судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Лідовця Р. А.
на постанову Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 757/66396/21-ц (провадження № 61-5026св24)
за позовом ОСОБА_1 до виконуючого обов'язки ректора Національного університету фізичного виховання і спорту України - Дутчака Мирослава Васильовича, Національного університету фізичного виховання і спорту України про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича, на постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного університету фізичного виховання і спорту України (далі - НУФВСУ), виконуючого обов'язки ректора НУФВСУ Дутчака М. В. про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог вказував, що він із 17 вересня 2018 року працював викладачем кафедри хореографії і танцювальних видів спорту у НУФВСУ.
Наказом в. о. ректора НУФВСУ Дутчака М. В. від 02 листопада 2021 року № 554-вк його було відсторонено від роботи з підстав не здійснення обов'язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Вказаний наказ уважав незаконним, оскільки щеплення від COVID-19 не віднесене до обов'язкових щеплень, передбачених Законом України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ), воно не включено до календаря щеплень.
Крім того, вимогами статті 46 КЗпП України визначено виключні підстави відсторонення. Відсторонення можливе лише в межах закону, який регулює відповідні правовідносини, яким не є постанова Кабінету Міністрів України
від 09 грудня 2020 року № 1236 (зі змінами) «Про встановлення карантину
та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та наказ Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням».
При цьому оскаржуваний ним наказ від 02 листопада 2021 року № 554-вк видано на підставі нормативно-правового акта, який не набрав чинності, оскільки вищевказаний наказ Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня
2021 року № 2153 набрав чинності 08 листопада 2021 року.
Наказ про його відсторонення порушує як норми Конституції України, так і норми міжнародного права. Зокрема, порушується його право на працю, на належний рівень життя, на соціальний захист та пенсійне забезпечення. Зазначав, що будь-яка дія, пряма чи опосередкована, направлена на примушування до вакцинації від COVID-19, є прямою дискримінацією.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд: визнати протиправним і скасувати наказ в. о. ректора НУФВСУ Дутчака М. В. від 02 листопада 2021 року № 554-вк про його відсторонення від роботи; зобов'язати НУФВСУ поновити його на роботі шляхом допуску до роботи на посаді викладача кафедри хореографії і танцювальних видів спорту; стягнути з НУФВСУ на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу; допустити негайне виконання рішення в частині поновлення та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу; вирішити питання щодо розподілу понесених ним судових витрат.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 лютого 2023 року у складі судді Бусик О. Л. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ НУФВСУ від 02 листопада 2021 року, яким ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року.
Поновлено на роботі ОСОБА_1 шляхом допуску його до роботи на посаді викладача кафедри хореографії і танцювальних видів спорту у НУФВСУ.
Стягнуто з НУФВСУ на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 08 листопада 2021 року, по день фактичного розрахунку, виходячи з середньоденної заробітної плати.
Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення (допуску до роботи) ОСОБА_1 та в частині стягнення на його користь грошового забезпечення за один місяць.
Стягнуто з НУФВСУ на користь держави судовий збір у розмірі 2 724,00 грн.
Стягнуто з НУФВСУ на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати, пов'язані з наданням правничої допомоги при розгляді справи, в розмірі 5 000,00 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що статтею 46 КЗпП України визначено перелік підстав для відсторонення працівника від роботи власником або уповноваженим ним органом, який не є вичерпним. Разом із цим, статтею 12 Закону № 1645-ІІІ щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 не передбачено, хоча нормами цієї статті передбачено запровадженні інших обов'язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.
Суд першої інстанції врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), а також фактичні обставини справи й виходив із того, що застосування до позивача такого заходу, як відсторонення від роботи, не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, кількість соціальних контактів позивача на робочому місці (прямих/непрямих).
При цьому роботодавець не довів необхідність відсторонення позивача від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самого позивача.
Крім того, відповідач прийняв рішення про відсторонення позивача від роботи 02 листопада 2021 року, а наказ Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 набрав чинності 08 листопада 2021 року. Тобто станом на 02 листопада 2021 року законом не було визначено обов'язку працівника закладу освіти вакцинуватися проти COVID-19. Тому відсутні й підстави стверджувати, що на час прийняття оскаржуваного наказу ОСОБА_1 відмовився або ухилився від проведення такого щеплення.
Оскаржуваний позивачем наказ незаконний, тому районний суд скасував його і зобов'язав роботодавця допустити позивача до роботи на посаді викладача кафедри хореографії і танцювальних видів спорту.
Вирішуючи питання щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд надав оцінку наявним у матеріалах справи доказам щодо розміру заробітної плати позивача й стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу в зв'язку з відстороненням, починаючи з 08 листопада 2021 року по день фактичного розрахунку, виходячи з середньоденної заробітної плати позивача.
Постановою Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року апеляційну скаргу НУФВСУ задоволено.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 лютого 2023 року скасовано та прийнято нову постанову.
Позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Компенсовано НУФВСУ витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 4 086,00 грн за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив помилкові висновки по суті вирішення спору, так як ОСОБА_1 , який працював на посаді викладача кафедри хореографії і танцювальних видів спорту університету, належав до працівників, які підлягають обов'язковому профілактичному щепленню від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. За характером роботи позивач повинен безпосередньо спілкуватися із працівниками університету та студентами.
У визначений процесуальним законом спосіб позивач не довів, що міг виконувати роботу без соціальних контактів із колегами та студентами.
Тимчасово відсторонивши позивача, роботодавець виконував свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я оточуючих. Право позивача на працю було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки він не надав документів на підтвердження наявності у нього щеплення проти COVID-19, або будь-яких доказів на підтвердження того, що у нього є протипоказання до проведення вказаного профілактичного щеплення. Відповідне втручання ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.
На вказане не впливає дата набрання чинності наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, оскільки в наказі зазначено про відсторонення працівників від роботи з 08 листопада 2021 року до надання документу про профілактичне щеплення, або медичного висновку про наявність протипоказань проти вакцинації. 05 листопада 2021 року позивач був обізнаний про відсторонення від роботи у разі неподання вказаних документів до 08 листопада 2021 року. Станом на 08 листопада 2021 року, як і в подальшому, позивач не надав доказів проходження щеплення проти COVID-19, чи доказів існування протипоказань до щеплення.
Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми КЗпП України, Закону № 1645-ІІІ, Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (далі - Закон № 2801-ХІІ), положення підзаконних нормативно-правових актів, судову практику Великої Палати Верховного Суду, зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), в якій вирішувалося питання відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.
При цьому позивач перебував у трудових відносинах із НУФВСУ, тобто спір у ОСОБА_1 виник саме з юридичною особою, яка є самостійним суб'єктом у цивільних правовідносинах і має відповідати за цим позовом, а не з в. о. ректора навчального закладу, тобто з його посадовою особою.
Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується. Нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили його відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт).
У квітні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року, у змісті якої просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .
Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; судом належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю., мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки по суті вирішення спору, не надав належну правову оцінку доводам позивача, наявним у матеріалах справи доказам, а також не врахував відповідну судову практику Верховного Суду.
Апеляційний суд не врахував, що роботодавець втрутився у приватне життя позивача, порушив його право на працю, на оплату праці. Такий захід не є пропорційним легітимній меті втручання у відповідне право. Відсторонення позивача відбулося без надання оцінки виконуваних ним обов'язків, хоча існувала об'єктивна можливість організувати дистанційний режим роботи позивача.
Суд апеляційної інстанції застосував підзаконні нормативно-правові акти, які не відповідають положенням Конституції України. При цьому відсутній закон, який би регулював спірні правовідносини. Підзаконні нормативно-правові акти не можуть підмінювати закони, за відсутності останніх. При цьому стаття 46 КЗпП України не регулює належним чином питання відсторонення працівників.
Роботодавець не довів відсутність згоди працівника пройти щеплення, після повного інформування про таку необхідність та ознайомлення з наслідками відмови.
Залишаючи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю., без задоволення та постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року -- без змін., колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на відповідні правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) та від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21 (провадження № 14-172цс23), виходила з того, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом, що спростовує доводи позовної заяви у цій частині. Положення законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.
Із висновками, викладеними у мотивувальній та резолютивній частині постанови Верховного Суду, не погоджуюсь, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.
Принцип юридичної (правової) визначеності, як один із основоположних елементів верховенства права, серед іншого вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95).
Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац шостийпідпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018)
У Рішенні Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 зазначено що юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов'язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно в цілому дотримуватися зобов'язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття легітимних очікувань).
Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.
У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб'єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.
Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).
Отже, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується в певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність нормправа.
З 12 травня 2000 року в Україні є чинним Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» № 1645-III (далі - Закон № 1645-III), який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.
У статті 1 цього Закону визначено, що профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.
Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків (частина шоста статті 12 Закону № 1645-III).
Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов'язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я (частина сьома статті 12 Закону № 1645-III).
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно зі статтею 2 1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров'я, не допускається.
Стаття 21 КЗпП України передбачає рівність трудових прав громадян та заборону будь-якої дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров'я.
Відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (стаття 46 КЗпП України).
За своїм змістом відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов'язків з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.
Згідно із частинами другою - четвертою статті 12 Закону № 1645-III працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об'єктах можуть проводитися обов'язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.
Рішення про проведення обов'язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об'єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (з урахуванням змін, внесених станом на дату виникнення та існування спірних правовідносин, далі - Постанова №1236) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (надалі COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 березня 2022 року на території України установлено карантин.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1096 від 20 жовтня 2021 року доповнено Постанову № 1236 пунктом 416, згідно з яким доручено керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:
1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 04 жовтня 2021 №2153 (далі - перелік №2153);
2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я;
3) взяття до відома, що:
- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;
- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;
- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану (зазначеним абзацом доповнено пункт 41 6 згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372).
Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набрав чинності 08 листопада 2021 року, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» (далі - Перелік № 2153), яким передбачено, що обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності (дію наказу зупинено до завершення воєнного стану в Україні).
Водночас з метою забезпечення реалізації положень Закону № 4004-XI наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 затверджено Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності (далі - Інструкція № 66), у якій врегульовано процедуру відсторонення від роботи працівника.
Відповідно до пункту 2.1 зазначеної Інструкції відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.
Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов'язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.
Право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб (пункт 2.3 Інструкції № 66).
Подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов'язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається в посадової особи, яка внесла подання. Термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції (пункти 2.5, 2.7 Інструкції № 66).
Особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897 (пункт 1.2.5 Інструкції № 66).
Отже, за відсутності в роботодавця належно оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.
З огляду на матеріали справи відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивача від роботи у зв'язку з відсутністю у нього щеплення проти COVID-19 дотримано вимоги статті 12 Закону № 1645-ІІІ в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов'язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону № 4004-XI щодо недопуску позивача до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.
У пункті 3.2 Рішення від 28 серпня 2020 року Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначено, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.
Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України.
Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, на підставі положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанови Кабінету Міністрів України № 1236 та № 1096.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України і лише до її повноважень віднесено прийняття законів.
Ухвалення Кабінетом Міністрів України рішень, що встановлюють обмеження конституційних прав і свобод, порушує норми розділу ІІ «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Основного Закону України.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції України).
Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова № 1236та № 1096.
За таких обставин, колегії суддів належало постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постановах від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) та від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21 (провадження № 14-172цс23).
Суддя Р. А. Лідовець