Рішення від 30.05.2024 по справі 904/3733/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.05.2024м. ДніпроСправа № 904/3733/22

Господарський суд Дніпропетровської області

у складі судді Дупляка С.А.,

за участю секретаря судового засідання Євтушенка Д.Є.,

представників учасників справи:

позивач - Штефан В.О.,

від позивача - Лісовий Д.О.,

від відповідача - Люта О.В.,

дослідивши матеріали справи №904/3733/22

за позовом Фізичної особи-підприємця Штефана Владислава Олександровича

до Криворізької міської ради,

за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 ,

за участю третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_2 ,

про скасування рішення та про визнання договору укладеним,

ВСТАНОВИВ:

1. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ

Фізична особа-підприємець Штефан Владислав Олександрович (далі - позивач) звернувся до господарського суду з позовною заявою від 25.10.2022 за вих. №б/н до Криворізької міської ради (далі - відповідача), у якій просить суд:

визнати неправомірним, незаконним та скасувати у повному обсязі рішення Криворізької міської ради від 24.04.2013 за №1927 "Про відмову в поновленні договору оренди земельної ділянки від 05.03.2008 №040810800141";

визнати укладеним договір оренди земельної ділянки у тій самій редакції договору оренди від 29.12.2007 №141 для розміщення автостоянки, яка знаходиться на вул. Качалова Саксаганському районі міста Кривого Рогу, та який зареєстрований у Криворізькому відділі Дніпропетровської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис №040810800141 від 05.03.2008, між Криворізькою міською радою та Фізичною особою-підприємцем Штефаном Владиславом Олександровичем в редакції, яка міститься у прохальній частині позовної заяви.

Також позивач просить суд врахувати положення ст. 5 ГПК України та в разі необхідності вийти за межі позовних вимог і визначити у своєму рішенні інший спосіб захисту прав, який не буде суперечити закону і буде відповідати інтересам позивача.

Витрати у справі (судовий збір та витрати на оплату професійної правової допомоги) позивач просить суд покласти на відповідача.

Позивач просить суд питання про судові витрати вирішити після ухвалення судового рішення по суті шляхом ухвалення додаткового рішення.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №904/3733/22 визначено суддю ДУПЛЯКА Степана Анатолійовича, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.10.2022.

Ухвалою від 31.10.2022 позовну заяву залишено без руху, а позивачу запропоновано надати суду докази доплати судового збору у розмірі 4.912,38 грн.

Через відділ документального забезпечення 04.11.2022 від позивача надійшла заява, сформована в системі "Електронний суд", про усунення недоліків, у якій позивач просить суд врахувати повну сплату судового збору, прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі, розгляд справи здійснювати з викликом сторін. Оцінивши надані позивачем докази, господарський суд визнав їх належними, а недоліки позовної заяви усунутими.

Ухвалою від 04.11.2022 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 30.11.2022.

Через відділ документального забезпечення 30.11.2022 від позивача надійшло(а) клопотання/заява про участь в усіх судових засіданнях в режимі відеоконференції, у якому позивач просить суд усі судові засідання проводити в режимі відеоконференції, а у випадку неможливості провести судове засідання 30.11.2022 в режимі відеоконференції позивач просить суд розгляд справи відкласти на інший день.

Ухвалою від 30.11.2022 підготовче засідання відкладено до 21.12.2022.

Через відділ документального забезпечення 20.12.2022 від позивача надійшло клопотання про долучення доказів повідомлення відповідача про розгляд даної справи.

Через відділ документального забезпечення 21.12.2022 від відповідача надійшло клопотання, у якому відповідач просить суд відкласти підготовче засідання.

Ухвалою від 21.12.2022 підготовче провадження продовжено, підготовче засідання відкладено до 25.01.2023.

Через відділ документального забезпечення через систему "Електронний суд" від представника відповідача (Наталії СКЛЯР) 06.01.2023 надійшло клопотання від 06.01.2023 за вих. № б/н про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою від 09.01.2023 клопотання відповідача від 06.01.2023 за вих. № б/н про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволено. Вирішено провести судове засідання у справі №904/3733/22 з представником відповідача (Наталією СКЛЯР), призначене на 25.01.2023 о 09 год 30 хв в приміщенні Господарського суду Дніпропетровської області за адресою: місто Дніпро, вулиця Володимира Винниченка, будинок 1 в залі судових засідань №1-107, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів в системі відеоконференцзв'язку "EasyCon" (https://vkz.court.gov.ua/).

Через відділ документального забезпечення 12.01.2023 від відповідача надійшов відзив, у якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог та застосувати до позовних вимог строк позовної давності.

Через відділ документального забезпечення через систему "Електронний суд" від представника відповідача 24.01.2023 надійшло клопотання/заява про заміну представника відповідача, який братиме участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції 25.01.2023.

Ухвалою від 25.01.2023 підготовче провадження закрито, справу призначено до розгляду по суті на 08.02.2023.

Через відділ документального забезпечення 25.01.2023 від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій позивач просить суд відзив відповідача залишити без розгляду, доводи позивача врахувати при прийнятті рішення та визнати поважними причини пропуску строку позовної давності.

Через відділ документального забезпечення 31.01.2023 від відповідача надійшли пояснення, у яких відповідач просить суд позовні вимоги в частині визнання договору укладеним - залишити без розгляду, а в решті відмовити.

Через відділ документального забезпечення через систему "Електронний суд" від представника відповідача 02.02.2023 надійшло клопотання/заява про заміну представника відповідача, який братиме участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції 08.02.2023.

Через відділ документального забезпечення 06.02.2023 від позивача надійшли письмові пояснення щодо неправомірності дій відповідача, які полягають у нарахуванні заборгованості з орендної плати за землю на підставі нормативної грошової оцінки земель міста Кривого Рогу 2008 року.

Ухвалою від 08.02.2023 строк підготовчого провадження продовжено, провадження у справі зупинено до перегляду судового рішення у подібних правовідносинах Великою Палатою Верховного Суду у справі №904/8884/21.

Ухвалою від 19.04.2024 провадження у справі поновлено, провадження у справі продовжено зі стадії підготовчого провадження, підготовче засідання призначено на 02.05.2024.

Через відділ документального забезпечення через систему "Електронний суд" від представника позивача 25.04.2024 надійшло клопотання про участь позивача та його представника в судових засіданнях в режимі відеоконференції.

Через відділ документального забезпечення через систему "Електронний суд" від представника відповідача 25.04.2024 надійшло повідомлення про особу представника міської ради, який братиме участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою від 29.04.2024 клопотання позивача про участь позивача та його представника в судовому засіданні задоволено.

