справа №373/2700/23 Головуючий у І інстанції - Свояк Д.В.
апеляційне провадження №22-ц/824/10070/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
04 червня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2024 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення, -
установив:
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 про виселення.
В обґрунтування позову посилалася на те, що вона є власницею квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 15 лютого 2006 року.
У серпні 2008 року з її дозволу відповідач був заселений до цієї квартири. Він був зареєстрований за вказаною адресою з 14 серпня 2008 року по 07 жовтня 2022 року.
Зазначає, що вона має двох повнолітніх дітей, зазначена квартира їй потрібна для власного проживання, відповідач не є членом її сім'ї, між ними немає взаємних прав та обов'язків, спільне проживання неможливе через різні статі, а відповідач відмовляється добровільно звільняти цю квартири.
Також, на момент придбання квартири та заселення відповідача до неї він був у зареєстрованому шлюбі з іншою жінкою.
Просила суд, виселити відповідача з квартири АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача судові витрати у сумі 1073,60 грн.
Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2024 року відмовлено в задоволенні зазначеного вище позову.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві особистої приватної власності тільки їй.
На момент придбання квартири відповідач там не проживав.
На момент реєстрації місця проживання у зазначеній квартирі відповідач перебував у зареєстрованому шлюбі з іншою жінкою.
Вказує, що відповідач ніколи не перебував із нею у шлюбі.
У червні 2019 року відповідач фактично вселився у спірну квартиру, а 07 жовтня 2022 року реєстрація його місця проживання у даній квартирі була скасована за заявою власника квартири.
Добровільно виселятися із займаної квартири відповідач відмовляється.
Наголошує, що наразі відсутні підстави для твердження, що вона та відповідач перебували у фактичних шлюбних відносинах та проживали однією сім'єю, то і відсутні підстави вважати відповідача колишнім членом її сім'ї.
Просила суд, скасувати рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2024 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 подав відзив, в обґрунтування якого зазначив, що він дійсно з червня 2019 року по цей час проживає у квартирі АДРЕСА_1 .
Він придбав цю квартиру за власні кошти.
На той час він з позивачкою перебував у фактичних шлюбних стосунках (цивільному шлюбі), оскільки вони почали проживати однією сім'єю з травня 2001 року.
Від цього фактичного шлюбу мають доньку, на утримання якої він сплачує аліменти.
Також, під час спільного проживання сторони придбали двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , яку за спільною згодою оформили на позивачку.
При фактичному розриві стосунків між сторонами було досягнуто згоди щодо того, що спірною квартирою користуватиметься він, а двокімнатною позивачка.
Він не має іншого житла.
Крім того, до нього, як обвинуваченого, застосовано запобіжний захід у виді домашнього арешту, який має відбуватися за адресою його проживання у квартирі АДРЕСА_1 .
Зазначає, що він у власності має лише земельну ділянку, на яку накладено арешт.
Вказує, що аргументи, які зазначені в апеляційній скарзі є безглуздими.
Наголошує, що комунальні послуги у спірній квартирі сплачує він особисто, заборгованість по комунальним послугам відсутня, також робив в квартирі ремонт, підтримує житло у належному стані.
Просив суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2024 року залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачкою 15 лютого 2006 року укладено договір купівлі-продажу, за яким вона придбала однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки виконавчого комітету Переяславської міської ради від 12 грудня 2023 року №766 позивачка зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 та має склад сім'ї - дочка ОСОБА_3 , 2003 року народження.
В акті депутата Переяславської міської ради А. Іващенка від 06 жовтня 2023 року №182/10 зазначено про те, що у квартирі АДРЕСА_1 проживає ОСОБА_2 та зі слів ОСОБА_1 він відмовляється на її вимогу цю квартиру звільнити.
21 вересня 2023 року позивачка направила відповідачу вимогу про виселення до 01 жовтня 2023 року з квартири АДРЕСА_1 .
З копії паспорта відповідача вбачається, що місце його проживання було зареєстровано у квартирі АДРЕСА_1 з 14 серпня 2008 року. Відмітка про зняття з реєстрації відсутня.
З витягу з реєстру територіальної громади від 14 вересня 2023 року вбачається зняття/скасування реєстрації місця проживання відповідача у квартирі АДРЕСА_1 07 жовтня 2022 року.
З інформації з ДРРПНМ №361415175 від 10 січня 2024 року вбачається, що право власності на квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 50 м.кв. на підставі договору дарування від 01 червня 2001 року зареєстровано 27 травня 2015 року за ОСОБА_1 .
З інформації з ДРРПНМ №361423490 від 10 січня 2024 року вбачається, що відповідачу належить на праві власності земельна ділянка площею 0,1532 га для будівництва і обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_3 , на яку 06 жовтня 2022 року накладено арешт.
З копії свідоцтва про народження від 04 квітня 2003 року вбачається, що ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 та її батьками є позивачка та відповідач.
У копії заяви про видачу судового наказу про стягнення аліментів від 05 лютого 2020 року, яка підписана позивачкою, зазначено, що з 2002 року до червня 2019 року позивачка перебувала у цивільному шлюбі з відповідачем і проживала з ним однією сім'єю.
У копії позовної заяви про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дочки, яка продовжує навчання від 31 березня 2021 року, що підписана позивачкою, зазначено, що з жовтня 2001 року по 18 червня 2019 року вона проживала у фактичних шлюбних відносинах з відповідачем.
З копії розрахунку заборгованості зі сплати аліментів від №3114 вбачається, що відповідач є боржником у виконавчому провадженні, де стягувачем є позивачка, заборгованість станом на 01 січня 2024 року становить 38715,45 грн.
З витягу з ДРАЦС № 00043203167 від 19 січня 2024 року вбачається, що 25 березня 2009 року зареєстровано розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка зі спільною з відповідачем донькою проживають у двокімнатній квартирі АДРЕСА_2 , яка відповідає житловим умовам.
Отже, проживання відповідача у спірній квартирі не порушує прав позивачки на житло.
Обмеження права власності позивачки у зв'язку з проживанням відповідача у спірній квартирі за умов дотримання останнім житлового, цивільного тощо законодавства, у тому числі щодо підтримання належного стану квартири, сплати комунальних та інших платежів, пов'язаних з таким проживанням, відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням квартири тощо, відповідатиме суспільному інтересу та буде пропорційним ступеню втручання у відповідне право власності позивачки на спірну квартиру.
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову відповідає з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч. 3 ст. 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтями 13, 41 Конституції України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, № 4, № 7 та № 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Аналіз цих норм законодавства доводить, що власність не тільки надає переваги тим, хто її має, а й покладає на них певні обов'язки. Громадяни користуються рівними умовами захисту права власності. Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч ці порушення і не призвели до позбавлення володіння майном, а також вимагати відшкодування завданих цим збитків.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Але, здійснюючи свої права, власник зобов'язаний не порушувати права, свободи, гідність та охоронювані законом інтереси громадян. Під час здійснення своїх прав і виконання обов'язків власник зобов'язаний додержуватись моральних засад суспільства.
Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла можливе лише за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Крім того, права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц).
Як встановлено судом, ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 ., а відповідач ОСОБА_2 вселилися у квартиру як колишній член сім'ї власника житлового приміщення, набув право користування чужим майном, яке по своїй суті є особистим сервітутом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справа № 447/455/17 (провадження №14-64цс20) зроблено висновок, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). […] Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар […] У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. […] Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Посилання апелянта на те, що зазначена квартира їй потрібна для власного проживання, відповідач не є членом сім'ї позивачки, між ними немає взаємних прав та обов'язків, спільне проживання неможливе через різні статі, а відповідач відмовляється добровільно звільняти цю квартири, колегія суддів відхиляє, оскільки беззаперечним доказом цивільного шлюбу між позивачем на відповідачем є їхня спільна донька ОСОБА_3 , на утримання якої відповідач сплачує аліменти.
Крім того, колегія суддів наголошує, що як вбачається з матеріалів справи, квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1
Квартира АДРЕСА_2 загальною площею 50 м.кв. також належить на праві власності ОСОБА_1 .
Відповідач, в свою чергу, має на праві власності лише земельну ділянку площею 0,1532 га для будівництва і обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_3 , на яку накладено арешт.
Будь-яких доказів, щодо наявності у відповідача іншого, крім земельної ділянки, майна, у тому числі житла, а також його доходів, суду не надано.
Таким чином, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання виселення відповідачів на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову.
Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи скарги цих висновків не спростовують, тому колегія суддів їх відхилила.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 11 червня 2024 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба