Апеляційне провадження № 22-ц/824/9938/2024
Справа № 753/2759/24
Іменем України
05 червня 2024 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва, постановлену у складі судді Маркєлової В.М. в м. Київ 13 лютого 2024 року у справі за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення аліментів з ОСОБА_2 ,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із даною заявою, просила видати судовий наказ, яким стягнути з ОСОБА_2 аліменти на її користь на утримання малолітнього сина ОСОБА_3 , 2014 року народження, в розмірі частки з усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісяця, починаючи з 01 лютого 2024 року та до досягнення дитиною повноліття.
Заяву мотивувала тим, що з 2013 року проживала з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, в даний період у них народилася спільна дитина ОСОБА_3 , 2014 року народження, батьком якої є ОСОБА_2 . Сімейне життя не склалося, в зв'язку з чим вони з ОСОБА_2 проживають окремо, а дитина проживає з нею та потребує утримання від батька.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 13 лютого 2024 року у видачі судового наказу відмовлено.
Заявник ОСОБА_1 , не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 13 лютого 2024 року та направити справу для розгляду для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що відповідно до ст. 181, ч. 5 ст. 183 СК України кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.
Вказувала, що ст. 162 ЦПК України визначено, що заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом.
Загальні правила підсудності передбачені у параграфі 3 глави 2 розділу І ЦПК України, зокрема у ст. 27 ЦПК України вказано, що позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом. При цьому ст. 28 ЦПК України визначено, що позови про стягнення аліментів пред'являються за вибором позивача за зареєстрованим місцем проживання чи перебування відповідача або за своїм зареєстрованим місцем проживання чи перебування.
Враховуючи, що в даному випадку її заява стосується стягнення аліментів, така заява підлягала подачі за правилами ст. 28 ЦПК України. Нею відповідно до наданого ст. 28 ЦПК України права вибору було обрано подачу заяви про видачу судового наказу про стягнення аліментів з ОСОБА_2 до суду за її зареєстрованим місцем проживання, а саме до Дарницького районного суду м. Києва.
Таким чином, нею було дотримано передбачених ст. 27, 28, 162 ЦПК України правил підсудності з подачі заяви про видачу судового наказу про стягнення аліментів, а отже суд зобов'язаний був прийняти її до розгляду та видати відповідний наказ.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Ухвала суду першої інстанції щодо відмови у видачі судового наказу віднесена до п. 1 ч. 1 ст. 353 ЦПК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Із матеріалів справи вбачається, що в лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на утримання дитини в розмірі однієї чверті заробітку (доходу) платника аліментів. Заявником вказано місце свого проживання АДРЕСА_1 а також місце проживання платника аліментів АДРЕСА_2 (а. с. 1).
До заяви про видачу судового наказу додано копії документів, що посвідчують особу, боржника та стягувача, копію свідоцтва про народження дитини.
З копії паспорту ОСОБА_2 , згідно останніх даних про місце реєстрації, вбачається, що ОСОБА_2 26 березня 2002 року був зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 (а. с. 11).
Згідно відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру від 14 лютого 2024 року, ОСОБА_2 зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 (а. с. 16).
Відмовляючи ОСОБА_1 у видачі наказу ухвалою від 02 лютого 2023 року, суд першої інстанції керувався п. 9 ч. 1 ст. 165 ЦПК України та виходив із того, що місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника зареєстроване за адресою АДРЕСА_2 , що знаходиться поза межами територіальної підсудності Дарницького районного суду м. Києва.
Із даними висновками апеляційний суд не може погодитись, виходячи із наступного.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка є частиною національного законодавства, кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
Згідно із частиною першою статі 8 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Частиною першою статті 23 ЦПК України встановлено, що усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами як судами першої інстанції, крім справ, визначених частинами другою та третьою цієї статті.
Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен перевірити належність справ до його юрисдикції (предметної та суб'єктної) та підсудності (територіальної юрисдикції).
