06 червня 2024 року
м. Київ
справа № 336/7404/20
провадження № 51 - 2189 ск 24
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 , яка діє в інтересах засудженого ОСОБА_5 , на вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 березня 2023 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 18 січня 2024 року,
встановив:
За вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 березня 2023 року ОСОБА_5 засуджено за ч. 1 ст. 125 КК до покарання у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн.
На підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК звільнено від призначеного покарання у зв'язку із закінченням строків давності.
Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 матеріальну шкоду в сумі 4203 грн та моральну шкоду в сумі 15 000 грн.
Згідно з вироку суду, ОСОБА_5 24.06.2020 року близько 21 години 20 хвилин, перебуваючи поблизу будинку АДРЕСА_1 , діючи умисно, на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин на побутовому рівні, кулаками лівої та правої рук умисно наніс декілька ударів ОСОБА_6 в праву та ліву частини обличчя та в ділянку носу, 6-8 ударів по передній поверхні живота та грудної клітки та 3-5 ударів в ділянку спини, тим самим ОСОБА_5 спричинив ОСОБА_6 тілесні ушкодження у виді садна в лобній ділянці праворуч, на верхній губі ліворуч, на слизовій оболонці верхньої губи ліворуч, на задній поверхні правого передпліччя в верхній третині з переходом на задню поверхню правого ліктьового суглобу, на тильній поверхні правої кисті, синець на тильній поверхні лівої кисті в проекції 1-го пальця, які кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 18 січня 2024 року вирок місцевого суду змінено в частині підстав звільнення ОСОБА_5 від призначеного покарання з п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК на п. 1 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК.
Також змінено розмір стягнення з ОСОБА_5 на відшкодування матеріальної шкоди з 4203 грн на 1003 грн. В решті вирок місцевого суду залишено без зміни.
Захисник ОСОБА_4 у касаційній скарзі, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати оскаржувані судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник вказує, що судами неповно установлені обставини справи, зроблені на підставі недопустимих доказів помилкові висновки, які не відповідають фактичним обставинам справи. А також у судах поза розумним сумнівом не доведено вина ОСОБА_5 , з огляду на численні істотні порушення вимог кримінального процесуального закону. Наголошує, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок місцевого суду, не перевірив всіх доводів апеляційної скарги, не зазначив мотивів та підстав з яких доводи сторони захисту залишено без задоволення. Вказує, що судові рішення не відповідають вимогам статей 370, 419 КПК.
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, виходячи з такого.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Так, згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно з положеннями ст. 438 вказаного Кодексу суд касаційної інстанції не вправі скасувати чи змінити оскаржені рішення через неповноту слідства, невідповідність висновків місцевого суду фактичним обставинам кримінального провадження, а при його перегляді виходить з обставин, установлених судами нижчих інстанцій.
Отже, доводи в касаційній скарзі про неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, достовірність окремих доказів, з огляду на викладені вище положення процесуального закону, не можуть бути предметом перевірки в касаційному порядку.
У своїх рішеннях Верховний Суд неодноразово зазначав, що стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у його скоєнні.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб'єктивну сторону.
Обов'язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи в цьому контексті означає, що для визнання винуватості доведеною поза розумним сумнівом версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що стосуються події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.
З одного боку, стандарт доведення поза розумним сумнівом передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на певних установлених судом обставинах або недоведеності важливих для справи обставин, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення і який неможливо спростувати наданими сторонами доказами.
З іншого боку, для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, установленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред'явленим обвинуваченням (див. постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 08 жовтня 2019 року в справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року в справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 року в справі № 760/23459/17 та ін.).
Цей стандарт у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_5 , на думку колегії суддів касаційного суду, було дотримано з огляду на таке.
Так, судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених ст. 337 КПК. Як убачається зі змісту вироку, висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК, було зроблено з додержанням ст. 23 КПК на підставі з'ясування всіх обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до ст. 94 зазначеного Кодексу.
Виконуючи законодавчі положення, суд першої інстанції допитав ОСОБА_5 , який заперечив фактичні обставини, викладені в обвинувальному акті, та стверджував, що ОСОБА_6 не бив, та припускає, що виявлені у потерпілого тілесні ушкодження могли утворитись в результаті падіння або були наявні у останнього до конфлікту між ними.
Проте, висновку про винуватість засудженого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК, суд дійшов на підставі аналізу показів допитаних під час судового розгляду свідків щодо наявності у потерпілого тілесних ушкоджень, а також на даних, які містяться у протоколах слідчих дій, зокрема в протоколі слідчого експерименту від 23.07.2020 року за участю потерпілого ОСОБА_6 , під час якого потерпілий детально відтворив обставини події, показав куди саме йому були нанесені тілесні ушкодження та вказав місце, де йому були заподіяні ці ушкодження.
