Справа № 161/912/24 Головуючий у 1 інстанції: Гринь О. М.
Провадження № 22-ц/802/513/24 Доповідач: Осіпук В. В.
28 травня 2024 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Осіпука В. В.,
суддів - Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю.,
з участю секретаря судового засідання Савчук О. В.,
представника стягувача ОСОБА_1 ,
боржника ОСОБА_2 ,
представника боржника ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою представника боржника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, за апеляційною скаргою представника стягувача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 березня 2024 року,
У березні 2024 року представник боржника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звернулася в суд із заявою про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню.
Покликалася на те, що 31 січня 2024 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області було видано судовий наказ, яким стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 аліменти на утримання сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку (доходу) боржника щомісячно, починаючи з 17 січня 2024 року та до досягнення дитиною повноліття.
Також вказувала, що судовий наказ про стягнення аліментів на дитину було видано помилково, оскільки малолітній ОСОБА_6 проживає разом з матір'ю - її довірителем ОСОБА_2 та перебуває саме на її утриманні, а не на утриманні стягувача аліментів ОСОБА_4 , що не врахував суд, видаючи цей наказ.
На підставі вищевикладеного просила суд визнати таким, що не підлягає виконанню судовий наказ у цивільній справі, виданий Луцьким міськрайонним судом Волинської області 31 січня 2024 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 аліментів на утримання малолітньої дитини.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 березня 2024 року заяву представника боржника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 було задоволено, визнано судовий наказ № 161/912/24 від 31 січня 2024 року, виданий Луцьким міськрайонним судом Волинської області за заявою ОСОБА_4 про стягнення аліментів на дитину таким, що не підлягає виконанню.
Вважаючи ухвалу суду першої інстанції незаконною і необґрунтованою, представник стягувача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржувану ухвалу та відмовити в задоволенні заяви боржника про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню.
Апеляційна скарга мотивована тим, що оскільки малолітній син ОСОБА_5 , зареєстрований, проживає та знаходиться на утриманні саме батька ОСОБА_4 , у зв'язку із чим і було видано судовий наказ про стягнення аліментів, то у суду першої інстанції не було підстав визнавати цей виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.
У відзиві на апеляційну скаргу представник боржника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , вважаючи ухвалу суду обґрунтованою, прийнятою з дотриманням вимог чинного цивільного процесуального законодавства, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Зокрема вказувала, що її довіритель ОСОБА_2 фактично проживає з малолітнім сином ОСОБА_5 в орендованій квартирі, про що свідчить акт обстеження житлових умов, наданий останньою, а тому вважає, що судом вірно було зроблено висновок про наявність між учасниками справи спору про право, що унеможливлює вирішення питання про стягнення аліментів у наказному провадженні.
Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав.
Задовольняючи заяву представника боржника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 та визнаючи таким, що не підлягає виконанню судовий наказ № 161/912/24 від 31 січня 2024 року, виданий Луцьким міськрайонним судом Волинської області у цивільній справі про стягнення аліментів на утримання дитини, суд першої інстанції виходив з того, що існують істотні обставини, які свідчать про наявність між учасниками справи спору про право, які не були і не могли бути відомі суду під час видачі судового наказу.
Такий висновок суду є правильним.
Встановлено, що ОСОБА_4 в січні 2024 року звернувся в суд із заявою, в якій просив видати судовий наказ про стягнення із ОСОБА_2 на свою користь аліментів на утримання малолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, починаючи з 17 січня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття.
У вказаній заяві ОСОБА_4 зазначав, що 21 березня 2013 року між ним та ОСОБА_2 було укладено шлюб, від якого ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_5 . Рішенням Луцького міського суду Волинської області від 17 жовтня 2016 року шлюб між ними було розірвано.
На підтвердження факту перебування сина на його утриманні та спільного з ним проживання, ОСОБА_4 було надано до суду витяг з реєстру територіальної громади та довідку про склад сім'ї, з яких вбачається, що він та син ОСОБА_5 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 6, 9).
