«04 » червня 2024 року
м. Харків
справа № 640/16936/18
провадження № 22ц/818/2079/24
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Бурлака І.В., (суддя-доповідач),
суддів - Гєрцика Р.В., Мальованого Ю. М.,
за участю секретаря - Волобуєва О.О.
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , представник відповідача - ОСОБА_3 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест»,
треті особи - ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щелков Д.М., Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»,
особа, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_5 , представник особи, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_6
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 20 вересня 2021 року в складі судді Колесник С.А.
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест», треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щелков Денис Михайлович, Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень, який в подальшому уточнила.
Позовна заява мотивована тим, що вона набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування квартири від 09 серпня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Алтуніною Т. І. за реєстраційним номером № 1497.Первісним власником цієї квартири була її матір ОСОБА_4 .
Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 06 жовтня 2015 року у справі № 640/9889/14-ц в рахунок погашення боргу за кредитним договором за № 014/02-1/2454-05 від 03 жовтня 2005 року у розмірі 985 328,68 грн звернено стягнення на іпотечне нерухоме майно ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» в особі Харківської обласної дирекції, а саме на квартиру за АДРЕСА_2 , та надав банку право на продаж предмета іпотеки - житлової квартири за АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , виданого виконавчим комітетом Київської районної у місті Харкові ради, будь-якій особі покупцеві, на умовах та в порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», за ціною, встановленою на підставі оцінки суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на момент укладення договору купівлі-продажу, а також право на проведення усіх дій, пов'язаних із реалізацією предмета іпотеки, в тому числі, на виготовлення, отримання оригіналів, копій, дублікатів правовстановлюючих документів, технічної документації на житлову квартиру АДРЕСА_1 .
Вказала, що Київський районний суд міста Харкова ухвалою від 18 жовтня 2017 року в задоволенні заяви Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» про зміну та встановлення способу виконання рішення суду відмовив, змінив порядок виконання рішення Київського районного суду міста Харкова від 06 жовтня 2015 року у справі № 640/9889/14-ц в частині звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання банку права здійснити продаж предмета іпотеки будь-якій особі покупцеві (другий та третій абзаци резолютивної частини рішення) таким чином: в рахунок погашення боргу за кредитним договором за № 014/02-1/2454-05 від 03 жовтня 2005 року у розмірі 985 328,68 грн звернув стягнення на іпотечне нерухоме майно ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» в особі Харківської обласної дирекції, а саме на квартиру АДРЕСА_2 ; надав Акціонерному товариству «Райффайзен Банк» в особі Харківської обласної дирекції право на продаж предмета іпотеки, житлової квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Алтуніною Т. П. 09 серпня 2016 року за № 1497, будь-якій особі покупцеві, на умовах та в порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», за ціною, встановленою на підставі оцінки суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на момент укладення договору купівлі-продажу.
Разом з тим, Апеляційний суд Харківської області постановою від 12 квітня 2018 року ухвалу Київського районного суду міста Харкова від 18 жовтня2017 року, якою звернуто стягнення на її квартиру, скасував.
Проте, 29 серпня 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест», якому банк відступив право вимоги, у порядку звернення стягнення, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», як новий іпотекодержатель за договором іпотеки, що укладений з ОСОБА_4 з метою забезпечення її зобов'язань за кредитним договором, відчужив на користь ОСОБА_2 спірну квартиру.
Вважала, що у Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» не було підстав для продажу спірної квартири, оскільки в реєстрі не зареєстровано обтяження спірної квартири іпотекою, іпотечних договорів саме з нею не укладалося, судове рішення про звернення стягнення на її майно скасоване 12 квітня 2018 року, товариством не дотримано процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, передбаченої статтею 35 Закону України «Про іпотеку», а також відчуження квартири, всупереч вимогам статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», здійснено без її згоди.
Просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 29 вересня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М. та зареєстрований в реєстрі за № 558, за яким право власності на квартиру АДРЕСА_1 було набуто ОСОБА_2 ;скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 42755780від 29 серпня 2018 року, видане приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округуЩелковим Д. М. на підставі договору купівлі-продажу квартири від 29 вересня 2018 року за реєстровим № 588, судові витрати покласти на відповідачів.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 21 березня 2019 року, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 13 серпня 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Верховний Суд постановою від 16 вересня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Київського районного суду міста Харкова від 21 березня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 серпня 2019 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
За результатами нового розгляду справи рішенням Київського районного суду міста Харкова від 20 вересня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
На вказане рішення суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі, вирішити питання щодо судових витрат.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказала, що товариство не мало необхідного обсягу дієздатності для продажу належної їй квартири, оскільки вона не була обтяжена іпотекою на час відчуження, відповідні записи у реєстрі щодо цього відсутні, а також судовими рішеннями відмовлено у зверненні стягнення на вказану квартиру як належну саме їй. Іпотека зареєстрована лише щодо майнових прав. Продаж квартири у позасудовому порядку на підставі іпотечного застереження незаконний, оскільки вона не є стороною договору іпотеки.До того ж, заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 03 квітня 2017 року у справі № 640/685/17 визнано недійсним іпотечний договір, укладений її матір'ю ОСОБА_4 , в цілому.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Київського районного суду міста Харкова від 20 вересня 2021 року скасовано та ухвалено нове про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 29 серпня 2018 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Алькор Інвест» і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М. за реєстраційним № 558, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за № 42755780 від 29 серпня 2018 року, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М., вирішено питання про розподіл судових витрат.
У травні 2023 року ОСОБА_5 , яка не брала участі у справі, подала апеляційну скаргу на рішення Київського районного суду міста Харкова від 20 вересня 2021 року, в якій просила скасувати вказане рішення суду та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року і відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1
28 липня 2023 року від представника ОСОБА_2 надійшла заява, в якій він просив вирішити питання про поворот виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року та встановити спосіб виконання судового рішення суду апеляційної інстанції, який би передбачав відновлення реєстрації його права власності на спірну квартиру.
Постановою Харківського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 - задоволено, рішення Київського районного суду міста Харкова від 20 вересня 2021 року скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову з мотивів цієї постанови, постанову Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року скасовано, вирішено питання про розподіл судових витрат.
Також, Харківський апеляційний суд додатковою постановою від 24 жовтня 2023 року заяву представника ОСОБА_5 - адвоката Яценка А. О. про ухвалення додаткового рішення задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 витрати на професійну правничу допомогу у сумі 10 000,00 грн.
ОСОБА_5 на рішення Київського районного суду міста Харкова від 20 вересня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року, ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2022 рокута ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року подали касаційні скарги.
Постановою Верховного Суду від 28 лютого 2024 року касаційні скарги ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - задоволено частково, постанову Харківського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року, додаткову постанову Харківського апеляційного суду від 24 жовтня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року скасовано і направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
04 червня 2024 року до суду апеляційної інстанції від представника ОСОБА_2 надійшла заява (письмові пояснення) на апеляційну скаргу ОСОБА_1 з додатками, в якій він вважав судове рішення законним, а апеляційну скаргу - необгрунтованою. При цьому виклав обставини справи, надав аналіз правових позицій Верховного Суду, на які посилалася ОСОБА_1 . Зокрема, зазначив, що в справі № 922/2416/17 (постанова Верховного Суду від 15 червня 2021 року) інші обставини справи, тому недоречно правову позицію, викладену в ній, застосовувати до цієї справи. Акцентував увагу суду на тому, що оскільки ані ОСОБА_4 , ані ОСОБА_1 не оскаржували стягнення боргу в національній валюті, мораторій не розповсюджується на виконання зобов'язань за кредитами в національній валюті. Зауважив, що найновітньою правовою практикою Верховного Суду підтверджується право іпотекодержателя здійснити стягнення на іпотечне майно, якщо відповідне валютне зобов'язання переведено у національну валюту (постанова Верховного Суду від 06 березня 2024 року у справі № 466/3336/21).
04 червня 2024 року до суду апеляційної інстанції від представника ОСОБА_5 надійшла заява (письмові пояснення) на апеляційну скаргу ОСОБА_1 з додатками, в якій він вважав судове рішення законним, а апеляційну скаргу - необгрунтованою, яка за змістом є тотожньою попередній заяві.
