Справа № 369/21744/23
Провадження № 2/369/3427/24
Іменем України
26.04.2024 м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:
головуючого судді Волчка А. Я.,
при секретарі Лоу А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області, третя особа, що не заявляє самостійних вимог: Служба у справах дітей Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області, про розірвання шлюбу, відібрання дитини у матері без позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитини,
Позивач звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області із позовом про розірвання шлюбу, відібрання дитини у матері без позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитини. Свої вимоги мотивував тим, що 06.06.2015 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі за текстом - позивач) та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі за текстом - відповідач) зареєстрували шлюб, актовий запис № 1122, підтвердженням чого є свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_1 , видане Центральним відділом державної реєстрації шлюбів Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві 06.06.2015 року. Від шлюбу сторони мають сина, а саме: малолітнього - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 , актовий запис № 6095, виданим Печерським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 28.11.2018 року.
Сімейне життя між подружжям не склалось через постійні сварки та різні погляди на життя на даний час шлюб існує формально, сторони не підтримують сімейні відносини, не ведуть спільного господарства, не мають спільного бюджету. Позивач, вказав, що після припинення спільного проживання вони не можуть дійти згоди щодо проживання дитини. Після того, як сторони перестали проживати разом, син проживав з позивачем, відповідач не заперечувала про те, що син проживає із батьком та його вихованням займається повністю позивач. Позивач зазначає, що останній раз відповідач забрала дитину з дому на прогулянку та не привезла його додому, як наслідок дитина розгублена та знервована, син в телефонній розмові просить його забрати додому, до своєї кімнати.
Наразі син проживає з матір'ю де саме, відповідач не каже. Мати не дає спілкуватись із сином. Відповідачка з сином час не проводила, не брала участі у вихованні та розвитку сина, ухилялась від виконання своїх батьківських обов'язків та наразі забрала дитину і не хоче спілкуватись із позивачем з приводу якнайкращого забезпечення інтересів дитини. При вирішенні спору просив врахувати, що він працює, має стабільний дохід. Також, позивачем вказано в позовній заяві про те, що вихованням сина, розвитком його здібностей, контролем за його здоров'ям та лікуванням до того як сторони почали жити окремо займався повністю позивач. В квартирі, де проживає позивач створені належні умови для комфортного проживання, відпочинку та повноцінного розвитку дитини, в дитини є своя кімната, щодо відповідача, то вона постійно переїжджає та не має змоги забезпечити належні умови житла для сина. А також, позивач вважає, що проживання з батьком сприятиме стабільному психоемоційному стану спокою, належному навчанню та розвитку, а також максимально ефективній адаптації дитини до життя після розлучення батьків. Тому в найкращих інтересах дитини буде визначити місце проживання його разом з батьком.
Враховуючи викладене просив суд розірвати шлюб, відібрати дитину у матері без позбавлення батьківських прав та визначити місце проживання малолітньої дитини, а саме - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 разом із батьком, позивачем.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.12.2023 року в справі було відкрито провадження, призначено її до розгляду в порядку загального позовного провадження та розпочато підготовче провадження.
25.01.2024 року в порядку витребування доказів у підготовчому провадженні судом було постановлено ухвалу, якою клопотання позивача задоволено та витребувано у Служби у справах дітей Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області (ЄДРПОУ 45031835) висновок про доцільність проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
На виконання вимог вищевказаної ухвали суду, 02.04.2024 року за вх. № 16132 від Служби у справах дітей Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області (ЄДРПОУ 45031835) надійшов висновок № 157/41 від 26.03.2024 року про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та рішення виконавчого комітету Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області № 157/41 від 26.03.2024 року про затвердження висновку про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19.04.2024 року підготовче провадження в справі закрито та призначено її до розгляду по суті.
При цьому, позивач у судове засідання не з'явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутністі просив суд задовольнити позову.
У свою чергу відповідач також до суду не з'явилася, подала заяву про розгляд справи у її відсутність, де вказала, що позов визнає повністю.
Представник Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області в судове засідання не з'явився, повідомлялись належним чином, причини неявки суду не повідомили, клопотань про відкладення до суду не надходило.
Представник Служби у справах дітей Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області в судове засідання не з'явився, повідомлялись належним чином, причини неявки суду не повідомили, клопотань про відкладення до суду не надходило.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні взаємини подружжя, суд вважає, що позовна заява підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положеннями ст.12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
Відповідно ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу.
