04 червня 2024 року
м. Київ
cправа № 925/736/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н. М. - головуючий, Вронська Г. О., Кондратова І. Д.,
за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю. А.,
представників учасників справи:
позивача за первісним позовом - Опалюк С. В.,
відповідача за первісним позовом - Король Д. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Завод Супутник"
на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Козир Т. П., Агрикова О. В., Мальченко А. О.
від 06.02.2024
за позовом Приватного акціонерного товариства "Завод Супутник"
до Фізичної особи - підприємця Гайдамаки Оксани Іванівни
про стягнення 30 424,06 грн
та за зустрічним позовом Фізичної особи - підприємця Гайдамаки Оксани Іванівни
до Приватного акціонерного товариства "Завод Супутник"
про визнання недійсною додаткової угоди,
1. Короткий зміст позовних вимог
Приватне акціонерне товариство "Завод Супутник" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи - підприємця Гайдамаки Оксани Іванівни про стягнення 30 424,06 грн, у тому числі: 25 280,00 грн боргу з орендної плати та плати за опалення, 2 503,26 грн пені, 2 416,29 грн інфляційних втрат, 224,51 грн 3% річних.
Позовні вимоги мотивовані тим, що в порушення умов договору оренди нежитлового приміщення № 757 від 30.10.2019, дія якого була продовжена діями сторін та додатковою угодою № 1 від 01.01.2022, Фізична особа - підприємець Гайдамака Оксана Іванівна з лютого 2022 року перестала сплачувати орендні платежі, а також плату за опалення, у зв'язку із чим за період лютий-липень 2022 року утворилась заявлена до стягнення заборгованість.
Фізична особа - підприємець Гайдамака Оксана Іванівна подала зустрічну позовну заяву, в якій просила визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 01.01.2022 до договору оренди нежитлового приміщення № 757 від 30.10.2019.
Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір оренди був укладений на строк з 01.11.2019 по 01.11.2021 і його умовами передбачено, що він може бути продовженим (пролонгованим) за письмовою згодою сторін, яка сторонами не була досягнута, тому він є припиненим; внесення додатковою угодою змін до договору, зобов'язання за яким вже припинилися, не може бути спрямоване на реальне настання правових наслідків і цивільне законодавство не передбачає можливості відновлення вже припиненого зобов'язання.
2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
30.10.2019 між Приватним акціонерним товариством "Завод Супутник", як орендодавцем, та Фізичною особою - підприємцем Гайдамаком Оксаною Іванівною, як орендарем, був укладений договір оренди нежитлового приміщення №757 (далі - договір), за яким орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування, без права передання в суборенду та без права викупу, нежитлове приміщення (далі - об'єкт оренди) для використання його у якості офісу.
Під об'єктом оренди у цьому договорі розуміється нежитлове приміщення, яке знаходиться за адресою: м. Київ - 04080, вул. Межигірська, 82-А. Загальна площа об'єкта оренди становить 20 кв. м. (пункти 1.2, 1.3 договору).
Згідно із пунктом 2.1 договору орендар вступає у строкове платне користування приміщенням у термін, вказаний в договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі об'єкта оренди, який є невід'ємною частиною цього договору.
Пунктом 3.1 договору встановлено, що цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання сторонами договору та акта приймання-передачі приміщення і діє з 01.11.2019 по 01.11.2021.
У пункті 3.2 договору сторони домовились, що цей договір може бути продовженим (пролонгованим) за письмовою згодою сторін.
Закінчення строку договору не звільняє орендаря від відповідальності за його порушення, яке відбулося під час дії договору (пункт 3.4 договору).
Згідно із пунктом 4.1 договору за користування об'єктом оренди орендар сплачує орендодавцю орендну плату в розмірі, передбаченому у додатках 1, 2 до цього договору ("Розрахунок платежів оренди та комунальних послуг).