Крім того, визнаючи ОСОБА_5 винним у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, місцевий суд послався на фактичні дані, які містяться, зокрема в протоколі огляду, висновку експертів №702 та №497/к щодо характеру, локалізації та ступеню тяжкості виявлених у потерпілого тілесних ушкоджень.
Дослідивши і перевіривши показання учасників кримінального провадження, наявні у справі документи, місцевий суд умотивовано визнав, що вони згідно зі ст. 84 КПК є процесуальними джерелами доказів, а тому правомірно поклав їх в основу вироку. Ставити під сумнів показання потерпілого та свідків підстав у суду не було. Такі показання суд визнав послідовними, такими що узгоджуються з іншими, зокрема письмовими доказами, зібраними у даному кримінальному провадженні й дослідженими в судовому засіданні.
Таким чином, сукупність зібраних доказів дала суду обґрунтовані підстави визнати доведеною винуватість ОСОБА_5 у вчиненні умисного легкого тілесного ушкодження та кваліфікувати його дії за ч. 1 ст. 125 КК.
Також, з матеріалів провадження вбачається, що сам обвинувачений не заперечував тієї обставини, що в час та день, зазначені у вироку суду, він перебував на місці події, яка є предметом розгляду у цій справі, а так само не заперечував факт конфлікту між ним та потерпілим. Потерпілий наполягав на тому, що саме обвинувачений почав наносити йому удари. Свідок ОСОБА_7 під час допиту зазначила, що бачила як обвинувачений наносить удари потерпілому, який в цей час лежав на землі. Допитані судом свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 зазначили, що фактично одразу після вказаних подій вони бачили на потерпілому тілесні ушкодження. Перебування на місці події інших невідомих осіб, у цій справі встановлено не було, як і не встановлено, що потерпілий мав конфлікт ще будь з ким, окрім обвинуваченого. Сам обвинувачений заявляв, що дійсно 24.06.2020 року близько 21 години 20 хвилин поблизу будинку АДРЕСА_1 між ним і потерпілим мав місце конфлікт, який переріс у взаємну штовханину, під час якої потерпілий намагався вдарити обвинуваченого. Під час даної сутички він з потерпілим два рази падали на землю і можливо в результаті цих падінь останній отримав вказані тілесні ушкодження.
Переконливих аргументів про протилежне в поданій стороною захисту касаційній скарзі не міститься.
Апеляційний суд, переглядаючи вказаний вирок за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_4 , ретельно перевірив доводи, викладені в ній, та обґрунтовано спростував їх, виклавши в ухвалі мотиви прийнятого рішення, з якими погоджується і суд касаційної інстанції.
Так, спростовуючи доводи сторони захисту що досудове розслідування у даній справі було розпочато в порушення вимог ч. 1 ст.477 КПК, апеляційний суд зазначив, що місцевий суд мотивуючи у вироку свій висновок у цій частині, послався на практику Великої Палати Верховного Суду, яка у постанові від 03 липня 2019 року у справі №288/1158/16-к дійшла висновку про те, що кримінальний процесуальний закон не регламентує конкретного способу звернення потерпілого з заявою, яка зумовлює визначені у частині першій статті 477 КПК правові наслідки. Водночас, захист прав і свобод людини, як втілення принципу верховенства права вимагає надання переваги внутрішньому змісту юридично значущих дій над зовнішньою формою їх вираження. З огляду на зазначене, навіть у разі, якщо потерпілий не подавав до правоохоронних органів заяви про злочин як окремий процесуальний документ, однак до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження однозначно висловив свою позицію про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності, відповідна позиція, зафіксована у процесуальних документах, дає підставу для кримінального переслідування такої особи за злочин приватного обвинувачення.
Також апеляційний суд зазначив, що доводи апеляційної скарги захисника про те, що під час слідчого експерименту слідчий надавала потерпілому підказки, то вони не знайшли свого підтвердження, оскільки зміст відеозапису цієї слідчої дії свідчить про те, що слідчий не задавала навідних питань потерпілому, а ставила лише уточнюючі питання.
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги захисника про недопустимість зібраних в період з 25.06.2020 року по 26.11.2020 року доказів через відсутність в матеріалах кримінального провадження постанови про призначення групи прокурорів, колегія суддів апеляційного суду виходила з того, що під час розгляду прокурором було надано і апеляційним судом досліджено постанову від 02.07.2020 року про визначення групи прокурорів у кримінальному провадженні №62020080000000371 у складі прокурорів ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , яка була досліджена під час апеляційного розгляду.
Отже, наведені судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях висновки є належним чином умотивованими та обґрунтованими. З такими висновками погоджується і колегія суддів. Зміст вироку та ухвали відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.
Таким чином, посилань на істотні порушення кримінального процесуального закону, які були б підставами для скасування чи зміни оспорюваних судових рішень, як і доводів щодо неправильного застосування кримінального закону касаційна скарга захисника ОСОБА_4 не містить.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 , яка діє в інтересах засудженого ОСОБА_5 , на вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 березня 2023 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 18 січня 2024 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3