Справа № 462/2826/24
06 червня 2024 року м.Львів
Залізничний районний суд м. Львова в складі головуючого-судді Боровкова Д.О., розглянувши у приміщенні суду у м. Львові у спрощеному позовному проваджені без повідомлення сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Таскомбанк» про захист прав споживачів та зобов'язання до вчинення дій,
встановив:
Позивач звернувся до суду із позовом, у якому просить зобов'язати відповідача АТ «Таскомбанк» здійснити перерахунок його заборгованості ОСОБА_1 за Заявою - договором від 23 лютого 2022 року № 2953933-509 про надання споживчого кредиту з огляду на нікчемність положень підпункту 1.2.3 та пункту 1.4 вказаної заяви-договору; зобов'язати відповідача зарахувати сплачені ним комісії за надання та обслуговування кредиту в рахунок погашення основного кредиту за вказаним кредитним договором.
Свої вимоги мотивує тим, що 23 лютого 2022 року між сторонами було підписано кредитний договір у формі Заяву-договір № 2953933-509 про надання споживчого кредиту. Він отримав кредит шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок у сумі 123480,00 грн строком на 48 місяців. Сторонами було погоджено сплату процентів за користування кредитом у сумі 0,001 % річних. Крім цього, відповідно до підпункту 1.2.3 договору комісія за надання кредиту (за наявності) становить 2,9%, що складає 3480,00 грн. Також, пунктом 1.4 договору передбачено сплату комісії за обслуговування кредиту у розмірі 2,90% на місяць від основної суми кредиту. Вважає, що вказані положення договору щодо сплати комісії є незаконними, суперечать вимогам законодавства у сфері захисту прав споживачів, а відтак є нікчемними. В зв'язку з наведеним просить позов задовольнити.
03 квітня 2024 року ухвалою Залізничного районного суду м. Львова вказана справа призначена до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, а відповідачу було запропоновано подати до суду заяву із обґрунтованим запереченням проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження та відзив на позов по вказаній справі.
Представник відповідача подав до суду письмовий відзив, в якому проти позову заперечив, мотивуючи це тим, що позивач, підписавши кредитний договір підтвердив, що ознайомлений із законодавством у сфері захисту прав споживачів, банк надав позивачу послуги у повному обсязі. Крім цього, сторони при укладені договору досягли згоди пор всіх істотних умовах, а сам договір ніяким чином не порушує права позивача, а відтак відсутні підстави для того, щоб вважати положення підпункту 1.2.3 та пункту 1.4 вказаної заяви-договору нікчемними. В зв'язку з наведеним, просить позов задовольнити.
Враховуючи наведене, відповідно до частини 8 статті 178 та частини 5 статті 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Вивчивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Фактичні обставини, встановлені судом.
Судом встановлено, що 23 лютого 2022 року між АТ «Таскомбанк» та ОСОБА_1 було підписано кредитний договір у формі Заяву-договір № 2953933-509 про надання споживчого кредиту /а.с.4-8/.
ОСОБА_1 надано кредит шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок у сумі 123480,00 грн строком на 48 місяців (пункти 2.2, 2.6 договору). Сторонами було погоджено сплату процентів за користування кредитом у сумі 0,001 % річних (підпункт 1.2.9 договору).
У підпункті 1.2.10 договору зазначено, що орієнтовна реальна річна ставка та орієнтовна загальна вартість кредиту визначається відповідно до законодавства та зазначається у Графіку платежів з обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної процентної ставки за Заявою - договором про споживчий кредит (додаток № 1 до Заяви-договору).
Відповідно до підпункту 1.2.3 договору комісія за надання кредиту (за наявності) становить 2,9%, що складає 3480,00 грн.
Пунктом 1.4 договору передбачено сплату комісії за обслуговування кредиту у розмірі 2,90% на місяць від основної суми кредиту.
З аналізу вказаних положень Заяви-договору № 2953933-509 слідує, що кредитним договором передбачено сплату двох видів комісії, а саме: комісії за надання кредиту в розмірі 2,9%, що складає 34800,00 грн., яка сплачується одноразово у день надання коштів, а також, комісії за обслуговування кредиту в розмірі 2,9%, що складає 3580,92 грн., яка сплачується щомісячно.
Згідно з пунктом 1.12 договору цією заявою-договором позичальник доручив банку договірне списання з його поточного рахунку № НОМЕР_1 на сплату комісії відповідно до п. 1.1.3 цієї Заяви-договору.
ОСОБА_1 підтвердив, що на момент укладання Заяви-договору попередньо ознайомлений з умовами та правилами надання споживчого кредиту в тому числі вартістю спожи, а також, інформацією, надання якої передбачене нормативними документами Національного банку України, які йому роз'яснені, є зрозумілими для нього, не потребують додаткового тлумачення та з якими цілком згодний (пункт 2.2).
З Графіку платежів з обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної процентної ставки за Заявою - договором убачається, що розмір комісії за обслуговування кредитної заборгованості складає 3580,92 грн щомісяця /а.с.9/
Разом з тим, у договорі не зазначено переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, що надаються відповідачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування).
Позивач вважає, що положення договору щодо обов'язку позичальника щомісяця сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними
Позиція суду та застосовані норми матеріального права.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов'язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.
Таким чином, Законом України «Про споживче кредитування» безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за надання та за обслуговування кредиту.
Вказаний правовий висновок міститься у пункті 31.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року № 496/3134/19.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)).
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги (частини перша та друга статті 633 ЦК України).
Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору (частина перша статті 634 ЦК України).
Споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 11 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування»).
Тобто, споживчим є будь-який кредит наданий споживачу для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит (частини перша та друга статті 11 Закону України «Про споживче кредитування»).
Умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними (частина п'ята статті 12 Закону України «Про споживче кредитування»).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 зазначено, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі № 740/3852/19 (провадження № 61-7745св21) зазначено, що: «відповідно до частини другої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв'язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року у справі № 727/5461/23 (провадження № 61-17096св23) за позовом Акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту, а також за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Таскомбанк» про захист прав споживача зазначено, що:
«суд першої інстанції встановив, що в кредитному договорі не зазначено переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, що надаються відповідачу та за які банком встановлена щомісячна комісія, а тому АТ «Таскомбанк» не надав доказів наявності, переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладенні оспорюваного кредитного договору, а тому положення кредитного договору щодо обов'язку позичальника щомісяця сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування»;
апеляційний суд не врахував, що споживчим є будь-який кредит наданий споживачу для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; надання інших послуг за обслуговування кредиту, не пов'язаних з інформуванням про стан кредитної заборгованості, за вказану плату умовами договору не передбачено;
поза увагою апеляційного суду залишилось те, що, якщо в кредитному договорі банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позивачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування), то положення кредитного договору щодо обов'язку позичальника щомісячно сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування»;
суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що положення договору щодо обов'язку позичальника щомісяця сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними, а позовна вимога про стягнення комісії в розмірі 24 854,22 грн необґрунтована та задоволенню не підлягає».
Щодо недійсності положень підпункту 1.2.3 та пункту 1.4 Заяви-договору № 2953933-509 про надання споживчого кредиту від 23 лютого 2022 року, які передбачають у кредитному договорі комісію за надання та обслуговування кредиту.
Беручи до уваги, що у даній справі відповідач АТ «Таскомбанк» в Заяві-договорі № 2953933-509 про надання споживчого кредиту не зазначив та не надав суду доказів наявності, переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позивачу ОСОБА_1 та за які банком встановлена одноразова комісія за надання кредиту та щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування), то суд приходить до висновку, що положення Заяви-договору щодо обов'язку позичальника щомісячно сплачувати плату за обслуговування кредиту, які передбачені у підпункті 1.2.3 та пункті 1.4 вказаного кредитного договору, є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».
З огляду на наведене, суд вважає некоректними твердження представника відповідача про те, що положення кредитного договору, якими передбачено сплату комісії відповідають вимогам законодавства про захист прав споживачів, і тому, не бере ці твердження до уваги.
Щодо позовних вимог про зобов'язання АТ «Таскомбанк» здійснити перерахунок кредитної заборгованості з огляду на нікчемність підпункту 1.2.3 та пункту 1.4 Заяви-договору № 2953933-509 про надання споживчого кредиту та зобов'язання відповідача зарахувати в рахунок погашення кредиту та процентів, отримані останнім комісії.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
В постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 вказано, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
Згідно зі статтею 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
За правилами вказаної статті реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
Таким чином, суд, встановивши наявність обставин нікчемності положень підпункту 1.2.3 та пункту 1.4 Заяви-договору № 2953933-509 про надання споживчого кредиту, приходить до висновку, що в порядку застосування наслідків виконання нікчемного правочину необхідно зобов'язати АТ «Таскомбанк» здійснити перерахунок кредитної заборгованості позичальника з огляду на нікчемність умов цього договору в частині сплати комісії, що по своїй суті забезпечить захист інтересу ОСОБА_1 у правовій визначеності.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року у справі № 199/7014/20 (провадження № 61-17825св21).
Висновки суду.
Враховуючи наведене, суд, дослідивши докази по справі в їх сукупності, прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.
Щодо розподілу судових витрат.
Суд вважає, що відповідно до вимог статті 141 ЦПК України судовий збір за дві вимоги немайнового характеру, які були задоволені, в розмірі 2422,40 грн. (1211,20 грн. +1211,20 грн.), від сплати якого позивачка був звільнений, підлягають стягненню з відповідача на користь держави, оскільки позов задоволений у повному обсязі.
Керуючись статтями 81,89,141,263-265 ЦПК України, суд
ухвалив:
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Таскомбанк» про захист прав споживачів та зобов'язання до вчинення дій - задовольнити.
Зобов'язати Акціонерне товариство «Таскомбанк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за Заявою - договором від 23 лютого 2022 року № 2953933-509 про надання споживчого кредиту з огляду на нікчемність положень підпункту 1.2.3 та пункту 1.4 вказаної заяви-договору, зарахувавши сплачені ОСОБА_1 комісії за надання та обслуговування кредиту в рахунок погашення основного кредиту за вказаним кредитним договором.
Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» в дохід держави 1211 гривень 20 коп. судового збору.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи безпосередньо до Львівського апеляційного суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП: НОМЕР_2 ).
Відповідач: Акціонерне товариство «Таскомбанк» (01032, м. Київ, вул. С.Петлюри, буд. 30; ЄДРПОУ 09806443).
Суддя:
Оригінал рішення.