Відповідно до пунктів 4.2, 4.3 договору орендну плату орендар сплачує, незалежно від наслідків його господарської діяльності, здійснює в безготівковому порядку на розрахунковий рахунок орендодавця наперед, не пізніше 05 числа поточного місяця за місяць оренди, в якому здійснюється платіж. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.
Підпунктом 5.3.3 договору передбачено, що орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати та дотримання усіх умов договору.
Орендар, у свою чергу, зобов'язаний своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату, та інші платежі, передбачені цим договором (підпункт 5.4.2 договору).
Пунктом 6.1 договору визначено, що за несвоєчасну сплату орендної плати орендар сплачує орендодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми боргу за кожен день прострочення.
У випадках, не передбачених цим договором, сторони керуються чинним законодавством України (пункт 10.6 договору).
Згідно із пунктом 11.1 договору повернення об'єкта здійснюється у день закінчення строку дії договору, припинення договору або розірвання договору та оформляється відповідним актом здачі-приймання, який складається орендодавцем та підписується сторонами.
У пункті 11.3 договору встановлено, що у разі безпідставної відмови орендаря від звільнення орендованого приміщення або відмови без поважних причин у 10-денний строк з моменту припинення договору підписати складений орендодавцем акт здачі-приймання, вважається, що орендар фактично продовжує користування об'єктом оренди та зобов'язаний сплачувати орендодавцю орендну плату в подвійному розмірі в порядку і на умовах, визначених у розділі цього договору, включно до моменту фактичного звільнення приміщення або підписання акта здачі-приймання, та несе відповідальність відповідно до умов цього договору. Плата за фактичне орендне користування об'єктом оренди, в розумінні даного пункту, не свідчить про продовження (пролонгацію) строку дії договору.
Відповідно до пункту 11.8 договору об'єкт вважається повернутим орендодавцю з моменту фактичного повернення приміщення (об'єкта оренди) та підписання сторонами акта здачі-приймання об'єкта оренди.
Згідно із пунктом 12.1 договору його невід'ємною частиною є: акт приймання-передачі об'єкта оренди; додаток №1; 2 до договору "Розрахунок платежів та комунальних послуг"; акт здачі-приймання об'єкта оренди, який підписується сторонами по закінченню строку дії цього договору або у випадку його дострокового розірвання з ініціативи однієї із сторін.
Додатком №1 "Розрахунок платежів оренди та комунальних послуг" до договору з 01.11.2019 встановлено: орендна плата (без ПДВ) - 160,00 грн за 1 м. кв., 3200 грн за загальну площу оренди; плата за електроенергію - за е/лічильником; плата за воду - за водоміром.
01.11.2019 сторони підписали акт приймання-передачі приміщення, що орендується, відповідно до якого орендодавець передав, а орендар прийняв з 01.11.2019 у тимчасове володіння і платне користування приміщення, що орендується.
За актом №ОУ-0000428 здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 30.06.2021 позивач передав, а відповідач прийняв послуги на загальну суму 6157,68 грн (з ПДВ), у тому числі: оренда приміщення за червень 2021 року на суму 3200,00 грн (без ПДВ) та компенсація витрат за комунальні послуги за травень 2021 року на суму 1931,40 грн (без ПДВ). Акт підписаний представником позивача та відповідачем без зауважень.
За актом №ОУ-0000517 здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 31.07.2021 позивач передав, а відповідач прийняв послуги на загальну суму 6926,88 грн (з ПДВ), у тому числі: оренда приміщення за липень 2021 року на суму 3200,00 грн (без ПДВ), компенсація витрат за комунальні послуги за червень 2021 року на суму 2530,80 грн (без ПДВ) та сума індексації за червень 2021 року - 41,60 грн (без ПДВ). Акт підписаний представником позивача та відповідачем без зауважень.
За актом №ОУ-0000606 здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 31.08.2021 позивач передав, а відповідач прийняв послуги на загальну суму 6036,00 грн (з ПДВ), у тому числі: оренда приміщення за серпень 2021 року на суму 3200,00 грн (без ПДВ) та компенсація витрат за комунальні послуги за липень 2021 року на суму 1830,00 грн (без ПДВ). Акт підписаний представником позивача та відповідачем без зауважень.