Через відділ документального забезпечення 30.04.2024 від позивача надійшла заява про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача.

Через відділ документального забезпечення через систему "Електронний суд" від представника відповідача 01.05.2024 надійшло клопотання про участь представника в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою від 02.05.2024 до участі у справі в якості третіх осіб-1,2, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача залучено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , підготовче засідання відкладено до 16.05.2024.

Через відділ документального забезпечення через систему "Електронний суд" від відповідача 07.05.2024 надійшла заява разом із доказами направлення копій документів, поданих до суду, на адреси третіх осіб.

Того ж дня, 07.05.2024 через відділ документального забезпечення через систему "Електронний суд" від позивача надійшла заява разом із доказами направлення копій документів, поданих до суду, на адреси третіх осіб.

Ухвалою від 16.05.2024 підготовче провадження закрито, справу призначено до судового розгляду по суті на 30.05.2024.

Через відділ документального забезпечення 20.05.2024 від третьої особи-1 надійшли письмові пояснення, у яких третя особа-1 позовні вимоги підтримала та просила суд їх задовольнити.

В судовому засіданні 30.05.2024 позивач та його представник позовні вимоги підтримали. З огляду на строки розгляду справи суд залишив без задоволення клопотання позивача про оголошення перерви в судовому засіданні.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог.

Дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийняв рішення у справі.

З урахуванням режиму воєнного стану та можливості повітряної тривоги в місті Дніпрі у Господарському суді Дніпропетровської області встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи. Відтак, справу розглянуто у розумні строки, ураховуючи вищевказані обставини та факти.

Стислий виклад позиції позивача

Позивач вважає, що рішення відповідача від 24.04.2013 за №1927 «Про відмову у поновленні договору оренди земельної ділянки від 05.03.2008 №040810800141» прийнято неправомірно і воно підлягає скасуванню судом. З метою ефективного захисту своїх прав позивач просить суд визнати укладеним договір у редакції договору оренди від 29.12.2007 №141.

Стислий виклад позиції відповідача

Відповідач стверджує, що позивач не дотримався у 2013 році приписів ст. 33 Закону України «Про оренду землі», в редакції від 01.01.2013, а саме звернувся до відповідача з порушенням двомісячного строку для звернення та без додавання проєкту додаткової угоди, що підтверджується описом вкладень, направлених на адресу відповідача документів.

Більш того, звертаючись 31.01.2013 із заявою про поновлення договору, позивач змінив строк договору з двох на п'ять років, що в обов'язковому порядку має бути узгоджено з орендодавцем.

Відповідач вважає, що рішення №3884 на час продовження строку дії договору оренди з позивачем було правомірно застосовано, що підтверджується позицією Верховного Суду, яка висвітлена у постанові від 15.03.2018 у справі №904/6928/17.

Відповідач заперечує проти передачі спірної земельної ділянки в оренду позивачу.

Відповідач також просить суд до позовних вимог позивача застосувати строк позовної давності, оскільки оскаржуване позивачем рішення відповідача вже було предметом розгляду у справі №212/5822/13-а.

Доводи позивача щодо відзиву відповідача на позовну заяву

Позивач стверджує, що про судове провадження у справі №904/3733/22 відповідачу стало відомо 18.11.2022, а тому відзив подано з пропуском встановленого ухвалою суду строку. Так, на думку позивача, наявні підстави для залишення відзиву без розгляду.

Позивач наполягає на тому, що ним був додержаний порядок звернення до відповідача із заявою про продовження договору оренди.

Позивач просить суд визнати поважними причини пропуску строку позовної давності, оскільки остаточні рішення у справі №17/5005/17074/2011 та у справі №904/6574/20 були прийняті лише у 2021 році.

Доводи відповідача щодо відповіді на відзив

Відповідач наголосив, що власником нерухомого майна на спірній земельній ділянці є ОСОБА_1 , а не позивач, що є додатковою підставою для припинення права користування земельною ділянкою.

Крім цього, відповідач вважає, що справи №17/5005/17074/2011 та №904/6575/20 не утруднювали та не перешкоджали зверненню позивача до суду з позовом, а тому підстави для поновлення строку позовної давності відсутні.

2. ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ

Предметом доказування у справі, відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У даному випадку до предмета доказування входять обставини наявності (відсутності) підстав для визнання договору оренди землі укладеним.

Суд встановив, що 29.12.2007 між позивачем (далі - позивач, орендар) та відповідачем (далі - відповідач, орендодавець) був укладений договір №141 оренди земельної ділянки (далі - договір).

Згідно з п. 1 договору орендодавець на підставі рішення міської рада від 28.11.2007 №2026 надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для розміщення автостоянки, яка знаходиться на АДРЕСА_1 .

Пунктом 2 договору визначено, що в оренду передається земельна ділянка площею 0,2912 га.

Кадастровий номер земельної ділянки: 1211000000:06:134:0057 (п. 3 договору).

Відповідно до п. 5 договір укладено на 2 роки. Після закінчення строку договору орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. Поновлення договору здійснюється на підставі ухваленого орендодавцем відповідного рішення.

Договір зареєстрований у Криворізькому відділі Дніпропетровської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис 05.03.2008 за №040810800141.

20.04.2010 між позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду про подовження терміну дії договору оренди земельної ділянки від 05.03.2008 №040810800141 та внесення змін до нього (далі - додаткова угода).

Вказаною додатковою угодою сторони, зокрема внесли зміни в пункт 5 розділу "Строк дії договору" на підставі рішення Криворізької міської ради 27.01.2010 №3714 подовживши термін дії договору оренди земельної ділянки від 05.03.2008 №040810800141 на 3 роки на тих самих умовах.

Розглянувши звернення від 31.01.2013 та документи позивача про поновлення договору оренди від 05.03.2008 №040810800141 з додатковою угодою від 14.05.2010 №041010800395 земельної ділянки площею 0,2912 га, наданої для розміщення автостоянки на вул. Качалова в Саксаганському районі, акт обстеження земельної ділянки під 07.02.2013, виконаний представниками управління земельних ресурсів виконкому міської ради, довідку Криворізької центральної міжрайонної державної податкової інспекції Дніпропетровської області Державної податкової служби від 10.04.2013 №4962/10/173 відповідач прийняв рішення від 24.04.2013 №1927 Про відмову у поновленні договору оренди земельної ділянки від 05.03.2008 №040810800141 та вирішив відмовити позивачу в поновленні договору оренди від 05.03.2008 №040810800141 з додатковою угодою від 14.05.2010 №041010800395 земельної ділянки (кадастровий номер 1211000000:06:134:0057) площею 0,2912 га, наданої для розміщення автостоянки на вул. Качалова в Саксаганському районі. Крім цього, вирішено, що позивач припинив комерційне використання земельної ділянки та повернув її позивачу за актом приймання-передачі (повернення).

Вказане рішення від 24.04.2013 оскаржується позивачем шляхом подачі позову 26.10.2022, оскільки, на думку позивача, наявні судові рішення, які містять преюдиційні обставини.

Наведені вище обставини і зумовили звернення позивача до суду з даним позовом.

3. ПОЗИЦІЯ СУДУ

Щодо вимоги позивача, викладеної у відповіді на відзив, про залишення відзиву без розгляду через його подачу з пропуском строку

За загальним правилом відповідно до ч. 2 ст. 164 ГПК України позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Відповідач має право викласти свої заперечення проти позову, зокрема шляхом подання відзиву та надати докази, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем (п. 1 ч. 6 ст. 165 ГПК України).

Таким чином, загальне правило подання доказів одночасно з позовом не обмежує права учасників справи доповнити як позов (так і інші заяви по суті спору) додатковими аргументами та доказами, навіть якщо вони існували на момент подачі позову.

Відповідно до ч. 8 ст. 165, ч. 4 ст. 166, ст. 4 ст. 167, ст. 4 ст. 168 ГПК України відзив, відповідь на відзив, заперечення, пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (а, відповідно, і додаткові докази) подаються в строк, встановлений судом.

Відповідно ж до ч. 5 ст. 119 ГПК України пропуск строку, встановленого законом або судом учаснику справи для подання доказів, інших матеріалів чи вчинення певних дій, не звільняє такого учасника від обов'язку вчинити відповідну процесуальну дію.

Ухвалою від 04.11.2022 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі №904/3733/22, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання.

Варто зазначити, що у період відкриття провадження у справі №904/3733/22 у суду існували проблеми з відправкою поштової кореспонденції через відсутність відповідного фінансування (про що свідчить штамп суду на звороті ухвали від 04.11.2022 з відповідною інформацією).

Між тим, в ухвалі від 04.11.2022 роз'яснено учасникам справи, які не подали заяви по суті справи, передбачені ст. 161 ГПК України, права на їх подачу; звернуто увагу сторін на те, що відповідно до ч. 5 ст. 119 ГПК України пропуск строку, встановленого законом або судом учаснику справи для подання доказів, інших матеріалів чи вчинення певних дій, не звільняє такого учасника від обов'язку вчинити відповідну процесуальну дію.

Отже, відповідач на спростування наданих позивачем пояснень (доказів) скористався своїм процесуальним правом та надав до матеріалів справи пояснення по суті спору, зокрема відзив, в межах строку встановленого судом, оскільки належні та беззаперечні докази отримання ухвали від 04.11.2022, направленої судом (а не позивачем) матеріали справи не містять.

Більш того, з метою прийняття правильного рішення, яке базується на всебічному дослідженні всіх обставин справи у сукупності, суд взяв до уваги, в тому числі і письмові пояснення позивача (вх. 06.02.2023 (арк. 144, том 1), незважаючи на те, що сторони правом на подачу заяв по суті (позовна заява, відзив, відповідь на відзив, заперечення) вже скористалися і подача інших заяв, зокрема письмових пояснень позивача, ГПК України не заборонена.

Таким чином, суд забезпечив дію принципу рівності сторін у користуванні процесуальними правами та сприяв всебічному дослідженню обставин справи з метою прийняття законного та обґрунтованого рішення по суті позовних вимог.

Щодо суті позовних вимог

Предметом позову позивач визначив (1) визнання неправомірним, незаконним та таким, що підлягає скасуванню у повному обсязі рішення Криворізької міської ради від 24.04.2013 за №1927 "Про відмову в поновленні договору оренди земельної ділянки від 05.03.2008 №040810800141", (2) визнання укладеним договору оренди земельної ділянки у тій самій редакції договору оренди від 29.12.2007 №141 для розміщення автостоянки, яка знаходиться на вул. Качалова у Саксаганському районі міста Кривого Рогу, та який зареєстрований у Криворізькому відділі Дніпропетровської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис №040810800141 від 05.03.2008, між Криворізькою міською радою та Фізичною особою-підприємцем Штефаном Владиславом Олександровичем в редакції, яка міститься у прохальній частині позовної заяви.

Підставою позовних вимог є те, що відповідач, на думку позивача, прийняв незаконне рішення про відмову у поновленні договору оренди землі, якою позивач продовжує користуватися після закінчення строку дії договору, а тому наявні підстави визнати договір оренди землі укладеним.

Правовою підставою для обґрунтування позовних вимог позивач визначив положення ст. 33 Закону України «Про оренду землі», якою врегульовано питання переважного права орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк.

У контексті спору, що розглядається, договір оренди землі від 29.12.2007 укладено сторонами справи під час дії Закону України «Про оренду землі» за №161-XIV.

16.01.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», яким ст. 33 Закону України «Про оренду землі», яка регламентувала порядок поновлення договорів оренди, було викладено у новій редакції.

Розділ IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі» доповнено абзацами третім і четвертим такого змісту: «Договори оренди земельних ділянок приватної власності, а також земельних ділянок державної або комунальної власності, на яких розташовані будівлі, споруди, що перебувають у власності орендаря, укладені до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», у разі їх продовження (укладення на новий строк) мають містити умови, передбачені статтею 33 цього Закону та статтею 126-1 Земельного кодексу України.

Правила, визначені статтею 126-1 Земельного кодексу України щодо поновлення договорів оренди землі, поширюються на договори оренди землі, укладені або змінені після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», а поновлення договорів оренди землі, укладених до набрання чинності зазначеним Законом, здійснюється на умовах, визначених такими договорами, за правилами, чинними на момент їх укладення».

Як встановлено судом, спірний договір оренди землі був укладений 29.12.2007.

Отже, поновлення спірного договору оренди землі має здійснюватися на умовах, визначених таким договором, за правилами, чинними на момент його укладення (тобто станом на 14.05.2013), а саме відповідно до положень ст. 33 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час укладення спірного договору - 01.01.2013) (правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №926/2720/21).

Питання застосування ст. 33 Закону України "Про оренду землі" неодноразово були предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, внаслідок чого сформовані як висновки щодо застосування цієї норми права.

Так, згідно зі ст. 33 Закону України "Про оренду землі" (в редакції від 01.01.2007, діючої на момент укладання договору від 29.12.2007) після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору (ч. 1). У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін (ч. 2). У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.

Здійснюючи правовий аналіз змісту ст. 33 Закону України «Про оренду землі» суд доходить висновку, що ст. 33 Закону України "Про оренду землі" у редакції, яка існувала до її зміни згідно із Законом №340-ІХ, передбачала можливість поновлення договору оренди землі у порядку реалізації переважного права на укладення цього договору на новий строк та пролонгацію орендних правовідносин за принципом "мовчазної згоди".

Варто наголосити, що ст. 33 Закону України "Про оренду землі" було визначено алгоритм дій орендаря та орендодавця за наявності наміру поновити договір оренди землі та визначено певні правові запобіжники для захисту орендаря, як більш уразливої сторони в цих правовідносинах, від умисного й безпідставного ухилення орендодавця від продовження орендних правовідносин за відсутності для цього підстав та за наявності добросовісної поведінки орендаря. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 18.04.2023 у справі №910/16979/21, від 30.08.2022 у справі №925/778/19, від 23.08.2022 у справі №920/102/21, від 05.07.2022 у справі №904/3860/19.

Як встановлено судом, між сторонами договір оренди землі від 29.12.2007 був укладений на два роки.

Відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 ЗК України).

Договір від 29.12.2007 був зареєстрований у Криворізькому відділі Дніпропетровської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис 05.03.2008 за №040810800141.

Отже, суд доходить висновку, що договір від 29.12.2007 діяв до 05.03.2010.

Після закінчення строку дії договору, тобто після 05.03.2010, на підставі рішення Криворізької міської ради від 27.01.2010 №3714 позивачу було продовжено термін дії договору оренди землі на 3 роки на тих самих умовах і 20.04.2010 між позивачем та відповідачем була укладена додаткова угода.

Додаткова угода зареєстрована у Криворізькому міському відділі Дніпропетровської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», про що у державного реєстрі земель вчинено запис 14.05.2010 за №041010800395.

Таким чином, договір оренди земельної ділянки №141 від 29.12.2007 припинив свою дію 14.05.2013. Вказана обставини встановлена, в тому числі в постанові Центрального апеляційного господарського суду від 19.07.2021 у справі №904/6575/20 за позовом прокуратури в особі відповідача до позивача, а тому така обставина визнається преюдиційною та такою, що не підлягає доказуванню і не може бути поставлена під сумнів (ст. 75 ГПК України).

В матеріалах справи наявна копія рішення XXXIII сесії VI скликання Криворізької міської ради від 24.04.2013 №1927 «Про відмову в поновленні договору оренди земельної ділянки від 05.03.2018 за №040810800141», з якого вбачається, що позивачу (Фізичній особі - підприємцю Штефану Владиславу Олександровичу) було відмовлено в поновленні договору оренди від 05.03.2018 за №040810800141 з додатковою угодою від 14.05.2010 за №041010800395 земельної ділянки (кадастровий номер 1211000000:06:134:0057) площею 0,2912 га, наданої для розміщення автостоянки на вулиці Качалова Саксаганського району міста Кривого Рогу та зобов'язано його (позивача) припинити комерційне використання зазначеної земельної ділянки і повернути її міській раді за актом приймання-передачі (повернення) (пункти 1 та 2 рішення).

Учасниками справи не надано суду доказів продовження правовідносин між сторонами у 2014 році за вказаним договором і в матеріалах справи такі докази також відсутні. Аналогічний висновок міститься у постанові Центрального апеляційного господарського суду від 19.07.2021 у справі №904/6575/20 за позовом прокуратури в особі відповідача до позивача, а тому визнається таким, що не підлягає доказуванню та не може бути поставлений під сумнів судом у справі №904/3733/22 (ст. 75 ГПК України).

Водночас, суд у справі №904/3733/22 зазначає, що жодних доказів на спростування факту припинення між позивачем та відповідачем орендних правовідносин у 2014 році матеріали справи не містять.

Порядок та умови набуття права користування земельною ділянкою на умовах оренди встановлено ЗК України та Законом України "Про оренду землі", ст. 1 якого визначає, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі термінове платне володіння та користування земельною ділянкою, необхідною орендарю для ведення підприємницької та іншої діяльності.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, Законом України "Про оренду землі", законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі (ст. 2 Закону України "Про оренду землі").

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу (ч. 1 ст. 124 ЗК України).

Строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права (ч. 1 ст. 19 Закону України "Про оренду землі").

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Як вказано вище, ст. 33 Закону України "Про оренду землі", станом на 01.01.2007, передбачала, що після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору.

У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін.

У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.

Стаття 33 Закону України "Про оренду землі" у редакції, яка існувала до її зміни згідно із Законом №340-ІХ, передбачала можливість поновлення договору оренди землі у порядку реалізації переважного права на укладення цього договору на новий строк та пролонгацію орендних правовідносин за принципом "мовчазної згоди".

Так, між сторонами 20.04.2010 була укладена додаткова угода про продовження договору оренди землі з позивачем на три роки, тобто до 14.05.2013, з урахуванням державної реєстрації вказаної додаткової угоди 14.05.2010.

Водночас, відповідно до ст. 33 Закону України «Про оренду землі» в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних взаємовідносин сторін (тобто в редакції від 01.01.2013, оскільки строк дії договору оренди землі закінчив свою дію 14.05.2013) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі) (ч. 1). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (ч. 2). До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди (ч. 3). При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється (ч. 4). Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (ч. 5). У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором (ч. 6). У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із: власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності); уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності) (ч. 7). Керівник органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який уповноважений підписувати додаткову угоду до договору оренди землі щодо земельної ділянки державної або комунальної власності, визначається рішенням цього органу (ч. 8). Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку (ч. 9). Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (ч. 10). У разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється у порядку одержання земельної ділянки на праві оренди (ч. 11).

У пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 зазначено таке: "Частини п'ята та шоста статті 33 Закону про оренду землі встановлюють загальне та спеціальне правила продовження орендних правовідносин:

38.1. За загальним правилом, викладеним у частині п'ятій статті 33 Закону про оренду землі, орендодавець у місячний строк із дня отримання листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі з проєктом відповідної додаткової угоди їх розглядає, за потреби узгоджує з орендарем істотні умови договору, може повідомити орендаря про наявність обґрунтованих заперечень проти поновлення договору оренди землі, а за відсутності таких заперечень - вирішує поновити договір оренди землі (таке рішення потрібне лише щодо земель державної та комунальної власності) й укладає з орендарем відповідну додаткову угоду.

38.2. Спеціальне правило, викладене у частині шостій Закону про оренду землі, розраховане на випадки, коли орендодавець, який отримав від орендаря, наприклад, в останній день строку договору оренди землі лист-повідомлення про поновлення цього договору з проєктом відповідної додаткової угоди, протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди землі не надіслав орендареві заперечень щодо такого поновлення, а орендар продовжив добросовісно користуватися земельною ділянкою. У такому разі орендодавець позбавлений можливості узгоджувати з орендарем нові істотні умови договору оренди землі, що вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були, без прийняття орендодавцем земель державної та комунальної власності окремого рішення про таке поновлення."

Пункти 41 та 43 цієї ж постанови містять висновок про те, що без укладення додаткової угоди до договору оренди землі завершення процедури поновлення такого договору було неможливим, а єдиний механізм оформлення продовження орендних відносин, саме шляхом укладення згаданої у частинах третій, п'ятій- восьмій, одинадцятій статті 33 Закону про оренду землі додаткової угоди підтверджує змістовну єдність усіх приписів цієї статті.

Тож ст. 33 Закону України «Про оренду землі» було визначено загальну єдину процедуру дій орендаря та орендодавця за наявності наміру поновити договір оренди землі, за якої завершення процедури поновлення договору полягало в укладенні додаткової угоди (за згодою сторін чи за судовим рішенням) (позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 21.02.2024 у справі №906/1324/21 (п. 6.15).

Верховний Суд у постанові від 15.05.2024 у справі №909/694/23 зазначає, що ст. 33 Закону України «Про оренду землі» (як у попередніх, так і у чинній редакції) встановлює алгоритм дій орендаря та орендодавця за наявності наміру поновити договір оренди землі та передбачає певні правові запобіжники для захисту орендаря від умисного й безпідставного ухилення орендодавця від продовження орендних правовідносин за відсутності для цього підстав та за наявності добросовісної поведінки орендаря.

Як вбачається із матеріалів справи та системного аналізу приписів ст. 33 Закону України "Про оренду землі" в редакції від 01.01.2007, яка діяла на момент укладення договору, тобто станом на 29.12.2007, та в редакції від 01.01.2013, яка діяла на момент виникнення спірних взаємовідносин, тобто станом на 14.05.2013 (дата закінчення дії договору), позивач звернувся до відповідача із зверненням від 31.01.2013 про поновлення договору оренди; відповідач прийняв рішення датоване 24.04.2013 про відмову у поновленні договору оренди землі у зв'язку із невиконанням п. 10 договору; додаткової угоди про продовження строку дії договору оренди землі між сторонами укладено не було.

Проаналізувавши хронологію дій сторін, господарський суд доходить висновку, що відповідач виконав свій обов'язок щодо розгляду звернення позивача про поновлення договору оренди землі та повідомив позивача про небажання продовжувати строк дії договору, зазначивши причини.

Між тим, суд акцентує увагу, що сам відповідач визнав отримання від позивача заяви про поновлення договору оренди земельної ділянки - 31.01.2013. Така заява до справи долучена відповідачем (арк. 121, том 1).

Також саме відповідач у власному рішенні про відмову у поновленні договору оренди землі вказав, що розглянув звернення позивача від 31.01.2013, рішення відповідач прийняв 24.04.2013 (майже через три місяці після звернення позивача до відповідача про поновлення договору оренди землі).

Отже, відповідач, як орган місцевого самоврядування, через який територіальна громада реалізує своє право власності на землю, підтвердила свою позицію щодо небажання продовжувати дію договору, ухваливши відповідне рішення.

Водночас, суд вказує, що зазначене рішення відповідача прийнято з порушенням місячного терміну розгляду звернення позивача про поновлення договору оренди землі.

Суд також наголошує, що відповідно до ч. 9 ст. 33 ЗУ «Про оренду землі» відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді.

Тобто у позивача право на оскарження відмови (а також наявного зволікання) в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі виникло в березні 2013 року, а з позовом позивач звернувся у жовтні 2022 року, тобто більш ніж через дев'ять з половиною років.

У пункті 38.2 постанови від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (провадження №12-4гс21) Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на свої попередні висновки, викладені в постановах від 22.09.2020 у справах №313/350/16-ц (провадження №14-97цс20) та №159/5756/18 (провадження №14-99цс20), наголосила, що порушення орендодавцем місячного строку для направлення орендареві листа-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди землі (за наявності таких заперечень) у відповідь на вчасно відправлений орендарем лист-повідомлення про поновлення цього договору з проєктом відповідної додаткової угоди дає орендареві, який добросовісно продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, підстави розраховувати на поновлення такого договору в силу ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі». Інакше кажучи, у такому разі відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як його мовчазну згоду на поновлення цього договору на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені у ньому раніше. Але таке поновлення обов'язково оформляється шляхом підписання сторонами додаткової угоди, а в разі якщо орендодавець цього не робить, - у судовому порядку за вимогою про визнання укладеною додаткової угоди та з фіксацією її повного тексту в резолютивній частині рішення суду.

Без укладення додаткової угоди до договору оренди землі завершення процедури поновлення такого договору відповідно до ст. 33 Закону України «Про оренду землі» є неможливим. Така угода має ознаки не тільки зобов'язального, але й речового договору, оскільки засвідчує волю сторін на передання земельної ділянки у тимчасове володіння орендареві на новий строк. Тому зазначена додаткова угода згідно з п. 1 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є підставою для державної реєстрації права оренди на новий строк. Саме із цією реєстрацією закон пов'язує виникнення права оренди (ст. 125 ЗК України). Тому не можна вважати, що поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі», є «автоматичною» пролонгацією орендних правовідносин (п. 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (провадження №12-4гс21).

Тож поновлення договору оренди землі в судовому порядку в передбачений ст. 33 Закону України «Про оренду землі» спосіб вимагає укладення сторонами додаткової угоди як єдиної підстави продовження орендних прав і обов'язків на новий строк, а право сторони на оскарження в суді відмови або зволікання з укладенням додаткової угоди в контексті спірних правовідносин означає право на звернення до суду для укладення додаткової угоди (пункти 68, 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №378/596/16-ц (провадження №14-545цс19)) (правовий висновок, викладений у п.п. 65, 66, 67, 68 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №904/8884/21).

Аналізуючи фактичні обставини справи суд звертає увагу, що позивач, отримавши рішення відповідача від 24.04.2013, не мав підстав розраховувати на поновлення договору оренди землі в силу ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі», тобто в результаті «мовчазної згоди» відповідача на продовження договору оренди землі, оскільки рішення відповідача фактично свідчило про зворотне (відсутність у відповідача згоди на продовження строку дії договору оренди землі з позивачем).

Між тим, навіть у разі продовження договору оренди землі в результаті «мовчазної згоди» відповідача позивач таке поновлення обов'язково мав оформити шляхом підписання з позивачем додаткової угоди, але цього не зробив і звернувся до суду з позовом лише у жовтні 2022 року.

Більш того, власник землі (Криворізька міська рада) висловив свої заперечення щодо продовження договору, вказавши при цьому на неналежне виконання орендарем своїх обов'язків.

Тобто жодних ознак завершення процедури поновлення договору оренди землі після 14.05.2013 матеріали справи не містять, що свідчить про те, що укладений між сторонами договір оренди землі закінчив свою дію 14.05.2013 і не був продовжений.

Відповідно до правовідносин щодо процедури укладення договору оренди землі на новий строк в порядку реалізації переважного права орендаря на укладення договору оренди на новий строк шляхом судового розгляду такої вимоги не є застосовними положення абзацу 4 розділу "Перехідні положення" Закону про оренду землі. Натомість за загальним правилом дії законів у часі застосуванню підлягає ст. 33 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній на момент звернення з такою вимогою, адже вказівки про інше положення законодавства не містять. Саме такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 23.11.2023 у справі №906/1314/21 і підтриманий у постанові Верховного Суду від 21.02.2024 у справі №906/1324/21 (п. 6.25).

Чинним на момент виникнення спірних правовідносин законодавством (тобто станом на 14.05.2013) не передбачено автоматичного поновлення договорів оренди землі, реалізація переважного права на поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін можлива лише за наявності рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Верховний Суд у постановах від 26.10.2021 у справі №910/5710/19, від 09.11.2021 у справі №910/4790/20, від 24.01.2019 у справі №904/869/18, від 26.03.2019 у справі №910/1335/17, від 10.01.2019 у справі №911/3998/16, від 11.12.2018 у справі №923/111/18, від 06.12.2018 у справі №925/1651/17, від 03.04.2018 у справі №904/8168/17, від 22.02.2018 у справі №922/1008/17, а також Верховний Суд України у постановах від 20.11.2012 у справі №44/69, від 11.11.2014 у справі №912/1552/13 стосовно спору, який виник щодо поновлення договору оренди землі, вже неодноразово викладав аналогічний правовий висновок щодо застосування положень ст. 33 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній до 12.03.2011, тобто у редакції, яка діяла на час укладення спірного договору оренди землі.

Суд акцентує увагу, що в силу положень ст. 58 Конституції України та ст. 5 ЦК України до спірних правовідносин має застосовуватись саме та редакція закону, яка була чинною на момент їх виникнення (у наведеному випадку, яка була чинною на дату закінчення строку дії договору оренди землі, тобто яка була чинною станом на 14.05.2013). Вказаний висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, який викладений у постанові від 15.05.2024 у справі №909/694/23 (п. 38-40).

Аналогічна правова позиція застосована і Центральним апеляційним господарським судом в постанові від 15.05.2024 у справі №912/300/23.

Отже, строк дії договору оренди закінчив свою дію 14.05.2013 і на час вирішення даної справи по суті (тобто станом на 30.05.2024).

Разом з цим суд враховує висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені у підпункті 8.10 постанови від 08.09.2020 у справі №923/527/19, та виходить з того, що оскільки за ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі може бути поновлений виключно на тих самих умовах і на той самий строк, то саме протягом цього строку можливе визнання такої додаткової угоди укладеною і, відповідно, поновлення договору. Якщо ж протягом строку, на який міг бути поновлений договір оренди землі відповідно до ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі», додаткова угода не була укладена, договір не був поновлений на цей новий строк і не створив для сторін передбачених ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі» передумов для його наступного поновлення по завершенню строку дії.

Суд відзначає, що строк дії договору оренди закінчив свою дію 14.05.2013, з урахуванням продовження строку дії договору оренди на три роки.

Отже, беручи до уваги судову практику та положення ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі», позивач мав можливість захистити своє право на продовження договору оренди землі на тих самих умовах і на той самий строк до 14.05.2016 (14.05.2013 + 3 роки (можливий строк поновлення договору, який відповідає п. 5 договору оренди землі).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач з даною позовною заявою до суду звернувся лише 26.10.2022 і просить суд визнати укладеним договір оренди на два роки, в той час як строк дії договору оренди закінчив свою дію 14.05.2013.

Суд бере до уваги висновок Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у п. 71 постанови від 05.07.2023 у справі №904/8884/21 щодо неефективності захисту права шляхом задоволення вимоги про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором, поза межами строку, на який цей договір може бути поновлений.

При цьому суд встановив, що строк, на який спірний договір оренди може бути поновлений, сплив (вже більш ніж вісім років тому).

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй позиції, яка викладена у постанові від 05.07.2023 у справі №904/8884/21, по завершенні строку, на який міг би бути поновлений договір оренди землі (однак не був поновлений через відмову або зволікання сторони з укладенням додаткової угоди), рішення суду або констатуватиме юридичний факт у минулому (у разі визнання судом укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі зі строком, який сплив на час прийняття судового рішення), або змінюватиме умови договору оренди землі (у разі визнання судом укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі зі строком, який перевищуватиме встановлений у договорі). У першому випадку рішення суду не буде спрямоване на ефективний захист права, у другому - не відповідатиме нормі ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі».

Отже, суд доходить висновку, що обраний позивачем спосіб захисту шляхом задоволення вимоги про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки у тій самій редакції договору оренди від 29.12.2007, поза межами строку, на який цей договір може бути поновлений, є неефективним, а відповідні вимоги такими, що задоволенню не підлягають.

Разом із цим, варто наголосити, що відповідно до ч. 1 ст. 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності від 20.08.2018 за №134942146 власником незавершеного будівництва будівель та споруд автостоянки за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Качалова, будинок б/н, кадастровий номер земельної ділянки 1211000000:06:134:0057 є не позивач, а третя особа-2 з 20.08.2018, про що у відзиві зазначив відповідач та третя особа-1 у поданих суду письмових поясненнях.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Отже, зі змісту ст. 377 ЦК України випливає, що, набувши право власності 20.08.2018 на нерухоме майно (в даному випадку на незавершене будівництво будівель та споруд автостоянки, які розміщені на спірній земельній ділянці) саме третя особа-1 стала фактичним користувачем спірної земельної ділянки.

Статтею 120 ЗК України (в редакції від 01.04.2018, яка була чинною на моменту продажу нерухомого майна третій особі-1 за договором дарування незавершеного будівництва будівель та споруд автостоянки від 20.08.2018) врегульовано питання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 120 ЗК України, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Аналіз положень ст. 120 ЗК України також свідчить про припинення у позивача права користування спірною земельною ділянкою.

