07 червня 2024 року № 640/16788/22
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 із позовом до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Окружним адміністративним судом м. Києва відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
Законом України від 13.12.2022 № 2825-IX "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX, з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Матеріали справи отримані Київським окружним адміністративним судом та відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №640/16788/22 передано на розгляд судді Колесніковій І.С.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.11.2023 справу прийнято до свого провадження суддею Колесніковою І.С.
Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначає, що відсутні підстави передбачені статтею 12 Закону Україну «Про імміграцію» для скасування дозволу на імміграцію в Україну. Також позивач вказує, що ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київській області не враховано те, що вона має стійкий правовий та соціальний зв'язок з Україною, проживає на законних підставах на території України з 2004 року, зареєстрована та проживає за адресою АДРЕСА_1 , разом зі своєю сім'єю: чоловіком - ОСОБА_2 та неповнолітнім сином ОСОБА_3 , який є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України № НОМЕР_1 виданого 09.06.2021 року на підставі довідки про реєстрацію особи громадянином України №1275/2016 від 05.07.2016 року.
Представником відповідача подано відзив на позовну заяву, де останній стверджує про правомірність прийнятого ним рішення та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Зокрема, представник Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області вказує, що дозвіл на імміграцію позивачу було надано на підставі пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію», які, у свою чергу були відсутні в останнього. З урахуванням наведеного, на думку ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області, наявні підстави для застосування пункту 1 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію», що вказує на правомірність прийнятого ним спірного рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
29 березня 2012 року громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 надано дозвіл на імміграцію в Україну у відповідності до пункту 6 частини 2 Закону України «Про імміграцію».
13 квітня 2012 року на підставі наданого дозволу на імміграцію в Україну громадянку Республіки Таджикистан ОСОБА_1 документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 , строк дії безстроково.
06 липня 2022 року позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області через уповноваженого суб'єкта ДП «Документ» (код ЄДРПОУ 32735236) із заявою про обмін посвідки на постійне проживання, серія НОМЕР_2 від 13.07.2022, у зв'язку із непридатністю для подальшого використання.
Не отримавши станом на 14.09.2022 вищезазначених послуг та іншої інформації щодо своєї заяви про обмін обміну посвідки, позивач звернувся до адвоката за правовою допомогою.
14 вересня 2022 року адвокатом в інтересах ОСОБА_1 було направлено адвокатський запит до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області з метою встановлення обставин відносно розгляду заяви ОСОБА_1 на обмін посвідки на постійне проживання.
22 вересня 2022 року на адвокатський запит від Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області було отримано відповідь № 8010.6.1-27940/80.1-22 від 22.09.2022, до якої було додано:
- копія рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання від 18.07.2022 №80112300015105 (на підставі пп. 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого Кабінетом Міністрів України 321 від 25.04.2018);
- копія висновку перевірки матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1 від 21.09.2022;
- копія рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 21.09.2022 №476.
Незгода позивача із прийнятими рішеннями, зумовила його звернення до суду із даним позовом.
Вирішуючи спір по суті суд керується положеннями чинного законодавства, яке діяло станом на час виникнення спірних правовідносин та звертає увагу на таке.
Згідно статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею 3 зазначеного Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закон України «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-III (далі - Закон №2491-III).
У відповідності до статті 1 Закону №2491-III іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання, а дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Статтею 2 Закону №2491-III регламентовано, що питання імміграції регулюються Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, що не повинні їм суперечити.
Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила міжнародного договору України.
Згідно статті 3 Закону №2491-III правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Частиною 1 пункту 6 частини 2 статті 4 Закону №2491-III визначено, що дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів, зокрема батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України (п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону №2491-III).
Статтею 6 Закону №2491-III передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів:
1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах;
2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні;
3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються;
4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання;
5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Відповідно до статті 12 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
В той же час, процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначає Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок).
Згідно із пунктами 21-25 Порядку дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію.
Копія рішення про скасування дозволу на імміграцію видається не пізніше як у тижневий строк з дня його прийняття особі, стосовно якої прийнято таке рішення, під розписку чи надсилається рекомендованим листом.
Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.