За актом №ОУ-0000692 здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 30.09.2021 позивач передав, а відповідач прийняв послуги на загальну суму 6036,00 грн (з ПДВ), у тому числі: оренда приміщення за вересень 2021 року на суму 3200,00 грн (без ПДВ) та компенсація витрат за комунальні послуги за серпень 2021 року на суму 1830,00 грн (без ПДВ). Акт підписаний представником позивача та відповідачем без зауважень.
За актом №ОУ-0000776 здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 31.10.2021 позивач передав, а відповідач прийняв послуги на загальну суму 6036,00 грн (з ПДВ), у тому числі: оренда приміщення за жовтень 2021 року на суму 3200,00 грн (без ПДВ) та компенсація витрат за комунальні послуги за вересень 2021 року на суму 1830 грн (без ПДВ). Акт підписаний представником позивача та відповідачем без зауважень.
За актом №ОУ-0000862 здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 30.11.2021 позивач передав, а відповідач прийняв послуги на загальну суму 6890,00 грн (з ПДВ), у тому числі: оренда приміщення за листопад 2021 року на суму 3200,00 грн (без ПДВ), компенсація витрат за комунальні послуги за жовтень 2021 року на суму 1690,00 грн (без ПДВ) та оплата до опалювального сезону згідно листа №02-10/21 від 22.10.2021 на суму 2000,00 грн (без ПДВ). Акт підписаний представником позивача та відповідачем без зауважень.
01.01.2022 між Приватним акціонерним товариством "Завод Супутник" та Фізичною особою - підприємцем Гайдамакою Оксаною Іванівною було укладено додаткову угоду №1 до договору оренди №757 від 30.10.2019, відповідно до якої сторони дійшли згоди внести зміни до розрахунків платежів та комунальних послуг по підприємству та викласти їх в наступній редакції: "На період з 01.01.2022 по 31.10.2022, відповідно до підпункту 4.5 пункту 4 договору оренди - розмір орендної плати переглядається у разі змін і тарифів, передбачених чинним законодавством України. 20.00 м.кв. - офіс - Корпус №3 Літера "Г". Плата за опалення - 180,00; 3600,00, з 01 по 05 щомісяця. Плата за е/енергію - за показами лічильника, з 01 по 05 щомісяця. Оренда паркомісця (погодинна парковка) - за тарифом "Орендодавця", з 01 по 05 щомісяця" (пункт 1 додаткової угоди). Інші умови вказаного вище договору залишаються незмінними і сторони підтверджують по ним свої зобов'язання (пункт 2 додаткової угоди). Дана додаткова угода набирає чинності з моменту її підписання сторонами та скріплення печатками сторін і становить невід'ємну частину договору оренди №757 від 30.10.2019 (пункт 3 додаткової угоди). Текст цієї додаткової угоди викладено українською мовою у двох оригінальних примірниках, які мають однакову юридичну силу, по одній для кожної із сторін (пункт 4 додаткової угоди).
3. Короткий зміст судових рішень
Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.04.2023 у справі № 925/736/22 позов Приватного акціонерного товариства "Завод Супутник" задоволено частково: присуджено до стягнення з Фізичної особи - підприємця Гайдамаки Оксани Іванівни на користь Приватного акціонерного товариства "Завод Супутник" 25 280,00 грн боргу, 1 388,36 грн пені, 224,51 грн 3% річних, 2 416,29 грн інфляційних втрат, 2 390,08 грн судового збору, 19 633,55 грн витрат на професійну правничу допомогу. У задоволенні іншої частини позову - відмовлено. У задоволенні зустрічного позову Фізичної особи - підприємця Гайдамаки Оксани Іванівни - відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
- після 01.11.2021 сторони не склали акт здачі-приймання, що передбачений пунктом 11.1 договору. Натомість Фізична особа-підприємець Гайдамака Оксана Іванівна продовжила сплачувати орендодавцю кошти за оренду приміщення, про що свідчать відповідні банківські виписки про платіжні операції. Зокрема, відповідачем сплачено позивачу за оренду приміщення за листопад 2021 року (23.11.2021), за грудень 2021 року (14.12.2021) та за лютий 2022 року (07.02.2022). Платежі прийняті позивачем. Вказане свідчить про те, що після 01.11.2021 орендар продовжив користуватись орендованим майном за відсутності заперечень від орендодавця. А тому договір є продовженим до 01.11.2023;
- додаткова угода укладена сторонами в рамках чинного договору, відтак оскільки вимоги про її недійсність пов'язані виключно з дією договору, встановлення судом факту дії договору станом на 01.01.2022 спростовує зазначені відповідачем підстави недійсності додаткової угоди;
- 07.02.2022 відповідачем сплачено за оренду приміщення за лютий 2022 року 3840,00 грн. В той же час, відповідачем не сплачено: 4320 грн за опалення за лютий 2022 року, 8160,00 грн за оренду та оплату до опалювального сезону за березень 2022 року, 3200,00 грн - з оренди за квітень 2022 року, 3200,00 грн з оренди за травень 2022 року, 3200,00 грн - з оренди за червень 2022 року, 3200,00 грн - з оренди за липень 2022 року. Станом на день розгляду справи в суді відповідачем не сплачено 25280,00 грн боргу;
- суд встановив, що позивач включив в базу нарахування крім орендної плати інші платежі, що суперечить пункту 6.1 договору. Зокрема, позивач нарахував пеню за несплату 4320 грн за опалення. Оскільки договором не передбачено нарахування пені за порушення обов'язку щодо оплати вартості опалення, пеня за несплату 4320 грн за опалення за березень 2022 року нарахована неправомірно;
- за розрахунком суду з відповідача слід стягнути 1388,36 грн пені, яка нарахована на борг: за березень 2022 року - 3840 грн; за квітень 2022 року - 3200,00 грн; за травень 2022 року - 3200,00 грн; за червень 2022 року- 3200,00 грн; за липень 2022 року - 3200,00 грн.
Постановою від 06.02.2024 Північний апеляційний господарський суд скасував рішення Господарського суду міста Києва від 20.04.2023 у справі № 925/736/22. Відмовив у задоволенні позову Приватного акціонерного товариства "Завод Супутник". Задовольнив зустрічний позов Фізичної особи - підприємця Гайдамаки Оксани Іванівни. Визнав недійсною додаткову угоду № 1 від 01.01.2022 до договору оренди нежитлового приміщення № 757 від 30.10.2019, укладену між Приватним акціонерним товариством "Завод Супутник" та Фізичною особою -підприємцем Гайдамакою Оксаною Іванівною. Присудив до стягнення з Приватного акціонерного товариства "Завод Супутник" на користь Фізичної особи - підприємця Гайдамаки Оксани Іванівни 2 481,00 грн витрат по сплаті судового збору за подання зустрічної позовної заяви та 7 443,00 грн витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова апеляційного господарського суду мотивована тим, що:
- у пункті 3.2 договору сторони домовились, що цей договір може бути продовженим (пролонгованим) за письмовою згодою сторін. Однак, у матеріалах справи відсутні докази наявності письмової згоди сторін на продовження (пролонгацію) договору;
- посилання позивача на те, що відповідач після 01.11.2021 продовжив користуватись приміщенням та сплачував орендну плату (за листопад-грудень 2021 року і січень-лютий 2022 року) і це, на його думку, свідчить про автоматичне продовження договору на той же строк і на тих же умовах, відхиляються апеляційним господарським судом, оскільки вказані доводи позивача не відповідають умовам пункту 11.3 договору, яким встановлено, що у разі безпідставної відмови орендаря від звільнення орендованого приміщення або відмови без поважних причин у 10-денний строк з моменту припинення договору підписати складений орендодавцем акт здачі-приймання, вважається, що орендар фактично продовжує користування об'єктом оренди та зобов'язаний сплачувати орендодавцю орендну плату в подвійному розмірі в порядку і на умовах, визначених у розділі цього договору, включно до моменту фактичного звільнення приміщення або підписання акта здачі-приймання, та несе відповідальність відповідно до умов цього договору. Вказаним пунктом 11.3 договору сторони також домовились, що плата за фактичне орендне користування об'єктом оренди, в розумінні даного пункту, не свідчить про продовження (пролонгацію) строку дії договору;
- оскільки у матеріалах справи відсутні докази письмової згоди сторін на продовження (пролонгацію) договору, а сплата коштів за фактичне користування об'єктом оренди після 01.11.2021 не свідчить про продовження (пролонгацію) строку дії договору, апеляційний господарський суд приходить до висновку, що договір оренди є припиненим у зв'язку із закінченням строку, на який його було укладено, тобто, з 02.11.2021;
- матеріали справи не містять як доказів повернення об'єкта оренди за актом здачі-приймання так і доказів складання та направлення проекту цього акта позивачем відповідачу, відповідно до взятих ним обов'язків за договором оренди;
- враховуючи, що відповідно до статті 614 Цивільного кодексу України для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 цього Кодексу, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов'язання, та наведені умови договору оренди, апеляційний господарський суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 25 280,00 грн боргу з орендної плати та плати за опалення, оскільки договір оренди є припиненим у зв'язку із закінченням строку, на який його було укладено; позивач не довів, що направив відповідачу акт приймання-передачі приміщення; між сторонами продовжувались вестись переговори щодо укладення договору оренди приміщення на новий строк, що підтверджується матеріалами справи, тому позовні вимоги первісного позову у цій частині не підлягають задоволенню;
- позовні вимоги первісного позову про стягнення 2 503,26 грн пені, 2 416,29 грн інфляційних втрат коштів, 224,51 грн - 3% річних є похідними від вимог про стягнення суми основного боргу, у задоволенні яких відмовлено судом, а тому також не підлягають задоволенню;
- оспорюваною додатковою угодою сторонами фактично було виключено з додатку №1 істотну умову договору - розмір орендної плати, а внесення змін до договору здійснено після його припинення у зв'язку із закінченням строку, на який договір оренди було укладено, і сторонами не вирішено питання щодо продовження (пролонгації) договору на новий строк;
- фактичне укладення додаткової угоди до договору оренди після закінчення строку його дії і припинення договірних орендних правовідносин, за відсутності обумовленої цим договором, як обов'язкової, письмової згоди на пролонгацію договору не відповідає приписам цивільного законодавства і порушує права відповідача.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи
У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2024 та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Скаржник у якості підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції зазначив пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме: судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду щодо пролонгації договору на підставі статті 746 Цивільного кодексу України, викладених у постановах від 22.09.2023 у справі № 904/2275/22 та від 11.10.2023 у справі № 910/10253/22; суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 27.03.2019 у справі № 903/439/18, щодо визнання правочину недійсним, в результаті чого безпідставно застосував частини 1 та 5 статті 203 Цивільного кодексу України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання правочину недійсним відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України.
Фізична особа - підприємець Гайдамака Оксана Іванівна подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
5. Позиція Верховного Суду
За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.
У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).
У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).
Касаційне провадження у справі відкрито відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.
При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.
Так, у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:
- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);
- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями (пункт 25 постанови);
- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб'єкти, однаковий вид об'єкта й однакові права та обов'язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);
- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).
Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).
Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені: у постановах від 22.09.2023 у справі № 904/2275/22 та від 11.10.2023 у справі № 910/10253/22 щодо застосування статті 764 Цивільного кодексу України, у постанові від 27.03.2019 у справі № 903/439/18 щодо застосування частин 1 та 5 статті 203, статей 215, 234 Цивільного кодексу України, з огляду на таке.