Аналогічні правові позиції висвітлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 (п. 34), у постановах Верховного суду від 10.04.2018 у справі №915/672/17, від 05.06.2018 у справі №920/717/17, від 16.06.2020 у справі №910/7020/19, від 17.03.2020 у справі №922/2413/19.

Розглядаючи спір по суті, суд також відзначає, що за змістом ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЗК України та ст. 1 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Як встановлено ч. 1 ст. 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (ч. ч. 1, 2 ст. 78 ЗК України).

За положеннями ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Пунктом 10 договору оренди землі встановлено, що розмір нормативної грошової оцінки не є сталим і змінюється у зв'язку із проведенням її щорічної індексації та на підставі інших вимог діючого законодавства. Орендар самостійно зобов'язується щорічно відповідно до інформації Держкомзему про коефіцієнт індексації грошової оцінки земель, опублікований в засобах масової інформації, здійснювати індексацію грошової оцінки земель.

Відповідач вирішив не продовжувати договір оренди землі у зв'язку з тим, що позивачем податкові зобов'язання щодо орендної плати за займану земельну ділянку, передбачені вимогами чинного законодавства України, не виконувалися, чим, за висновком відповідача, порушено п. 10 договору оренди.

Рішенням XXXIII сесії VI скликання Криворізької міської ради від 24.04.2013 №1927 «Про відмову в поновленні договору оренди земельної ділянки від 05.03.2018 за №040810800141» позивачу (Фізичній особі - підприємцю Штефану Владиславу Олександровичу) було відмовлено в поновленні договору оренди від 05.03.2018 за №040810800141 з додатковою угодою від 14.05.2010 за №041010800395 земельної ділянки (кадастровий номер 1211000000:06:134:0057) площею 0,2912 га, наданої для розміщення автостоянки на вулиці Качалова Саксаганського району міста Кривого Рогу та зобов'язано його (позивача) припинити комерційне використання зазначеної земельної ділянки і повернути її міській раді за актом приймання-передачі (повернення) (пункти 1 та 2 рішення).

Суд відзначає, що суть позову у даній справі зводиться до визнання укладеним договору оренди земельної ділянки, а вимога про скасування рішення відповідача фактично є однією з передумов для визнання укладеним договору оренди.

Водночас, суд дійшов висновку, що вимога про визнання укладеним договору оренди з урахуванням встановлених судом обставин задоволенню не підлягає у будь-якому випадку.

Згідно з частиною 1 статті 15, частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України).

Згідно ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: (1) визнання права; (2) визнання правочину недійсним; (3) припинення дії, яка порушує право; (4) відновлення становища, яке існувало до порушення; (5) примусове виконання обов'язку в натурі; (6) зміна правовідношення; (7) припинення правовідношення; (8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; (9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; (10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Вимога про визнання правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

В силу положень частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу) особи, тоді як відсутність обставин на підтвердження наявності порушення такого права, за захистом якого звернувся позивач, є підставою для відмови у задоволенні позову (пункт 51 постанови Верховного Суду від 09.04.2019 у справі №908/1194/18).

Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

Суд має розглядати лише такий спір, у якому позовні вимоги можуть бути або задоволені, чим спір по суті буде вичерпано, або в їх задоволенні може бути відмовлено. У тому ж разі, якщо за змістом заявлених позовних вимог (а не з огляду на обставини справи) задоволення позову є неможливим, немає, як видається, підстав стверджувати про наявність юридичного спору. Суд повинен ухвалювати рішення, яким вичерпувати конфлікт між сторонами, а не давати одній зі сторін за відсутності для цього юридичних підстав сподівання на те, що вона в майбутньому отримає бажане для неї рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 у справі № 369/10789/14-ц).

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (правова позиція, що викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №378/596/16-ц).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.5)). Тобто це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19, пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункт 40)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18, пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18, пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19, пункт 48), від 09.02.2021 у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20, пункт 14) та від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 42).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права.

Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (такий висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20)).

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним».

Таким чином, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Водночас, суд дійшов висновку, що задоволення вимоги про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування - відповідача не призведе до поновлення порушеного права позивача.

Вирішуючи спір в частині позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Ради, суд також врахував, що сам по собі такий спосіб захисту, як визнання укладеним договору оренди землі на запропонованих позивачем умовах, не потребує вжиття додаткових способів захисту, а відтак, скасування спірного рішення відповідача є неналежним способом захисту, що є підставою для відмови в позові в цій частині. Близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.08.2021 у справі №910/6701/20 та від 08.11.2022 у справі №910/18853/21.

Таким чином, з огляду на фактичні обставини справи та наявні у справі докази позовна вимога про визнання неправомірним, незаконним та таким, що підлягає скасуванню у повному обсязі рішення відповідача від 24.04.2013 за №1927 «Про відмову у поновленні договору оренди земельної ділянки від 05.03.2008 №040810800141» визнається такою, що не підлягає задоволенню, оскільки такий засіб правого захисту є неефективним та не призведе до поновлення прав позивача.

Водночас, суд відхиляє вимогу відповідача залишити позов без розгляду в частині вимог про визнання договору укладеним з огляду на таке.

Частиною 3 статті 43 ГПК України визначено, що якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Положення ГПК України не містять критеріїв визначення безпідставного або штучного позову, а тому однозначно встановити, що позов є штучним або завідомо безпідставним, без дослідження всіх обставин справи в їх сукупності, не вбачається за можливе.

Висновок про штучний характер позову або про те, що він є завідомо (для позивача) безпідставним, не повинен ґрунтуватися на припущеннях. В іншому разі висновок про те, що подання такого позову є зловживанням процесуальними правами, не буде переконливим і, відповідно, залишення позовної заяви без розгляду може бути розцінене як порушення права позивача на судовий захист.

У частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З наведеного слідує, що підставою звернення до господарського суду з позовом є порушення прав чи охоронюваних законом інтересів особи, яка звертається з таким позовом. При цьому, реалізуючи своє право на судовий захист, позивач визначає зміст свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу та обґрунтовує підстави позову, виходячи з власного суб'єктивного уявлення про порушення, невизнання чи оспорювання своїх прав або охоронюваних законом інтересів, а також визначає спосіб захисту такого права.

Між тим, суд, за загальним правилом, перевіряє доводи позивача і, в залежності від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

З наявних у справі доказів не вбачається існування обставин, які б свідчили про зловживання позивачем своїми процесуальними правами, а його (позивача) суб'єктивне уявлення про порушення, невизнання чи оспорювання своїх прав та охоронюваних законом інтересів не є підставою для залишення позову без розгляду.