До суду апеляційної інстанції учасники справи, будучи належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не з'явилися. 21 травня 2024 року, 04 червня 2024 року до суду апеляційної інстанції відповідно від представника Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», представників ОСОБА_5 та ОСОБА_2 надійшли заяви про розгляд справи за їх відсутності. В заявах представники ОСОБА_5 та ОСОБА_2 підтримали свої письмові пояснення. Клопотань щодо відкладення розгляду справи від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило. У зв'язку з чим суд апеляційної інстанції уважав за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи на підставі частини другої статті 372 ЦПК України.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для визнання спірного договору купівлі-продажу квартири недійсним відсутні. Позивачкою не доведено використання спірної квартири як постійного місця її мешкання та відсутність іншого житла. Договір іпотеки визнано недійсним лише в частині визначення його предметом майнових прав. Позовні вимоги про скасування рішення про реєстрацію прав та обтяжень № 42755780 від 29 вересня 2018 року є похідними від вимог про визнання недійсним договору-купівлі продажу від 29 вересня 2018 року, тому також не підлягають задоволенню. Документи, які були підставою для прийняття рішення про реєстрацію прав та обтяжень № 42755780 від 29 вересня 2018 року відповідають вимогам закону.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Райффайзен Банк», та ОСОБА_4 03 жовтня 2005 року укладено кредитний договір № 014/02-1/2454-05 про видачу кредиту на суму 48 560 доларів США (а. с. 190-197 том 1).
З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 03 жовтня 2005 року між Акціонерним товариством «Райффайзен Банк» та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір № 014/02-1/2454/1-05, відповідно до умов якого банк набув статусу іпотекодержателя майнових прав на квартиру за будівельним номером АДРЕСА_3 , будівництво якої не завершене, і яка в майбутньому стане власністю іпотекодавця (а. с. 96-102 том 1).
За пунктом 1.1 іпотечного договору іпотекодавець передає іпотекодержателю майнові права на двокімнатну квартиру за АДРЕСА_3 , будівництво якої не завершено і яка в майбутньому стане власністю іпотекодавця до оформлення правовстановлюючих документів та належної реєстрації права власності та вищевказану квартиру, яка після оформлення правовстановлюючих документів та належної реєстрації права власності продовжує бути забезпеченням виконання зобов'язань іпотекодавцем за кредитним договором.
Як вбачається з пункту 1.9 договору після будівництва квартири, а також після оформлення та реєстрації права власності на вказану квартиру, іпотекодержатель шляхом направлення повідомлення нотаріусу реєструє у встановленому законом порядку обтяження прав власника на збудовану нерухомість, та ця нерухомість продовжує бути предметом іпотеки відповідно до умов цього договору.
Пунктом 3.1 договору передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється іпотекодержателем у разі неналежного виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором або зобов'язань, передбачених цим договором.
Пунктом 3.4.2 договору передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може здійснюватись, зокрема, на підставі рішення суду шляхом продажу предмету іпотеки іпотекодержателем від свого імені на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 06 березня 2009 року зареєстровано іпотеку, предметом якої є майнові права на двокімнатну квартиру за будівельним номером АДРЕСА_4 , іпотекодавець ОСОБА_4 (а. с. 86 том 1, а. с. 106 том 4).
Між Акціонерним товариством «Райффайзен Банк» (іпотекодержатель) та ОСОБА_4 (іпотекодавець) 11 серпня 2010 року укладено договір № 1 про внесення змін до договору іпотеки № 014/02-1/2454/1-05, посвідчений 03 жовтня 2005 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Блудовим І. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1839, яким збільшено термін повернення суми кредиту до 03 листопада 2020 року (а. с. 101-102 том 1).
Київський районний суд міста Харкова рішенням від 25 вересня 2012 року у справі № 2012/2208/2012 позов Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» в особі Харківської обласної дирекції «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнив. Стягнув з ОСОБА_4 на користь банку заборгованість за кредитним договором в сумі 290 758,93 грн та судовий збір в сумі 2 907,58 грн (а. с. 199-201 том 1).
Вказане рішення суду ОСОБА_4 виконано лише у 2017 році, на підставі чого постановою державного виконавця від 31 березня 2017 року закінчено виконавче провадження № 40799853 (а. с. 202-203 том 1).
