Справа № 199/10167/21
(2/199/46/24)
Іменем України
23.02.2024 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська
у складі головуючого судді - Авраменка А.М.,
при секретарі судового засідання - Куземі О.Г.,
за участю: представника позивача - ОСОБА_1
представника відповідачів - ОСОБА_2 ,
представника відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Шаулової Марини Олексіївни, приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко Валентини Володимирівни, третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Петренко Катерина Володимирівна, про визнання недійсною довіреності, визнання частково недійсним договору купівлі-продажу, припинення права власності, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, -
17 грудня 2021 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернувся позивач із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого послався на те, що позивач та відповідач ОСОБА_5 були співвласниками квартири АДРЕСА_1 , яка належала їм на праві спільної часткової власності - 1/3 частина позивачу, 2/3 частин - вказаному відповідачу, який є сином колишньої дружини позивача. У квартирі позивач не проживає з кінця 2001 року після розірвання судом його шлюбу з матір'ю зазначеного відповідача. Між позивачем та ОСОБА_5 виник спір щодо можливості проживання позивача у квартирі, який було вирішено рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 червня 2006 року на користь позивача шляхом його вселення у квартиру та визначення порядку користування квартирою. Однак позивач цим рішення не скористався через неможливість спільного проживання цих сторін. У листопаді 2021 року позивач дізнався про відчуження всієї квартири на користь відповідача ОСОБА_7 . З відповіді КП ДМБТІ на запит нотаріуса позивач дізнався, що квартира, включаючи належну позивачу частку, була відчужена ОСОБА_5 за довіреністю начебто від імені позивач на користь ОСОБА_6 , а вже потім останнім на користь ОСОБА_7 . Позивач стверджує, що жодної довіреності на продаж своєї частки квартири він нікому, в тому ОСОБА_5 , не надавав, в матеріалах інвентаризаційної справи КП ДМБТІ міститься копія паспорту на ім'я позивача, яка відрізняється від паспорту, що наявний у позивача (анкетні дані заповнено друкованим способом, а не від руки, а також невірно зазначено місце народження позивача). За викладених обставин позивач звернувся до суду із даним позовом, в якому просив: визнати недійсною довіреність від 23 вересня 2011 року (реєстровий №420), якою начебто позивач надав ОСОБА_5 право на продаж його частки квартири; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири (реєстровий №5752) від 26 грудня 2011 року - в частині продажу належної позивачу 1/3 частини квартири; припинити право власності ОСОБА_7 на належну позивачу 1/3 частину квартири; визнати за позивачем право власності на належну йому 1/3 частину квартири; витребувати з володіння ОСОБА_7 вищевказану кватиру, 1/3 частина якої належить позивачу. Судові витрати позивач просив покласти на відповідачів.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2021 року повернуто заяву позивача про забезпечення позову.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 січня 2022 року задоволено заяву представника позивача про забезпечення позову.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 травня 2022 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін. Цією ж ухвалою суду задоволено частково клопотання позивача про витребування доказів.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2022 року задоволено клопотання позивача про витребування доказів.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2023 року за клопотанням представника позивача у справі призначено судову почеркознавчу експертизу.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 липня 2023 року провадження у цивільній справі поновлено.
Ухвалами Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 серпня 2023 року, постановленими без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотань представника відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання явки позивача та відповідача ОСОБА_5 в судове засідання обов'язковою.
Ухвалами Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2023 року, постановленими без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотань представника відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання обов'язковою явки позивача в судове засідання та його допит в якості свідка, а також закрито підготовче провадження, а справу призначено до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги свого довірителя підтримала, наполягала на задоволенні позову в повному обсязі з викладених у ньому підстав та обставин, послалась на те, що позивач дізнався про порушення своїх прав лише у листопаді 2021 року, коли звернувся до нотаріуса з метою вирішення питання про відчуження належної йому частки спірної квартири.
Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, правом на подання відзиву не скористався.
Відповідач ОСОБА_6 в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, натомість надіслав до суду відзив, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі з тих підстав, що позивач більш ніж п'ятнадцять років не цікавився спірною квартирою, що, за твердженнями вказаного відповідача, безумовно свідчить про обізнаність позивача щонайменше з кінця 2011 року про відчуження квартири, а отже і про зловживання позивачем правом на звернення до суду із даним позовом. Також від вказаного відповідача до суду надійшла заява про застосування строків позовної давності, яка мотивована тим, що позивач щонайменше з кінця 2016 року був обізнаний, що вже не є власником квартири.
Відповідач ОСОБА_7 в судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, надіслала до суду від відзив, в якому просила відмовити у задоволенні позову в повному обсязі з тих підстав, що позивач не цікавився спірною квартирою більше п'ятнадцяти років, а тому для нього було відомим та очевидним, що він не є власником цієї квартири щонайменше з кінця 2011 року. Наголосила відповідач на зловживання позивачем за таких обставин своїм право на звернення до суду із даним позовом, а також, що відповідач не знала і не могла знати, що набула спірну квартиру за відплатним договором в особи, яка не мала права її відчужувати. Тому задоволення позовних вимог про витребування у відповідача, яка є добросовісним набувачем, спірної квартири на користь позивача призведе до порушення ст.1 Першого протоколу до конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на відповідача буде покладено надмірний індивідуальний тягар. Крім того, ОСОБА_7 подано заяву про застосування строків позовної давності, яка за своїм змістом повторює заяву відповідача ОСОБА_6 та зводиться до твердження про обізнаність позивача про те, що він був обізнаний, що не є власником квартири як мінімум ще з кінця 2016 року.
В судовому засіданні представник відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 проти задоволення позову заперечувала в повному обсязі, просила суд вимовити у задоволенні позову з підстав, викладених у відзивах її довірителів, а також застосувати строки позовної давності, підтримавши і відповідні заяви відповідачів про застосування строків позовної давності.
Відповідач приватний нотаріус ДМНО Шаулова М.О. в останнє судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, в ході розгляду справи проти задоволення позову заперечувала, наполягаючи на правомірності своїх дій щодо вчинення нотаріальних дій та посвідчення правочину, який позивач просить визнати недійсним. Цим відповідачем також подано суду відзив, у якому Шаулова М.О. просила відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що нотаріус не є належним відповідачем у спірних правовідносинах, Шауловою М.О. , як нотаріусом, було встановлено особу довірителя на підставі паспорту громадянина України у відповідності до законодавства, а також оскільки нотаріус згідно закону не несе відповідальності за подання йому для вчинення нотаріальних дій підроблених документів, перевірити підробку яких нотаріус не мала можливості. Окрім того, відповідач просила у відзиві застосувати строки позовної давності, які, за її переконанням, мають обчислюватись з дати посвідчення спірного договору купівлі-продажу квартири від 23 вересня 2011 року.
Представник відповідача приватного нотаріуса ДМНО Шаулової М.О. в судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала з підстав, викладених її довірителькою у відзиві, також просила застосувати строки позовної давності.
Відповідач приватний нотаріус ДМНО Лозенко В.В., а також третя особа в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись, правом на подання відзиву та пояснень третьої особи відповідно не скористались.
За викладених обставин, керуючись положеннями ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд цивільної справи по суті за наведеної явки учасників справи.
Вислухавши учасників справи, які з'явились у судове засідання, дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.
Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Так, в судовому засіданні встановлено, що станом на 28 листопада 2011 року квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної часткової власності позивачу та відповідачу ОСОБА_5 із розміром ідеальних часток співвласників - 1/3 та 2/3 відповідно. При цьому позивачу його частка належала ще з 06 листопада 1998 року. Викладене підтверджується копією витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно, копією свідоцтва про право власності на житло, копією довідки КП ДМБТІ від 10 серпня 2004 року, від 26 липня 2010 року, копією свідоцтва про право на спадщину за законом, копією витягу про реєстрацію прав власності на нерухоме майно.
23 вересня 2011 року приватним нотаріусом ДМНО Шауловою М.О. за реєстровим №420 було нотаріально посвідчено довіреність ВРН №569508 про те, що позивач уповноважує відповідача ОСОБА_5 розпоряджатися (продати, обміняти, здавати в найм (оренду) тощо) за ціну та на умовах за його власним розсудом належну позивачу 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 ), для чого позивач уповноважує ОСОБА_5 бути його представником як власника вищевказаного нерухомого майна в усіх компетентних органах, підприємствах, установах, організаціях, у відносинах з фізичними та юридичними особами, в усіх державних установах, кооперативах і громадських організаціях, в БТІ, органах ДАБК, ГоловАПУ, експертних організаціях, органах державної влади та місцевого самоврядування, відповідних виконавчих комітетах, органах нотаріату, в органах житлово-комунального господарства, органах електро-, водо-, газопостачання, пожежних, санітарно-епідеміологічних установах тощо, з правом узгодження від імені позивача всіх процесуальних питань, подання та отримання всіх необхідних документів, в тому числі з питань реєстрації/перереєстрації на ім'я позивача права власності та вищевказане нерухоме майно.
При цьому вищевказана довіреність була посвідчена приватним нотаріусом після встановлення особи позивача на підставі паспорту громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого 27 грудня 2005 року Ленінським РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області. Анкетні дані позивача у такому паспорті громадянина України заповнені друкованим способом, на сторінці 10 відсутній штамп про реєстрацію шлюбу, а місцем народження позивача вказано м. Дніпропетровськ. В той же час, згідно копії паспорту громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого 27 грудня 2005 року Ленінським РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області, наданої суду стороною позивача, його анкетні дані у паспорті заповнені рукописним способом, сторінка 10 містить штамп із відомостями про реєстрацію шлюбу, а місцем народження позивач значиться с. Загорськ Гавриліво-Посадського району Іванівської області. Крім того, згідно листа ГУ ДМС України в Дніпропетровській області від 23 грудня 2021 року №1201.4.1-14638/12.2-21 позивач був документований паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим 27 грудня 2005 року Ленінським РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області, у зв'язку із непридатністю для користування паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 , виданого 03 лютого 2000 року Амур-Нижньодніпровським РВ УМВС України в Дніпропетровській області. Згідно заяви про видачу паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , яка заповнювалась особисто позивачем при оформленні паспортного документу, позивач народився в с. Загорськ Гавриліво-Посадського району Іванівської області.
Викладені двома абзацами вище фактичні обставини підтверджуються копіями паспортів громадянина України, копією довіреності, копією листа ГУ ДМС України в Дніпропетровській області, копіями документів, на підставі яких було посвідчено договір купівлі-продажу квартири від 26 грудня 2011 року, копією реєстру для вчинення нотаріальних дій.
Згідно листів відповідача - приватного нотаріуса ДМНО Шаулової М.О. від 09 серпня 2022 року №194/01-16, від 09 листопада 2022 року №231/01-16 оригінал довіреності позивача, посвідчений вказаним нотаріусом 23 вересня 2011 року за реєстровим №420, та всі долучені до неї документи були знищені цим приватним нотаріусом у порядку, встановленому п.13.8-13.13 розділу ХІІІ правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції від 22 грудня 2010 року №3253/5. Дані обставини підтверджені вказаним відповідачем та її представником в судовому засіданні.
Разом з тим, судом встановлено, що у приватного нотаріуса ДМНО Шаулової М.О. зберігається реєстр для реєстрації нотаріальних дій, в якому у відповідності до ст.52 Закону України «Про нотаріат», п.5 глави 7, п.п.1-3 глави 11 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, п.п.7.1, 7.17, 7.22, 7.28, 7.41, 7.45 розділу VІІ Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2010 року №3253/5, п.13, 25 глави ІІ Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року №20/5, містяться відомості про документ, за яким нотаріусом встановлювалась особа громадянина для видачі від імені позивача спірної вищевказаної довіреності, а також анкеті дані такого довірителя. Таким документом у реєстрі за №420 вказано паспорт громадянина України НОМЕР_1 , виданий 27 грудня 2005 року Ленінським РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області, а особу - ОСОБА_4 , 1939 року народження. Також реєстр містить рукописний текст особи довірителя - « ОСОБА_4 » та її підпис. Викладені обставини підтверджуються копією сторінок реєстру для реєстрації нотаріальних дій, а також підтверджено самим приватним нотаріусом та її представником в ході розгляду справи.
В той же час, відповідно до висновку експерта №276-23 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи у цивільній справі №199/10167/21 від 22 червня 2023 року підпис від імені ОСОБА_4 та рукописний текст « ОСОБА_4 » у графі «Підписи осіб (їх представників), які звернулися за вчиненням нотаріальної дії» реєстру для реєстрації нотаріальних дій за період 16.02.2011 - 30.12.2011 приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Шаулової М.О., у якому за реєстровим №420 міститься запис про вчинення нотаріальної дії - посвідчення 23.03.2011 довіреності від імені ОСОБА_4 на розпорядження майном серії ВРН №569508, виконані не ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 ), а іншою особою. Висновок експерта наявний в матеріалах справи.
26 грудня 2011 року приватним нотаріусом ДМНО Лозенко В.В. за реєстровим №5752 було нотаріально посвідчено договір купівлі-продажу квартири, укладений між відповідачем ОСОБА_5 , який діяв від себе та від імені позивача на підставі вищевказаної довіреності, посвідченої приватним нотаріусом ДМНО Шауловою М.О. від 23 вересня 2011 року за реєстровим №420, як продавцями, та відповідачем ОСОБА_6 , як покупцем. За умовами договору купівлі-продажу покупець придбав у продавців спірну квартиру АДРЕСА_1 . В той же день відбулась державна реєстрація вищевказаного правочину, а потім 13 квітня 2012 року відбулась і державна реєстрація права власності на спірну квартиру за покупцем. Дані обставини підтверджуються копією зазначеного договору купівлі-продажу квартири та документів, на підставі яких було посвідчено такий договір, копією відомостей з Реєстру прав власності на нерухоме майно, копією листа КП «ДМБТІ» ДМР від 08 листопада 2021 року №15025.
27 грудня 2016 року відбулась державна реєстрація права власності на спірну квартиру за відповідачем ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_6 , як продавцем, та ОСОБА_7 , як покупцем, та посвідченого 27 грудня 2016 року приватним нотаріусом ДМНО Петренко К.В. за реєстровим №2112, що підтверджується копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Судом також встановлено, що між позивачем та відповідачем ОСОБА_5 , який є сином колишньої дружини позивача ОСОБА_9 від першого шлюбу, з кінця 2003 року (після смерті ОСОБА_9 ) склались неприязні стосунки, внаслідок чого ОСОБА_5 став чинити перешкоди позивачу у користуванні спірною квартирою, через що позивач був вимушений проживати за іншою адресою, а також звертатись до суду із позовом про вселення у спірну квартиру. Однак, хоча вказаний позов і був задавлений, позивач не спрямовував рішення суду від 26 червня 2006 року на примусове виконання, доступу до квартири з кінця 2003 року і до теперішнього часу не має. Дані обставини підтверджуються копією заочного рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 червня 2006 року, яке набрало законної сили 07 липня 2006 року та має преюдиційне значення для розгляду цієї справи у відповідності до ст.82 ч.4 ЦПК України.
08 липня 2004 року, 26 липня 2010 року позивач звертався до КП «ДМБТІ» ДОР із запитами, у відповідь на які отримував листи-відповіді про те, що станом на 09 серпня 2004 року та 26 липня 2010 року право спільної часткової власності позивача на спірну квартиру досі зареєстровано. А вже зі змісту листа КП «ДМБТІ» ДМР від 08 листопада 2021 року №15025 позивач дізнався, що право власності на спірну квартиру в цілому зареєстровано за ОСОБА_6 , внаслідок чого приватним нотаріусом ДМНО Кейтельгіссер О.М. було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме відмовлено позивачу у посвідченні договору купівлі-продажу 1/3 частини спірної квартири. Викладені обставини підтверджуються копіями листів КП «ДМБТІ» ДОР, КП «ДМБТІ» ДМР, копією постанови приватного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії.
Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані положеннями Конституції України, Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ЦК України, Закону України «Про нотаріат», Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5 (далі - Порядок №296/5), Правилами ведення нотаріального діловодства, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2010 року №3253/5 (далі - Правила №3253/5), Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року №20/5 (далі - Інструкція №20/5), Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Положеннями ст.11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 190, 316, 317, 319, 328, 379, 382, 383 ЦК України, правом власності є право особи на річ (нерухоме майно, різновидом якого є квартира), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
У відповідності до норм ст.ст.355-358, 361-363 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до ст.334 цього Кодексу (права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону).
За змістом ст.ст.237, 238, 239, 244, 245 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.
У відповідності до п.146 Інструкції №20/5 у тексті довіреності мають бути зазначені місце і дата її складання (підписання), прізвища, імена, по батькові (повне найменування юридичної особи), місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника і особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посаду, яку вони займають. Аналогічні положення містить п.2.5 глави 4 розділу ІІ Порядку №296/5.
Згідно ст.207 ч.2 ЦПК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом норм ст.ст.655-658 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
За змістом ст.ст.202, 204, 626 ЦК України правочин, різновидом якого є договір, є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ст.ст.202, 203, 215, 626 ЦК України підставою визнання недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину (договору) стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5, 6 ст.203 ЦК, а саме: зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Положеннями ст.ст.34, 52 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріуси вчиняють, окрім іншого, такі нотаріальні дії як посвідчення правочинів (договорів, довіреностей тощо). Про всі нотаріальні дії, вчинені нотаріусами або посадовими особами органів місцевого самоврядування, робиться запис у реєстрах для реєстрації нотаріальних дій після того, як нотаріус зробить посвідчувальний напис на документі або підпише документ, що ним видається. Запис у реєстрі є доказом вчинення нотаріальної дії. Аналогічні положення містяться у главі 11 розділу I Порядку №296/5 та п.25 Інструкції №20/5, п.п.7.1, 7.17 розділу VII Правил №3253/5.
Пунктом 5 глави 7 розділу I Порядок №296/5 передбачено, що документи, за якими встановлено особу, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, чи уповноваженого представника, повертаються особам, що їх подали. У реєстрі для реєстрації нотаріальних дій записуються назва документа, серія, номер, дата його видачі і найменування установи, яка його видала. Аналогічні положення викладені у п.13 Інструкції №20/5.
За змістом п.п.7.22, 7.28, 7.41, 7.45 розділу VІІ Правил №3253/5 в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій, окрім іншого, зазначаються: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження, місце проживання особи, для якої вчиняється нотаріальна дія; назва та реквізити документа, за яким встановлено особу; серія та номер спеціального бланка нотаріальних документів, що використаний нотаріусом для вчинення нотаріальної дії. Усі особи та/чи їх представники, які записані в графі 3 Реєстру (у тому числі перекладачі), особи, що підписувалися на документі на прохання фізичних осіб, які у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не могли підписатися власноруч, підписуються у графі 7 Реєстру із зазначенням прізвищ.
Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Нормою ст.387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно ст.330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Згідно ст.1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про витребування майна власником із чужого незаконного володіння.
Положеннями ст.1213 ЦК України передбачено, що набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.
Нормою ст.661 ЦК України визначено, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.
За змістом норм ст.ст.4, 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав, окрім іншого, підлягає право власності на квартиру.
Пунктом 67 Порядку встановлено, що для державної реєстрації права власності у разі витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння на підставі рішення суду подаються необхідні для відповідної реєстрації документи, передбачені ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та цим Порядком, що підтверджують право власності на нерухоме майно належного власника, крім випадку, коли право власності належного власника на таке майно було зареєстроване в Державному реєстрі прав.
В свою чергу, відповідно до ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості.
Частиною 3 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Нормою ст.16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним, є відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання права, припинення правовідношення.
За змістом ст.ст.12, 13, 76, 81, 82 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях.
Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв'язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.
Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до наступного висновку.
Вирішуючи позов в частині вимог про визнання недійсною довіреності, посвідченої 23 вересня 2011 року приватним нотаріусом ДМНО Шауловою М.О. за реєстровим №420, суд керувався наступним.
Так, за змістом ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Відтак, довіреність є різновидом одностороннього правочину.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Цей підхід надає можливість класифікувати неправомірні правочини на дві групи: правочини, недійсність яких встановлена законом та правочини, недійсність яких повинна визнаватися судом. Перша група правочинів отримала назву - нікчемних, друга - недійсних (оспорюваних) правочинів. У судовій практиці також склалась така категорія як неукладений правочин. Неукладений правочин - це дія сторін, у якій відсутні необхідні істотні умови для укладання правочину, що виражається у дефекті процедури його укладання, у зв'язку з чим у сторін не виникають цивільні права та обов'язки. З неукладеного правочину не виникає договірних зобов'язань і він не породжує жодних цивільних правовідносин, в той час, коли недійсний правочин не породжує тих правових наслідків, які притаманні правочинам цього виду, але він породжує правові наслідки, які випливають з його недійсності.
Правочин вважається таким, що вчинено в письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (ч.2 ст.207 ЦК України). Відповідно до ч.3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. За змістом ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5 та 6 ст.203 ЦК України.
Підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов'язки поза таким волевиявленням. Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у ч.3 ст.203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним у силу припису ч.1 ст.215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил ст.ст.229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Тобто як у ч.1 ст.215 ЦК України, так і в ст.ст.229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов'язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, то правочин є таким, що не вчинений (не укладений, не відбувся), права та обов'язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним.
Наведені вище правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року по справі №145/2047/16-ц, від 26 жовтня 2022 року по справі №227/3760/19-ц, а також у постановах Верховного Суду від 19 серпня 2020 року по справі №387/970/17, від 16 листопада 2022 року по справі №700/722/17, від 08 листопада 2023 року по справі №700/740/17, від 06 грудня 2023 року по справі №369/5183/19, від 12 квітня 2023 року по справі №756/14871/20.
Стосовно обставин спірних правовідносин сторін, то в ході розгляду справи було встановлено, що хоча оригінал спірної довіреності, виданої від імені позивача, у приватного нотаріуса, яка її посвідчувала, не зберігся та іншими учасниками справи суду наданий не був, однак у того ж приватного нотаріуса зберігся реєстр для реєстрації нотаріальних дій, який за законом є підтвердженням вчинення нотаріальної дії та містить відповідний запис про вчинену нотаріальну дію з посвідчення спірної довіреності, а також анкетні дані, підпис та напис, здійснені від імені позивача, як довірителя. Тобто такі підпис і напис зроблені тією ж особою, яка зробила їх же на оригіналі спірної довіреності від імені позивача (начебто як позивач), а тому є належним предметом експертного дослідження для судової почеркознавчої експертизи, результати якої дають можливість стверджувати чи підписував позивач спірний оригінал довіреності чи ні. Відповідно ж до висновку експерта №276-23 від 22 червня 2023 року, складеним за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи, підпис від імені позивача та рукописний текст « ОСОБА_4 » у графі «Підписи осіб (їх представників), які звернулися за вчиненням нотаріальної дії» реєстру для реєстрації нотаріальних дій за період 16.02.2011 - 30.12.2011 приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Шаулової М.О., у якому за реєстровим №420 міститься запис про вчинення нотаріальної дії - посвідчення 23.03.2011 довіреності від імені ОСОБА_4 на розпорядження майном серії ВРН №569508, виконані не позивачем, а іншою особою. Останнє дає суду беззаперечні підстави для висновку, що позивач не з'являвся особисто до приватного нотаріуса, спірну довіреність не підписував, а відтак і не здійснював волевиявлення на укладення такої спірної довіреності як правочину. Тому така довіреність, як правочин, з огляду на наведені вище норми законодавства та правові позиції суду касаційної інстанції, є не вчинено, не укладеною, такою, що не відбулась, а отже не породжує жодних прав, обов'язків та правовідносин. В той же час, суд позбавлений можливості визнати недійсним правочин, що не вчинено, оскільки норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна фізична особа, яка вказана як сторона правочину, його не підписувала, то її волевиявлення на укладення правочину відсутнє і він є неукладеним. Відповідно такий правочин не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний). Таким чином, позовна вимога про визнання недійсною спірної довіреності задоволенню не підлягає, однак встановлений судом факт неукладеності довіреності, як правочину, є підставою для вирішення інших позовних вимог.
Вирішуючи заявлені позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 26 грудня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Лозенко В.В. за реєстровим №5752, - в частині продажу належної позивачу 1/3 частини спірної, суд виходить з наступного.
Так, у приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов'язки в учасників цивільних правовідносин. В цивільному праві встановлено презумпцію правомірності правочину, яка означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду. Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Тлумачення ст.ст.16, 203, 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.
У справі за позовом про визнання недійсним договору належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, якщо позов подається заінтересованою особою (не стороною договору), або інша сторона договору, якщо позов подається однією із його сторін, а не нотаріус чи нотаріальна контора.
Частина 1 ст.203 ЦК України в контексті ч.1 ст.215 ЦК України визначає в якості однієї з підстав для визнання судом недійсним оспорюваного договору, як різновиду правочину, невідповідність його змісту нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в ст.4 ЦК України. Втім, більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.
Недійсним можна визнати лише договір як правочин, і така вимога може бути заявлена як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Договір як документ, а також дублікат чи копії такого документу не можуть бути визнані недійсними.
До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності правочину є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким правочином (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
Аналогічні наведеним вище правові висновки містяться постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі №161/3245/15-ц, від 10 квітня 2019 року по справі №463/5896/14-ц, постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року по справі №638/2304/17, від 27 січня 2020 року по справі №761/26815/17, від 24 квітня 2020 року по справі №522/25151/14-ц, від 11 червня 2020 року по справі №281/129/17, від 30 липня 2020 року по справі №670/23/18, від 30 вересня 2020 року по справі №559/1605/18, від 27 січня 2021 року по справі №463/1540/14-ц, від 17 червня 2021 року по справі №761/12692/17, від 08 вересня 2021 року по справі №711/3426/19, від 08 вересня 2021 року по справі №405/6037/16-ц, від 22 вересня 2021 року по справі №301/123/15-ц, від 19 лютого 2024 року по справі №567/3/22.
Стосовно обставин спірних правовідносин сторін у даній цивільній справі, то в ході розгляду справи було встановлено, що вибуття з володіння позивача належної йому 1/3 частки у праві спільної часткової власності на спірну квартиру відбулось на підставі договору купівлі-продажу квартири від 26 грудня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Лозенко В.В. за реєстровим №5752. Продавцем за цим договором виступав відповідач ОСОБА_5 , який діяв як від свого імені (при продажі 2/3 частин спірної квартири), так і від мені позивача (при продажі 1/3 частини спірної квартири), діючи в останньому випадку на підставі довіреності, посвідченої 23 вересня 2011 року приватним нотаріусом ДМНО Шауловою М.О. за реєстровим №420. При цьому, як встановлено судом та вказано вище, означена довіреність фактично позивачем не підписувалась, а тому є неукладеним, не вчиненим, таким, що не відбувся, правочином, що не породжує жодних прав та обов'язків, а також жодних правовідносин. Таким чином, у відповідача ОСОБА_5 на момент укладення спірного договору купівлі-продажу спірної квартири були відсутні повноваження на розпорядження належною позивачу часткою такої квартири, що також свідчить і про наявність дефекту волі при укладенні спірного договору купівлі-продажу квартири, а відтак і про наявність підстав, передбачених ст.203 ч.ч.1, 3, ст.215 ч.1, ст.658 ЦК України, для визнання такого оспорюваного правочину недійсним в частині продажу належної саме позивачу частки спірної квартири. Отже, позовні вимоги про визнання частково недійсним спірного договору купівлі-продажу квартири є правомірними, обґрунтованими та доведеними, а тому підлягають задоволенню.
Вирішуючи позовні вимоги про припинення прав власності ОСОБА_7 , як теперішнього титульного власника спірної квартири, на належну позивачу 1/3 частину такої квартири, суд не знаходить підстав для задоволення цих вимог. Правова позиція суду, покладена в основу такого результату розгляду означеної позовної вимоги, ґрунтується на тому, що чинна на момент розгляду справи редакція ч.3 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» більше не містить такої обов'язкової вимоги, а отже і способу захисту, як необхідність припинення рішенням суду відповідного речового права у випадку визнання недійсним на підставі цього судового рішення документів, на підставі яких було проведено державну реєстрацію речового права. Більш того, за змістом тієї ж норми закону рішення суду про визнання недійсним документу (правочину), на підставі якого було проведено державну реєстрацію права власності, вже саме по собі зумовлює припинення права власності, набутого на підставі визнаного судом недійсним правочину, а також зумовлює фактичне поновлення попередньої реєстрації речових прав на нерухоме майно.
Щодо позовних вимог про визнання за позивачем права власності на 1/3 частину спірної квартири та витребування спірної квартири з незаконного володіння відповідача ОСОБА_7 , то суд керуються наступним.
Так, нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності. Зокрема ст.387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння, подавши до суду віндикаційний позов - позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування шляхом вилучення в натурі індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння. Виходячи з цього, право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна, що, в свою чергу, зумовлює виникнення в позивача обов'язку довести суду своє право власності на спірне майно, а в суду - встановити дійсного власника такого майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. Закон не вимагає встановлення судом таких обставин в іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин, і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами ст.387 ЦК України.
Крім того, відповідно до закріпленого тією ж нормою ст.387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно саме від добросовісного набувача залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів стст.ст.387, 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог ст.ст.387, 388 ЦК може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Викладені правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями Верховного Суду України, наведеними в постановах від 16 вересня 2015 року у справі №6-1203цс15, від 23 грудня 2015 року у справі №6-327цс15, від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 04 липня 2018 року по справі №653/1096/16-ц, від 14 листопада 2018 року по справі №183/1617/16, від 21 серпня 2019 року по справі №911/3681/17, від 11 лютого 2020 року по справі №922/614/19, від 23 листопада 2021 року по справі №359/3373/16-ц, правовими висновками Верховного Суду про застосування норм права, викладеними в постановах від 21 березня 2018 року у справі №441/1557/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі №522/2202/15-ц, від 19 грудня 2018 року у справі №2-557/11, а також із положеннями п.19, 21 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07 лютого 2014 року.
Особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа. З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.
Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.
Наведений двома абзацами вище правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року по справі №359/3373/16-ц.
Стосовно обставин спірних правовідносин сторін у даній цивільній справі, то в ході її розгляду було підтверджено належність позивачу на праві спільної часткової власності спірної квартири із розміром частки в 1/3, вибуття з володіння позивача означеної частки у праві спільної часткової власності на спірну квартиру не з його волі іншим шляхом - внаслідок використання/надання відповідачем ОСОБА_5 при укладенні спірного (визнаного недійсним за даним рішення суду) договору купівлі-продажу спірної квартири довіреності, яка, як встановлено судом, є неукладеним правочином, що не породжує жодних прав, обов'язків та правовідносин, а тому останній титульний власник спірної квартири відповідач ОСОБА_7 фактично заволоділа належною позивачу часткою цієї квартири незаконно, без відповідної правової підстави. Таким чином, віндикаційні позовні вимоги позивача є правомірними, обґрунтованими, а отже такими, що підлягають задоволенню, однак частково - шляхом витребування у ОСОБА_7 лише належної позивачу частки спірної квартири, а не всієї квартири, як того просить позивач у прохальній частині позову. При цьому, враховуючи спосіб, у який належна позивачу частка у праві спільної часткової власності на квартиру вибула з його володіння (ст.388 ч.1 п.3 ЦК України), немає перешкод у її витребуванні у відповідача ОСОБА_7 як добросовісного набувача.
В контексті оцінки пропорційності втручання у право власності ОСОБА_7 , яка набула таке право на підставі оплатного цивільно-правового договору, а також забезпечення «справедливого балансу» між інтересами сторін спору, судом враховано, що витребування частки спірної квартири з володіння відповідачки як добросовісного набувача не свідчить про порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки відповідачка, із володіння якої витребовується частка спірної квартири, не позбавлена можливості відновити своє право, пред'явивши вимогу до особи, у якої було придбано це майно, про відшкодування збитків на підставі ст.661 ЦК України. Більш того, витребування лише частки спірної квартири, яка є менша, ніж та, що залишається у власності відповідача ОСОБА_7 , не позбавляє її права на користування спірною квартирою, а отже і не порушує її право на житло. Суд також вважає, що витребування частки спірної квартири у відповідачки ОСОБА_7 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право, оскільки втручання держави у право особи мирно володіти майном спрямовано на захист порушеного права власності позивача на майно, а також задовольняє суспільний інтерес, спрямований на утвердження у державі суспільного правопорядку, недопустимості незаконного позбавлення особи права власності на майно, і є пропорційним передбачуваним таким втручанням цілям. Така правова позиція суду узгоджується із існуючої судовою практикою, зокрема правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 06 грудня 2023 року по справі №369/5183/19.