У прохальній частині позовної заяви позивач також просив суд врахувати положення ст. 5 ГПК України та, в разі необхідності, вийти за межі позовних вимог і визначити у своєму рішенні інший спосіб захисту прав, який не буде суперечити закону та відповідатиме інтересам позивача.

Аналізуючи заявлене позивачем у прохальній частині позовної заяви клопотання суд зауважує таке.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У господарському судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. При цьому право визначення предмету позову належить лише позивачу, який обирає правомірний та ефективний спосіб захисту прав та інтересів. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.09.2021 у справі №910/17079/19.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Відповідно, право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов'язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Тотожна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 01.02.2023 у справі №914/3203/21.

Згідно з ч. 2 ст. 5 ГПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

В межах даного спору судом не становлено, що закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу позивача. Водночас, суд встановив лише те, що спосіб захисту, обраний позивачем із кола передбачених законом способів захисту порушеного права, є неналежним у даному випадку.

Відтак, з огляду на положення ГПК України та судову практику суд доходить висновку, що клопотання позивача задоволенню не підлягає.

Як вбачається із заяв по суті, відповідач просить суд до спірних взаємовідносин сторін застосувати строк позовної давності.

Суд зауважує, що за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

В даному випадку суд, вирішуючи спір по суті, дійшов висновку про відмову в позові з підстав його необґрунтованості, а тому строк позовної давності до спірних взаємовідносин не підлягає застосуванню.

Більш того, Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.11.2023 у справі №344/720/21 (61-10122св22).

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Належних доказів на підтвердження своїх доводів, викладених у позовній заяві, позивач суду не надав.

Оцінивши зміст постанови Центрального апеляційного господарського суду від 02.06.2021 у справі №17/5005/17074/2011, якою було відмовлено прокурору у задоволенні вимог про стягнення заборгованості з орендної плати за землю, нарахованої у період з 01.06.2010 до 30.06.2011 суд вважає, що позивачем не доведено преюдиційність вказаної справи для справи №904/3733/22, яка розглядається судом.

Суд наголошує, що предметом у справі №904/3733/22 є скасування рішення Криворізької міської ради від 24.04.2013 за №1927 "Про відмову в поновленні договору оренди земельної ділянки від 05.03.2008 №040810800141" та визнання укладеним договору оренди земельної ділянки у тій самій редакції договору оренди від 29.12.2007 №141 для розміщення автостоянки, яка знаходиться на вул. Качалова у Дніпропетровської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис №040810800141 від 05.03.2008, між Криворізькою міською радою та Фізичною особою-підприємцем Штефаном Владиславом Олександровичем.

Суд встановив, що термін дії вказаного договору оренди закінчився 14.05.2013. Водночас, в провадженні господарського суду перебувала справа №904/5875/15, предметом розгляду якої є повернення спірної земельної ділянки відповідачу від позивача. Незважаючи на те, що строк дії оскаржуваного договору закінчився 14.05.2013, доказів повернення спірної земельної ділянки позивачем відповідачу матеріали справи не містять.

Позивач посилається на справу №904/5875/15, провадження у якій ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 06.12.2022 зупинено (і станом на час вирішення спору, тобто станом на 30.05.2024, у справі №904/3337/22 не поновлено) до набрання законної сили судовим рішенням по справі №212/2276/16-а, у якій прийнято до розгляду заяву ФОП Штефана В.О. про перерахунок заборгованості з орендної плати, в тому ж числі, за спірним договором та щодо повторного розгляду його заяв про поновлення (продовження) раніше укладених договорів оренди, в тому ж числі, щодо спірної земельної ділянки. Варто вказати, що ухвала Центрального апеляційного господарського суду від 06.12.2022 про зупинення провадження у справі №904/5875/15 постановою Верховного Суду від 27.02.2023 залишена без змін.

Оцінивши зміст постанови Центрального апеляційного господарського суду від 19.07.2021 у справі №904/6575/20, якою було відмовлено прокурору у задоволенні вимог про стягнення заборгованості з орендної плати за землю, нарахованої у період з 01.05.2013 по 31.12.2013 і на яку посилається позивач, суд встановив, що вказаною постановою встановлено преюдиційні обставини, а саме:

«Згідно з пунктом 45 договору, цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Таким чином, вищезгаданий договір оренди земельної ділянки набув чинності 05.03.2008.

Додатковою угодою від 20.04.2010 на підставі рішення міської ради № 3714 від 27.01.2010 були внесені зміни до пункту 5 договору оренди від 29.12.2007 та продовжений термін дії договору на три роки на тих самих умовах.

Додаткова угода зареєстрована у Криворізькому міському відділі Дніпропетровської регіональної філії державного підприємства “Центр державного земельного кадастру”, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 14 травня 2010 року за № 041010800395.

Згідно з частиною другою статті 291 ГК України та абз. 1 ч. 1 ст. 31 Закону України “Про оренду землі” (в редакції, чинній на 01.01.2013) договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.

Аналогічні положення про те, що договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено, містить п. 37 Договору оренди земельної ділянки №141 від 29.12.2007.

Необхідно наголосити, що учасниками справи не надано суду доказів продовження правовідносин між сторонами у 2014 році за вказаним договором і в матеріалах справи такі відсутні.

Натомість, в матеріалах справи наявна копія рішення XXXIII сесії VI скликання Криворізької міської ради від 24.04.2013 №1927 “Про відмову в поновленні договору оренди земельної ділянки від 05.03.2018 №040810800141” (т. 1 а.с. 15) з якого вбачається, що Фізичній особі - підприємцю Штефану Владиславу Олександровичу було відмовлено в поновленні договору оренди від 05.03.2018 №040810800141 з додатковою угодою від 14.05.2010 року за № 041010800395 земельної ділянки (кадастровий номер 1211000000:06:134:0057) площею 0,2912 га, надано для розміщення автостоянки на вул. Качалова у Саксаганському районі м. Кривого Рогу та зобов'язано його припинити комерційне використання зазначеної земельної ділянки та повернути її міській раді за актом приймання-передачі (повернення) (пункти 1 та 2 рішення).

Таким чином, Договір оренди земельної ділянки № 141 від 29.12.2007 припинив свою дію 14.05.2013 року.».

Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Беручи до уваги наведене, всі інші аргументи учасників справи суд з урахуванням п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України відхиляє як такі, що не стосуються предмета спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику.

У справі, що розглядається суд дійшов висновку, що позовні вимоги із зазначених позивачем підстав задоволенню не підлягають.

Судові витрати

Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання позовної заяви покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 73 - 79, 86, 129, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Судові витрати зі сплати судового збору покласти на позивача.

Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складене 10.06.2024.

Суддя С.А. Дупляк