Київський районний суд міста Харкова рішенням від 06 жовтня 2015 року у справі № 640/9889/14-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 19 січня 2016 року, позов Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнив частково та в рахунок погашення боргу за кредитним договором за № 014/02-1/2454-05 від 03 жовтня 2005 року в розмірі 985 328,68 грн звернув стягнення на іпотечне нерухоме майно ОСОБА_4 на користь банку, а саме на квартиру АДРЕСА_1 . Надав Публічному акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» право на продаж зазначеного предмета іпотеки, що належить ОСОБА_4 будь-якій особі-покупцеві на умовах та в порядку, викладеному в статті 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою на підставі оцінки суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на момент укладення договору купівлі продажу. Надав Публічному акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» в особі Харківської обласної дирекції право на проведення усіх дій, пов'язаних з реалізацією предмета іпотеки. В частині вимог про виселення та зняття з реєстраційного обліку відмовив (а. с. 87-95 том 1).
З вказаного рішення суду вбачається, що предметом договору іпотеки була безпосередньо квартира, яка знаходилася на стадії будівництва та належала іпотекодавцю на підставі договору на дольову участь в будівництві житла.
ОСОБА_4 на підставі договору дарування квартири від 09 серпня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Алтуніною Т.П. та зареєстрованого в реєстрі за № 1497, подарувала ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 6-7 том 1).
Після набуття ОСОБА_1 права власності на квартиру банк звернувся до суду із заявою про зміну та встановлення іншого порядку виконання рішення Київського районного суду міста Харкова від 06 жовтня 2015 року.
Київський районний суд міста Харкова ухвалою від 18 жовтня 2017 року відмовив у задоволенні заяви банку про зміну та встановлення іншого порядку виконання рішення Київського районного суду міста Харкова від 06 жовтня 2015 року. Змінив порядок виконання рішення Київського районного суду міста Харкова від 06 жовтня 2015 року у справі № 640/9889/14-ц в частині звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання банку право здійснити продаж предмета іпотеки будь-якій особі покупцеві (другий та третій абзаци резолютивної частини рішення) таким чином: «в рахунок погашення боргу за кредитним договором за№ 014/02-1/2454-05 від 03 жовтня 2005 року у розмірі 985 328,68 грн, що включає заборгованість за кредитом в розмірі 351 229,94 грн, відсотками - 141 434,40 грн, пенею за порушення строків повернення кредиту - 470 744,34 грн, штрафи - 21 920 грн звернув стягнення на іпотечне нерухоме майно ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» в особі Харківської обласної дирекції, а саме на квартиру АДРЕСА_2 . Надав Публічному акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» в особі Харківської обласної дирекції право на продаж предмета іпотеки, житлової квартири за АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору дарування від 09 серпня 2016 року за № 1497 будь-якій особі покупцеві на умовах та в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою на підставі оцінки суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на момент укладення договору купівлі продажу» (а. с. 208-214 том 1).
Однак, Апеляційний суд Харківської області постановою від 12 квітня 2018 року ухвалу Київського районного суду міста Харкова від 18 жовтня 2017 року в частині, якою за ініціативою суду змінено порядок виконання рішення Київського районного суду міста Харкова від 06 жовтня 2015 року у справі № 640/9889/14-ц, скасував. В іншій частині ухвалу Київського районного суду міста Харкова від 18 жовтня 2017 року залишив без змін (а. с. 215-219 том 1).
Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» відповідно до договорів відступлення права вимоги між Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та Публічним акціонерним товариством «Комерційний індустріальний банк», та між Публічним акціонерним товариством «Комерційний індустріальний банк» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» від 23 та 24 січня 2018 року набуло статусу кредитора за кредитним договором № 014/02-1/2454-05 та іпотекодержателя за іпотечним договором № 014/02-1/2454/1-05 (а. с. 148-154 том 1, а. с. 13-29 том 4).
13 березня 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» направило на адресу ОСОБА_4 та ОСОБА_1 листи-вимоги від 12 березня 2018 року, в яких повідомило, що набуло статусу кредитора за кредитним договором № 014/02-1/2454-05 та іпотекодержателя за іпотечним договором № 014/02-1/2454/1-05, вимагало сплатити заборгованість на загальну суму 8 172 294,03 грн та повідомило про свій намір звернути стягнення на предмет іпотеки, що підтверджується копіями листів-вимог, описів вкладення у цінні листи та квитанцій (а. с. 140-143 том 3, а. с. 67-77 том 4). Вказані вимоги отримані ОСОБА_4 та ОСОБА_1 30 березня 2018 року, що підтверджується копіями рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення (а. с. 70, 74 том 4).
29 серпня 2018 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М. та зареєстрований в реєстрі за № 558, відповідно до якого товариство відчужило на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 85 том 1, а. с. 4-5 том 4).
Згідно з пунктом 7 вказаного договору квартира купується покупцем під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , за її письмовою згодою.
ОСОБА_2 та ОСОБА_5 перебувають у шлюбі з 07 серпня 2004 року (а. с. 103 том 4).
У нотаріально посвідченій заяві ОСОБА_5 надала згоду чоловіку ОСОБА_2 на купівлю та продаж за сумою та на умовах на його розсуд квартири АДРЕСА_1 , перебуваючи з ним у шлюбі, за спільні кошти (а. с. 100 том 4).
Право власності на вказану квартиру 29 серпня 2018 року зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Щелкова Д. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 42755780 від 29 серпня 2018 року (а. с. 10-11 том 1, а. с. 118-119 том 4).
Київський районний суд міста Харкова заочним рішенням від 03 квітня 2017 року у справі № 640/685/17, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, договір іпотеки від 03 жовтня 2005 року № 014/02-1/2454/1-05 визнав недійсним. Зі змісту судових рішень вбачається, що договір є недійсним в частині передання в іпотеку саме майнових прав, а не квартири як майна, яке іпотекодавець набуде після виникнення іпотеки (а. с. 55-61 том 2).
Крім того, Київський районний суд міста Харкова ухвалою від 09 листопада 2017 року у справі № 640/5026/17 ОСОБА_4 передав на поруки трудовому колективу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Інтер Планета», встановивши для неї обов'язки виправдати довіру колективу, не ухилятися від заходів виховного характеру та не порушувати громадського порядку протягом року від дня передачі її на поруки і з цих підстав звільнив її від кримінальної відповідальності за частиною першою статті 388 КК України (незаконні дії щодо заставленого майна). Кримінальне провадження № 12016220490006426 від 20 вересня 2015 року відносно ОСОБА_4 , передбачене частиною першою статті 388 КК України, закрив (а. с. 132-133 том 1).
Також встановлено, що за копією паспорта ОСОБА_1 , вона зареєстрована з 15 березня 2017 року у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 160-161 том 1).
Однак, як вбачається з відомостей з Реєстру територіальної громади міста Харкова ОСОБА_1 станом на час звернення до суду з позовом 14 вересня 2018 року та на час розгляду цієї справи не зареєстрована у спірній квартирі (а. с. 65-66 том 1).
Крім того, судами встановлено, що ОСОБА_4 у спірній квартирі не проживає і не зареєстрована, що підтверджується як її поясненнями в судовому засіданні, так і рішенням суду від 06 жовтня 2015 року.
Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Недійсність правочину визначається статтями 203, 215 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, третьої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Тлумачення статей 215, 216 ЦК України дає підстави для висновку, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Частиною першою статті 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
За змістом частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки, іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Статтею 5 Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки був визначений вичерпний перелік об'єктів, які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором.
Предметом іпотеки могли бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернення стягнення; нерухоме майно, зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Предметом також міг бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.
Частина об'єкта нерухомого майна могла бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості чи приєднання її до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
Водночас поняття «іпотека майнових прав» і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав у цій редакції закону були відсутні.
Майнові права на об'єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», що набрав чинності 14 січня 2009 року, якими були внесені зміни до Закону України «Про іпотеку».
Майнове право, що є предметом застави (іпотеки) - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.
Майнові права на нерухомість, що є об'єктом будівництва (інвестування), не є речовими правами на чуже майно, оскільки об'єктом цих прав не є «чуже майно», а також не є правом власності, оскільки об'єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.
Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав.
Разом з тим згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Положення статті 5 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки передбачали, що предметом іпотеки може виступати об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору.
Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
У статті 38 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час звернення стягнення на предмет іпотеки передбачено, що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов'язання протягом тридцятиденного строку, зазначеного в частині першій цієї статті, згідно з умовами та з наслідками, встановленими статтею 42 цього Закону. Договір купівлі-продажу предмета іпотеки, укладений відповідно до цієї статті, є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки.
За підпунктом 2.7 пункту 2 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, якщо рішенням суду або договором про задоволення вимог іпотекодержателя передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, посвідчення таких договорів здійснюється за загальними правилами посвідчення договорів відчуження.
Для посвідчення такого договору іпотекодержатель зобов'язаний за тридцять днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані в установленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти такий договір. Іпотекодержатель має документально підтвердити нотаріусу, що він повідомив осіб, які мають зареєстровані в установленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Визначена у частині першій статті 35 Закону України «Про іпотеку» процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц).
Іпотекодержатель на підтвердження факту направлення й отримання іпотекодавцем вимоги про порушення основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки у силу зазначених норм матеріального права зобов'язаний надати державному реєстратору докази отримання іпотекодавцем такої вимоги разом із заявою про державну реєстрацію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 638/20000/16-ц).
Наведені норми спрямовані на забезпечення фактичного повідомлення боржника, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на майно боржника. Тому повідомлення боржника потрібно вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення (аналогічний висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц).
У постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також потрібно вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.
У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.
Метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.
Частиною другою статті третьої Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що обтяження речового права, що підлягає державній реєстрації, виникає з моменту такої реєстрації.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
За загальним правилом, наявність згоди боржника на заміну кредитора у зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
Як встановлено судом, квартира, що є предметом спірного договору купівлі-продажу, була передана матір'ю позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_4 в іпотеку банку як об'єкт незавершеного будівництва у забезпечення виконання її зобов'язань за кредитним договором. Судовими рішеннями стягнуто з позичальниці ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором та звернено стягнення на квартиру як предмет іпотеки. Однак, 09 серпня 2016 року ОСОБА_4 відчужила квартиру, подарувавши її своїй дочці ОСОБА_1 . У подальшому у зв'язку з наявністю заборгованості за кредитом новий кредитор Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» звернув стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений статтею 38 Закону України «Про іпотеку», продавши 29 вересня 2018 року спірну квартиру ОСОБА_2 .
Вимагаючи визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 29 вересня 2018 року ОСОБА_1 посилалась на те, що квартира не була обтяжена іпотекою на час відчуження, відповідні записи у реєстрі щодо цього відсутні, а іпотека зареєстрована лише щодо майнових прав; що вона не є стороною договору іпотеки, судових рішень про звернення стягнення на її майно немає, а іпотечний договір, укладений її матір'ю, визнано недійсним заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 03 квітня 2017 року у справі № 640/685/17; що товариством не дотримано процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, передбаченої статтею 35 Закону України «Про іпотеку», а також що відчуження квартири, всупереч вимогам статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», здійснено без її згоди.
Однак, з такими доводами позивачки колегія суддів не погоджується.
Як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу квартири у позасудовому порядку на підставі застереження, передбаченого пунктом 3.4.2 іпотечного договору від 03 жовтня 2005 року, тому посилання позивачки на відсутність судових рішень про звернення стягнення саме на її квартиру, не заслуговують на увагу.
Щодо визнання недійсним іпотечного договору, то дійсно заочним рішенням Київського районного суду міста Харкова від 03 квітня 2017 року у справі № 640/685/17, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, договір іпотеки від 03 жовтня 2005 року № 014/02-1/2454/1-05 визнано недійсним. Разом з тим, зі змісту судових рішень вбачається, що договір є недійсним саме щодо передання в іпотеку майнових прав, а не квартири як майна, яке іпотекодавець набуде після виникнення іпотеки (а. с. 55-61 том 2).
Визнаючи договір іпотеки недійсним, суди виходили з того, що на час укладення договору іпотеку законом не передбачалось, що його предметом можуть бути майнові права. Однак, з іпотечного договору від 03 жовтня 2005 року вбачається, що його предметом були не лише майнові права, а і квартира, на яку ОСОБА_4 в подальшому набуде та оформить право власності, та будь-яких висновків щодо недійсності договору в цій частині судові рішення у справі № 640/685/17 не містять.
Отже, договором іпотеки від 03 жовтня 2005 року в іпотеку було передано, зокрема, нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця, і лише та обставина, що положення статті 5 Закону України «Про іпотеку» у редакції від 05 червня 2003 року не передбачали, що предметом іпотеки можуть виступати майнові права, не може бути безумовною підставою для визнання недійсним договору у цілому.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 520/10060/16-ц (провадження № 61-5085сво18), постановами Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 522/11168/15-ц (провадження № 61-8768св18), від 18 липня 2018 року у справі № 607/3932/16-ц (провадження № 61-24442 св 18), від 27 листопада 2019 року у справі № 520/2029/16-ц (провадження № 61-24977св18), від 01 квітня 2020 року у справі № 766/2353/16-ц (провадження № 61-32437св18).
У постанові від 28 лютого 2024 року у цій справі Верховний Суд також вказав, що судовими рішеннями у справі № 640/685/17 визнано недійсним договір іпотеки в частині передання в іпотеку саме майнових прав, а не квартири як майна, яке іпотекодавець набуде після виникнення іпотеки (а. с. 218 том 7).
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18) проаналізував положення статей 5 та 6 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та вказав, зокрема, що учасники цивільних відносин за допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір могли встановити в договорі іпотеки, що іпотека поширюватиметься й на будівлю (споруду) чи об'єкт незавершеного будівництва, що будуть збудовані після укладення договору іпотеки. У випадку відсутності такої вказівки в договорі іпотеки, що іпотека поширюватиметься й на будівлю (споруду) чи об'єкт незавершеного будівництва, що будуть збудовані після укладення договору іпотеки, підстави для поширення іпотеки на такі об'єкти відсутні.
Положеннями пункту 1.9 договору іпотеки від 03 жовтня 2005 року, що був укладений між ОСОБА_4 та банком передбачено, що після будівництва квартири, а також після оформлення та реєстрації права власності на вказану квартиру, іпотекодержатель шляхом направлення повідомлення нотаріусу реєструє у встановленому законом порядку обтяження прав власника на збудовану нерухомість, та ця нерухомість продовжує бути предметом іпотеки відповідно до умов цього договору.
Необхідності укладення нового договору іпотеки чи договору про внесення змін до договору іпотеки у зв'язку з закінченням будівництва та реєстрацією права власності на квартиру умовами договору іпотеки від 03 жовтня 2005 року не передбачено.
Як встановлено судом, будівництво квартири завершено. ОСОБА_4 отримала на неї право власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого Київською районною у м. Харкові радою 19 листопада 2010 року. Однак, реєстрацію права власності на спірну квартиру ОСОБА_4 не здійснювала до 09 серпня 2016 року, коли було укладено договір дарування квартири з ОСОБА_1 . У зв'язку з цим, не відбувалось і перереєстрації обтяження іпотекою з майнових прав на квартиру як нерухоме майно. Будучи обізнаною про судові рішення про стягнення з неї заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на квартиру як предмет іпотеки ОСОБА_4 не реєструвала за собою право власності на квартиру до 09 серпня 2016 року, а в день реєстрації відчужила цю квартиру шляхом укладення договору дарування зі своєю дочкою ОСОБА_1 , що свідчить про недобросовісне виконання умов іпотечного договору та спрямованість дій на ухилення від виконання зобов'язання та виведення квартири з-під іпотеки. З приводу незаконних дій з предметом застави щодо ОСОБА_4 було відкрито кримінальне провадження, в якому вона визнала свою провину, та за результатом була передана на поруки трудовому колективу. Враховуючи тісний родинний зв'язок ОСОБА_4 та ОСОБА_1 підстав вважати, що ОСОБА_1 не була обізнана про обтяження спірної квартири іпотекою, не вбачається.
Враховуючи наведене та виходячи з умов іпотечного договору від 03 жовтня 2005 року, колегія суддів відхиляє посилання ОСОБА_1 на те, що квартира, на яку звернено стягнення в рахунок погашення заборгованості, не була обтяжена іпотекою, і товариство не мало прав щодо звернення стягнення на неї.
До того ж, рішенням Київського районного суду міста Харкова від 06 жовтня 2015 року у справі № 640/9889/14-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 19 січня 2016 року, звернено стягнення на іпотечне нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , тобто фактично визнано, що вказана квартира, яка на час укладення договору іпотеки знаходилась на стадії будівництва та належала іпотекодавцю на підставі договору на дольову участь в будівництві житла, є предметом іпотеки.
Щодо доводів ОСОБА_1 стосовно відсутності реєстрації обтяження спірної квартири іпотекою та внесення запису про іпотеку лише щодо майнових прав, то колегія суддів також вважає за необхідне врахувати, що як зазначено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №922/3537/17 та від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17, за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню.
Відсутність у Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно.
Як вже зазначалось, відсутність у Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження саме квартири як предмета нерухомого майна, а не майнових прав викликано тим, що ОСОБА_4 тривалий час не реєструвала за собою право власності на неї, а одразу у день реєстрації відчужила її, тож кредитор об'єктивно був позбавлений можливості перереєструвати іпотечне обтяження з майнових прав безпосередньо на квартиру. У даному разі немає підстав вважати, що ОСОБА_1 не знала і не могла знати про обтяження спірної квартири іпотекою, тож вона набула права на цю квартиру за договором дарування від своєї матері з урахуванням відповідних обтяжень.
Умисні узгоджені дії ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_4 не відповідають вимогам добросовісності, спрямовані на порушення прав кредитора та перешкоджання реалізації його права на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України. Неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц, від 08 липня 2020 року у справі № 522/3541/15-ц.
Посилання ОСОБА_1 на те, що товариством не дотримано процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, передбаченої статтею 35 Закону України «Про іпотеку», спростовуються матеріалами справи, зокрема, копіями листів-вимог, описів вкладення у цінні листи, квитанцій та рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення, які свідчать про отримання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 вимог про усунення порушення 30 березня 2018 року, тобто за п'ять місяців до укладення оспорюваного договору (а. с. 140-143 том 3, а. с. 67-77 том 4).
Враховуючи презумпцію правомірності дій працівників оператора поштового зв'язку, яка не спростована у цій справі, оскільки стороною позивача не оскаржувалися й не визнані протиправними дії такого працівника, суд може покладатись на те, що особу одержувача перевірив уповноважений працівник відділення поштового зв'язку. Тому матеріали справи свідчать про те, що іпотекодержателем дотримано вимоги статей 35 та 38 Закону України «Про іпотеку».
Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 718/917/20 (провадження № 61-5893св22), від 15 листопада 2023 року у справі № 754/8583/20 (провадження № 61-10244св23).
Щодо доводів ОСОБА_1 про незаконність звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з поширенням на спірні правовідносини дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», судова колегія виходить з наступного.
Підпунктом 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
Отже, до правовідносин з реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем на підставі іпотечного застереження застосовуються положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» щодо тимчасової заборони відчуження.
Висновки про те, що вказаний Закон підлягає застосуванню навіть у разі звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19.
ОСОБА_1 посилалась на те, що спірна квартира, на яку звернено стягнення, є її постійним місцем проживання, іншого нерухомого житлового майна вона не має.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 369/382/17 (провадження № 14-389цс18) вказала, що тягар доведення існування зазначених обставин покладається на позивача, який звернувся до суду, оскільки кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Як вбачається з копії паспорта ОСОБА_1 , вона зареєстрована з 15 березня 2017 року у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 160-161 том 1).
Однак, із відомостей з Реєстру територіальної громади міста Харкова вбачається, що ОСОБА_1 станом на час звернення до суду з позовом та на час розгляду цієї справи не зареєстрована у спірній квартирі (а. с. 65-66 том 1).
Крім того, судами встановлено, що ОСОБА_4 у спірній квартирі не проживає і не зареєстрована, що підтверджується як її поясненнями в судовому засіданні, так і рішенням суду від 06 жовтня 2015 року.
За таких умов, підстав для застосування норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» до спірних правовідносин не вбачається.
Отже, вирішуючи спір суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поведінці позивачки у спірних правовідносинах, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним та похідних вимог про скасування рішення про реєстрацію права власності, оскільки позивачка не довела порушення вимог закону та порушення своїх прав оспореним договором.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія вважає, що рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.
Заяву ОСОБА_2 про вирішення питання застосування статей 444, 267 ЦПК України, тобто про поворот виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року та встановлення способу виконання рішення суду апеляційної інстанції (а. с. 1-3 том 6), колегія суддів не розглядає, оскільки вказану постанову Полтавського апеляційного суду скасовано постановою Верховного Суду від 28 лютого 2024 року, та заяву відповідача про поворот виконання суд касаційної інстанції не вирішував, тож це питання має розглядатися судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову не підлягає примусовому виконанню, тож підстав для визначення апеляційним судом порядку виконання судового рішення не вбачається.
Враховуючи, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, підстави для перерозподілу судового збору судом апеляційної інстанції відсутні.
Керуючись ст. ст. 367, 368, ст.374, ст.375, ст. ст. 381 - 384, 389 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 20 вересня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.
Головуючий І.В. Бурлака
Судді Р.В. Гєрцик
Ю. М. Мальований
Повний текст постанови складено 06 червня 2024 року.