Щодо позовної вимоги про визнання за позивачем права власності на вже належну йому 1/3 частку спірної квартири, то спираючись на наведену вище правову позицію суду касаційної інстанції, враховуючи, що у спірних правовідносинах сторін належним та ефективним способом захисту прав позивача є саме віндикація, і позов у відповідній частині судом задовольняється, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про визнання права власності, як неефективного способу захисту.
Крім того, рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є тим судовим рішенням, яке передбачено п.9 ч.1 ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а отже є достатньою підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі №183/1617/16, від 20 червня 2023 року по справі №362/2707/19, а також у постанові Верховного Суду від 24 січня 2024 року по справі №291/86/20.
Вирішуючи питання про можливість задоволення заяв відповідачів ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , приватного нотаріуса ДМНО Шаулової М.О. та їх представників про застосування строків позовної давності, суд виходить з наступного.
Так, застосування позовної давність можливе лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. При цьому, розгляд заяви про застосування позовної давності та відмова у позові з підстав пропуску строків позовної давності, у випадку обґрунтованості вказаної заяви та відсутності підстав для поновлення цього строку, є обов'язком, а не правом суду. Схожий за змістом висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року по справі №369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року по справі №367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року по справі №575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року по справі №183/1617/16, від 28 листопада 2018 року по справі №504/2864/13-ц, від 05 грудня 2018 року по справах №522/2202/15-ц, №522/2201/15-ц та №522/2110/15-ц, від 07 серпня 2019 року по справі №2004/1979/12, від 18 грудня 2019 року по справі №522/1029/18, від 16 червня 2020 року по справі №372/266/15-ц, від 23 червня 2020 року по справі №536/1841/15-ц, від 07 липня 2020 по справі №712/8916/17, а також у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року по справі №509/3589/16-ц, від 28 жовтня 2020 року по справі №686/7483/15-ц, від 11 листопада 2020 року по справі №359/3162/16-ц.
Таким чином, приймаючи до уваги, що судом відмовлено у задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання недійсною довіреності, припинення та визнання права власності, витребування спірної квартири в цілому (за виключенням належної позивачу 1/3 частки у цій квартирі) з чужого незаконного володіння з підстав неправомірності, необґрунтованості таких позовних вимог або ж внаслідок неефективності/неналежності обраного позивачем способу захисту, суд приходить до висновку, що необхідність і можливість застосування до цих позовних вимог строків позовної давності відсутня.
Щодо можливості застосування строків позовної давності до позовних вимог про визнання недійсним в частині спірного договору купівлі-продажу квартири від 26 грудня 2011 року та витребування з незаконного володіння відповідача ОСОБА_7 належної позивачу 1/3 частини спірної квартири, то суд керується наступним.
Так, за змістом ст.ст.256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Нормою ст.267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст.ст.257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину.
В свою чергу, за змістом положень постанов Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 11 березня 2020 року №211, «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 20 травня 2020 року №392, «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 22 липня 2020 року №641, «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09 грудня 2020 року №1236, «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 27 червня 2023 року №651 в України в період з 12 березня 2020 року по 30 червня 2023 року було установлено карантин з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені ст.ст.257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, продовжуються на строк його дії.
В свою чергу, Указом Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Вказаний воєнний стан на підставі Указів Президента України №133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 14 березня 2022 року, №259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 18 квітня 2022 року, №341/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 17 травня 2022 року, №573/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 12 серпня 2022 року, №757/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 07 листопада 2022 року, №58/2023 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 06 лютого 2023 року, №254/2023 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 01 травня 2023 року, №451/2023 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 26 липня 2023 року, №734/2023 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 06 листопада 2023 року, №49/2024 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 05 лютого 2024 року продовжувався та діє дотепер.
Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину (постанови Верховного Суду від 14 березня 2018 року по справі №464/5089/15, від 31 січня 2024 року по справі №355/91/22).
На віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки, яка обчислюється з моменту, коли позивач (власник майна) довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з його власності майна у володіння іншої особи. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у ст.261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Наведені правові висновки містять у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року по справі №362/44/17, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, а також у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року по справі №186/599/17, від 01 листопада 2023 року по справі №761/7257/20.
Таким чином, з вищевикладеного слідує, що до позовних вимог, які суд визнав правомірними, обґрунтованими, доведеними та прийняв рішення про їх задоволення, застосовується загальний трирічний строк позовної давності, який обчислюється від дня, коли позивач довідався або міг довідатись про вчинення спірного правочину (для рецисорного позову) та про факт вибуття належної йому на праві власності частки спірної квартири у володіння іншої особи (для віндикаційного позову). Відповідачі, їх представники, які заявили про застосування строків позовної давності, стверджували, що позивач знав або повинен був знати про укладення спірного договору купівлі-продажу з дати його укладення або щонайменше з кінця 2011 року, а про вибуття частки квартири зі своєї власності - з дати такого вибуття, а тому пропустив загальний трирічний строк позовної давності, оскільки звернувся до суду із даним позовом лише 17 грудня 2021 року, до цього долею власного майна не цікавився. В той же час, такими відповідачами, їх представниками не подано суду жодних доказів про обізнаність позивача про дату укладення як спірного договору купівлі-продажу, так і про дату відчуження належної йому частки спірної квартири, реєстрації її за новим власником. Разом з тим, зі змісту наданих стороною позивача документів (копії заочного рішення суду, листів КП ДМБТІ, постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії) вбачається, що між позивачем та відповідачем ОСОБА_5 ще з кінця 2003 року існував міжособистісний конфлікт, внаслідок якого позивач з того ж часу і дотепер фактично не мешкав у спірній квартирі, намагався вселитись до неї в судовому порядку у 2006 році, однак позитивне для себе рішення не реалізував, у 2004 та 2010 роках з КП ДМБТІ позивач отримував листи, що право власності на частку у спірній кватирі за ним ще зареєстровано. Фактично ж позивач дізнався про відчуження відповідачем ОСОБА_5 належної позивачу частки квартири лише з листа КП «ДМБТІ» ДМР від 08 листопада 2021 року №15025 та постанови приватного нотаріуса ДМНО Кейтельгіссер О.М. від 22 листопада 2021 року, коли намагався укласти правочин з відчуження належної йому частки спірної квартири. До суду із даним позовом позивач звернувся 17 грудня 2021 року. При цьому, законодавство не містить норм щодо обов'язку власника квартири/її частки періодично перевіряти як реєстрацію за собою права власності, так і укладення будь-яких правочинів, які стосуються долі об'єкту прав власності. На момент укладення спірного правочину та відчуження належної позивачу частки був відсутній механізм повідомлення власника майна про реєстраційні дії з його власністю. Отже, за таких обставин суд приходить до висновку про дотримання стороною позивача строків позовної давності при зверненні до суду із даним позовом. Крім того, з огляду на наявні у справі докази строки позовної давності у спірних правовідносинах сторін мають обчислюватись з кінця листопада 2021 року, тобто початок обліку таких строків припав на період, коли вони були продовжені законом спочатку на період дії в України карантину, а потім і воєнного стану.
Складаючи повний текст даного рішення суду за наслідками розгляду по суті спору сторін, та наводячи у ньому мотивовану оцінку аргументів учасників справи, заявлених як підстави для задоволення та відмови у задоволенні позову, суд у відповідності до норм ст.10 ч.4 ЦПК України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» враховує практику Європейського суду з прав людини як джерело права, відповідно до якої Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово посилався на те, що згідно ст.6 §1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Однак, ст.6 §1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. (див. Ruiz Torija v. Spain, рішення від 9 грудня 1994 року, Серії А №303-А, с.12, §29; Hirvisaari v. Finland, рішення від 27 вересня 2001 року, заява №49684/99, §30; Van de Hurk v. the Netherlands (Ван де Гурк проти Нідерландів), §61; Garcia Ruiz v. Spain (Гарсіа Руїз проти Іспанії), §26; Jahnke and Lenoble v. France (Янке і Ленболь проти Франції) (dec.); Perez v. France (Перез проти Франції), §81; Салов проти України, рішення від 06 вересня 2005 року, заява №65518/01, п.89)
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат по справі, керуючись нормами ст.133, 141 ЦПК України, враховуючи кількість та характер позовних вимог, результати розгляду справи, суд приходить до висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь позивача в рівних частках судовий збір за подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову пропорційно до розміру задоволених позовних вимог - в загальному розмірі 4132 гривень, тобто по 1377,33 гривень з кожного із зазначених співвідповідачів. Судові витрати на співвідповідачів приватних нотаріусів ДМНО Шаулову М.О. та ОСОБА_10 покладенню не підлягають, оскільки приватні нотаріусі за рецисорними та віндикаційним позовами не є належними відповідачами (постанови Верховного Суду від 19 серпня 2020 року по справі №201/16327/16-ц, 24 лютого 2021 року по справі №757/33392/16-ц, від 31 березня 2021 року по справі №752/4033/16-ц, від 26 січня 2022 року по справі №917/2041/20, від 25 квітня 2022 року по справі №201/9682/18, від 07 лютого 2024 року по справі №495/10988/17, від 14 лютого 2024 року по справі №363/3873/17).
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.41, 124 Конституції України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.ст.11, 15, 16, 179, 181, 190, 202-204, 207, 215, 216, 237, 238, 239, 244, 245, 316, 317, 319, 321, 328, 330, 355-358, 361-363, 379, 382, 383, 387, 388, 626, 655-658, 661, 1212, 1213 ЦК України, п.п.13, 25, 146 Інструкції №20/5, 5 глави 7 розділу I, глава 11 розділу I, п.2.5 глави 4 розділу ІІ Порядку №296/5, п.п.7.1, 7.17, 7.22, 7.28, 7.41, 7.45 розділу VII Правил №3253/5, ст.ст.34, 52 Закону України «Про нотаріат», ст.ст.4, 5, 26, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», 67 Порядку, ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 133, 141, 158, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 280, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_4 ; остання відома адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_5 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_4 ), ОСОБА_7 (РНОКПП НОМЕР_6 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ), приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Шаулової Марини Олексіївни (РНОКПП НОМЕР_7 ; адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. Мечникова, 15/2), приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко Валентини Володимирівни (адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. В.Липинського, 12/38а), третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Петренко Катерина Володимирівна (адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, пр. Слобожанський, 111), про визнання недійсною довіреності, визнання частково недійсним договору купівлі-продажу, припинення права власності, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити частково.
Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 26 грудня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. за реєстровим №5752, - в частині продажу ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) від імені ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 ) належної останньому 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 .
Витребувати із незаконного володіння ОСОБА_7 (РНОКПП НОМЕР_6 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
У порядку розподілу судових витрат по справі стягнути з ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_4 ; остання відома адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_5 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_4 ), ОСОБА_7 (РНОКПП НОМЕР_6 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) в рівних частках судовий збір за подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову пропорційно до розміру задоволених позовних вимог - в загальному розмірі 4132 гривень, тобто по 1377,33 гривень з кожного із зазначених співвідповідачів.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя А.М. Авраменко