Рішення ДМС, територіальних органів і підрозділів, інших органів виконавчої влади, які в межах своєї компетенції зобов'язані забезпечувати провадження у справах з питань імміграції, а також дії чи бездіяльність їх посадових та службових осіб можуть бути оскаржені відповідно до законодавства. У цьому разі провадження у справах з питань імміграції припиняється до прийняття відповідного рішення.
Аналіз наведеного дає суду підстави дійти до висновку, що підставою для скасування дозволу на імміграцію є, зокрема, встановлення наявності неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, які були покладені в основу рішення про надання такого дозволу.
Варто зазначити, що Законом №2491-III встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого встановлено, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.
Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постановах від 27.09.2019 №815/3420/17 та №820/285/17, від 13.11.2019 у справі №815/3651/17 та від 22.01.2020 у справі №802/1432/17-а.
Суд наголошує, що під час розгляду справи не встановлено вчинення позивачем винних дій, передбачених пунктами 1-5 частини 1 статті 12 Закону №2491-III.
При цьому, суд зауважує, що пункт 6 частини 1 статті 12 Закону №2491-III визначає як підставу для скасування дозволу на імміграцію - інші випадки, передбачені законами України.
Разом з тим, відповідач не навів у спірному рішенні посилань на такий «інший» випадок та норму закону, яким цей випадок визначено як підставу скасування дозволу на імміграцію.
Окрім цього, суд акцентує увагу на тому, що у Висновку йде мова про те, що позивачу видано дозвіл на імміграцію за відсутності документів, які дають право на таку імміграцію.
Натомість, суд наголошує, що рішення прийнято на підставі пункту 6 частини 2 статті 12 Закону №2491-III.
Відповідно до статті 4 Закону №2491-III поза квотою дозвіл на імміграцію надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Наданими документами для отримання дозволу на міграцію підтверджено, що син позивача має право на отримання дозволу на імміграцію за територіальним походженням (п. 3 ч.3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію»), та як наслідок громадянка Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має право на дозвіл на імміграцію на підставі пункту 6 частини 2, пункту 3 частини 3 статті 4 ЗУ «Про імміграцію», як один із батьків іммігранта.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що частина 2 статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно частини 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі “Москаль проти Польщі” (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу “помилку” не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі “Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки” (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява №36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі “Лелас проти Хорватії” (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі “Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки” (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі “Ґаші проти Хорватії” (Gashi v. Croatia), заява №32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі “Трґо проти Хорватії” (Trgo v. Croatia), заява №35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому навіть за умови неправомірної видачі дозволу на імміграцію громадянці ОСОБА_1 та й відповідно документування його посвідкою на постійне проживання, не можуть бути виправлені за рахунок позивача та мати для нього негативні наслідки у вигляді скасування дозволу на імміграцію.
Суд зазначає, що при наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну та видачі посвідки на постійне проживання в Україні у 2007 році, орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання їй дозволу на імміграцію в Україну, внаслідок чого він законно перебував на території України весь час з моменту отримання такого дозволу.
Проте, відповідач за наявності тих самих обставин, що слугували підставою для надання позивачу дозволу на імміграцію, без встановлення будь-яких винних дій з боку позивача, прийняв рішення про скасування такого дозволу.
Суд зауважує, що матеріали справи не містять будь-яких даних про те, що станом на час звернення позивача до УГІРФО УМВС України в м. Києві із заявою про надання їй дозволу на імміграцію в Україну, а також на час прийняття таким органом рішення від 29.03.2012 року про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну, останній надав неправдиві відомості або фальшиві документи.
Відповідно приписів пункту 1, пункту 2 постанови Кабміну України №321 від 25.04.2018 року Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Відповідно до пункту 9 Порядку оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обмін здійснюється територіальними органами/територіальними підрозділами ДМС через Головний обчислювальний центр Єдиного державного демографічного реєстру у взаємодії з Державним центром персоналізації документів державного підприємства Поліграфічний комбінат Україна по виготовленню цінних паперів.
За приписами пункту 21 Порядку №321 працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта під час приймання документів від іноземця або особи без громадянства, зокрема для обміну посвідки, перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32-34 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для оформлення та видачі посвідки, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування/проживання іноземця або особи без громадянства на території України, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві-анкеті.
У разі виявлення факту подання документів не в повному обсязі або подання документів, оформлення яких не відповідає вимогам законодавства, територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС, уповноважений суб'єкт інформують іноземця або особу без громадянства про відмову в прийнятті документів із зазначенням підстав такої відмови. За бажанням іноземця або особи без громадянства відмова надається у письмовій формі.
У разі відповідності поданих документів вимогам цього Порядку працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта з використанням електронного цифрового підпису та із застосуванням засобів Реєстру формує заяву-анкету (в тому числі здійснює отримання біометричних даних, параметрів). Реєстрація заяви-анкети здійснюється із застосуванням засобів Реєстру під час її формування (п.22 Порядку № 321).
Відповідно до пункту 40 Порядку №321 для оформлення у зв'язку із втратою або викраденням посвідки, її обміну іноземець або особа без громадянства подають такі документи: 1) посвідку, що підлягає обміну (крім випадків втрати та викрадення); 2) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, крім випадків, установлених абзацом восьмим цього пункту; 3) переклад на українську мову сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними, засвідчений у встановленому законодавством порядку; 4) документи, що підтверджують обставини чи юридичні факти, відповідно до яких посвідка підлягає обміну (крім випадків, передбачених підпунктами 3-5 пункту 7 цього Порядку), документи, видані компетентними органами іноземних держав, мають бути легалізованими в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України; 5) документ, що посвідчує особу законного представника, та документ, що підтверджує повноваження особи як законного представника, у разі подання документів законним представником; 6) документ, що підтверджує сплату адміністративного збору, або документ про звільнення від його сплати.
Іноземці та особи без громадянства, які зазначені в частині двадцятій статті 4 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, за умови отримання ними одного з документів, зазначених у частині сімнадцятій статті 5 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, та мають дозвіл на імміграцію в Україну, для обміну посвідки в установленому порядку можуть подавати паспортний документ, строк дії якого закінчився чи який підлягає обміну, у разі, коли за отриманням нового документа особа зобов'язана звернутися до органів державної влади країни громадянської належності або країни попереднього постійного проживання, якщо така країна вчинила акт агресії проти України або не визнає територіальну цілісність та суверенітет України, або відмовляється визнавати протиправність посягань на територіальну цілісність та суверенітет України, зокрема, голосувала проти Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй Про територіальну цілісність України від 27 березня 2014 р. № 68/262.
Іноземець або особа без громадянства під час подання документів пред'являють працівникові територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта оригінали документів, зазначених у підпунктах 1, 2, 4-6 цього пункту.
До заяви-анкети додаються оригінали документа, зазначеного у підпункті 3 цього пункту, і документа, що підтверджує сплату адміністративного збору, та копії документів, зазначених у підпунктах 1, 2, 4 і 5 цього пункту, та документа про звільнення від сплати адміністративного збору, засвідчені працівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта шляхом проставлення відмітки Згідно з оригіналом та підпису із зазначенням його посади, прізвища, ініціалів та дати.
Оригінали документів, зазначених у підпунктах 1, 2, 4 і 5 цього пункту, та документа про звільнення від сплати адміністративного збору повертаються іноземцеві або особі без громадянства.
Згідно пунктів 43 Порядку № 321 рішення про оформлення, обмін посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні.
Відповідно до п. 46 Порядку після проведення перевірок, підтвердження факту оформлення та видачі посвідки, ідентифікації іноземця або особи без громадянства керівник територіального органу / територіального підрозділу ДМС приймає рішення про оформлення посвідки або про відмову в її оформленні.
Підстави для відмови в оформленні та видачі посвідки визначені п.62 Порядку №321, згідно якого територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію.
Пунктом 73 Порядку № 321 визначено, що у разі коли рішення про оформлення посвідки прийнято з порушенням вимог законодавства, керівник відповідного територіального органу/територіального підрозділу ДМС, керівник структурного підрозділу апарату ДМС проводить службову перевірку.
За результатами перевірки складається висновок у двох примірниках, який підписується працівником, що провів перевірку, та його безпосереднім керівником і погоджується керівником територіального органу ДМС, керівником структурного підрозділу апарату ДМС.
На підставі висновку посвідки, видані з порушенням вимог законодавства, визнаються недійсними за наказом ДМС.
Судом встановлено, що оскаржуване рішення не містить посилань, які саме відомості не були підтверджені даними з баз даних Реєстру, картотек, і тільки з відзиву та пояснень наданих в судовому засіданні встановлено вищенаведені обставини, що стали причиною відмови.
Тобто, оскаржуване рішення не відповідає принципу правової визначеності.
Принцип правової визначеності означає, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями.
Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010).
Суд звертає увагу на те, що відповідачем не надано доказів того, що позивачем подано свідомо неправдиві відомості, документи, що містили недостовірні дані або підроблені, допущено порушення при подачі документів для отримання посвідки на постійне проживання в Україні.
Фактично відповідач, при наявності у позивача чинного дозволу на імміграцію, не видав позивачу посвідки на постійне проживання у зв'язку із її непридатністю для подальшого використання без наявності підстав для відмови у такому оформленні (видачі) посвідки, які передбачені Порядком № 321.
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеною в постанові від 16.05.2018 р. у справі № 802/864/16-а.
Європейський суд у рішенні у справі «Беєлер проти Італії» зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено “справедливий баланс” між загальним інтересом суспільства та вимогам захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.
Отже, приймаючи до уваги наведене суд вважає, що скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання здійснене за формальних обставин без дослідження всіх обставин необхідності прийняття такого рішення, що зумовило порушення необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані норми статті 12 Закону №2491-III.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 13.04.2012, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень тау спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У постанові від 23.05.2018р. у справі №825/602/17 Верховний Суд зазначив, що у судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Згідно приписів статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті, суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повню і зо або частково, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися віл вчинення певних дій; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Відповідно до частини 4 статті 245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийнятої виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.
Отже, спосіб захисту має враховувати суть правопорушення, допущеного суб'єктом владних повноважень - відповідачем.
Пунктом 46 Порядку №321 передбачено, що після проведення перевірок, підтвердження факту оформлення та видачі посвідки, ідентифікації іноземця або особи без громадянства керівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС або уповноважена ним посадова особа приймає рішення про оформлення посвідки або про відмову в її оформленні.
Положеннями Порядку №321 передбачено альтернативні варіанти щодо результатів розгляду заяви про обмін посвідки на постійне проживання: задовольнити заяву чи відмовити в такому обміні, однак суд вважає за необхідне вказати, що за відсутності підстав для відмови у видачі посвідки, визначених п. 62 Порядку №321, територіальний орган ДМС зобов'язаний видати особі, що зверталася із заявою про обмін посвідки, нову посвідку на постійне проживання в Україні.
Таким чином, наявності дискреційних повноважень відповідача в даному випадку не встановлено, а обраний позивачем спосіб захисту свого права у вигляду зобов'язання оформити та видати нову посвідку на постійне проживання за його заявою є належним та гарантуватиме, що виниклий між сторонами спір буде остаточно вирішений.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 14.12.2020 по справі №820/1684/18.
Відповідно частини 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
З врахуванням викладеного, беручи до уваги скасування судом оскаржуваного рішення відповідача про відмову в оформленні (видачі) посвідки, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Підсумовуючи вищевикладене, з урахуванням наведеної оцінки спірному рішенню суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову, з огляду на не відповідність останнього критеріям, які встановлені частиною 2 статті 2 КАС України.
Положеннями частини 1 статті 139 КАС України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки за результатами розгляду справи суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у сумі 3 969,60 грн.
Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 18 липня 2022 року №80112300015105 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 21.09.2022 року №476 про скасування дозволу на імміграцію в Україну.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598) повторно розглянути заяву громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , національний паспорт НОМЕР_3 виданий 24.07.2014), про обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 13.04.2012 року.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598) здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 13.04.2012 року громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , національний паспорт НОМЕР_3 виданий 24.07.2014).
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 3969,60 грн за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, код ЄДРПОУ 42552598).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Колеснікова І.С.