Луцький міськрайонний суд Волинської області 31 січня 2024 року вищезазначену заяву ОСОБА_4 задовольнив та видав судовий наказ № 161/912/24 про стягнення аліментів.
Крім того встановлено, що у березні 2024 року представник боржника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звернулась в суд із заявою, в якій просила визнати зазначений вище судовий наказ таким, що не підлягає виконанню.
З доданої до заяви копії витягу з реєстру Луцької територіальної громади вбачається, що боржник ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 60).
З наявних в матеріалах справи письмових доказів, а саме: відповідей на адвокатські запити УКП «Медичне об'єднання Луцької територіальної громади», КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 5» Луцької міської ради та копії акту обстеження умов проживання від 01 квітня 2024 року Служби у справах дітей Луцької міської ради слідує, що місцем проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є місце проживання його матері ОСОБА_2 (а. 64, 77, 106).
Згідно з частиною другою ст. 160 ЦПК України із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Частиною 2 статті 167 цього Кодексу передбачено, що за результатами розгляду заяви про видачу судового наказу суд видає судовий наказ або постановляє ухвалу про відмову у видачі судового наказу.
Згідно з вимогами статті 173 ЦПК України суд може внести виправлення до судового наказу, визнати його таким, що не підлягає виконанню, або відстрочити або розстрочити виконання судового наказу в порядку, встановленому статтями 432, 435 цього Кодексу.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 432 ЦПК України, суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 2-4671/11 зроблено правовий висновок, що підстави визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, прийнято поділяти на дві групи: матеріально-правові (відсутність у боржника обов'язку), зокрема, зобов'язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов'язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов'язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання й інші, та процесуально-правові, до яких відносяться обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі за нею виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред'явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред'явлення цього листа до виконання тощо.
Перелік підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, за змістом ст. 432 ЦПК України, не є виключним, оскільки передбачає також інші підстави для прийняття такого рішення, ніж прямо зазначені у цій нормі процесуального права.
У цьому випадку саме на суд покладено обов'язок встановити, з яких підстав може бути визнано виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Суд повинен вирішувати ці питання з урахуванням певних обставин справи, дотримуючись балансу інтересів обох сторін виконавчого провадження.
Отже, до підстав для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, відносяться випадки, коли немає матеріальної передумови для виконання рішення, тобто об'єктивно відсутній обов'язок боржника; або ж випадки видачі виконавчого документа, коли його не треба було видавати, тобто випадки помилкової видачі виконавчого листа; або випадки, коли після видачі виконавчого документа був змінений зміст рішення.
Враховуючи імперативні приписи ст. 129-1 Конституції України, статті 18 ЦПК України щодо обов'язковості виконання судового рішення, що набрало законної сили, положення статті 432 ЦПК України визначає можливість визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню, лише за наявності для цього безумовних і безспірних підстав, тобто є процедурною нормою, що врегульовує правовідносини між боржником і стягувачем на стадії виконання рішення.
Так, представник боржника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , діючи в інтересах свого довірителя в межах наданих їй повноважень, заявляючи вимогу про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, посилалася на те, що малолітній ОСОБА_7 фактично проживає з матір'ю, а тому в останньої відсутній обов'язок сплачувати аліменти на його утримання. На підтвердження даного факту стороною боржника надано до суду зазначені вище належні та допустимі докази.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що наведені представником боржника обставини є підставою для визнання судового наказу про стягнення аліментів таким, що не підлягає виконанню, та прийняв законне і обґрунтоване рішення з цього питання.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала постановлена судом з додержанням норм цивільного процесуального права, а тому підстав для її скасування, як просив представник стягувача у поданій апеляційній скарзі, не вбачає.
Доводи апеляційної скарги не спростовують вірних висновків суду першої інстанції та не впливають на законність оскаржуваної ухвали.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу представника стягувача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді