Справа № 569/22138/23
06 червня 2024 року м. Рівне
Рівненський міський суд Рівненської області в складі судді Левчука О.В.,
за участі секретаря судового засідання Янка М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради,
про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини
В засіданні приймали участь:
представник позивача: ОСОБА_3
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом ОСОБА_2 , згідно якого просить розірвати шлюб з ОСОБА_2 та визначити місце проживання доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 .
Свої позовні вимоги мотивує тим, що 16 липня 2022 року між позивачем та відповідачкою було укладено шлюб, який зареєстрований Рівненським відділом державної реєстрації актів цивільного стіну у Рівненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, зроблено відповідний актовий запис №1379. Від шлюбу вони мають спільну малолітню дитину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказує, що протягом останнього року стосунки між сторонами погіршились і наразі остаточно припинились, спільне життя з відповідачкою не склалося. У квітні 2022 року відповідачка переїхала жити окремо, за адресою: АДРЕСА_1 , також відповідачка періодично працює у Польщі на заробітках. Спільна дитина: донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована та проживає з позивачем за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідачка планує жити і працювати за кордоном, дочкою повністю опікується позивач, сторони узгодили, що спільна дитина буде проживати зі своїм батьком.
Ухвалою суду від 15.11.2023 було прийнято справу до розгляду та відкрито загальне провадження у справі, призначено підготовче засідання.
Ухвалою суду від 27.03.2024 підготовче провадження у справі закрито, призначено справу до судового розгляду по суті.
31 травня 2024 року відповідачка подала до суду письмові пояснення, в яких вказала, що не заперечує проти визначення місця проживання дитини з батьком.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Відповідачка в судове засідання не з'явилася, про дату і час судового засідання була повідомлена належним часом.
Представниця третьої особи у судове засідання не з'явилася, у заяві від 06.03.2024 просила судові засідання по справі проводити без участі представника органу опіки та піклування Рівненського міськвиконкому та рішення ухвалити в інтересах дитини.
Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи і наявні в них докази, суд встановив тке.
Відповідно до свідоцтва про шлюб, серія НОМЕР_1 , виданого 16.07.2022 Рівненським відділом ДРАЦС у Рівненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів), ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (дівоче прізвище " ОСОБА_5 ") зареєстрували шлюб 16.07.2022.
Сторони є батьками малолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що стверджується свідоцтвами про народження серії НОМЕР_2 , виданого Рівненським відділом ДРАЦС у Рівненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції 04.01.2023, актовий запис №17.
Відповідно до статті 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Стаття 112 СК України передбачає, що суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя та постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Згідно з частиною 3 статті 105 СК України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.
Судом встановлено, що позивач має бажання розлучитися та відповідачка не заперечує проти розірвання шлюбу.
Відповідно до частини 1 статті 24 СК України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Суд прийшов до переконання про доцільність розірвання шлюбу, що не позбавляє сторін права повторно зареєструвати шлюб після усунення обставин, що були підставою для його розірвання.
Відповідно до частини 2 статті 114 СК України, у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Суд вважає за необхідне роз'яснити, що згідно абзацу 2 частини 3 статті 115 СК України документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.
Стосовно позовної вимоги про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком, суд зазначає таке.
Згідно висновку Органу опіки та піклування виконавчого комітету Рівненської міської ради від 04.03.2024, №08-01-57/24 дитина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована разом з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 .
Матір дитини ОСОБА_2 не проживає разом з дитиною, не заперечує щодо визначення місця проживання доньки разом з батьком. В квартирі створені належні умови для проживання, виховання та розвитку дитини. Для ОСОБА_1 допомагає з дитиною його матір - ОСОБА_6 , 1972 року народження, бабуся дитини. Орган опіки та піклування виконавчого комітету Рівненської міської ради вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 .
За змістом частини другої, восьмої, дев'ятої статті 7 СК України, сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства», на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до ст.141 Сімейного кодексу України, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, розірвання шлюбу між батьками не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно з ч.1 ст.160 Сімейного кодексу України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків.
Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (ч.1 ст.161 СК України).
Відповідно до ч.4 - 6 ст.19 Сімейного кодексу України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Висновок та рішення органу опіки та піклування, є дорадчими та не тягнуть за собою виникнення будь-яких прав чи обов'язків у батьків щодо батьківських прав та визначення способів участі у вихованні батьків з дітьми, він не порушує прав та обов'язків жодного з батьків.
Правові наслідки для батьків виникають виключно в результаті прийняття рішення судом, в ході якого і відбувається оцінка всіх доказів в сукупності, в тому числі і висновку та рішення органу опіки та піклування, який не має наперед встановленої сили для суду, що розглядає спір про визначення місця проживання дитини.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Слід вказати, що відповідачка як мати дитини не заперечує проти визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком, що беззаперечно свідчить про відсутність спору між батьками про визначення місця проживання дитини та не потребує втручання з боку органу опіки та піклування, а також будь-якого судового захисту прав позивача, які відповідачкою жодним чином не порушуються, не оспорюються або не визнаються.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 07.12.2006 у справі «Хант проти України» зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
У рішенні від 16.07.2015 у справі «Мамчур проти України» ЄСПЛ вказав, що при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
Частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, дата набуття чинності для України 27 вересня 1991 року) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У постанові Верховного Суду від 14.02.2019 у справі № 377/128/18 вказано, що тлумачення ч. 1 ст. 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
У постанові Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 754/16535/19, крім висновків, про які вказано у попередній постанові, зазначено, що при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
У постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 623/349/19 зазначається, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім - права батьків. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов'язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюбні відносини, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
Оцінюючи аргументи сторін та досліджені судом докази суд, зважаючи на вищенаведені норми права, практику ЄСПЛ та ВС, при вирішенні позовних вимог керується якнайкращими інтересами дитини.
Згідно з частиною першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є достатньою та самостійною підставою для відмови у позові.
Заявляючи позовну вимогу щодо визначення місця проживання малолітньої дитини позивачем не доведено належними та допустимими доказами необхідності заявлення саме такої позовної вимоги та факту порушення відповідачкою його охоронюваних прав та інтересів.
Відповідно до частини 1 статті 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Згідно з частиною четвертою статті 157 СК України, батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Крім цього, подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей (ст. 109 СК України).
Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 161 СК України).
Суд наголошує, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Фактично у даному випадку спір щодо місця проживання дитини ініційований батьком дитини, з яким дитина, з його пояснень, і так фактично проживає, і від якого мати дитини не вимагає зміни її місця проживання.
Після звернення батька дитини до суду з позовом про визначення місця проживання дитини відповідачка у встановленому порядку з самостійним позовом до суду або із зустрічним позовом в межах розгляду даної справи про визначення місця проживання дитини разом з собою, не зверталася, будь-яких належних доказів, які б свідчили про її бажання і волю щодо визначення місця проживання дитини із нею, як матір'ю, суду не надала.
За викладених вище обставин, у суду відсутні підстави вважати, що на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка, з його слів, фактично проживала і проживає разом з ним, між батьками дитини виник спір саме щодо її місця проживання, оскільки мати дитини не вимагає від батька дитини змінити її місце проживання, не порушує в судовому порядку питання щодо відібрання дитини у позивача, не зверталася до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом з собою, при вирішенні органом опіки та піклування питання про визначення місця проживання дитини відповідач не заперечувала, що дитина фактично проживає з батьком та не заперечила щодо подальшого такого проживання дитини з батьком.
В той же час, зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання.
При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дитини і з цього приводу між ними існує спір.
Отже, як слідує з матеріалів справи сторони дійшли згоди щодо місця проживання доньки, а звертаючись до суду фактично не вирішують спір, а намагаються надати своїм домовленостям юридичної визначеності та обов'язковості у формі судового рішення в обхід правових механізмів передбачених ст. 157, 109 СК України, при цьому мету такого свого бажання не пояснюють. Такі дії є намаганням обійти закон у власних інтересах та маніпулювання судом. Тобто спір має штучний характер, а тому суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог щодо визначення місця проживання дитини. Воно фактично визначене, дитина поки проживає з батьком, поки її місце приживання не буде вирішене відповідно до наведених вище норм сімейного законодавства.
Що стосується висновку Органу опіки та піклування виконавчого комітету Рівненської міської ради від 04.03.2024, №08-01-57/24, то слід зазначити, що він не має наперед визначеної обов'язковості для суду та критично оцінюється, як будь-який інший доказ.
Таким чином, з сукупності викладеного вище слідує, що позовні вимоги в частині визначення місця проживання дитини є необґрунтованими, обставини покладенні в основу позову не підтверджуються долученими до позову доказами, а позивачем не надано суду інших доказів на підтвердження обґрунтованості позову, тобто позов в цій частині є необґрунтованим, а відтак не підлягає задоволенню.
При цьому, доводи представника позивача, надані у судовому засіданні, про те, що такий позов подано з метою захисту прав дитини на майбутнє, є необґрунтованими з огляду на те, що здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України, право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
У порядку цивільного судочинства підлягають захисту лише порушені права, однак, суд позбавлений можливості задовольняти вимоги на майбутнє для захисту прав особи від можливих негативних дій відповідача у подальшому, оскільки, на час розгляду справи таких не існує.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Як неодноразово звертав увагу Верховний Суд, відсутність порушеного права є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
У постанові ВП ВС від 02.02.2021 №925/642/19 зроблені такі висновки: порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатом розгляду позову.
Крім того, Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвстановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Стаття 13 Конвенції, крім іншого визначає те, що засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Керуючись ст.ст.10,12,81, 263,264,265,268,273,354-355 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини - задовольнити частково.
Розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований Рівненським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Рівненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції 16.07.2022, актовий запис № 1379.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради про визначення місця проживання дитини - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Рівненського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне найменування учасників справи:
позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 );
відповідачка: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_4 );
третя особа: Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради (вул. Поштова, 2, м. Рівне, 33000, ІК 25675397).
Повне судове рішення складене та підписане 10.06.2024.
Суддя Левчук О. В.