07 червня 2024 року ЛуцькСправа № 140/2287/24
Волинський окружний адміністративний суд у складі судді Каленюк Ж.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), стягнення моральної шкоди,
ОСОБА_1 звернувся з позовом до Головного управління ДПС у Волинській області (далі - ГУ ДПС у Волинській області) про визнання протиправною та скасування вимоги від 08 лютого 2024 року №Ф-1194-0320 про сплату боргу (недоїмки); стягнення 10000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 був зареєстрований фізичною особою-підприємцем. Головне управління ДПС у Волинській області сформувало вимогу від 08 лютого 2024 року №Ф-1194-0320 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) у сумі 32410,62 грн; борг (недоїмка) нарахована йому за період 2017-2019 роки як фізичній особі-підприємцю. Позивач зазначив, що він хоч і був зареєстрований як фізична особа-підприємець, однак з 01 квітня 1997 року підприємницькою діяльністю фактично не займався, оскільки перебував у трудових відносинах: спочатку з Товариством з обмеженою відповідальністю «Нова Волинь Плюс», а з 16 серпня 2012 року - з Приватним акціонерним товариством «Теріхем Луцьк» (реорганізоване в Товариство з обмеженою відповідальністю «Теріхем Тервакоскі»); інші доходи ніж від трудової діяльності як найманий працівник не отримував. Згідно з положеннями Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон №2464-VI) він є застрахованою особою, тобто фізичною особою, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та за яку сплачується у встановленому законом порядку єдиний внесок. Єдиний внесок за нього у період, за який сформована спірна вимога, нараховував та сплачував за нього роботодавець в розмірі не менше мінімального страхового внеску при виплаті доходу (заробітної плати). Сплата єдиного внеску від діяльності, яку він фактично не здійснював, спричиняє подвійну сплату (безпосередньо фізичною особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадження державою консолідованого страхового внеску. При цьому вимоги ГУ ДПС у Волинській області від 12 листопада 2019 року №Ф-11231-55, від 13 лютого 2020 року №Ф-11231-55У та від 10 березня 2020 року №Ф-11231-55У про сплату боргу (недоїмки) у сумі 26539,26 грн та у сумі 29293,44 грн за той же період вже було скасовано у судовому порядку (справи №140/7229/20 та №140/7262/22).
За таких обставин позивач вважає незаконною вимогу від 08 лютого 2024 року №Ф-11231-55 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в сумі 32410,62 грн. Також позивач зазначив, що через незаконні дії податкового органу щодо формування повторної незаконної вимоги про сплату боргу (недоїмки) за аналогічний період йому завдано моральної шкоди, яка виявилася в моральних стражданнях і переживаннях, що призвело до втрати налагоджених життєвих зв'язків, психологічної напруженості, розчарування й незручностей, та яку він оцінює у розмірі 10000,00 гривень.
З наведених підстав позивач просив позов задовольнити.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 25 березня 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідач, отримавши ухвалу про відкриття провадження 27 березня 2024 року (а.с.35), відзив на позовну заяву не подав.
Відповідно до частини шостої статті 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Дослідивши письмові докази, перевіривши доводи позову, суд встановив такі обставини.
ОСОБА_1 31 липня 1996 року був зареєстрований як фізична особа-підприємець та 29 липня 2020 року державним реєстратором до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис №21980060002024616 про припинення підприємницької діяльності (а.с.37).
08 лютого 2024 року ГУ ДПС у Волинській області сформувало ОСОБА_1 вимогу №Ф-1194-0320 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску у сумі 32410,42 грн (а.с.7), яку позивач отримав 15 лютого 2024 року (а.с.18-19).
Зазначена вимога ГУ ДПС у Волинській області є предметом оскарження у цьому спорі.
При вирішенні спору суд керується такими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами частини четвертої статті 8 Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон №2464-VI) порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску визначається цим Законом, в частині адміністрування - Податковим кодексом України, та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 14 Закону №2464-VI податкові органи зобов'язані здійснювати контроль за дотриманням платниками єдиного внеску вимог цього Закону.
Як визначено частиною першою статті 3 вказаного Закону, збір та ведення обліку єдиного внеску здійснюються за принципами, зокрема, обов'язковості сплати; відповідальності платників єдиного внеску та органу, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов'язків.
Єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (єдиний внесок) консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування (пункт 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI).
Приписами пунктів 3, 10 частини першої статті 1 Закону №2464-VI надано визначення таким поняттям: застрахована особа - це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування; страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI до платників єдиного внеску віднесено також фізичних осіб-підприємців, у тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування (крім електронних резидентів (е-резидентів).
