Справа № 296/2109/23
2/296/407/24
"14" березня 2024 р. м.Житомир
Корольовський районний суд м. Житомира у складі:
головуючого судді Анциборенко Н.М.,
за участю секретаря судового засідання Кусік В.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Житомирі у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя ВСТАНОВИВ:
08.03.2023 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя і просить припинити право спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , та виділити вказане майно у власність ОСОБА_2 ; стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 замість її частки у праві спільної сумісної власності на спірне майно грошову компенсацію у розмірі 50% ринкової вартості двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , згідно висновків судової оціночної експертизи; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати.
В обгрунтування позовних вимог зазначає, що сторони по справі 15.10.2016 уклали шлюб, який було зареєстровано Брусилівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Житомирській області.
Від шлюбу у сторін народилася донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Червоноармійського районного суду Житомирської області від 12.09.2022 у справі №292/593/22 шлюб між сторонами розірвано.
Судовим наказом Червоноармійського районного суду Житомирської області від 18.08.2022 у справі №292/594/22 з відповідача стягнуто аліменти на утримання дитини.
За період перебування у шлюбі відносини сторін були пов'язані спільним побутом, правами та обов'язками притаманними сім'ї, сторони мали спільний бюджет, вели спільне господарство і спільними зусиллями на спільні кошти придбавали майно.
Так, під час перебування у шлюбі сторони придбали у власність нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Квартира належала тітці позивача ОСОБА_5 . У цій квартирі позивач проживала сама з 2014 року як квартиронаймач. Відповідач почав проживати спільно з позивачем в квартирі з 2016 року. У 2020 подружжя вирішило купити в родички позивача квартиру.
Кошти на придбання майна подружжя витратило частину зі свого сімейного бюджету, а частину позичили у родичів.
У зв'язку із потребою віддавати борг за позичені кошти на придбання квартири подружжя змушено було поїхати разом за кордон на працю, де спільними зусиллями, незважаючи на наявність в позивача малолітньої дитини, працювали.
Право власності на майно було зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 , що став лише титульним його власником, що підтверджується Договором купівлі - продажу квартири від 04.03.2020.
До позовної заяви додається копія Технічного паспорту на квартиру від 10.02.1994, виданого ще на ім'я батька продавця - ОСОБА_6 , після смерті якого продавець квартири ОСОБА_5 успадкувала майно.
У відповідності до п.1.1. Договору квартира складається з 2 (двох) житлових кімнат та службових приміщень загальною площею 51.60 кв.м., у тому числі житловою - 30, 90 кв.м., що підтверджується, у тому числі і копією технічного паспорту на квартиру, виданого ще на ім'я ОСОБА_6 ..
Згідно п.1.3. Договору останній посвідчений за згодою дружини покупця ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , про що подано відповідну заяву, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Стражник Т.О.
Пунктом 2.1. Договору передбачено, що за домовленістю сторін ціна відчужуваної квартири встановлена у розмірі 526 400 гривень 00 коп.
Після розлучення від представника відповідача - ОСОБА_7 на адресу позивача надійшла заява-повідомлення про укладення договору про поділ майна подружжя від 05.10.2022, згідно якої останній пропонує здійснити поділ спільної квартири, однак, беручи до уваги, що це неподільна річ, не надає варіантів поділу.
Заявою відповідач підтверджує, що спірне майно належить колишньому подружжю на праві спільної сумісної власності.
Про порядок поділу спірного майна подружжя не домовилося, тому позивач змушена звернутись до суду з позовом.
За загальним правилом майно, набуте за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Придбання спірної квартири було здійснено в інтересах сім'ї, для її потреб (проживання), за спільні кошти подружжя та в результаті їх спільної праці, отже є спільною сумісною власністю подружжя.
Таким чином, спірна двокімнатна квартира є спільною сумісною власністю подружжя (сторін даного спору) і не може бути поділена в натурі із збереженням функціонального призначення кожної виділеної частки у якості самостійної квартири, також неможливе спільне використання цієї квартири у разі ухвалення судом рішення щодо поділу даної квартири по частині кожному, оскільки це порушує конституційні права осіб на недоторканність приватного життя.
Щодо відсутності у позові вимоги про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності зазначає, що така не ставиться з огляду на приписи ст.60 СК України, оскільки право позивача на об'єкт права спільної сумісної власності підлягає захисту шляхом врахування вартості її частини. Тож визнання спірного майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя не є самостійною вимогою та способом захисту, який потребує вирішення.
08.03.2023 згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано судді Анциборенко Н.М. для розгляду (а.с.47).
Ухвалою Корольовського районного суду м.Житомира від 03.04.2023 у справі відкрито провадження та призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження (а.с.50).
17.05.2023 представник відповідача подав відзив на позовну заяву (а.с.56-58).
Зазначає, що не погоджується з позовними вимогами, вважає їх необгрунтованими та безпідставними. Просить відмовити у задоволенні позову, виходячи з наступного.
Рішенням Червоноармійського районного суду Житомирської області від 12.09.2022 року шлюб був розірваний.
У період перебування у шлюбі подружжям була придбана двокімнатна квартира АДРЕСА_1 .
Двокімнатна квартира була придбана подружжям у 2020 році під час перебування у шлюбі. Дане майно є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові і дружині в рівних частках з моменту її придбання.
Після розлучення ОСОБА_2 намагався врегулювати розподіл майна в позасудовому добровільному порядку, звертаючись до ОСОБА_1 з заявою-повідомленням про укладення договору про поділ майна подружжя і у заяві-повідомленні наголошував, що він не заперечує та сприяє добровільному поділу майну подружжя.
Таким чином, квартира була придбана ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у період шлюбу, яка належить їм як подружжю на праві спільної сумісної власності, тому вважає, що буде доцільно поділити вищезазначене майно шляхом визначення за ОСОБА_2 частки квартири та ОСОБА_1 частки квартири в порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Оскільки квартира була придбана подружжям у період шлюбу, тому є їх спільною сумісною власністю, частки сторін є рівними, тому підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя при поділі майна відповідно до частини третьої статті 70 СК України немає.
Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частина четверта статті 71 Сімейного кодексу України).
Враховуючи вищевикладене просить у позові відмовити.
19.05.2023 представник позивача подала відповідь на відзив на позовну заяву (а.с.64-66).
Зазначає, що сторона відповідача вказує, що повністю не погоджується з позовними вимогами, вважає їх необгрунтованими та безпідставними, однак, на обгрунтування своєї позиції посилається на ті ж норми сімейного права, що і позивач.
У чому конкретно вважає позовні вимоги необгрунтованими та безпідставними представник відповідача не зазначає.
Натомість, посилаючись на право спільної сумісної власності майна подружжя, вказує, що буде доцільно поділити вищезазначене майно шляхом визначення за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 по частки квартири.
Однак, відповідно до презумпції спільності майна подружжя спірне майно і так є таким, що на підставі закону належить подружжю на праві спільної сумісної власності по , але без індивідуально визначених часток.
Крім того, зазначає, що у відзиві представник відповідача вказує про відступлення від засад рівності часток подружжя при поділі майна, однак, позивач не заявляє такої вимоги, натомість просить стягнути з відповідача грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності на спірне майно.
Така вимога узгоджується з судовою практикою, щодо якої є правовий висновок ВС у Постанові від 09.06.2021, справа № 760/789/19.
Посилання представника відповідача на ч.4 ст.71 СК України трактується невірно, адже дана правова норма стосується того, хто просить таку компенсацію, а у даному випадку - це позивач, яка і надає згоду на те, щоб її позбавили права спільної сумісної власності подружжя у спільному майні - квартирі, а натомість просить за це компенсацію.
Зазначення представника відповідача у відзиві про презумпцію рівності часток і посилання на відповідні правові норми є недоречним, оскільки позивач не заявляє вимоги про стягнення компенсації більше ніж її право на частки у праві спільної сумісної власності на спірне майно.
Крім того, сторона відповідача ні у відзиві на позовну заяву, ні у заяві-повідомленні про укладання договору про поділ майна подружжя не повідомила, які бачить шляхи спільного користування позивачем та відповідачем їхнім спільним майном - квартирою, яка є неподільною річчю та у відзиві не зазначено жодного суттєвого доводу на заперечення позовних вимог.
01.06.2023 представником відповідача подано відповідь на відповідь на відзив (а.с.74-75).
Зазначає, що представник позивача посилається у відповіді на відзив на судову практику, згідно з якої передбачено присудження грошової компенсації саме для рухомого майна, а не як в даному випадку для нерухомого майна, тобто двохкімнатної квартири, тому ототожнювати дані судові рішення у даних спірних правовідносинах не є доцільним у зв'язку з цим відповідач не погоджується із запропонованим позивачем варіантом вирішення спору, а саме присудженням грошової компенсації з таких підстав.
Частка кожної зі сторін у спільному майні є рівна. Позивач не у позовній заяві, не у відповіді на відзив не надала належних доказів, що двокімнатна квартира, яка була придбана подружжям у період шлюбу, не може бути поділена в натурі.
Відповідно до викладеної аргументації позивача щодо того, що спірна двокімнатна квартира не може бути виділена в натурі з тих підстав, що збереження функціонального призначення кожної виділеної частки є неможливим, а також спільне використання даною квартирою у разі поділу по частині кожному буде суперечити правам особи на недоторканність приватного життя є не належним доказом.
У зв'язку з тим, що спірна двохкімнатна квартира може бути виділена в натурі не тільки для проживання осіб, а тобто сама дія виділення частки дозволяє її власникові здійснювати з нею будь-які юридичні дії: продавати, здавати в оренду тощо, тому права позивача як одного із співвласників майна щодо використання цієї квартири порушені не будуть.
Крім того, при запропонованому варіанті поділу відповідач зобов'язаний буде сплатити позивачу значну грошову компенсацію, яка буде встановлена відповідно до ринкової вартості квартири на час подання позовної заяви. Відповідач не має спроможності виплатити позивачу грошову компенсацію, тому для нього це буде становити надмірний тягар при такій виплаті.
Отже, відповідач вважає необхідним провести поділ зазначеного майна не шляхом сплати відповідачем грошової компенсації, а визнавши за позивачем право власності на частину об'єкта нерухомості, що підлягає поділу, адже відповідач звертався до позивача з заявою-повідомленням про укладення договору про поділ майна подружжя, тим самим намагаючись здійснити поділ двохкімнатної квартири не порушуючи конституційних прав особи на недоторканність приватного життя.
Ухвалою Корольовського районного суду м.Житомира від 01.06.2023 призначено по справі судову оціночно - будівельну експертизу.На час проведення експертизи провадження у справі зупинено (а.с.81).
Ухвалою Корольовського районного суду м.Житомира від 11.10.2023 поновлено провадження по справі та призначено підготовче судове засідання (а.с.119).
Ухвалою Корольовського районного суду м.Житомира від 13.12.2023 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті (а.с.137).
У судове зсідання позивач та представник позивача не з'явилися, згідно поданої заяви представник позивача просить розглядати справу у їх відсутність (а.с.147-148).
Просять суд припинити право спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , та виділити вказане майно у власність ОСОБА_2 ; стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 замість її частки у праві спільної сумісної власності на спірне майно грошову компенсацію у розмірі 697 900, 00 грн, що складає 50% ринкової вартості двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , згідно висновків судової оціночної експертизи; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, а саме 4 433, 60 грн сплаченого судового збору, сплачених 3584, 70 грн витрат на проведення судової експертизи.
Крім того, додатково зазначають, що обставини та підстави, викладені в позовній заяві, не змінились. Відповідач і позивач з малолітньою дитиною перебувають за кордоном, однак, зв'язків не підтримують. Відповідач сплачує мінімально встановлені в Україні аліменти на дитину, оскільки проживає та працює за кордоном, а відтак в Україні приховує розмір своїх доходів, які отримує на праці за кордоном. Так, відповідач працює далекобійником по Європі та отримує дохід біля 3 000, 00 євро в місяць, тому має гарне фінансове становище.
Також зазначають, що про мирне врегулювання спору, яке можливе було б шляхом продажу квартири та порівно поділу коштів з продажу між колишнім подружжям у справі між сторонами не досягнуто.
Позивач заявляє вимоги на стягнення встановлених законом 50% вартості частки у праві спільної сумісної власності колишнього подружжя у квартирі не заявляючи вимог про відступлення від рівності часток в бік збільшення з огляду на те, що на її утриманні перебуває малолітня дитина.
Відтак, позивачка скористалась своїм правом на отримання компенсації з підстав, викладених в позові.
У судове зсідання відповідач та представник відповідача не з'явилися, згідно поданої заяви представник відповідача просить розглядати справу у їх відсутність. Щодо задоволення позову заперечують у повному обсязі (а.с.146).
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення справи по суті,надані сторонами, суд приходить до наступного висновку.
Встановлено, що згідно копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 сторони ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, зареєстрованому 15.10.2016 року Брусилівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Житомирській області, актовий запис №39 (а.с.21).
Сторони по справі мають малолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 15.08.2018 року Житомирським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Житомирській області (а.с.25).
Відповідно до копії технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_1 , виготовленого 10.02.1994, ОСОБА_6 є власником квартири. Загальна площа квартири становить 51, 6 кв. м., житлова площа становить 30, 9 кв.м., підсобна становить 20, 7 кв.м. (а.с.31-32).
Як вбачається з договору купівлі - продажу квартири від 04.03.2020 року ОСОБА_5 передає у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 зобов'язується прийняти зазначену квартиру, сплативши за неї ціну відповідно до умов цього договору.
Згідно п.1.3. Договору договір посвідчується за згодою дружини покупця ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , про що подано відповідну заяву, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т.О. (а.с.26-29)
Судовим наказом Червоноармійського районного суду Житомирської області від 18.08.2022 стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти н малолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі частини його заробітку (доходу), починаючи з 11.08.2022 і до досягнення дитиною повноліття (а.с.24).
Рішенням Червоноармійського районного суду Житомирської області від 12.09.2022 шлюб, укладений 15.10.2016 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , розірвано (а.с.22-23).
Як вбачається з заяви-повідомлення про укладення договору про поділ майна подружжя від 05.10.2022 ОСОБА_2 пропонує ОСОБА_1 у зручний час та спосіб спільно звернутися до будь-якого приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу /Житомирської державної нотаріальної контори для укладення договору про поділ квартири АДРЕСА_1 (а.с.33).
Відповідно до висновку експертів за результатами проведення комісійної судової оціночно-будівельної експертизи від 09.10.2023 №631/10-2023 вбачається, що дійсна (ринкова) вартість квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 51, 6 кв.м, станом та в цінах на дату проведення дослідження становить 1 395 800 грн 00 коп (а.с.96-118).
Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч.5 ст.55, ст.124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст.13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства.
Відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Положеннями ч.ч.1, 2 ст.60 СК України передбачено, що майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
У правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 01.04.2020 року у справі № 462/518/18, зазначено, що факт реєстрації нерухомого майна, придбаного у період шлюбу на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише особі, на ім'я якої зареєстроване. Таке майно є спільною сумісною власністю.
З положень статті 68 СК України слідує, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Отже, сторони по справі мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно набуте за час шлюбу.
Відповідно до ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Положеннями ст.69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Таким чином, набуття майна за час шлюбу є підставою для виникнення у подружжя права спільної сумісної власності на це майно. У разі коли презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу, не спростовано, за відсутності належних доказів того, що майно набуте за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.
Згідно ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівні.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу (крім майна, зазначеного в ст.57 СК України). Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 року у справі №6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06.02.2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05.04.2018 року у справі №404/1515/16-ц.
Відповідно до ч.2 ст.372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Як роз'яснено у п.п.23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч.4 ст.65 СК України).
З наведених норм матеріального закону вбачається, що, вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, суд має встановлювати максимально точно обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому, законом чітко визначено, що майно подружжя підлягає поділу судом між ними одномоментно та відразу у його повному обсязі, без виокремлення будь-якої речі для її подальшого наступного поділу, у тому числі в іншому судовому процесі.
Як встановлено судом об'єкт нерухомого майна набутий сторонами під час шлюбу, джерелом його набуття є спільні сумісні кошти, тому зазначений об'єкт нерухомого майна відповідно до ст.60 СК України є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, що не заперечується відповідачем.
За змістом ч.ч1, 2, 4 ст.71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина, чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішено судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта та п'ята статті 71 СК України).
Частинами 1-2 ст.364 ЦК України передбачено, що співвласник має право на виділ в натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Вимогу про визнання за відповідачем права власності на квартиру і стягнення на користь позивача відповідної грошової компенсації треба розглядати як вимогу про поділ цієї неподільної речі шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на квартиру.
Аналогічний висновок зроблено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).
Згідно п.1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України №5 від 07.02.2014 року "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" оскільки згідно з чинним законодавством суд вирішує спори співвласників щодо розпорядження чи користування майном, то не слід розглядати як неправомірне позбавлення права власності присудження грошової або іншої матеріальної компенсації за частку у спільній власності за наявності умов, передбачених пунктами 1-4 частини першої та частини другої статті 365 ЦК України, якщо її неможливо виділити або поділити майно в натурі чи спільно користуватися ним.
У пункті 25 постанови від 21.12.2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" Пленум Верховного суду України роз'яснив, що, вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Відповідно до ст.365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 року у цивільній справі № 209/3085/20 зауважила, що приписи частин четвертої та п'ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні. Інакше кажучи, вимога позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на майно подружжя не породжує обов'язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду (див. висновок, сформульований у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 299/2587/15-ц). Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає.
Положеннями ч.4 ст.263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд не погоджується з доводами відповідача та його представника про те, що виплата грошової компенсації позивачу буде для нього надмірним тягарем, оскільки згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов'язковою.
Так, за змістом ч.4 ст 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом частини другої статті 364 ЦК України, за змістом якої саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі (близькі за змістом висновки висловлені, зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29.04.2020 року у справі № 210/4854/15-ц, від 24.03.2021 року у справі № 501/2211/18, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03.02.2020 року у справі № 235/5146/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03.06.2020 року у справі № 487/6195/16-ц і від 09.06.2021 року у справі № 760/789/19).
Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Таким чином, враховуючи, що позивач погодилася отримати від відповідача матеріальну компенсацію за належну їй частку нерухомого майна, тому суд приходить до висновку, що двокімнатна квартира підлягає поділу між сторонами у справі шляхом виділення відповідачу спірного нерухомого майна з визнанням за ним права власності на це нерухоме майно із стягненням з відповідача на користь позивача частини вартості такого майна, що за даними висновку №631/10-2023 від 09.10.2023 року становить 1395800, 00 грн.
Відтак врегулювання конфлікту щодо користування та розпорядження квартирою, судовим рішенням про стягнення з відповідача компенсації збалансує інтереси двох співвласників, які не дійшли згоди щодо долі неподільної речі.
Така позиція суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, що викладена у постанові від 25 травня 2020 року у справі №347/955/16.
Крім того, після одержання позивачем від відповідача грошової компенсації право власності на частку вищезазначеного нерухомого майна має перейти до відповідача, адже за приписами абзацу 3 частини 2 ст.364 ЦК України право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Відповідно до ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.
У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов'язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.
Враховуючи зазначені вище обставини та надані суду докази, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність у їх сукупності, суд приходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача на її користь понесених судових витрат, то слід зазначити, що відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно ч.3 ст.133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підтвердження понесених судових витрат позивачем до позовної заяви долучено квитанції про сплату судового збору №0.0.2870020820.1 від 20.02.2023 року і № 0.0.2870017836.1 від 20.02.2023 (а.с.1).
Таким чином наявні достатні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача сплаченого судового збору у розмірі 4433 грн 60 коп.
Крім того, до позовної заяви долучено копію рахунку - фактури №631 від 30.06.2023 року за проведення судової оціночно-будівельної експертизи на суму 3584, 70 грн (а.с.91), акт здачі - приймання висновку експертів за результатами проведення комісійної судової оціночно - будівельної експертизи №631/10-2023 на суму 3584, 70 грн (а.с.95) та копію платіжної інструкції №0.0.3111236219.1 на суму 3585 грн 00 коп (а.с.149).
Відповідно до ч.6 ст.139 ЦПК України розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.
Враховуючи надані суду докази на підтвердження понесених позивачем витрат на підготовку експертного висновку та проведення експертизи суд приходить до висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрат, пов'язаних з підготовкою висновку та проведенням експертизи, у розмірі 3584, 70 грн.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Керуючись ст.ст.4, 81, 89, 259, 265, 268, 273, 280-282, 354, 355 ЦПК України, суд
Позов задовольнити.
Припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , та виділити вказане майно у власність ОСОБА_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 замість її частки у праві спільної сумісної власності на спірне майно грошову компенсацію у розмірі 697900 (шістсот дев'яносто сім тисяч дев'ятсот) гривень, що складає 50 % ринкової вартості двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , згідно висновку комісійної судової оціночно - будівельної експертизи.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витати по сплаті судового збору у розмірі 4433 (чотири тисячі чотириста тридцять три) грн 60 коп, витрати на проведення комісійної судової оціночно - будівельної експертизи у розмірі 3584 (три тисячі п'ятсот вісімдесят чотири) грн 70 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Житомирського апеляційного суду через Корольовський районний суд м. Житомира протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач:
ОСОБА_1 ,
АДРЕСА_2
Відповідач:
ОСОБА_2 ,
АДРЕСА_3
Суддя: Н.М. Анциборенко