниця
10 червня 2024 р. Справа № 120/4286/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Комара П.А., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом: ОСОБА_1 до: територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області про: визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди
05.05.2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що на адресу Липовецького районного суду Вінницької області надійшов лист Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області №02-22/67 від 12.01.2021 року про припинення нарахування та виплати доплат до посадового окладу судді ОСОБА_1 , як такому, що не здійснює правосуддя.
На переконання позивача, відповідач протиправно не нараховує та не виплачує йому суддівської винагороди, оскільки суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу.
Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 26.07.2021, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18.11.2021, позов задоволено частково. Визнано протиправними дії ТУ ДСА України в Вінницькій області щодо нездійснення виплати доплати за вислугу років судді Липовецького районного суду Вінницької області ОСОБА_1 , починаючи з 01.01.2021. Зобов'язано ТУ ДСА України в Вінницькій області нарахувати та виплатити доплату за вислугу років судді Липовецького районного суду Вінницької області ОСОБА_1 , починаючи з 01.01.2021. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 , перебуваючи на посаді судді Липовецького районного суду Вінницької області, не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від його волі. Приймаючи до уваги рішення Ради суддів України від 19.04.2019 №21 (щодо права суддів на отримання доплат до посадового окладу), суди попередніх інстанцій констатували, що позивач має право на отримання доплат до посадового окладу за вислугу років з дня ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15).
За результатами касаційного перегляду зазначеного вище рішення суду, постановою від 29.06.2023 вирішено скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26 липня 2021 року і постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2021 року, а справу направити на новий розгляд до Вінницького окружного адміністративного суду.
Ухвалюючи таке рішення суд касаційної інстанції казав, що нез'ясованими судами попередніх інстанцій залишилися причини відсутності у позивача повноваження на здійснення правосуддя. Водночас висловлювати правову позицію, спираючись на власні припущення, Суд не може.
Таким чином, від чіткої відповіді на запитання щодо причин, які зумовили припинення виплати надбавок до посадового окладу, і залежить правильне вирішення цього спору.
Після надходження адміністративної справи до Вінницького окружного адміністративного суду, в порядку ст. 31 КАС України проведено автоматичний розподіл та визначено головуючого суддю у справі ОСОБА_2 , який справу прийнято до свого провадження.
Позивач подав до суду клопотання про долучення доказів, а саме: указ Президента України "Про призначення суддів" від 17.01.2014 №13/2014, повідомлення ВККС України від 24.09.2019.
Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив, що згідно наказу Липовецького районного суду Вінницької області №11 о/с від 07.05.2015 року, ОСОБА_1 зараховано до штату суддів Липовецького районного суду Вінницької області.
Наказом Липовецького районного суду Вінницької області №15 о/с від 15.11.2018 року позивачу встановлено щомісячну доплату за вислугу років з 05.08.2018 року в розмірі 20 відсотків посадового окладу.
Листом Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області №02-22/67 від 12.01.2021 року, голову Липовецького районного суду Вінницької області та позивача, повідомлено, що виконання наказу Липовецького районного суду Вінницької області №15 о/с від 15.11.2018 року суперечить вимогам, встановленим частиною 10 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". У зв'язку з викладеним, з метою запобігання безпідставному витрачанню бюджетних коштів, повідомили суддю ОСОБА_1 про неможливість виконання вказаного наказу з 01.01.2021 року.
23.03.2021 року представник позивача звернувся до відповідача із зверненням, в якому просив вжити заходів щодо нарахування та виплати доплати до посадового окладу судді Липовецького районного суду Вінницької області Стаднику С.І починаючи з 01.01.2021 року, однак у відповідь отримав відмову, яка мотивована відсутністю правових підстав для такої доплати.
Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Визначаючись щодо спору по суті, суд зазначає наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 24 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" голова суду представляє суд як орган державної влади у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами.
Згідно ч. 2 ст. 24 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" голова місцевого суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження.
З огляду на вказане, видання/скасування наказів про встановлення доплат суддям за вислугу років належить до виключної компетенції голови місцевого суду в порядку п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 24 закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Суд зазначає, що наказ Голови Липовецького районного суду Вінницької області №15 о/с від 15.11.2018 року є чинним та не скасованим. Доказів зворотнього суду не надано.
Конституцією України та спеціальними законодавчими актами визначено гарантії незалежності суддів, що є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Серед таких гарантій виділено: особливий порядок його призначення, притягнення до відповідальності, звільнення та припинення повноважень; недоторканність та імунітет судді; незмінюваність судді; порядок здійснення правосуддя, таємниця ухвалення судового рішення; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду чи судді; функціонування органів суддівського врядування та самоврядування; забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; право судді на відставку, а також окремий порядок фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, зокрема надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо).
Так, Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), зокрема, положення частини десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VІІІ, за яким суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.
В підпункті 3.4 Рішення Конституційного Суду України зазначено, що питання отримання суддею винагороди до проходження ним кваліфікаційного оцінювання регулюється Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VІІІ, а випадки, коли такий суддя не здійснює правосуддя, визначається Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402.
Рішенням Конституційного Суду України, встановлено, що випадки нездійснення правосуддя поділяються на дві категорії. До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності, застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, згідно із Законом №1402 нездійснення суддею правосуддя у зв'язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв'язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та із неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду (частина перша статті 55); з обов'язковим проходженням підготовки для підтримання кваліфікації у Національній школі суддів України (частина восьма статті 56, частини перша, друга статті 89); з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді (частина третя статті 82, частини шоста, сьома статті 147).
Суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15).
В зв'язку з чим, Рада суддів України зазначила, що суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15).
Питання оплати праці судді, зокрема отримання чи не отримання ним доплат до посадового окладу, в одних випадках нездійснення ним правосуддя законодавство врегульовані, а саме: відсторонення судді від посади у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності, тимчасове відсторонення судді від посади у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності, тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя у випадку застосування до судді дисциплінарного стягнення, відрядження судді для роботи у Вищій раді правосуддя, Вищий кваліфікаційній комісії суддів України (у разі призначення судді членом цих органів), Раді суддів України, а також за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України, мобілізація.
Конституційний Суд України, в своєму рішенні зазначив, якщо позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, то позбавлення судді цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або обумовлені його поведінкою, як випливає зі змісту положення частини 10 статті 133 Закону №2453 у редакції №192, є несправедливим, невиправданим та необґрунтованим.
Крім того, застосований законодавцем у положенні частини десятої статті 133 Закону №2453 у редакції Закону №192 підхід до об'єднання усіх випадків, коли суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу, не можна визнати виправданим, справедливим та помірним, оскільки такий підхід не враховує особливостей кожної категорії підстав нездійснення правосуддя, ступеня обумовленості таких підстав поведінкою судді та інших законодавчо визначених обставин, а отже, невиправдано призводить до зауваження обсягу гарантій незалежності суддів у виді зниження рівня їх матеріального забезпечення.
Суд звертає увагу, що Рада суддів України в Рішенні №21 від 19.04.2019 щодо права суддів на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) зазначила, що у пункті 3.4 Рішення від 04.12.2018 №11-р/2018, у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України зазначив, якщо позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосудця, то позбавлення судці цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, як випливає зі змісту положення частини десятої статті 133 Закону №2453 у редакції Закону №192 є несправедливим, невиправданим та необґрунтованим.
Конституційний Суд України зазначає, що конституційне закріплення гарантій незалежності суддів спрямоване на унеможливлення будь-яких спроб впливу на суддю. Такий вплив є неприпустимим з огляду на положення частини другої статті 126 Конституції України.
Конституційний Суд України, зазначає, що юридичне регулювання, встановлене положенням частини десятої статті 133 Закону №2453 у редакції Закону №192, яке поширюється на суддів, які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів, створює загрозу для незалежності як суддів, так і судової влади в цілому, а також передумови для впливу на суддів. Отже, положення частини десятої статті 133 Закону №2453 у редакції Закону №192 для цілей застосування окремих положень Закону №1402 суперечить частинам першій, другій статті 126 Конституції України.
Відповідно до частини другої статті 151-2 Конституції України рішення та висновки Конституційного Суду України є остаточними і обов'язковими до виконання. Обов'язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (пункти 3, 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14.12.2000 № 15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України).
Також, суд враховується, що положення частини 10 статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, які визнані рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 року за № 11-р/2018 не конституційними були тотожними за змістом положенням частини десятої статті 135 Закону № 1402-VIII.
Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги те, що ОСОБА_1 перебуваючи на посаді судді Липовецького районного суду Вінницької області не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від його волі, він має право на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15).
Крім того, відповідач, вважаючи що позивач не має право на отримання доплат до посадового окладу, не був позбавлений можливості звернутися з позовом до суду про скасування наказу Голови Липовецького районного суду Вінницької області №15 о/с від 15.11.2018 року.
Аналогічного висновку дійшов Сьомий апеляційний адміністративний суду у постанові від 23 червня 2021 року у справі №120/1655/21-а.
Що стосується вимоги позивача про стягнення на його користь матеріальної шкоди, то суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Статтею 1174 Цивільного кодексу України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Згідно з положеннями частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Частиною другою цієї статті передбачено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Відповідно до пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України №6 від 27.03.1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» передбачено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
Таким чином, правовою підставою відповідальності за завдану шкоду є правопорушення, складовим елементом якого є: наявність шкоди, протиправна поведінка заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача та вина. Відсутність хоча б одного зі складових елементів виключає задоволення позову.
Згідно з положеннями частини 1 статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок душевних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Положеннями пп. 2 ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України регламентовано, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
Слід врахувати, що аналогічна правова позиція неодноразово висвітлювалась і в інших постановах Верховного Суду від 21.02.2020 року у справі № 173/424/17(2-а/173/41/2017), від 27.02.2020 року у справі за № 813/731/18, а також від 24.03.2020 року у справі за № 818/607/17.
З наданих позивачем обґрунтувань слідує, що останній пов'язує заподіяння йому моральної шкоди з неправомірними діями відповідача у цій справі, наслідки яких зумовили для нього відчувати розчарування, незахищеність, зневагу, що змусило його відчувати сбе у власній державі людиною другого сорту.
Верховний Суд у п. 51 постанови від 27.11.2019 року (справа № 750/6330/17) зазначив, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачам, з яких міркувань вони виходили, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Суд зауважує, що беручи до уваги протиправність дій відповідача, вони за своїм характером не можуть вважатися засобом негативного впливу на позивача як і причиною досягнення позивачем стану розчарування, незахищеність чи зневаги, а тому, в цій частині позову слід відмовити.
Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Згідно ч. 3 статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області щодо нездійснення виплати доплати за вислугу років судді Липовецького районного суду Вінницької області ОСОБА_1 починаючи з 01.01.2021 року.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області нарахувати та виплатити доплату за вислугу років судді Липовецького районного суду Вінницької області ОСОБА_1 починаючи з 01.01.2021 року.
В іншій частині позовних вимог, - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач: Територіальне управління державної судової адміністрації України у Вінницькій області 21018, м. Вінниця, вул. Р.Скалецького, 17, код ЄДРПОУ 26286152)
Суддя Комар Павло Анатолійович