ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
30.05.2024Справа № 910/2085/24
За позовом Заступника Генерального прокурора (м. Київ)
в інтересах держави в особі: 1. Київської міської державної (військової) адміністрації (м. Київ)
2. Міністерства оборони України (м. Київ)
до Київської міської ради (м. Київ)
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів: Квартирно-експлуатаційна частина (м. Київ)
про усунення перешкод у розпорядженні та користуванні землями оборони,
Суддя Ващенко Т.М.
Секретар судового засідання Шаповалов А.М.
Представники учасників справи:
Від прокуратури: Толстореброва А.О.
Від позивача-1: Гончаров О.В.
Від позивача-2: Чернецький Р.В.
Від відповідача: Пилипчук І.І.
Від третьої особи: Яців О.Р.
Заступник Генерального прокурора в інтересах держави в особі Київської міської державної (військової) адміністрації та Міністерства оборони України звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради про усунення перешкод у розпорядженні та користуванні землями оборони шляхом скасування державної реєстрації права власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на земельну ділянку площею 0,2784 га з кадастровим номером 8000000000:72:488:0422 з припиненням такого права.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.02.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, її розгляд справи вирішено здійснювати у порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 21.03.2024, залучено Квартирно-експлуатаційну частину (місто Київ) до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів.
04.03.2024 відповідачем подано клопотання про залишення позовної заяви без руху у зв'язку із не зазначенням прокурором у позовній заяві відомостей про наявність зареєстрованого електронного кабінету у всіх учасників справи.
07.03.2024 від відповідача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи та відзив на позовну заяву, в якому він заперечує проти позову з підстав відсутності порушеного права та невірного обрання прокурором способу захисту.
14.03.2024 до суду надійшла відповідь прокурора на відзив Київської міської ради.
19.03.2024 від третьої особи надійшли письмові пояснення по справі, в яких заявник підтримав позицію прокурора та просив задовольнити позов.
21.03.2024 прокурором подано клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.
21.03.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 16.04.2024.
22.03.2024 до суду надійшли пояснення прокурора щодо клопотання відповідача про залишення позовної заяви без руху.
16.04.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про відмову в задоволенні клопотання Київської міської ради від 04.03.2024 про залишення позовної заяви без руху.
Також 16.04.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 21.05.2024.
21.05.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в судовому засіданні до 30.05.2024.
У судовому засіданні 30.05.2024 прокурор та представники позивачів і третьої особи підтримали позовні вимоги в повному обсязі. Представник відповідача проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у відзиві.
30.05.20224 суд, по виходу з нарадчої кімнати, проголосив вступну та резолютивну частину рішення та повідомив, що повне рішення буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.09.2021 у справі №910/361/21 задоволено позовні вимоги Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради, ТОВ "Лендер Груп", Головного управління Держгеокадастру у м. Києві, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів: Комунальне підприємство "Дирекція будівництва шляхово-транспортних споруд м. Києва", про витребування нежитлового будинку площею 330 кв. м, який розташований по АДРЕСА_1, визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 13.02.2020 №107/8277, а також скасовано державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:72:488:0422 у Державному земельному кадастрі.
Означене рішення суду залишено без змін постановами Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2022 та Верховного Суду від 26.10.2022.
Під час розгляду справи №910/361/21 судами встановлено, що земельна ділянка площею 0,2784 га (кадастровий номер 8000000000:72:488:0422) є частиною земельної ділянки площею 2,9173 га в межах військового містечка № НОМЕР_1, яка відповідно до рішення Виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 14.05.1963 № 647 надана оборонному відомству для державних потреб оборони. Вказана земельна ділянка не вільна від забудови, зокрема, від об'єктів нерухомого військового майна, тому рішенням Київської міської ради від 13.02.2020 № 107/8277 порушені права держави, уповноваженим органом управління якої є Міністерство оборони України, та Київського квартирно- експлуатаційного управління як балансоутримувача вказаних об'єктів у межах військового містечка № НОМЕР_1.
Судами також встановлено, що спірна земельна ділянка у встановленому законодавством порядку з державної власності не вибувала, віднесена до категорії земель оборони, її цільове призначення не змінено у встановленому законом порядку, і станом на час розгляду справи є державною власністю.
Разом із тим відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з 23.02.2021 земельна ділянка площею 0,2784 га з кадастровим номером 8000000000:72:488:0422, яка розташована по АДРЕСА_1 , перебуває у власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.
Судами при розгляді справи №910/361/21 встановлено, що земельна ділянка площею 0,2784 га з кадастровим номером 8000000000:72:488:0422 є частиною земельної ділянки площею 2,9173 га, що розташована в межах в/м № НОМЕР_1, яка на підставі рішення Виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 14.05.1963 № 647 надана оборонному відомству для державних потреб оборони та належить до земель оборони, що перебувають у державній власності.
Наведені документи в їх сукупності свідчать про приналежність вищевказаних земель до земель оборони, перебування земельної ділянки площею 10,0356 га у межах в/м № НОМЕР_1 та її використання підрозділами Міністерства оборони України за цільовим призначенням.
У подальшому частина вказаної земельної ділянки площею 7,1 га була передана до сфери управління Міністерства освіти і науки України, на баланс Національного авіаційного університету для подальшого її використання Державним музеєм авіації, інша ж її частина - 2,9173 га залишилась у складі земель оборони.
З урахуванням наведеного у користуванні Міністерства оборони України та на обліку Київського квартирно-експлуатаційного управління в межах військового містечка № НОМЕР_1 залишилась земельна ділянка площею 2,9173 га.
Відповідно до форми 405 (відомість наявності та використання земельних ділянок Міністерства оборони України станом на 01.01.2024) вказана земельна ділянка на цей час перебуває на обліку Київського квартирно-експлуатаційного управління в межах в/м № НОМЕР_1.
Про те, що вказана земельна ділянка використовувалася для державних потреб, свідчить розміщення на ній об'єктів нерухомого військового майна, зокрема будівель та споруд в/м № НОМЕР_1 (акт прийому-передачі будівель, споруд і територій військового містечка, затверджений начальником Головного квартирно-експлуатаційного управління від 29.11.2006).
Водночас Міністерством оборони України жодних заяв про припинення права постійного користування та дозволів про передачу спірної земельної ділянки площею 0,2784 га не подавалося та будь-які рішення уповноважених органів виконавчої влади про припинення права користування цією земельною ділянкою в межах в/м № НОМЕР_1 не приймалися.
Таким чином, за результатами розгляду справи №910/361/21 судами зроблено висновок, що рішення Київської міської ради від 13.02.2020 №107/8277 "Про передачу ТОВ "ЛЕНДЕР ГРУП" в оренду земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування автозаправної станції з об'єктами сервісного обслуговування на АДРЕСА_1 " прийнято всупереч вимогам ст. ст. 20, 116, 140, 141 ЗК України та поза межами повноважень, визначених ст. ст. 122-124 цього Кодексу.
Частиною 4 ст. 75 ГПК України унормовано, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З огляду на наведене обставини щодо приналежності спірної земельної ділянки площею 0,2784 га з кадастровим номером 8000000000:72:488:0422 до земель оборони, які не вибували з державної власності, є преюдиційними для цієї справи обставинами, у зв'язку з чим не потребують повторного вивчення та доведення під час її розгляду.
Водночас до теперішнього часу спірна земельна ділянка зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на праві власності за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради.
Оскільки в силу закону земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:72:488:0422 не може перебувати у комунальній власності, отже, права держави в особі Міністерства оборони України на реалізацію усіх правомочностей щодо земель оборони, зокрема користування і розпорядження нею, прокурор звернувся до суду за захистом порушеного права держави шляхом усунення перешкод у здійсненні права розпорядження цією земельною ділянкою, а саме скасування державної реєстрації права на неї за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради.
Згідно з положеннями ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та Інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).
Засади правового порядку у сфері земельних відносин в Україні визначаються ЗК України.
За приписами ст. ст. 4, 5 ЗК України, завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу та основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до ст. 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на низку категорій, серед яких окремо зазначені землі оборони.
Землі оборони становлять окрему категорію земель та згідно зі ст. ст. 65, 77 ЗК України, ст. 1 Закону України "Про використання земель оборони" та ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України" визнаються земельними ділянками, наданими для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, Інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.
Постановою Верховної Ради Української РСР від 18.12.1990 (п. 5) визначено, що установи, організації, які мають у своєму користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Земельного кодексу Української РСР 1990 року, зберігають свої права на землекористування. При цьому землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних Сил України, інших військових формувань та внутрішніх військ, визнаються землями для потреб оборони.
Національним законодавством (ст. 77, ч. 4 ст. 84 ЗК України) обмежено перебування земель оборони лише в державній власності із забороною їх передання у приватну власність.
Частиною 1 ст. 178 ЦК України передбачено, що об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або Іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту або не обмежені в обороті.
Відповідно до ч. 2 цієї статті види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об'єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.
Отже, визнання об'єктів, що не можуть перебувати в комунальній або приватній власності, вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті, є умовою дотримання конституційного режиму права власності на них.
Визначення законодавством виключного переліку видів використання земель оборони, обмеження вільного відчуження земельних ділянок військового призначення, передбачення єдиної форми власності щодо земель оборони та можливість перебування їх лише в державній формі власності свідчить про особливий правовий режим земель оборони та їх обмежену оборотоздатність у цивільному обігу.
Статтями 1, 4 Закону України "Про використання земель оборони" передбачено, що землі оборони використовуються для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів тощо. Землі оборони можуть використовуватися для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.
Сукупний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що земельні ділянки, які входять до складу земель оборони, можуть перебувати лише у державній власності.
Таким чином, державою як власником земель оборони встановлено чіткі правила та порядок використання і розпорядження землями оборони.
Дотримання цих вимог забезпечується законним обмеженням перебування земель оборони в цивільному обігу з урахуванням вимог ст. ст. 13, 84 ЗК України, ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони", збереженням повноважень держави на розпорядження землями оборони та збереженням правового титулу земель оборони.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України).
Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.
Згідно зі ст. 389 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.
Аналіз ст. 398 ЦК України свідчить про те, що титульним володінням слід вважати лише те володіння, яке має відповідну правову підставу: договір з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Об'єктом титульного володіння, на відміну від фактичного володіння, може бути будь-яке майно (у тому числі й нерухоме), не вилучене з цивільного обороту, яке може бути об'єктом приватної власності. Отже, якщо законодавством не передбачена можливість набуття особою в комунальну або приватну власність земель певної категорії, це означає неможливість отримання такою особою титульного володіння на земельну ділянку.
Законодавство України не передбачає підстав для отримання статусу титульного володільця територіальною громадою на землі оборони.
Отже, суд погоджується з доводами прокурора про те, що якщо законом не передбачена можливість набуття суб'єктом (територіальною громадою) у власність земель певної категорії, то це означає неможливість отримання таким суб'єктом титульного володіння на земельну ділянку певної категорії, зокрема земель оборони.
У той же час власник земельної ділянки не втрачає права володіння нею навіть тоді, коли таке майно протиправно або на підставі відповідного титулу використовує інша особа.
Відповідно до ст. ст. 330, 387, 658 ЦК України право власності дійсного власника майна презюмується і не припиняється із втратою майна, це право підлягає захисту протягом усього часу наявності в особи титулу власника майна.
Таким чином, землі оборони є обмежено оборотоздатними об'єктами цивільних прав та не можуть перебувати у власності інших суб'єктів, окрім держави, що унеможливлює виникнення в них нового володільця, в тому числі територіальної громади міста Києва.
Проте наразі право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради.
За змістом ч. 2 ст. 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.
Згідно зі ст. 1 цього Закону військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально- мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.
Також відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. З вказаного Закону військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених ч. 2 цієї статті).
З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна.
Судом встановлено, що на виконання Директиви Міністра оборони України від 25.07.2006 №Д-322/1/010 Васильківською квартирно-експлуатаційною частиною району було передано, а Київським квартирно-експлуатаційним управлінням було прийнято будівлі та споруди в/м № НОМЕР_1 згідно з описом та переліком, зазначеним у додатку № 1 (у тому числі будівлю металевого сховища НОМЕР_2 (по генплану), про що складено Акт прийому-передачі будівель, споруд і територій військового містечка від 29.11.2006, затверджений начальником Головного квартирно-експлуатаційного управління.
Отже, Київське квартирно-експлуатаційне управління було балансоутримувачем будівель та споруд в/м № НОМЕР_1, у тому числі і нежитлового будинку площею 330 кв. м.
Наказом Міністра оборони України від 16.10.2023 №595/нм "Про закріплення фондів" за Квартирно-експлуатаційною частиною (місто Київ) на праві оперативного управління закріплено фонди військових містечок, у тому числі фонди військового містечка № НОМЕР_1 (бокс площею 31,1 кв. м та нежитловий будинок площею 330 кв. м).
Згідно з листом Київського картирно-експлуатаційного управління від 05.02.2024 № 517/586 зазначений наказ був доведений управлінню листом Центрального управління інженерно-інфраструктурного забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_1 від 19.10.2023 №370/2/10379.
На теперішній час означений нежитловий будинок зареєстровано на праві власності за державою в особі Міністерства оборони України та на праві оперативного управління - Квартирно-експлуатаційною частиною (м. Київ), що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Таким чином, суд погоджується з доводами прокурора про те, що наявність державної реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,2784 га з кадастровим номером 8000000000:72:488:0422 за територіальною громадою з одночасним розташування на цій земельній ділянці державного військового майна - нежитлового будинку площею 330 кв. м, порушує принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давнього Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі).
Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Ніхто інший, окрім власника об'єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об'єктом нерухомого майна. Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 15.12.2021 у справі № 924/856/20.
З огляду на викладене право власності на нежитловий будинок площею 330 кв. м та земельну ділянку площею 0,2784 га з кадастровим номером 8000000000:72:488:0422, на якій розташованій цей будинок, може бути зареєстровано лише за державою в особі уповноважених органів.
Таким чином, доводи прокурора про те, що наявність реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності територіальної громади міста Києва на спірну земельну ділянку, яка входить до складу земель оборони, порушує інтереси держави та створює їй перешкоди в реалізації правомочностей власника землі від імені Українського народу, - є обґрунтованими та доведеними.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 118 Конституції України закріплено, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
За ч. 2 ст. 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.
Відповідно до ст. 4 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" на територіях, на яких введено воєнний стан, для забезпечення дії Конституції та законів України, забезпечення разом із військовим командуванням запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, оборони, цивільного захисту, громадської безпеки і порядку, захисту критичної Інфраструктури, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян можуть утворюватися тимчасові державні органи - військові адміністрації.
Рішення про утворення військових адміністрацій приймається Президентом України за поданням обласних державних адміністрацій або військового командування.
В умовах воєнного стану на виконання ст. 4 указаного Закону згідно з Указами Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", № 68/2022 "Про утворення військових адміністрацій" утворено Київську міську військову адміністрацію, до якої перейшли повноваження міської державної адміністрації.
Статтею 15 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" передбачено, що військові адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законами України "Про оборону України", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", "Про критичну інфраструктуру", цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Повноваження військових адміністрацій здійснюються ними в порядку, визначеному законами України для здійснення повноважень відповідних місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.
За приписами п. 7 ч. 1 ст. 13 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань щодо використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля.
Статтею 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" встановлено, що до повноважень у галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля місцевої державної адміністрації належить, у тому числі, і розпорядження землями державної власності відповідно до закону.
Згідно з ч. 2 ст. 84 ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади згідно з повноваженнями, визначеними цим Кодексом.
Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (ст. 123 ЗК України).
Відповідно до ч. 6 ст. 122 ЗК України Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у межах їхніх територій передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Приписами ст. 17 ЗК України також визначено повноваження державних адміністрацій у розпорядженні землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
Разом із тим, відповідно до ст. 1 Закону України "Про військово-цивільні адміністрації" військово-цивільні адміністрації району, області - це тимчасову державні органи, що здійснюють на відповідній території повноваження районних, обласних рад, державних адміністрацій та Інші повноваження, визначені цим Законом.
Районні та обласні державні адміністрації, що набули статусу військово - цивільних адміністрацій, не потребують внесення змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Таким чином, прокурором належно визначено Київську міську державну (військову) адміністрацію співпозивачем у справі, який має право звернутися до суду за захистом порушеного права як власник та розпорядник земель державної форми власності у межах міста Києва, зокрема, земель оборони.
Також відповідно до приписів Законів України "Про оборону України" та "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном.
Частиною 1 ст. 10 Закону України "Про оборону України" передбачено, що Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань.
Відповідно до Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 №671, Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Цим Положенням встановлено, що Міністерство оборони України здійснює в межах повноважень, передбачених законом, функції з управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони.
Отже, Міністерство оборони України є органом, наділеним державою відповідними повноваженнями щодо управління військовим майном, та є належним позивачем у даній справі.
Суд відхиляє як необґрунтовані та безпідставні заперечення відповідача щодо відсутності порушеного права та невірного обрання прокурором способу захисту, з огляду на наступне.
Оскільки державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, відповідний запис формально наділяє відповідача певними юридичними правами щодо земельної ділянки і одночасно позбавляє відповідних прав законного власника - державу в особі Київської міської державної адміністрації як органу державної виконавчої влади.
Отже, наявність державної реєстрації прав на землі оборони за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради, яка не являється ні власником, ні володільцем, ні користувачем чи розпорядником спірної земельної ділянки створює перешкоди державі в користуванні та розпорядженні землями оборони.
Відповідно до ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ГПК України).