Частиною 1 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Згідно частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Так, під час судового розгляду судом встановлено, що 06.06.2015 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстрували шлюб, про що Центральним відділом державної реєстрації шлюбів Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві 06.06.2015 року складено актовий запис № 1122 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 , копія якого міститься у матеріалах справи.
Від шлюбу сторони мають малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується наявною у м атеріалах справи копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , актовий запис № 6095, виданого Печерським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві 28.11.2018 року.
При цьому, з матеріалів справи вбачається, що відносини в сім'ї між сторонами не склалися, сімейні стосунки між ними припинені, спільне господарство вони не ведуть, не мають спільного бюджету та проживають окремо, тобто їх шлюб носить лише формальний характер.
Правом на надання строку на примирення сторони не виявили бажання скористатися, що підтверджується наявними у матеріалах справи їх заявами, поданими до суду, згідно з якими позивач просив його позовні вимоги задовольнити, а відповідач не заперечувала щодо позовних вимог про розірвання шлюбу. Що свідчить про те, що сторони не бажають зберегти шлюб.
При цьому, За змістом положень ч. 1 ст. 24 СК України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Частинами 3, 4 ст. 56 СК України, передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Частиною 2 статті 104 Сімейного кодексу України встановлено, що шлюб припиняється внаслідок його розірвання.
Відповідно до ч. 1 ст. 110 СК України, позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
Крім того, ст.17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського Суду з прав людини як джерело прав.
Крім цього, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У пункті 84 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Валліанатос та інші проти Греції» від 07.11.2013 року (Заяви №№29381/09 та 32684/09) передбачено: «Суд наголошує на принципах, встановлених у його практиці. Мета захисту родини у її традиційному сенсі є доволі абстрактною і для її реалізації може використовуватися широкий спектр конкретних заходів… Також, з огляду на те, що Конвенція є «живим» документом, який слід тлумачити у світлі умов сьогодення…, держава при виборі засобів, покликаних забезпечувати захист сім'ї та повагу до сімейного життя, як цього вимагає стаття 8, обов'язково має брати до уваги зміни, що відбуваються у суспільстві і у ставленні до соціальних питань, цивільного стану і міжособистісних стосунків, включаючи той факт, що не існує лише одного шляху чи лише одного вибору, коли йдеться про те, як вести сімейне або приватне життя».
Окрім цього, пунктом 126 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява 56030/07) від 12 червня 2014 року встановлено: «Що стосується права на приватне та сімейне життя, Суд наголошує на важливості для осіб мати можливість вільно приймати рішення з приводу того, як вести своє приватне та сімейне життя. У зв'язку з цим повторно наголошується, що відповідно до статті 8 також надається охорона прав на самореалізацію як у формі особистого розвитку…, так і з точки зору права на встановлення та розвиток відносин з іншими людьми та навколишнім світом, при цьому поняття особистої автономії є важливим принципом, що береться за основу при тлумаченні гарантій, які викладені в такому положенні.».
Згідно до п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з'ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.
Зважаючи на принципи рівноправності жінки і чоловіка, закон вимагає, щоб згода на одруження була взаємною. Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії його реєстрації, а і під час знаходження в шлюбі, що зумовлює можливість добровільного розірвання шлюбу, про що записано в статті 16 Конвенції «Про дискримінацію жінок» в ч.1 підпункту «с», «однакові права і обов'язки під час шлюбу і після його розірвання». Шлюб - це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім'ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер.
З врахуванням того, що жоден з подружжя не виявив бажання примиритися, суд приходить до висновку, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу буде суперечити їх інтересам, тому шлюб слід розірвати.
Згідно з ч. 2 ст. 112 СК України передбачено, що суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Таким чином, оцінивши зібрані по справі докази у їх сукупності, суд вважає, що збереження їх сім'ї є неможливим, а тому є усі підстави для розірвання шлюбу, оскільки подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу буде суперечити інтересам сторін.