У справі № 904/2275/22, що переглядалась Верховним Судом, предметом позову були вимоги про визнання продовженим договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності. Судами першої та апеляційної інстанцій відмовлено у задоволенні позову. Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив з того, що встановивши наявність заяви (від 13.12.2018 № 11-02-08243) орендодавця про припинення з 20.02.2019 дії договору та належних доказів про її надсилання орендарю, суди дійшли обґрунтованого висновку, що спірний договір оренди припинився 20.02.2019 з підстав закінчення строку, на який його було укладено.
Отже, у справі № 925/736/22, що переглядається, на відміну від справи № 904/2275/22 зовсім інші предмет позову, фактичні обставини справи та доказова база, що свідчить про неподібність правовідносин.
У справі № 910/10253/22, що переглядалась Верховним Судом, предметом первісного позову були вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати, пені, 3 % річних та інфляційних втрат. Предметом зустрічного позову були вимоги про визнання додаткової угоди до договору оренди недійсною. Судами першої та апеляційної інстанцій первісний позов задоволено частково, а у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив з того, що встановивши, що орендар не заперечував проти продовження строку дії договору оренди, наявними в матеріалах справи доказами підтверджуються обставини користування орендарем приміщенням, жодних актів про повернення орендованого майна орендодавцю сторони не підписували, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо обов'язку відповідача за первісним позовом сплатити заборгованість з орендної плати.
На відміну від справи № 910/10253/22, у справі № 925/736/22, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що сторонами у пункті 11.3 договору погоджено, що плата за фактичне користування об'єктом оренди після припинення дії договору, в розумінні даного пункту, не свідчить про продовження (пролонгацію) строку дії договору. Судом апеляційної інстанції також встановлено, що між сторонами продовжувались вестись переговори щодо укладення договору оренди приміщення на новий строк, а у матеріалах справи відсутні докази письмової згоди сторін на продовження (пролонгацію) договору, як це передбачено умовами договору.
Відтак рішення у справі № 910/10253/22 прийняті хоча і за подібного правового регулювання, але за інших, ніж у цій справі № 925/736/22, обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями, і за іншими поданими сторонами і оціненими доказами, у залежності від яких і прийнято судове рішення. Наведене свідчить про неподібність правовідносин.
У справі № 903/439/18, що переглядалась Верховним Судом, предметом позову були вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу нежитлового приміщення. Позов обґрунтовано тим, що укладений відповідачами договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, є фіктивним, оскільки його вчинено сторонами без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися ним. Судами першої та апеляційної інстанцій позов задоволено. Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив з того, що: обґрунтованими є доводи позивача про те, що спірний договір купівлі-продажу може бути кваліфікований як правочин, який не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків; встановлені судами обставини свідчать про умисел обох сторін правочину приховати справжні наміри учасників правочину, а саме виведення нерухомості з власності відповідача-1 без отримання плати за це майно, з метою уникнути виконання відповідачем-1 рішення суду у справі №903/914/15.
Натомість у справі, що переглядається зустрічна позовна вимога про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди обґрунтована тим, що додатковою угодою внесено зміни до договору, зобов'язання за яким вже припинилися. Суд апеляційної інстанції, задовольняючи зустрічний позов, виходив з того, що оспорюваною додатковою угодою сторонами фактично було виключено з додатку №1 істотну умову договору - розмір орендної плати, а внесення змін до договору здійснено після його припинення у зв'язку із закінченням строку, на який договір оренди було укладено, і сторонами не вирішено питання щодо продовження (пролонгації) договору на новий строк.
Отже, справа № 903/439/18 та справа № 925/736/22, що переглядається, різняться підставами позову, встановленими судами фактичними обставинами справи, доказовою базою, характером спірних правовідносин, що свідчить про неподібність правовідносин.
Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржником у касаційній скарзі не зазначено.
При цьому колегія суддів зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 925/736/22 за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Завод Супутник" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2024.
Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд
1. Касаційне провадження у справі № 925/736/22 за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Завод Супутник" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2024 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. М. Губенко
Судді Г. О. Вронська
І. Д. Кондратова