Положення статей 15, 16 Цивільного кодексу України визначають, що кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Положеннями ст. 20 ГК України та ст. 16 ЦК України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, дійшовши висновку про безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити з його ефективності. Це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці, зокрема у рішеннях від 13.05.1980 у справі "Артіко проти Італії" (п. 35) та від 30.05.2013 у справі "Наталія Михайленко проти України" (п. 32), визначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушено, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).
При цьому ефективність обраного позивачем способу захисту означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Таким чином, ефективний засіб (спосіб) захисту приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Зазначені висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 915/161/20, від 21.01.2021 у справі № 921/266/18.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (п. 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 у справі № 5 69/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (п. 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (п. 7.23)).
Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (п. 9.64).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 152 ЗК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання негаторного позову відповідно.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з п. 33 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 № 5 "Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав", застосовуючи положення ст. 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння.
Відповідно до положень ст. ст. 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Законний володілець земельної ділянки земель оборони може вимагати усунення порушення його права користування на цю ділянку, зокрема, оспорюючи незаконну державну реєстрацію права власності.
Отже, для забезпечення державі реальної та безперешкодної можливості реалізувати усі правомочності власника щодо спірної земельної ділянки необхідно усунути перешкоди у здійсненні нею права користування та розпорядження спірною земельною ділянкою шляхом скасування державної реєстрації права власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.
Такий спосіб захисту є належним та ефективним, оскільки лише в разі задоволення судом такої вимоги можна забезпечити поновлення порушених інтересів держави.
Верховний Суд у постанові від 02.02.2022 у справі №707/1924/20 вказав на правильність висновків судів попередніх інстанцій про задоволення вимог прокурора щодо скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, оскільки вона проведена за відсутності правових підстав.
Таким чином, вимога про скасування державної реєстрації права власності є ефективним способом захисту, оскільки спрямована на скасування реєстрації прав територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на землю, яка не є власником нерухомого військового майна та земельної ділянки у його межах, та приведення внесених до реєстру відомостей у відповідність із реальними обставинами щодо власника спірної земельної ділянки.
При зверненні до суду прокурором обрано такий спосіб захисту, який може дійсно відновити порушені відповідачем інтереси держави та попередити загрозу порушення права на землі державної власності, шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:72:488:0422 та усунення юридичної невизначеності щодо дійсного власника такого майна.
Враховуючи викладене, суд погоджується з доводами прокурора про те, що для забезпечення державі реальної та безперешкодної можливості реалізувати усі правомочності власника щодо земельної ділянки необхідно усунути перешкоди в користуванні нею шляхом скасування державної реєстрації права власності територіальної громади на земельну ділянку площею 0,2784 га з кадастровим номером 8000000000:72:488:0422 з припиненням речових прав на цю ділянку, відомості про які містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до частин 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно зі статтями 73, 74 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною 4 статті 75 ГПК України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статей 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі статтями 78, 79 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Як унормовано частиною 3 статті 4 ГПК України, до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Приписами частин 3, 4, 5 статті 53 ГПК України встановлено, зокрема, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
За змістом частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина 1).
Згідно з частиною 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
Аналіз положень частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
- у разі відсутності такого органу.
Перший випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.
Нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.
Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Аналогічна правова позиція з даного питання викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166"б", від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі №910/4345/18, від 30.01.2019 року у справі №47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.
Конституційний Суд України у рішенні №3-рп/99 від 08.04.1999 у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 ГПК України шляхом подання належних, допустимих та достатніх доказів.
Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічна правова позиція з даного питання викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
Судом встановлено, що при зверненні з даним позовом до суду прокурором було дотримано вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у зв'язку з невжиттям компетентними органами заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних відносинах протягом розумного строку після того, як їм стало відомо про порушення інтересів держави.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в ст. 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).
Положеннями ст. 86 ГПК України унормовано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про задоволення позову в повному обсязі.
Судові витрати зі сплати судового збору відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на відповідача.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, 165, 219, 232, 233, 236-238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позов Заступника Генерального прокурора задовольнити повністю.
2. Усунути перешкоди державі в особі Київської міської державної (військової) адміністрації та Міністерства оборони України у розпорядженні та користуванні землями оборони шляхом скасування державної реєстрації права власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на земельну ділянку площею 0,2784 га з кадастровим номером 8000000000:72:488:0422 з припиненням такого права.
3. Стягнути з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36; ідентифікаційний код 22883141) на користь Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15; ідентифікаційний код 00034051) 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп. судового збору.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повний текст рішення складено 06.06.2024.
Суддя Т.М. Ващенко