Територіальна юрисдикція визначається колом цивільних справ у спорах, вирішення яких віднесено до повноваження суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 160 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 161 цього Кодексу. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до ст. 161 ЦПК України судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 165 ЦПК України суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо: 1) заява подана з порушеннями вимог статті 163 цього Кодексу; 2) заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано; 3) заявлено вимогу, яка не відповідає вимогам статті 161 цього Кодексу; 4) наявні обставини, передбачені частиною першою статті 186 цього Кодексу; 5) з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом для такої вимоги, або пройшов строк, встановлений законом для пред'явлення позову в суд за такою вимогою; 6) судом раніше виданий судовий наказ за тими самими вимогами, за якими заявник просить видати судовий наказ; 7) судом раніше відмовлено у видачі судового наказу з підстав, передбачених пунктами 3-6 частини першої цієї статті; 8) із поданої заяви не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги, за якою заявником подано заяву про видачу судового наказу; 9) заяву подано з порушенням правил підсудності.
Відповідно до ст. 162 ЦПК України заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом.
Системний аналіз змісту ст. 162 ЦПК України надає підстави для висновку, що ця стаття не визначає підсудність (територіальну юрисдикцію) заяв, поданих в порядку наказного провадження, а відсилає до загальних правил, встановлених цим Кодексом, а саме статтями 27 - 30 ЦПК України (загальна, альтернативна та виключна підсудність).
За загальним правилом частини першої статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
У той же час законодавець визначив підсудність справ за вибором позивача, зокрема частина перша статті 28 ЦПК України, на яку міститься посилання у заяві про видачу судового наказу, передбачає, що позови про стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.
Тлумачення статей 27, 28 ЦПК України свідчить про те, що підсудність за вибором позивача (альтернативна підсудність) - це така підсудність, при якій позивачу надається право за своїм вибором пред'явити позов в один з декількох вказаних у законі судів. Разом із тим, правила альтернативної підсудності не позбавляють позивача права звернутися із позовом за правилами загальної підсудності (стаття 27 ЦПК України), оскільки позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу (частина шістнадцята статті 28 ЦПК України).
Отже, за змістом наведеного можна дійти висновку, що не виключаючи можливість звернення позивача до суду за правилами загальної підсудності (за місцезнаходженням відповідача), альтернативна підсудність встановлює можливість звертатися до іншого суду з відповідним позовом, тобто встановлює альтернативу - можливість для позивача обрати один із двох чи більше судів.
При цьому суд не має права обмежувати вибір позивача (заявника) для розгляду справи у конкретному суді.
Таким чином, заяви про видачу судового наказу про стягнення аліментів можуть бути подані як за зареєстрованим місцем проживання (перебування) відповідача (боржника), так і за зареєстрованим місцем проживання (перебування) позивача (заявника) за вибором останнього.
Заявник ОСОБА_1 зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 , що відповідає територіальній підсудності Дарницького районного суду м. Києва.
Враховуючи те, що у даній справі цивільним процесуальним законодавством надано заявнику право обирати суд, до якого вона має намір подати заяву про видачу судового наказу щодо стягнення аліментів на утримання дитини, ОСОБА_1 , скориставшись таким правом, звернулася до суду за своїм зареєстрованим місцем проживання.
Таким чином, у суду першої інстанції не було передбачених законом підстав для відмови у видачі судового наказу.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має застосовуватися на практиці і бути ефективним (рішення у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року).
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року).
Судові процедури повинні бути справедливими, тому суди мають гарантувати сторонам розгляд справ належним складом суду за встановленою підсудністю, не допускаючи порушення їх конституційних прав в доступі до правосуддя.
Виходячи із вищевикладеного, ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 13 лютого 2024 року не можна вважати законною та обґрунтованою, висновки суду першої інстанції про відмову у видачі судового наказу є помилковими і не ґрунтуються на вимогах процесуального закону, відтак ухвала суду першої інстанції не може залишатися в силі і підлягає скасуванню.
Відповідно до приписів п. 3, 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України, оскільки ухвала, що перешкоджає подальшому провадженню, постановлена із порушенням норм процесуального права.
Керуючись ст. 7, 367, 374, 379, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 13 лютого 2024 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Судді: Кашперська Т.Ц.
Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.