Згідно з абзацом першим пункту 1, пунктами 2, 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 01 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами»; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, єдиний внесок нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відповідно до пункту 5 статті 8 Закону №2464-VI єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску. У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.
За визначенням, наведеним у пункті 5 частини першої статті 1 Закону №2464-VI, мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Із врахуванням зазначеного мінімальний страховий внесок у 2017 році становив 704,00 грн на місяць (3200,00 грн х 22%, де 3200,00 грн розмір мінімальної заробітної плати станом на 01 січня 2017 року); мінімальний страховий внесок у 2018 році - 819,06 грн на місяць (3723,00 грн х 22%, де 3723,00 грн розмір мінімальної заробітної плати станом на 01 січня 2018 року); мінімальний страховий внесок у 2019 році - 918,06 грн на місяць (4173,00 грн х 22%, де 4173,00 грн розмір мінімальної заробітної плати станом на 01 січня 2019 року); мінімальний страховий внесок у 2020 році з 01 січня по 31 серпня - 1039,06 грн (4723,00 грн х 22%, де 4723,00 грн розмір мінімальної заробітної плати станом на 01 січня 2020 року).
Як зазначено в абзаці третьому частини восьмої статті 9 Закону №2464-VI (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій»), з 01 січня 2018 року платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. До 01 січня 2018 року платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, мали обов'язок сплатити єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які повинні сплачувати єдиний внесок за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Частиною дванадцятою статті 9 Закону №2464-VI передбачено, що єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Згідно з частиною другою статті 25 цього Закону у разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов'язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею. Абзацом першим частини четвертої цієї статті визначено, що орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного соціального внеску. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Ця норма Закону дає змогу зараховувати до страхового стажу підприємця ті місяці, в яких не було отримано дохід (прибуток), оскільки відповідно до статті 9 Основ законодавства про соціальне страхування від 14 січня 1998 року №16/98-ВР страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та сплачуються внески (нею, роботодавцем) на страхування, якщо інше не передбачено законодавством. Метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за чинними видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можна зробити висновок, що з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
При цьому за визначенням, наведеним у підпункті 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Разом з тим, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464-VI не врегульовано.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які таку діяльність фактично не здійснюють, а одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та її роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №160/3114/19 та надалі підтримана у постановах від 04 грудня 2019 року у справі №440/2149/19, від 23 січня 2020 року у справі №480/4656/18, від 18 березня 2020 року у справі №140/1777/19, від 03 квітня 2020 року у справі №140/642/19 та ін. Відповідно до положень частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вбачається з матеріалів справи, недоїмка за спірною вимогою від 08 лютого 2024 року №Ф-1194-0320 станом на 31 січня 2024 року становить 32410,62 грн (а.с.7).
Відповідач не надав суду розрахунок боргу (недоїмки), хоч такий витребувано судом ухвалою від 25 березня 2024 року про відкриття провадження у цій справі (а.с.33).
Поряд з тим зі змісту рішення Волинського окружного адміністративного суду від 29 грудня 2022 року у справі №140/7262/22, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 серпня 2023 року, у спорі між тими ж сторонами (оскаржувалася вимога про сплату боргу (недоїмки) від 13 лютого 2020 року №Ф-11231-55У за 2017 - 2019 роки), а також документів, наявних у зазначеній справі (а.с.38-43), встановлено, що позивачу в інтегрованій картці платника податку (далі - ІКП) нараховано єдиний внесок за 2017 рік у сумі 8448,00 грн, за 2018 рік у сумі 9828,72 грн, за 2019 рік у сумі 11016,72 грн, а всього 29293,44 грн. Станом на 20 липня 2020 року недоїмка становить 32410,62 грн (з 01 січня 2020 року по 20 липня 2020 року нараховано 3117,18 грн).
Водночас з відомостей трудової книжки серії НОМЕР_1 (а.с.8-9) слідує, що ОСОБА_1 з 16 лютого 2012 року безперервно перебуває у трудових відносинах з Приватним акціонерним товариством Спільне підприємство «Теріхем Луцьк» (реорганізоване шляхом перетворення на ТзОВ «Теріхем Тервакоскі»), про що надано і довідку товариства від 20 травня 2020 року №112 (а.с.9 зворот).
Також індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (форма ОК-5) (а.с.21-22) підтверджується, що ОСОБА_1 є найманим працівником та роботодавець (ідентифікаційний код юридичної особи НОМЕР_2 ) у період з 2017 року по липень 2020 року включно сплачував за позивача єдиний внесок у розмірі, визначеному законодавством, та увесь період зарахований до страхового стажу.
Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю працівник. Ним є фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
ГУ ДПС у Волинській області доказів щодо безпосереднього здійснення позивачем підприємницької діяльності у цей же період (з 01 січня 2017 року та до припинення підприємницької діяльності 29 липня 2020 року), отримання інших доходів ніж від трудової діяльності як найманим працівником, суду не надало.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону №2464-VI позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за нього у період з 01 січня 2017 року по 29 липня 2020 року нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок сплати у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка мала право провадити господарську діяльність, проте її не здійснювала та дохід від неї не отримувала (доказів протилежного суду не надано).
Згідно з частинами першою, другою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків (справи «Сєрков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06).
З огляду на усталену практику Європейського суду з прав людини щодо сумісності заходів втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (серед багатьох інших рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000, «БулвесАД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року) винесена відповідачем вимога про сплату боргу (недоїмки) не відповідає критерію пропорційності, адже не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та інтересами особи позивача, оскільки мета сплати єдиного внеску до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в даних правовідносинах досягається сплатою єдиного внеску роботодавцем. В свою чергу, трактування відповідачем законодавства призвело до необхідності виплати додаткових коштів (зайвих витрат) позивачем із заробітної плати за умови відсутності доходу від відповідної підприємницької діяльності.
Не може залишитися поза увагою суду і та обставина, що рішеннями Волинського окружного адміністративного суду від 28 липня 2020 року у справі №140/7229/20, яке набрало законної сили 04 вересня 2020 року (а.с.10-13), та від 29 грудня 2022 року у справі №140/7262/22, яке набрало законної сили 16 серпня 2023 року (а.с.14-17), було визнано протиправними та скасовано вимоги Головного управління ДПС у Волинській області про сплату боргу (недоїмки), нарахованого позивачу як фізичній особі-підприємцю за 2017 - 2019 роки (вимоги від 12 листопада 2019 року №Ф-11231-55, від 10 березня 2020 року №Ф-11231-55У, від 13 лютого 2020 року №Ф-11231-55У).
Таким чином, суд на підставі аналізу норм чинного законодавства, що врегульовує спірні правовідносини, та встановлених обставин справи, перевірених письмовими доказами, дійшов висновку, що вимога ГУ ДПС у Волинській області про сплату боргу (недоїмки) від 08 лютого 2024 року №Ф-1194-0320 є протиправною та підлягає скасуванню.
Вирішуючи спір в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд зазначає, що відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Статтею 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-третьої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до яких моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 року у справі №920/715/17 вказала, що необхідною умовою для притягнення Держави до відповідальності за дії, бездіяльність органу державної влади у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
У пунктах 5, 9 постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами) роз'яснено, що при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
З викладеного випливає, що сам факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв'язок з протиправними діями відповідача, надати докази заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.
Враховуючи всі доводи, які наведені у позовній заяві, й беручи до уваги особливе світосприйняття кожної людини у випадку порушення її прав суб'єктом владних повноважень, суд зазначає, що саме лише зазначення позивачем про заподіяння йому моральної шкоди відповідачем не є достатнім для стягнення на його користь коштів на відшкодування моральної шкоди, оскільки позивач не надав доказів на підтвердження заподіяння йому моральних страждань у тій мірі, з якою пов'язується наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, причинного зв'язку між шкодою і протиправними діями відповідача.
З огляду на наведене суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у цій частині позовних вимог.
Як визначено частинами першою, третьою статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Звертаючись до суду, позивач сплатив судовий збір у сумі 1211,20 грн, що підтверджується квитанцією від 14 березня 2024 року №7287-5374-2875-3813, випискою про зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету (а.с.30, 32). Доказів понесення інших судових витрат матеріали справи не містять.
У зв'язку із задоволенням позову (повністю в частині позовних вимог про визнання протиправною та скасування вимоги від 08 лютого 2024 року №Ф-1194-0320) на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати у сумі 1211,20 грн.
Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 243-246, 255, 262, 295 КАС України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) до Головного управління ДПС у Волинській області (43010, Волинська область, місто Луцьк, Київський майдан, будинок 4, ідентифікаційний код відокремленого підрозділу 44106679) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), стягнення моральної шкоди задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Волинській області від 08 лютого 2024 року №Ф-1194-0320 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску у сумі 32410,62 грн.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Волинській області судові витрати у сумі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять грн 20 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя Ж.В. Каленюк