м. Вінниця
06 червня 2024 р. Справа № 120/2287/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані протиправною, на думку позивача, бездіяльністю відповідача щодо невиплати їй доплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням нею обов'язків за вакантною посадою державної служби в період з 02.07.2020 року по 02.06.2021 року.
Ухвалою суду від 04.03.2024 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк на усунення її недоліків.
У встановлений судом строк позивачем усунуто недоліки, зазначені в ухвалі від 04.03.2024 року.
Ухвалою від 25.03.2024 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
10.04.2024 року представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, яким він заперечував щодо задоволення позовних вимог. Зокрема зазначив, що виплата за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків за вакантною посадою державної служби встановлюється керівником державної служби за поданням безпосереднього керівника державним службовцям. В даному ж випадку, подання безпосереднього керівника позивача щодо встановлення виплати за додаткове навантаження відсутнє, що свідчить про необґрунтованість позовних вимог.
15.05.2024 року від позивача до суду надійшла відповідь на відзив та клопотання про витребування доказів.
Ухвалою суду від 22.04.2024 року витребувано у відповідача додаткові докази, які надійшли до суду 29.04.2024 року.
Водночас, аналогічні докази долучені позивачем до заяви, яка надійшла в суд 22.04.2024 року.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як слідує з записів трудової книжки позивача та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 на підставі наказу від 03 квітня 2017 року № 77/ОС-17 прийнята на державну службу шляхом призначення на посаду провідного спеціаліста відділу проходження служби та комплектування управління персоналу Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробацїї Міністерства юстиції.
02 травня 2019 року позивач на підставі наказу від 26 квітня 2019 року № 72/ОС-19 призначена на посаду головного спеціаліста відділу проходження служби та комплектування управління персоналу Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції.
01 липня 2020 р. ОСОБА_1 на підставі наказу від 01 липня 2020 року № 129/ОС-20 призначена на посаду головного спеціаліста відділу персоналу Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції та в подальшому 02 червня 2021 року, позивача, на підставі наказу від 01 червня 2021 року № 125/ОС-21 призначено на посаду заступника начальника відділу персоналу вказаного управління.
В процесі проходження державної служби, на підставі наказів Центрально- Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 02 липня 2020 року № 131/ОС-20, від 05 жовтня 2020 року № 207/ОС-20, від 11 січня 2021 року № 1/ОС-21 та від 12 квітня 2021 року № 75/ОС- 21 у період з 02 липня 2020 року по 02 червня 2021 року на ОСОБА_1 покладалось виконання обов'язків за вакантною посадою начальника відділу персоналу даного управління.
26 січня 2024 року на підставі наказу від 19 січня 2024 року № 16/ОС-2024 позивач звільнена з посади заступника начальника відділу персоналу даного управління за угодою сторін згідно статті 86 Закону України «Про державну службу».
12 лютого 2024 року позивач через свого представника звернулася до відповідача з адвокатським запитом від 12.02.2024 року № 763 щодо надання інформацію про здійснення їй виплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків за вакантною посадою державної служби.
Листом від 21.02.2024 року № 5/388- 2024/Б-302, відповідач повідомив позивача, що вказана виплата не здійснювалось у зв'язку із відсутністю подання безпосереднього керівника про її встановлення та додаткового заохочення останньої за рахунок збільшення надбавки за інтенсивність.
Незгода позивача із вказаною відмовою відповідача зумовила її звернення до суду із даним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України "Про державну службу", відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України "Про державну службу", дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до п. 4 ч.1 ст.7 Закону України "Про державну службу", державний службовець має право на оплату праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби, рангу та умов контракту про проходження державної служби (у разі укладення).
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2016 р. № 905-р "Про схвалення Концепції запровадження посад фахівців з питань реформ" визначено, що фахівці з питань реформ - державні службовці, що призначаються на такі посади в рамках реалізації цієї Концепції за результатами відкритого конкурсу та відповідно до вимог і в порядку, що визначені Законом України "Про державну службу".
Посади фахівців з питань реформ - посади державної служби категорій "А", "Б" і "В", військові та дипломатичні посади з посадовими обов'язками, що передбачають, зокрема, підготовку та проведення реформ у відповідних сферах (визначення проблем, підготовка пропозицій та планів заходів щодо їх розв'язання, підготовка проектів відповідних актів законодавства, організація та участь у виконанні згаданих планів заходів, оцінювання результатів їх реалізації, здійснення інших аналітичних функцій), а також виконання основних завдань, пов'язаних із стратегічним плануванням діяльності державного органу, забезпеченням формування та/або реалізації державної політики у відповідних сферах, на які поширюються спеціальні умови оплати праці в рамках загальної системи оплати праці державних службовців.
Заробітна плата фахівців з питань реформ складається з:
посадового окладу, відповідних надбавок і виплат, а також премії (у разі встановлення) відповідно до Закону України "Про державну службу";
стимулюючих виплат, встановлених для посад фахівців з питань реформ, які повинні бути уніфікованими для усіх рівнозначних посад.
У свою чергу, Закон України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII (далі по тексту - Закон України № 889-VIII) визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України № 889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Згідно частини другої статті 1 Закону України № 889-VIII державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Відповідно до статті 50 цього Закону держава забезпечує достатній рівень оплати праці державних службовців для професійного виконання посадових обов'язків, заохочує їх до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи.
Фонд оплати праці державних службовців формується за рахунок коштів державного бюджету, а також коштів, які надходять до державного бюджету в рамках програм допомоги Європейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ. Порядок використання таких коштів, які надходять до державного бюджету, затверджується Кабінетом Міністрів України.
Скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення посадових окладів та надбавок до них.
Відповідно до пункту 7 розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону умови оплати праці працівників органів державної влади, інших державних органів, їх апаратів (секретаріатів), державних підприємств, установ та організацій, органів влади Автономної Республіки Крим, які на день набрання чинності цим Законом є державними службовцями і посади яких відповідно до цього Закону не є посадами державної служби, визначаються Кабінетом Міністрів України і не можуть передбачати зменшення розміру їх заробітної плати.
Суд зазначає, що предметом спору у справі є неналежне виконання відповідачем обов'язку щодо виплати позивачу надбавки за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків тимчасово відсутнього державного службовця.
Так, відповідно до частини 2 статті 50 Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 №889-VІІІ заробітна плата державного службовця станом на 01.01.2019 складалася з: 1) посадового окладу; 2) надбавки за вислугу років; 3) надбавки за ранг державного службовця; 4) виплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків тимчасово відсутнього державного службовця у розмірі 50 відсотків посадового окладу тимчасово відсутнього державного службовця; 5) виплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків за вакантною посадою державної служби за рахунок економії фонду посадового окладу за відповідною посадою; 6) премії (у разі встановлення).
Проте, на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19.09.2019 № 117- ІХ , пункти 4 та 5 частини другої статті 50 Закону України "Про державну службу" виключено, а саме: "4) виплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків тимчасово відсутнього державного службовця у розмірі 50 відсотків посадового окладу тимчасово відсутнього державного службовця; 5) виплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків за вакантною посадою державної служби за рахунок економії фонду посадового окладу за відповідною посадою".
Відповідно до частини 4 статті 52 Закону України "Про державну службу" виплата за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків за вакантною посадою державної служби встановлюється керівником державної служби за поданням безпосереднього керівника державним службовцям, між якими здійснено розподіл обов'язків за вакантною посадою, пропорційно додатковому навантаженню за рахунок економії фонду посадового окладу за відповідною посадою.
Як встановлено судом, в процесі проходження державної служби, на підставі наказів Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 02 липня 2020 року № 131/ОС-20, від 05 жовтня 2020 року № 207/ОС-20, від 11 січня 2021 року № 1/ОС-21 та від 12 квітня 2021 року № 75/ОС- 21 у період з 02 липня 2020 року по 02 червня 2021 року на ОСОБА_1 покладалось виконання обов'язків за вакантною посадою начальника відділу персоналу даного управління.
При цьому, жодними документами Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції не було встановлено виплату за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків за вакантною посадою державної служби.