У частині позовних вимог про відібрання дітей у матері без позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дітей суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Відповідно до ч. 2 ст. 82 ЦПК України відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
З пояснень сторін встановлено, що після припинення спільного проживання, сторони не можуть дійти згоди щодо проживання малолітнього сина. Останній раз відповідач забрала дитину з дому на прогулянку та не привезла його додому, як наслідок дитина розгублена та знервована, син в телефонній розмові просить його забрати додому, до своєї кімнати. Наразі син проживає з матір'ю де саме, відповідач не каже. Мати не дає спілкуватись із сином.
Судом встановлено, що останнє фактичне місце проживання відповідача, це адреса: АДРЕСА_1 . Дані щодо фактичного проживання відповідача підтверджуються довідкою Виконавчого комітету Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області від 20.12.2023 року № 816 про те, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_5 дійсно проживає, але не зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
Також, встановлено судом, що відповідач з дитиною час не проводить, не бере участі у вихованні та розвитку дітей, ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків та не хоче спілкуватись із позивачем з приводу якнайкращого забезпечення інтересів дітей. Позивач має стабільний дохід та працює в АТ "ОТП БАНК" з 10.10.2013 року на посаді провідного експерта сектору звітності та мотиваційних моделей управління підтримки врегулювання кредитів департаменту збору та врегулювання кредитів з 01.07.2020 року по теперішній час та має посадовий оклад в розмірі 58 955,00 гривень, що підтверджується наявною у матеріалах справи довідкою від 19.12.2023 року № 845/14-1-1 видана АТ "ОТП БАНК".
Вихованням сина, розвитком його здібностей, контролем за їх здоров'ям та лікуванням до того як сторони почали жити окремо займався повністю позивач та продовжує займатись. В квартирі, де проживає позивач створені належні умови для комфортного проживання, відпочинку та повноцінного розвитку дитини, в сина є своя кімната, щодо відповідача, то вона постійно переїжджає та не має змоги забезпечити належні умови житла для дитини. Зазначене, сприятиме стабільному психоемоційному стану спокою, належному навчанню та розвитку дитини, а також максимально ефективній адаптації дитини до життя після розлучення батьків. Тому в найкращих інтересах дитини буде визначити місце проживання сина разом із позивачем.
Судом встановлено, що відповідач ухиляється від покладеного на неї обов'язку визначеного ст. 180 СК України щодо утримання дітей.
Частинами 6, 8 статті 7 Сімейного кодексу України визначено, що жінка та чоловік мають рівні права та обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно зі ст. 150 СК України, батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст.121 права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Згідно ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до ч. 2 ст. 141 СК України, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Частиною 2 ст. 150 СК України передбачено, що, батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Згідно ч. 4 ст. 150 СК України, батьки зобов'язані поважати дитину.
Зокрема, Конституція України та Сімейний кодекс України встановлюють загальні принципи та правила щодо батьківства, батьківських прав та обов'язків.
Згідно зі Сімейним кодексом України, батьківські права та обов'язки є нероздільними і не залежать від шлюбу батьків. Отже, незалежно від статусу батьківських стосунків (шлюб, розлучення, одностатеві шлюби тощо), батько має рівні права та обов'язки щодо виховання своїх дітей.
Відповідно до ст. 153 СК України, мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Частиною 2 ст. 155 СК України передбачено, що батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Згідно ч. 2 ст. 157 СК України, той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
З аналізу зазначених вище норм вбачається, що батьки несуть відповідальність за розвиток дитини, забезпечують її матеріальний та духовний розвиток, а права та обов'язки батьків повинні ґрунтуватися на принципі інтересів дитини.
Право на свободу вибору місця проживання кожному гарантоване ст. 33 Конституції України.
Відповідно до ст.51 Конституції України, ст.5 СК України держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, забезпечує охорону прав матері та батька, створює умови для зміцнення сім'ї. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини.
Згідно із ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому, у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Частиною 3 ст.29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч.4 ст.29 ЦК України).
Згідно ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини, ст. 7 СК України, при вирішення будь-яких питань щодо дітей суд повинен керуватися максимальним забезпеченням їх інтересів.
Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Судам слід враховувати також положення ст. 160 СК України, якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла десяти років, - за спільною згодою батьків та самої дитини, а місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до ст. 291 Цивільного Кодексу України фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом. Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Частина 2 та 3 ст. 160 Сімейного кодексу України зазначає, що місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
У принципі 6 Декларації прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (далі - Декларація) 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому випадку, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.
Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Україною 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція) визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до ч.1 ст.3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У п. 54 рішення ЕСПЛ «Хант проти України» ( від 07.12.2006 року), суд нагадує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі Olsson v. Sweden, від 27 листопада 1992 року) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (рішення у справі Johansen v. Norway від 7 серпня 1996 року, п. 78.)
Практика ЕСПЛ встановлює акценти, відповідно до яких при розгляді сімейного спору пріоритет мають інтереси дитини над інтересами батьків; діти, народжені у шлюбі, і діти, народжені поза шлюбом, є рівними у своїх правах; будь-яке обмеження, накладене на особисте спілкування у відносинах між батьками та дітьми, повинне ґрунтуватися на належних до справи та обґрунтованих причинах, висунутих для захисту інтересів дитини і для подальшого об'єднання сім'ї. (Справа «Савіни проти України» від 18 грудня 2008р., «МакМайкл проти Сполученого Королівства» від 24 лютого 1995 року).
Статтею 180 СК України закріплено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Декларація прав дитини, проголошена Генеральною Асамблею ООН 20 листопада 1959 року, як принципове положення визначила, що дитина повинна зростати в умовах турботи.
Частиною 1 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до ч. 1 ст.170 СК України, суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.
В абзаці 2 п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» роз'яснено, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Згідно ч. 7, 8, 9 ст. 7 Сімейного кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Батько, який самостійно виховує дітей, має такі самі права та обов'язки, як і будь-який інший батько відповідно до законодавства України. Зокрема, це включає право на участь у вихованні та прийняття рішень, пов'язаних з дітьми, їхнім здоров'ям, освітою, майновими питаннями тощо, а також обов'язок дбайливого ставлення до дітей та їхнього благополуччя.
У частині позовних вимог щодо відібрання дітей у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст.170 СК України, суд постановляє рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.
В абзаці 2 п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» роз'яснено, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Позивач має постійний та достатній дохід, самостійно займається вихованням та утриманням дітей, забезпечує матеріально та піклується про дітей, має власне житло, в якому створені належні умови для проживання та розвитку дітей. Позивач, як батько належним чином виконує свої батьківські обов'язки, забезпечує дитину усім необхідним, проявляє батьківську турботу, піклується про її фізичний та духовний розвиток, цікавиться станом здоров'я та успіхами, виявляє інтерес до внутрішнього світу.
Судом встановлено, що відповідач постійно змінює своє місце місця проживання, а також відповідач, як мати належним чином не виконує свої батьківські обов'язки по вихованню дітей, не займається їх розвитком, не утримує дітей, наведене свідчить про самоусунення відповідача від виконання батьківських обов'язків по вихованню та утриманню дітей.
Враховуючи вищезазначене та керуючись приписами Сімейного кодексу України відібрання дітей у матері без позбавлення батьківських прав передбачає самостійне виховання дітей батьком, тобто батько є особою, яка самостійного виховує дітей до 18 років.
Враховуючи встановлені в ході розгляду справи обставини, суд приходить до переконання, що позовну заяву слід задовольнити в повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 3, 110-112,114,109, 41, 161, 180-183, 191 Сімейного кодексу України, ст.ст. 10, 12, 13, 81, 83, 200, 258, 206, 263, 265, 268, 354, 430 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області, третя особа, що не заявляє самостійних вимог: Служба у справах дітей Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області, про розірвання шлюбу, відібрання дитини у матері без позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, - задовольнити.
Шлюб, зареєстрований 06.06.2015 року між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , актовий запис № 1122, свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_1 , видане Центральним відділом державної реєстрації шлюбів Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві 06.06.2015 року - розірвати.
Відібрати малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , свідоцтво про народження серія НОМЕР_2 , актовий запис № 6095, видане Печерським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 28.11.2018 року у матері, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , без позбавлення її батьківських прав та передати для самостійного виховання малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , його батьку - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , який фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 .
Визначити місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , свідоцтво про народження серія НОМЕР_2 , актовий запис № 6095, видане Печерським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 28.11.2018 року, разом із батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , який фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про позивача - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , який фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 .
Інформація про відповідача - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ), яка фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
Суддя Андрій ВОЛЧКО