Подання безпосереднього керівника ОСОБА_1 щодо встановлення виплати за додаткове навантаження в матеріалах справи відсутнє.
Окремих наказів щодо призначення позивачу спірної виплати матеріали справи також не містять.
Статтею 8 Закону України «Про державу службу» визначено, що Державний службовець зобов'язаний дотримуватися Конституції та законів України, діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; постійно підвищувати рівень своєї професійної компетентності та удосконалювати організацію службової діяльності.
Частина 2 зазначеної статті передбачає, що у разі виявлення державним службовцем під час його службової діяльності або поза її межами фактів порушення вимог цього Закону з боку державних органів, їх посадових осіб він зобов'язаний звернутися для забезпечення законності до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Суд наголошує, що позивач з моменту початку виконання обов'язків за вакантною посадою і до моменту звільнення, тобто протягом більш як трьох років, не зверталася до відповідача з питанням щодо нарахування та виплати надбавки виконання обов'язків за вакантною посадою начальника відділу персоналу даного управління, а отже, не вбачала в діях відповідача порушення вимог законодавства в частині оплати її праці.
З такими вимогами позивач звернулася лише після свого звільнення із займаної посади.
Також, матеріали справи не містять доказів оскарження позивачем Наказів від 02 липня 2020 року № 131/ОС-20, від 05 жовтня 2020 року № 207/ОС-20, від 11 січня 2021 року № 1/ОС-21 та від 12 квітня 2021 року № 75/ОС- 21 у період з 02 липня 2020 року по 02 червня 2021 року в частині не встановлення надбавки, визнання їх протиправними та скасування.
Окрім вказаного, суд звертає увагу, що на всіх підприємствах, в установах та організаціях, де застосовується наймана праця укладаються колективні договори, умови яких є обов'язковими для сторін відповідного договору. При цьому у колективному договорі сторони визначають взаємні зобов'язання, у тому числі щодо змін в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості.
Саме колективний договір є локальним нормативним актом підприємства (організації, установи) в сфері трудових відносин, який встановлює домовленість сторін щодо умов оплати праці працівників. Колективний договір може передбачати додаткові поряд з чинним законодавством і угодами гарантії та соціально-побутові пільги.
Згідно п.3.1.6 Колективного договору міжрегіонального управління та профспілковою організацією на 2019-2023 роки, прийнятого та схваленого на загальних зборах Центрально-Західного управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, зареєстрованого 27.03.2019 року (далі - Колективний договір міжрегіонального управління) з урахуванням Закону України «Про державну службу», зазначено, що виплату за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків за вакантною посадою державної служби - пропорційно додатковому навантаженню за рахунок економії фонду посадового окладу за відповідною посадою та встановлюється керівником державної служби за поданням безпосереднього керівника.
Як зазначалося судом, доказів того, що керівником позивача їй встановлювалася спірна надбавка, матеріали справи не містять.
При цьому, як свідчать матеріали справи, під час виконання покладених обов'язків за вакантною посадою позивачу компенсувалася заробітна плата доплатою за інтенсивність, що зазначено в наказах міжрегіонального управління «Про умови оплати праці працівників, які не мають спеціальних знань», які містяться в матеріалах справи.
Таким чином, суд вважає обґрунтованими та доведеними твердження відповідача про відсутність підстав для виплати позивачеві заборгованості при звільненні, яка виникла у зв'язку з ненарахуванням та несплатою надбавки за вакантною посадою начальника відділу персоналу управління.
Надаючи оцінку доводам сторін суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява N 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява N 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Згідно з частиною 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Враховуючи відсутність судових витрат, пов'язаних із сплатою судового збору у даній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 )
Відповідач: Центрально-Західне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (вул. Брацлавська, 2-А, м. Вінниця, Вінницька область, 21100, код ЄДРПОУ: 40867306)
Повний текст рішення виготовлено 06.06.2024 року, враховуючи термін перебування судді Чернюк А.Ю. у відпустці з 09.05.2024 року по 31.05.2024 року включно.
Суддя Чернюк Алла Юріївна